Глава З ОБМІН ТА ТОРГІВЛЯ

На рубежі та в перші століття нашої ери у насе­лення лісової та лісостепової смуг України кардинальних зрушень у торговельному обміні порівняно з попередньою добою не помітно. Недостатній ступінь розвитку ремесел, що перебували на рівні до­машнього виробництва, не передбачає інтенсивної внутрішньої тор­гівлі.

Деяку роль відігравав дарообмін між общинами, зумовлений політичними та родинними зв’язками. Предметами такого обміну могли бути різноманітні продукти та предмети аж до глиняного посуду.

Загальне економічне піднесення у племен Південно-Східної Єв­ропи другої чверті І тис. н. е. органічно пов’язане з розвитком тор­гівлі. Інтенсивність внутрішнього обміну в суспільстві відповідає рівню організації ремесла. У племен черняхівської культури як са­мостійні виробництва виокремились металообробка, гончарство, гребенярство та, почасти, каменярське ремесло. Думка про те, що черняхівська культура була продуктом ремесла та торгівлі, знач­ною мірою справедлива^[272]. У київській культурі, як раніше і в зару- бинецькій, рівню ремесла відповідала лише металообробка.

Майстри-ремісники зазвичай працювали на замовлення в ме­жах общини або групи общин, одержуючи за свою працю продукти сільського господарства. Відомості про початки товарного виробни­цтва, тобто виробництво товарів не на замовлення, а на ринок, є тільки стосовно черняхівського гончарного ремесла. Але і в цьому разі взаємовідносини виробника та споживача навряд чи виходили за межі натурального обміну. Те саме стосується торгівлі цінною си­ровиною (металами) або виробами з рідкісних матеріалів (наприк­лад, жорнами з вулканічного туфу).

Безперечно, в пізньоримський час існувала налагоджена торгів­ля сіллю. Західні землі сучасної України, напевно, постачалися з родовищ Галицького соледобувного району, які пізніше забезпечу­вали цим необхідним продуктом населення Київської Русі. Факт видобування солі на Закарпатті поблизу Солотвина підтверджуєть­ся '/знахідкою римських монет у давній копальні. Продукція цього родовища доставлялася в інші землі передусім по Середньому Ду­наю і навряд чи значно поширювалась на північний бік Карпат. Розроблялися і невичерпні мінеральні запаси приморських озер. Сезонне промислове поселення черняхівської культури знайдено на косі Арабатська Стрілка, між Сивашем та Азовським морем. Звідси попередники чумаків везли самоосадну сіль на південні та східні те­риторії України.

У третій чверті І тис. на фоні загальної натуралізації господарст­ва племен Південно-Східної Європи значення внутрішньої торгівлі знижується. Однак у залізоробній галузі відносно високий рівень ремесла зберігається. Існування таких залізоробних центрів, як Гайворонський (VIII—X ст.), є свідченням поступового підвищення обсягу виробництва та зростання торгівлі залізом як сировиною по­за межами общинного ринку. Залізні напівфабрикати мали біль­ший попит, ніж готові вироби. На поселеннях Семенки на Півден­ному Бузі та Лука-Каветчинська на Дністрі знайдено заготівки пакетного заліза, на городищі Зимно виявлено разом десять заготі- вок-стержнів. Існує думка, що залізні напівфабрикати на слов’ян­ських землях були не тільки предметом торгівлі, а й виконували функцію грошей.

Значення та обсяг зовнішньої торгівлі населення Південно-Схід­ної Європи протягом І тис. н. е. зазнавали великих змін. У цілому переважав традиційний для Українського Лісостепу попередньої скіфської доби обмін з античним Причорномор’ям. Про обсяг цього обміну у племен зарубинецької культури свідчать численні знахід­ки, головним чином, уламки амфор, що трапляються на поселеннях Подніпров’я та Південного Побужжя. Найбільше таких матеріалів походить з розкопок селищ в околицях Канева та Києва — від 3 до 20% всіх керамічних уламків.

