Розділ IV Суспільний лад та соціальні відносини

Незважаючи на значний науковий доробок, проб­лема реконструкції суспільно-економічних відно­син у слов’янському середовищі поки що далека від остаточного розв’язання. Про це красномовно свідчить велика кількість різних концепцій.

Слід зазначити, що археологи включилися в дискусію про суть та етапи суспільного розвитку слов’ян досить пізно. У зв’язку з цим на їхніх по­зиціях відбилися ті ж суперечності, що вже існу­вали в середовищі істориків. Розбіжності ж у по­глядах останніх були неминучим наслідком дослідження слов’янської общини за писемними джерелами державного періоду, коли суспільні зв’язки зазнавали істотних змін, що ускладнює розуміння їх ранніх форм.

Негативну роль відіграла також необхідність дотримуватися тільки певних методологічних підходів до вивчення общини. Практично всі роз­біжності у поглядах вчених радянського періоду не виходять за межі тодішньої офіційної доктри­ни, яка розглядала приватну власність і, відпо­відно, сусідську общину як необхідну передумову виникнення держави.

Останнім часом зазначені труднощі були до певної міри подолані у зв’язку із значними досяг­неннями етнографів. Саме вони розробили нині загальноприйняті схеми періодизації первісної історії, визначили етапи її розвитку, теоретично обгрунтували форми суспільних зв’язків, які відповіда­ють цим етапам.

Етнографічна наука, спираючись на величезний фактичний ма­теріал, наполегливо і все детальніше розробляє схему переходу від недиференційованих суспільств до держави. До того ж для етногра­фічних досліджень характерний широкий підхід як у хронологічно­му, так і в географічному плані.

На відміну від останньої археологічні дослідження цієї пробле­ми провадяться для кожного хронологічного періоду окремо. Однак такі різні за етнічним корінням і віддалені на тисячоліття одне від одного суспільства, як трипільське, скіфське і слов’янське кінця І тис. н. е. на території сучасної України, розглядаються дослідни­ками кожного з цих періодів, по суті, однаково — як переддень утворення держави. В такому разі, можна говорити про певні спіль­ні механізми суспільного розвитку, характерні для всіх зазначених періодів — від неоліту до раннього середньовіччя. Отже, суспільний розвиток слов’ян слід розглядати в контексті попередніх періодів.

Таким чином, якщо хочемо зрозуміти суть явища, мусимо саме на цьому — останньому перед виникненням держави — етапі зроби­ти ретроспективний екскурс в ранню історію, розглянути ті явища, які, за етнографічними даними, мають універсальний характер і фіксуються на величезних просторах від Китаю і Африки до Нового Світу.

Вже починаючи з неоліту, в родовій організації виокремлюють­ся ієрархічні ступені. Основними з них є рід і лінідж. Причому в лініджі, на відміну від роду, походження ведеться від реального предка, певним чином фіксується, оскільки може бути простежене і встановлене^[277].

На нашу думку, в основі цього явища лежало становлення від­творюючого господарства, яке за складністю виробничого процесу і рівнем відповідальності виробника значно перевищувало господар­ство на рівні самого лише привласнення.

За таких обставин широке коло членів роду поділяється на більш вузькі колективи — лініджі. Таким чином, якщо раніше за давніми традиціями право на частку продукції мав кожен член роду лише на підставі своєї приналежності до нього, то тепер право на цю частку належало тільки членові лініджу і лише в межах даного лі- ніджу. Це значно підвищувало відповідальність і продуктивність кожного виробника. Поява лініджів вимагала і певної форми фікса­ції членів цього утворення.

Широкі етнографічні дослідження, проведені західними вчени­ми, засвідчили наявність на певному етапі розвитку багатьох наро­дів світу такої форми соціальної організації, основною функцією якої був саме розподіл (редистрибуція) надлишкової продукції. В англомовній літературі ця форма організації отримала назву «чіф- дом», що дослівно означає «вождівство». Суть її механізму полягає в тому, що люди, які давали найбільшу кількість продукції для ре- дистрибуції, значно підвищували свій престиж серед інших членів роду, а тим самим і престиж представленої ними генеалогічної лі­нії. Саме з таких здібних господарів вибирали лідерів, яким довіря­ли перерозподіл надлишкової продукції в рамках характерного для вождівства феномена — влади-власності^[279].

Оскільки первісний світ розглядає успіхи лідерів як результат допомоги вищих сил, відбувалася сакралізація найбільш видатних з них. Причому вважалося, що сприяння духів поширюється не тільки на лідера, а й на його родичів та нащадків — генеалогічну лі­нію.

Таким чином, вождівство є прямим наслідком виникнення ве­ликої сім’ї і започатковується як форма перерозподілу надлишково­го продукту, що виробляється в межах різних великосімейних KO- лективів, а отже, є таким самим унікальним явищем у розвитку со­ціальної організації людства, як і велика сім’я.

Враховуючи універсальний характер описаних явищ, спробуємо розглянути під цим кутом зору величезний фактичний матеріал, накопичений археологами-славістами за останні десятиріччя. Від­значимо, що саме такий підхід дає змогу погодити досягнення різ­них дисциплін, створити несуперечливу концепцію соціального розвитку слв’ян. Як зазначено вище, вся система соціальної органі­зації суспільства у додержавний період базувалася на фіксації гене­алогічних зв’язків. Тому спробуємо розглянути археологічний аспект цієї проблеми на матеріалах планіграфії поселень.

Виявилось, зокрема, що на слов’янських поселеннях забудова, незважаючи на зовнішню хаотичність, підкорялася певній системі й регламентувалася чіткими правилами. Однак ці системи фіксува­лися тільки на пам’ятках з повністю розкритою площею, яких було обмаль.

Уперше ці закономірності було виявлено внаслідок аналізу пла­нування повністю розкопаного поселення Рашків І на Дністрі, що належить до культури Луки-Райковецької^[281]. Тут було відкрито 80 жител, ЗО з яких взаємно перекриваються. Чітка стратиграфія жител у поєднанні з керамічними комплексами дала змогу визна­чити на поселенні чотири будівельні горизонти.

Всі житла на поселенні поділяються на територіальні групи, що включають різночасові будівлі. У свою чергу, синхронні житла, що входять до груп, об’єднуються у підгрупи.

Розташування жител у групах демонструє певні планувальні за­кономірності, з яких найбільше значення мають дві.

Перша з них — це система діагональних прив’язок. Суть її по­лягає в тому, що пізніші житла у переважній більшості певним чи­ном планіграфічно пов’язані з більш ранніми. Тобто, будуючи нове житло, розбивку північного та діагонально протилежного, «красно­го», кутів робили так, що вони лежали на одній лінії з одним кутом більш раннього житла.

Друга закономірність полягає в тому, що забудова провадилась за груповим принципом, а групи жител, кути або стіни яких також пов’язані між собою лініями, часто мають однакову планувальну структуру у вигляді дуги.

Аналіз першої з описаних закономірностей приводить до вис­новку, що вона, по суті, фіксувала зв’язок між старшими і молод­шими поколіннями — між батьками і дітьми, тобто являє собою спосіб фіксації прямої родинної лінії.

Тому логічно припустити, що друга закономірність за тим са­мим принципом фіксувала бічну лінію родинних зв’язків — зв’язок між братами, а також дядьками та племінниками. Обидві ці лінії разом являли собою складові частини єдиної системи, що зумовлю­вала розташування кожного житла відносно інших у часі та прос­торі, визначаючи таку структуру забудови, яка була, по суті, стро­го фіксованою генеалогією. При цьому постійне відтворення дуго­подібних структур з трьох-шести жител, мешканці яких були пов’язані лініями прямих та бічних родинних зв’язків, вказує на те, що вони являли собою основну мікроструктуру суспільства — велику сім’ю.

Розглядаючи поселення Рашків І з урахуванням сказаного ви­ще, можна побачити, що воно виникло внаслідок розселення тут кількох великих сімей-лініджів. Останні в результаті шлюбних зв’язків з часом утворили єдиний клан.

і Треба зазначити, що межі між групами сімей мають дуже умов­ний/ характер. Дугоподібні структури переплітаються між собою, зливаються, переливаються одна в одну, утворюючи одну нерозрив­ну тканину, неначе складаючи на ній фігурні візерунки. При цьому кожна фігура має й самостійне значення, але водночас поза візерун­ком втрачає сенс. Здається, що це порівняння більш-менш точно відбиває становище великої сім’ї в межах первісної сусідської об­щини, коли вона, з одного боку, безумовно, має важливе самостійне значення, з другого — тисячами ниток пов’язана з подібними до се­бе, без яких її існування втрачає сенс.

До того ж планування поселення Рашків І, де ми знаходимо під­твердження чіткого розмежування у фіксації прямої та бічної ро­динних ліній, очевидно, засвідчує наявність у слов’ян описаної вище системи соціальної організації державного періоду — вождівства. А сама лінійна система може розглядатися як спосіб фіксації конічно­го клану, що лежить в основі протодержави — чіфдому^[282].

Отже, як бачимо, етнографічні матеріали знаходять аналогії на археологічних пам’ятках, даючи змогу розглядати суспільний роз­виток східного слов’янства у широкому контексті світової історії. І все ж, перш ніж робити остаточні висновки, необхідно розглянути специфічні риси розвитку слов’янських і протослов’янських куль­тур на території України.