У локалізації античних матеріалів на території зарубинецької культури першорядну роль відігравали ріки басейну Дніпра, що яв­ляли собою природні шляхи пересування товарів. Торговельний шлях, що вів углиб зарубинецької території, починався у пониззі Дніпра. Тут знаходилась Ольвія, найбільш відомий та великий ем- порій античної доби у Північно-Західному Причорномор’ї. Ольвія мала жваву торгівлю з багатьма центрами античного світу, такими як Кос, Родос, Парос, Фасос, Синопа та ін. Крім торгівлі, Ольвія славилася ремісниками. Тут виробляли вина, виготовляли різно­манітний посуд, тканини, художні предмети побуту та прикраси. В товарообміні між племенами Середнього Подніпров’я та Причорно­мор’я, починаючи з ІП ст., активну участь брали мешканці ниж­ньодніпровських городищ Малої Скіфії (Золота Балка, Любимівка,

Гаврилівна та ін.). З середини І ст. до н. е. аж до початку І ст. н. е. господарство Ольвії перебувало в стані глибокого занепаду, що було наслідком соціально-економічної кризи та навали гетів царя Буре- бісти. Це помітно вплинуло на обсяг зарубинецько-античних зв’яз­ків — він значно зменшився^[273].

Основними товарами, що знаходили збут у зарубинецьких пле­мен, були вино в амфорах, сіль, столовий посуд, бронзові фібули та інші предмети особистого вбрання (браслети, обручки, сережки, прикраси зі скла). На південь спрямовувалися продукти, традицій­ні для лісостепової та лісової смуг — хутра, шкіри, мед, віск.

Окрім південного напрямку, зарубинецький товарообмін мав ще й західний, масштаб якого, проте, був значно менший. З балкан- ської території латенської культури надходили бронзові вироби: фі­були, відра-ситули, поясні гачки, кільця, браслети, вотивні підвіс- ки-амулети.

У другій чверті І тис. н. е. економічні зв’язки народів Південно- Східної Європи значно активізуються. Торгівля з античним світом досягає в цей час найвищого розвитку^[274]. Уламки амфор, знахідки девізного скла відомі практично на всіх досліджених пам’ятках лісостепової та степової смуг України, заселених переважно племе­нами черняхівської культури.

Як і раніше, з греко-римських країв Причорномор’я та Східного Середземномор’я надходили предмети розкоші та престижу. В ам­форах різної ємності (від 0,75 до 45 л) завозили малоазійське вино, а в південні регіони, можливо, й оливкову олію. З міст Малої Азії ввозили також червонолаковий посуд: глечики, миски, тарілки. Важливим предметом торгівлі з римськими провінціями були скля­ні келихи різних відтінків — від безколірного до рубінового та зеле­ного. Більшість прикрашено шліфовкою або напаяними різноко­льоровими нитками та краплинами. Основна маса келихів імпортувалася з близькосхідних майстерень (Єгипет, Константино­поль), що підтверджують грецькі написи на деяких екземплярах. Скляні вироби могли потрапляти також із Заходу з рейнських май­стерень (сучасний Кельн).

Були спроби налагодити виробництво скла і безпосередньо на території черняхівської культури. На поселенні в Комарові (Буко­вина) знайдено залишки кам’яної будівлі та багато речей античного походження. Майстри, що належали до провінційно-римської шко­ли склоробства, виготовляли тут келихи, намиста, скляні пряслиця і навіть віконне скло. Щоправда, працювали вони в Комарові недов­го, й значного розповсюдження їхня продукція не мала.

Металевий посуд римської доби надходив у Східну Європу у знач­но меншій кількості, ніж глиняний або скляний.

Наймасовішою групою імпортних виробів, якими користувало­ся східноєвропейське населення, були намиста — здебільшого різ­номанітні скляні. Хімічним аналізом встановлено, що їх ввозили на територію України з Єгипту, Сирії та європейських провінцій Ри­му. Трапляються вироби з єгипетського фаянсу. Із Східного Се­редземномор’я завозили намиста з сердоліку, який, за свідченням Плінія, видобували у Персії, Індії, Аравії, Єгипті, на о. Парос. На зв’язки з далеким Півднем вказують знахідки коралів та черепа­шок з Червоного моря або Індійського океану. З Південної Аравії ввезено ладан, що знаходять у черняхівських похованнях. На тери­торію України потрапляли мистецькі вироби з бронзи, пов’язані, як правило, з пізньоантичними культами. Це статуетки божеств — Осириса, Гора, Ізіди, Венери та сатирів, зображення коней та кри­латих фалосів.