Для зарубинецької культури характерні відносно великі городи­ща та селища, які будують звичайно на мисах високого корінного берега. Досить тривале існування зарубинецьких поселень на одно­му місці підтверджується матеріалами могильників, які розташова­ні поряд і охоплюють період у 150—200 років. Планувальна струк­тура городища Пилипенкова Гора в Каневі (ПІ—І ст. до н. е.) була близькою до вищезгаданої рашківської. У розкопаних ділянках по­мічено декілька груп, які складалися з п’яти-семи жител та утво­рювали неправильне коло^[283]. Очевидно, всередині такого кола був

Рис. 18. Городище зарубинецької культури Бабина Гора.

спільний для даної групи двір. Більшість господарських ям розта­шовувалась поряд з окремими житлами.

Мабуть, також існували й невеликі зарубинецькі селища, що були близькими до пам’яток пшеворської культури Волині та По­дністров’я. Останні складалися з трьох-чотирьох жител, а також з кількох господарських будівель.

Певні зміни у планувальній структурі слов’янських поселень відбуваються в І—II ст., коли зарубинецька культура переживає кризу. Нові поселення пізньозарубинецької та зубрицької груп час­то розташовувалися на дюнних підвищеннях у заплавах річок або на низьких терасах. Зникають остаточно городища. Хоча в цей пе­ріод існували великі поселення з плануванням, близьким до Пили- пенкової Гори (наприклад, Оболонь у Києві), переважну більшість становлять селища зовсім іншого типу. Вони, як правило, існували на одному місці недовго, десь близько 50 років, та налічували 5— 10 будівель, кілька десятків господарських ям та інших споруд. Площа їх звичайно коливалась від 0,3 до 2 га^[284]. Господарські спору­ди на таких поселеннях концентруються окремою групою (Гірка Полонка, Підріжжя, Линів) або розташовуються поруч із житлами (Пасіки Зубрицькі, Підберізці, Боратин). Інколи будівлі оточували невеликий господарський двір. Відомі також зовсім малі селища з одним-двома житлами^[285].

Частина селищ київської культури ПІ ст. за своєю структурою аналогічна невеликим пізньозарубинецьким поселенням, на базі яких вони, власне, й виникли. Такі пам’ятки, як Лавриків Ліс по­близу Новгорода-Сіверського та Боромля II на Сумщині, характери­зуються груповим розміщенням кількох жител та відокремленими від них ямами-льохами. Існують також пам’ятки, що складалися з двох-чотирьох дворогосподарств, кожне з яких налічує одне-два житла разом з комплексом господарських споруд. Зокрема, таким є поселення Гочево І на верхньому Пслі, де ділянки двох садиб розді­лені чималим двором, який був зайнятии с'і’ійлами для худоби. Дво- рогосподарства поселення Роїще на Чернігівщині розміщувались порівняно компактно, але наземні господарські споруди тяжіли до певних жител, тоді як господарські ями були безсистемно розкида­ні на площі селища. Поселення Глеваха біля Києва, Улянівка біля Чернігова та Шишино 5 поблизу Білгорода утворені кількома сади­бами, розташованими досить далеко одна від одної. В останньому випадку хати, льохи та численні господарські споруди займали кілька ділянок великої дюни у заплаві Сіверського Дінця. Непода­лік знаходився також невеликий могильник^[286].

Можливо, планування поселень черняхівського типу північної периферії, які мають елементи слов’янської культури,, зокрема спе­цифічну ліпну кераміку в напівземлянкових житлах, є досить близькими до згаданих вище. На поселеннях Бовшів, Дем’янів, Че- репин, Сокіл, Хлопків житла утворюють неправильний ряд уздовж схилу або ж розміщуються групами по кілька штук. Господарські ями, як правило, трапляються на черняхівських селищах у меншій кількості, ніж на пізньозарубинецьких та київських, хоч на широ­ко розкопаних поселеннях (Бовшів, Куропатники, Теремці) фіксу­ється така ж система планування. Разом з тим, на окремих поселен­нях, наприклад Хлопків, ями-льохи переважно тяжіють до відок­ремлених житлових споруд^[287].

Поселення празької, пеньківської та полонинської культур V—VII ст. за топографією, розмірами та планувальною структурою не дуже відрізняються від селищ київської культури. У межах сло­в’янських поселень третьої чверті І тис. н. е. водночас (навіть беру­чи до уваги нерозкопані ділянки) існувало чотири-сім (Корчак VII, IX, Молочарня, Луг, Кочубеївка, Кодин І, Хитці) або 10—15 жител (Кодин II, Семенки та ін.). Тип планування представлений відок­ремленим розміщенням напівземлянок та господарських комплек­сів (Корчак VH, IX, Кодин І), причому іноді житла оточує великий майданчик-двір, де були й підсобні споруди^[288].

Відомі випадки, коли господарські споруди тяжіють до окремих хат (Сенча, Лука-Каветчинська). Частіше планування має зміша­ний характер: деякі житла з господарськими будівлями розміщені окремо від житлових споруд, що утворюють групи (Кодин П, Лука- Каветчинська, Городок та ін.). Наприклад, на поселенні Городок в 40 м від головного ядра, якміж собою інтервалами в 1—2 (рідше 3—4) км. Нерідко їх розділяють тільки річки, струмки або яри. Гнізда посе­лень відокремлюються від сусідніх таких самих скупчень незаселе- ними ділянками завширшки від кількох до 20—ЗО км.

Рис. 20. Реконструкція загального вигляду поселення Рашків ПІ.

Відомі випадки, коли поселення в одному гнізді, яке датується у відносно широких межах, належать до різних археологічних періо­дів. Такі факти навів Є. О. Горюнов під час аналізу пам’яток Подв­оєння другої та третьої чверті І тис. н. е. На його думку, поява гнізд, які дещо різняться у часі, найімовірніше пов’язана з недостатньо міцною осілістю, що зумовлена екстенсивним веденням господарст­ва^[295]. До таких висновків дійшли чеські археологи під час вивчення поселення у Розтоках. Все це, однак, не виключає можливості гру­пового розміщення синхронних селищ. Так, компактні групи посе­лень або могильників, які є одночасовими в межах кількох десяти­літь, добре відомі в зарубинецькій, київській, зубрицькій, празькій та інших культурах. Точніші відомості про одночасовість таких па­м’яток методами археологічного дослідження отримати важко.

Більш високий рівень групового розташування поселень відпо­відає зонам концентрації пам’яток. Такі різні за розмірами зони об’єднують звичайно значну кількість відокремлених пам’яток або низку гнізд, що нерідко займають чималу ділянку річкового басей­ну. Між смугами концентрації можна виявити незаселені землі протяжністю від кількох десятків до 100—150 км. Звичайно, до певної міри їх розміри визначаються ступенем археологічного вив­чення даного регіону, проте реальність їх існування не викликає сумнівів^[296].

Як відомо, головна маса пам’яток зарубинецької культури поді­ляється на середньо- та верхньодніпровський, а також прип’ятсько- поліський локальні варіанти^[297]. Останнім часом ще одна група вияв­лена на Сеймі, поблизу Путивля. Пам’ятки цих регіонів відзнача­ються певною своєрідністю, крім того, між ними існують значні незаселені простори. Особливо компактно розміщуються пам’ятки на Прип’яті й Сеймі. Переважна більшість з них, безумовно, нале­жить до однієї зони концентрації, яка в такому разі збігається з локальним варіантом. Дуже густо зайняту зарубинецькими пам’ят­ками і Середнє Подніпров’я між гирлом Ірпеня та Тясмина, де па­м’ятки нерідко тягнуться вздовж берега з інтервалом 4 або 8 км. Тут попередньо можна намітити дві зони: пам’ятки у районі Киє­ва—Канева та біля Черкас. Між ними на відстані ЗО—40 км трапля­ються лише окремі поселення. Разом з тим гнізда пам’яток у зару- бинецькій культурі окреслені рідко, чітких меж між малими угру­пованнями простежити звичайно не вдається.

Ця картина значно змінюється у І—II ст. Пізньозарубинецькі пам’ятки цього періоду поширюються на території, що у кілька разів перевищує ареал зарубинецької культури^[298]. У цей час відбува­ються значні переміщення нащадків зарубинецьких племен, що спричиняється до змін у структурі заселеності. Пізньозарубинецькі поселення з’являються на Волині, Південному Бузі та Десні, а та­кож у глибинах лісостепового Лівобережжя аж до верхів’їв Сейму, Псла та Сіверського Дінця, займаючи узбережжя не лише великих рік, як раніше, але й їхніх приток, а також струмків. Зони концен­трації втрачають свою чіткість, очевидно, внаслідок колонізаційно­го руху відносно невеликих груп населення. Попередньо можна ви­різнити зони поблизу Києва, у верхній течії Десни та на Судості, на Південному Бузі та р. Соб, у верхів’ях Псла тощо. Між цими група­ми трапляється чимало поодиноких пам’яток.

Синхронні пам’ятки зубрицької культури, на думку їх дослід­ника Д. Н. Козака, утворюють 10 скупчень з 3—8 селищ. Відстань між селищами у скупченні становить від 1 до 5 км. Ймовірно, всере­дині скупчень існують окремі гнізда. Так, наприклад, біля с. Бо- ратин на відстані 0,5—1 км вниз по річці відкрито ще два синхрон­ні селища^[299].