Великому обсягу античних товарів мав би відповідати зворот­ний потік експорту. Вивчення залізних знарядь племен черняхів- ської культури вказує, що технічний рівень розвитку рільництва на терені сучасної України не набагато відрізнявся від рівня землероб­ства в дунайських римських провінціях Паннонія, Мезія, Дакія, звідки вивіз зерна засвідчено документально. Мабуть, вивіз хліба з територій черняхівської культури відбувався, принаймні, із зруч­них для транспортування районів.

Наявність такої торгівлі передбачає існування торговців-посе- редників, в руках яких накопичувалися товари, призначені на ви­віз. На території черняхівської культури відкрито декілька пам’я­ток, де можна припускати існування торговельних факторій, що підтримували зв’язок з провінціями Римської імперії.

У Миколаївській області біля Березанського лиману на краю ве­ликого поселення черняхівської культури Кам’янка-Анчекрак до­сліджено садибу площею 0,35 км². Судячи з написів, її мешканці були знайомі з грецькою писемністю. Просторі кам’яні будівлі були житлами та складами для товарів, а огороджений муром двір вмі­щував сотні голів худоби. В побуті, крім типового черняхівського посуду, широко використовувалися червонолакові вироби та амфо­ри. Торговельні операції господаря садиби полягали, напевне, в на­туральному обміні східносередземноморських товарів на сільсько­господарську продукцію та рабів, що постачала місцева племінна старшина. По Березанському лиману до факторії підходили кораблі для розвантаження та прийому чергових партій товару.

Окремий вид торговельно-ремісничої факторії являла собою зга­дана вище склоробна майстерня в Комарові на Буковині. Сліди пе­ребування провінційно-римських торгівців та майстрів досліджено також на Волині (с. Лепесівка) й у Молдові.

Важливими для східноєвропейських племен торговельно-реміс­ничими центрами лишалися колишні античні міста Ольвія та Tipa. Після евакуації римських гарнізонів вони включилися у черняхів- ську політико-економічну систему. Продовжували діяти гончарні майстерні, що поставляли на навколишні селища високоякісну сіроглиняну кераміку. Порти Ольвії та Тіри не переривали тради­ційних зв’язків з купцями понтійських та середземноморських міст. Звідси продукція східноримських економічних центрів розхо­дилась басейнами Дніпра, Бугу та Дністра, а частина її доходила до Прибалтики та Скандинавії.

Завдяки транзитній торгівлі Дніпровським шляхом античні то­вари доходили і до племен київської культури, які розраховувались продукцією лісових промислів — цінним хутром, медом, воском. Черняхівські торговці мали з такого обміну неабиякий зиск. Крім заморських амфор з вином, скляних та сердолікових намист, попи­том користувалася реміснича продукція економічно розвинутих су­сідів. На багатьох поселеннях київської культури трапляються уламки черняхівського гончарного посуду (власний посуд виліплю­вався вручну). З-поміж знарядь праці імпортувалися жорна з туфу, родовище якого розроблялося в Побужжі. З черняхівської територій до населення київської культури Середнього Подніпров’я та Подв­оєння, принаймні на ранньому етапі взаємовідносин, надходили де­які залізні знаряддя — наральники, серпи, сокири, скобелі. На це вказує їх типологічна єдність. З майстерень племен черняхівської культури походять деякі характерні типи бронзових фібул та пря­жок, тришарові гребені з оленячого рогу. Таким чином, торгівля між племенами київської та черняхівської культур зводилася до об­міну натурального продукту на ремісничі вироби.

Події доби переселення народів, відтік частини населення Пів­денно-Східної Європи на Захід, криза у Східній Римській імперії призвели до занепаду зовнішньоекономічних зв’язків українських земель у V—VII ст. Напевно, до слов’янських племен празької та пеньківської культур завозилися кольорові метали, родовища яких у Східній Європі не розроблялися. Бронзові злитки у вигляді стриж­нів знайдено у Хитцях та Молдові. В невеликій кількості на посе­леннях трапляються сирійські скляні намиста, фрагменти великих візантійських амфор (Будище, Стецівка, Семенки).