У київській культурі зони концентрації окреслюються досить чітко, проте кордони між ними звичайно розмиті. Остання обстави­на може бути пов’язана з недостатньою вивченістю деяких регіонів. Так, у Середньому Подніпров’ї та Подесенні більшість пам’яток за­фіксовано поблизу Києва, Чернігова та Новгорода-Сіверського, де систематично провадилися розвідки та розкопки. Планомірні до­слідження пам’яток на сході Дніпровського Лівобережжя показа­ли, що тут можна виокремити сім відносно невеликих зон концен­трації площею 800—2000 кв. км24Лу ряді випадків виявлено гнізда київських пам’яток. '

Синхронні черняхівські пам’ятки, що містять виразні елементи слов’янської культурн у вигляді напівземлянкових жител з харак­терною ліпною керамікою, займають відносно компактну територію у верхів’ях Дністра і Західного Бугу. На інших теренах подібні ста­рожитності майже невідомі. Певними аналогіями до них є поселен­ня Середнього Подністров’я (Сокіл, Теремці та ін.), Середнього По­дніпров’я (Хлопків, Журівка та ін.) та Лівобережжя (Боромля II, Рідний Край III та ін.).

Зони концентрації слов’янських культур V—VII ст. досить аморфні. Ймовірно, колонізація слов’янських племен у цей період порушила структуру заселеності, що існувала раніше. Найбільш ви­разно зони концентрації окреслюються для празької культури, на­самперед для грунтовно вивчених пам’яток типу Корчак на р. Те­терів та типу Кодин у верхів’ях Пруту^{[300] [301]. Поряд з останньою групою розташована досить велика зона концентрації на Середньому Дніст­рі, до якої входять поселення біля с. Рашків[302]. У межах згаданих скупчень виявлено й чіткі гнізда селищ, про які йшлося вище. Менш досліджені пам’ятки пеньківської та полонинської культур дають змогу говорити про певну концентрацію пам’яток лише в окремих випадках. Наприклад, для пеньківської культури відомі групи поселень у нижній течії Тясмину, а також на Південному Бузі та в середній частині Молдови, причому в перших двох випад­ках виокремлюються й гнізда[303]. Колочинські пам’ятки зосереджено головним чином на південь від Могильова, на північний схід від Го­меля, а на території України — в районі Новгорода-Сіверського та Путивля.}

Кількість пам’яток східних слов’ян VΠI—X ст., які змінили старожитності третьої чверті І тис. н. е., значно збільшилась. Тут треба казати скоріше не про зони концентрації, а про щільне засе­лення басейнів великих рік та малих річок. Такі зони заселеності звичайно складаються з кількох компактних гнізд та відділяються одне від одного невеликими вільними ділянками. Часто до гнізда входить не лише група малих селищ, а й велике центральне посе­лення, городище-сховище, святилище, МОГИЛЬНИК^[304].

Останнім часом в археологічній літературі зони концентрації пам’яток розглядаються як відображення життєдіяльності племен. Тому необхідно стисло спинитися на проблемі співвідношення пле­мені та вождівства. Як показують найновіші дослідження етногра­фів^[305], плем’я як соціальне утворення збігається з поняттям «чіф- дом». Воно також являє собою етнічну одиницю, що найбільш яскраво виражається в самоназві.-

Гніздове розташування пам’яток точно відповідає етнографіч­ним описам простих вождівств і разом з лінійними закономірностя­ми у плануванні поселень свідчить про те, що у момент появи на історичній арені слов’яни перебували саме на цьому щаблі соціаль­ного розвитку. Як і інші відомі історії соціальні інститути, вождівс­тва пройшли довгий шлях від ранніх простих форм до більш склад­них. Сам собою напрошується висновок, що на одній і тій же території вождівства виникали, розвивалися, досягаючи найвищого розквіту, і розпадалися через вплив різних несприятливих факторів безліч разів, перш ніж виникла держава.

Можливо, саме ці процеси ілюструють наведені археологічні ма­теріали. Зазначені зміни, що відбулися під час кризи зарубинецької культури, особливо зникнення протягом І—II ст. городищ, ймовір­но, засвідчують розпад ряду складних вождівств, що археологічно репрезентовані верхньодніпровським, прип’ятсько-поліським та по- сеймським локальними варіантами зарубинецької культури. їх роз­пад знаменує початок нового циклу розвитку простих вождівств у слов’ян на пізньозарубинецькій та зубрицькій етнокультурній осно­ві і на значно ширшій території порівняно із зарубинецьким часом. Ці вождівства ускладнювались і, досягнувши певного рівня, знову розпадались.

Значний хронологічний проміжок, що відділяє перші власне слов’янські культури від виникнення Київської держави, показує, який довгий шлях розвитку потрібно було ще пройти слов’янсько­му суспільству, перш ніж воно досягло рівня державності.