У скарбах мартинівського типу VI—VII ст., знайдених на тери­торії пеньківської культури, відкладалися речі різного походжен­ня, в тому числі візантійські — наприклад блюдо, мисочка, ложка та щипці з Мартинівки. Частина прикрас має численні аналогії в кочівницькому середовищі від Монголії до Центральної Європи. Подібні знахідки не можна цілком пов’язувати з торгівлею. Деякі з цих коштовностей були воєнною здобиччю або дипломатичними да­рами військовій старшині, інші являли собою наслідування взір­цям загального євразійського стилю.

У VII—IX ст. економічні зв’язки слов’янських племен з іншими країнами пожвавилися. З Візантії та Криму на землі слов’ян надхо­дили прикраси, посуд, вино, з Великої Моравії — ювелірні вироби. З виникненням на південних та східних кордонах слов’янського розселення Хозарського каганату активізувалася торгівля зі Схо­дом. В обмін на свої традиційні продукти промислів слов’янське на­селення одержувало гончарний посуд салтівського типу, вироби ко­валів та ювелірів, а також предмети розкошу з більш віддалених країн. До середини IX ст. торгівля між східнослов’янськими земля­ми та Сходом велася головним чином по Сіверському Дінцю так зва­ним Хозарським шляхом, одним із важливих ринків на якому було городище Верхній Салтів (у сучасному Харкові). Цим шляхом слов’яни одержували скляні намиста та інші прикраси, металеві люстерка з Кавказу, амфори з кримським вином, срібні арабські монети.

Важливим аспектом питання про рівень розвитку торгівлі давнього населення України є проблема грошового обігу. Серед па­м’яток зарубинецької культури монети практично невідомі. До більш пізнього черняхівського періоду належать сотні скарбів та окремих знахідок римських монет, майже виключно римських де- наріїв^[276]. Суттєво, що величезна кількість цих монет датується II ст. н. е., а екземпляри III—IV ст. (коли існувала черняхівська культу­ра) є рідкістю. Це пояснюється різною якістю монетного металу, яка внаслідок економічної кризи Римської імперії поступово погір­шувалась. Протягом другої половини І—II ст. вміст срібла у денарії зменшився з 96—99% до майже половини.

Для східноєвропейських сусідів Римської імперії, в тому числі й для ранньослов’янських племен, монетний метал був головним, як­що не єдиним джерелом надходження срібла. За панування мінової торгівлі на внутрішньому ринку лише незначна частина цих над­ходжень потрапляла в обіг, основна маса срібла йшла на ювелірні вироби. Тому незалежно від способів довозу монет з імперії (торгів­ля, викуп за полонених, воєнні контрибуції) постійною вимогою ва­рварів лишалося дотримання певного стандарту чистоти срібла. Цьому стандарту відповідали денарії, що випускалися до початку ПІ ст., на що римські партнери змушені були зважати.

На початку раннього середньовіччя притік грошей на україн­ські землі був дуже обмежений. На схід від Дністра відомо тільки близько десятка знахідок окремих монет візантійських імператорів VI—VΠ ст.: Юстина І та II, Юстиніана, Маврикія, Іраклія, Констан­тина II (біля сіл Кичкас, Фурси, Максимівка, Жаботин, Зимне та ін.). На острові близько с. Майстрів у Надпоріжжі 1851 р. знайдено скарб з кількох сотень золотих візантійських монет у горщику. В сотні разів більше знахідок на заселеній у той час східними слов’я­нами території між Дунаєм і Дністром, яка межувала з Візантією. Надходження монет значно зменшується в останній чверті VI ст. після утворення Першого Болгарського царства на чолі з ханом Аспарухом.

У VHI ст. через Хозарський каганат починають проникати у Східну Європу дирхеми арабських халіфатів. З арабським сріблом пов’язаний наступний, давньоруський, етап історії грошового обігу в Україні.