На процес становлення державності у слов’ян суттєво впливав і такий фактор, як постійне пересування по території України кочів­ницьких орд, а також експансія германських племен у перших сто­літтях нашої ери. Внаслідок усіх цих подій слов’яни на певний час опинилися під пануванням готів. Писемні джерела яскраво опові­дають про перипетії боротьби з ними, коли укріплювалися і крирта- лізувалися структури слов’янських протодержавних об’єднань. У всякому разі поширення, починаючи з V ст. н. е., у значній частині слов’янського ареалу жител з чітко позначеними чотирикутними формами і піччю в одному з кутів дає змогу достовірно визначити наявність генеалогічних зв’язків. Це явище відбиває більш чітке структурування конічного клану порівняно з попереднім часом.

Як нам здається, усі ці факти укладаються в рамки процесу по­дальшої складної структуризаций слов’янських чіфдомів. Напевно, свідчення Йордана про гото-антські війни наприкінці IV або на по­чатку V ст. відбивають структуру верхівки саме складного вождів- ства. Історик згадує вождя антів Боза, його синів і 70 старійшин^[306]. Можливо, тут маються на увазі представники головної кланової лінії й менш імениті. Але кількість старійшин, якщо припустити, що автор мав на увазі ватажків простих чіфдомів, свідчить про об- ширне й потужне протодержавне об’єднання слов’ян уже наприкін­ці IV — на початку V ст. Згодом саме так описуються анти і склави- ни на сторінках візантійських джерел VI ст.^[307].

У зв’язку з цим вартою уваги здається аналогія, яку проводить Г. Г. Литаврін між «Славініями» VII ст. на території Балкан і ант­ським союзом IV ст. У ході досліджень автор дійшов висновку, що «поняття «Славінія» слід розглядати в тісному зв’язку з проблемою становлення ранньофеодальної державності у слов’ян»^[308]. Візантій­ські джерела IX—X ст., що розповідають про події VII—VIII ст., вживають цей термін тільки у множині і вказують «на особливу форму соціально-політичної організації» «Славіній»^[309]. Можливо, «на чолі кожної з них стояв вождь-князь (зі спадковою в його роду вищою владою) і підпорядковані йому старійшини (архонти), час­тина з яких складала безпосереднє оточення вождя, а частина пере­бувала під його сюзеренітетом, зберігаючи під своєю владою племе­на, що входили в дане об’єднання»^[310].

Слід, напевно, визнати, що політичну структуру «Славіній» можна розглядати як типовий приклад чіфдому. Тому не дивно, що за відсутністю легалізованих форм примусу соціальна організація слов’ян здавалася візантійським історикам достатньо вільною, щоб назвати її демократією.

Звичайно, це не була справжня демократія, що характерна ли­ше для державних форм правління. Як свідчить Маврикій, коли во­ни збираються разом, «то вирішене одним зразу порушують інші, бо всі вони вороже ставляться одні до одних і при цьому ніхто не хо­че уступати іншому... серед них багато ватажків і нема між ними ЗГОДИ»³⁵.

«Славінії» на Балканах стали результатом розселення там сло­в’ян, що прийшли, передусім, з території України, тому ці утворен­ня мали ту ж форму організації й структуру, яка спочатку виникла на їх прабатьківщині. Сучасна наука розглядає війни і загарбання як найважливіші функції складних чіфдомів у процесі їх станов­лення, хоча не менш вагомі аргументи й тих дослідників, котрі несхильні ці функції переоцінювати^[311].

Важливе значення для розуміння історичних процесів на тери­торії України має вивчення простих вождівств у конкретних райо­нах. Така робота була проведена Б. О. Тимощуком стосовно терито­рії Українського Прикарпаття^[312]. При цьому він вивчив 36 гнізд поселень, розглядаючи кожне з них як общину. У VI—VII ст. на цій території ще не було укріплених поселень, хоча виокремлюються селища з ознаками ремесла, які дослідник розглядає як центри гнізд-общин. Мабуть, можна погодитися з його висновком, що «гніз- да-общини VI—VII ст. виконували самостійні соціальні функції, бу­ли самоврядними». З VΠI ст. місцеві жителі починають використо­вувати для влаштування центрів своїх об’єднань також городища більш раннього часу або будувати нові. Як нам здається, на цьому етапі з’являються відмінності в ступені розвитку різних чіфдомів, які можуть слугувати непрямими доказами їх ієрархії. Наприклад, показником цих відмінностей може бути тип центру вождівства. Для докняжого періоду Б. О. Тимощук слідом за В. В. Сєдовим ви­значає три типи таких центрів: городища-сховища, городища-ад- міністративно-господарські центри і городища-святилища^[313].

Напевно, більш розвинутими були вождівства з центрами дру­гого типу. Переважна їх більшість датується IX ст. Для них харак­терні щільна житлова забудова, наявність ремісничих майстерень і господарських споруд, але вони не мають спеціальних ритуальних споруд. Все це, очевидно, свідчить про більш чи менш виокремлену адміністративну верхівку, що не потребувала таких помпезних засобів легітимації свого становища, якими були городища-свя­тилища, датовані автором VIΠ—X ст. Але вождівства, центри яких репрезентують городища-святилища з житловою забудовою, уявля- ються нам більш розвинутими, ніж городища-сховища без житлової забудови^[314].

Тим не менше, всі три типи городищ об’єднані спільною ри­сою — наявністю довгих будинків-контин, у призначенні котрих найбільш рельєфно виступають усі функції центрів вождівств і осо­бливо — редистрибутивна і сакральна. В цьому нас переконують іс­торичні свідчення, зібрані Б. О. Тимощуком, а також отримані ним археологічні докази.

Автор наводить свідчення німецьких хронік XII ст. про деякі звичаї західних слов’ян. Торкнувшись основних функцій будинків- контин, хроніка свідчить, що вони були: 1) сховищами общинних запасів і цінностей (сюди «за старим звичаєм предків приносилась законом визначена десятина... тут зберігалось... різне цінне начин­ня»); 2) місцями народних зборів («всередині них скрізь розставлені були лави й столи, тому що тут відбувалися наради і збори грома­дян»; 3) місцями виконання релігійно-обрядових церемоній («знат­ні й сильні люди тут ворожили»); 4) місцями, де влаштовувались спільні бенкети-братчини («в певні дні й години вони збиралися, щоб пити»).

Показові й археологічні дані. Біля довгих будинків фіксуються ями-погреби, під підлогою будинків — ритуальні поховання, явно пов’язані з культом предків, у самих будинках — залишки жертво­принесення^[315].

Дещо детальніше розглянути структуру конкретного вождівства допомагає вивчення рашківського гнізда поселень, до складу якого входять два поселення празької культури — Рашків П і Рашків ІП та чотири поселення Луки-Райковецької, в числі яких згадане посе­лення Рашків І. На високому мисі над цим поселенням розташоване недатоване городище-сховище зі слідами довгого будинку і сели- щем-супутником^[316].

У рашківському гнізді поселень центр, напевно, мав складну структуру, причому одним із його полюсів було городище з сели­щем, а другим — могло бути поселення Рашків І. Воно розташоване найближче від усіх до городища, має виразні залишки ремесла^[317] і демонструє розгалужену систему генеалогічних зв’язків — ознака, що характеризує, передусім, кланову верхівку, вихідці з якої охо­роняли городище.

Цілком можливо, що представники найбільш знатних кланових ліній оселилися спочатку на одному поселенні — Рашків І. Напев­не, з цього ж часу в процесі все більшого виокремлення знатної вер­хівки суспільства почалося й формування укріпленого центру вож- дівства.

Більш рельєфно процеси виникнення вождівств, зокрема їх складних форм виявляються в Середньому Подніпров’ї. Згідно з концепцією О. М. Насонова та Б. О. Рибакова, в VI—VII ст. тут ви­ник племінний союз, який з плином часу підкорив союзи полян, древлян, полочан, дреговичів, сіверян, волинян і в VIII—IX ст. пе­ретворився на «союз союзів», або суперсоюз «Руську землю» — ос­нову давньоруської держави^[318]. Історія «Руської землі» — це кла­сичний приклад виникнення і все більшого ускладнення чіфдому, що еволюціонував у складне вождівство, а надалі став державою.

Цей висновок, на нашу думку, підтверджує і «Повість минулих літ», де ми знаходимо таке: «Полем же жившемъ oco6⅛ и волод'Ью- щемъ роды своими, иже и до сее брать'Ь бяху поляне, и живяху ко- ждо съ своимъ родомъ и на своихъ M⅛cτ⅛xτ>, влад'Ьюще кождо ро- домъ своимъ». Далі читаемо, що після смерті полянського князя Кия «почаша родъ ихъ княженье в поляхъ, в деревляхъ свое, а дре­говичи свое...»^[319].

На думку дослідників, «рід» тут виступає в розумінні династії^[320]. Перший же уривок доводить, що рід являє собою суспільну форму, скріплену родинними зв’язками й шлюбом, і виконує в основному адміністративні функції^[321]. Обидва висновки дуже точно відбивають будову і функції конічного клану, що лежить в основі вождівств, котрі стали складовими елементами «Руської землі».

У цьому ж аспекті можна розглядати й дані літопису про ду- лібів — інший слов’янський союз VI—VII ст., з котрого «пізніше утворились волиняни, поляни, древляни і дреговичі»^[322]. Ще В. Й. Ключевський ототожнював з дулібами відомості арабського автора X ст. Аль-Масуді про панування над іншими племенами пле­мені «валінана» на чолі з «царем»^[323]. Про це свідчить той факт, що саме на Волині розташоване городище Зимне VI—VΠ ст.— «най­більш давній укріплений пункт в ареалі корчакської кераміки»^[324]. Вивчення речового інвентаря на цій пам’ятці привело дослідників до висновку, що городище являло собою адміністративний чи полі­тичний центр племені або племінного союзу^[325]. На тій же основі (зосередження ремесла, зброї, престижних речей) городище Зимне можна розглядати як редистрибутивний центр, а також осередок політичної адміністрації складного вождівства, для якого характер­ний феномен влади-власності.

Те ж саме, мабуть, можна сказати і про городища Пастирське і Битиця^[326], незалежно від того, які клани — слов’янські чи степові, а може, й змішані, посідали там панівне місце. В усякому разі те, що ми знаємо про слов’янські угруповання, з територією яких ототож­нюється місце розташування згаданих городищ, напевно, є достат­ньо вагомим свідченням їх активної участі в політичному житті цих вождівств. У тому ж аспекті можна розглядати й численні скарби, виявлені в Подніпров’ї. Як свідчить етнографія, скарби, що містять престижні, ритуальні речі і зброю, часто являли собою своєрідну форму відчуження майна, пов’язану з потлачеподібними інститута­ми і боротьбою за лідерство.

Таким чином, усі наявні матеріали свідчать, на нашу думку, що, вже з VI ст., окремі вождівства у слов’ян сягають того рівня розвитку, коли в них починається процес оформлення адміністра­ції. Археологічно цей процес виражається у появі городищ з явни­ми ознаками престижного споживання, що прямо стосувалося фор­мування міст. Останнім часом місто визначається як «населений пункт, в якому концентрується і перерозцоділяється надлишковий продукт»^[327].

На думку Б. О. Рибакова, саме в центрі гнізда поселень могло виникнути місто^[328], тому історію міста треба простежувати «по мож­ливості з того часу, коли дана топографічна точка виокремилася з середовища сусідніх поселень, стала якоюсь мірою над ними і здо­була якісь особливі, їй притаманні функції... Місто немислиме без тієї чи іншої округи, що породжує його; воно народжується як сво­го роду «вузол міцності» цієї округи»^[329].

Проте державність виникає лише тоді, коли виникає більш-менш

значна кількість таких центрів, що використовуються для утвер­дження влади над аморфною масою общинників. їх соціальну суть найточніше виражає термін «ембріон міста», хоч ця можливість, однак, далеко не завжди реалізовувалася^[330].

Отже, якщо не кожний редистрибутивний центр ставав містом, то, мабуть, всі ранні міста були свого часу центрами вождівств, збе­рігаючи перерозподільчі функції надалі. Містами стали переважно ті городища, що були центрами племінних союзів^[331], тобто складних вождівств, відомих як літописні племена.

Чіткіше характер вождівства проглядається з писемних дже­рел. У працях східних авторів IX—XII ст. ми знаходимо яскравий опис слов’янської землі ВАНТИТ як складного вождівства. Про це свідчить, насамперед, титулатура князя, якого називають «главою держав» — «князем князів». «У самому цьому складному титулі «царя» явно відчувається і складний характер держави цього «ца­ря». Він — князь над князями окремих племен; він князь усього племінного союзу...»^[332]. Показово, що, називаючи цього царя «пади­шахом», Худуд ал-Алем повідомляє, що вони, згідно з релігією, вважають своїм обов’язком «служіння падишаху»^[333].

Цей факт точно «вписується» в систему правління, характерну для вождівств. Отримує своє пояснення й особиста участь князів у зборі полюддя, що широко практикувалося на Русі в X ст. За бра­ком у вождівствах легалізованого апарату примусу для цього була необхідна сила «харизматичного» впливу князя, що легітимувала­ся язичницьким світоглядом.

Як вважає Б. О. Рибаков, наведені джерела демонструють заро­дження феодальної ієрархії. Над князями окремих племен (які, в свою чергу, панують над старійшинами родів) з’являється вища влада, князь князів, глава глав. На момент сформування феодаль­них відносин ієрархія вже буде існувати, виростаючи з надр племін­ного ладу, не вимагаючи обов’язкового «дарування» влади зверху, без бенефіція, без надавання влади васалам^[334]. Такого ж висновку дійшов і Л. С. Васильєв: «Саме в рамках чіфдому, перш за все склад­ного (це не стосується античного шляху еволюції), виникали пере­думови для становлення феодального сепаратизму і взагалі фео­дальної соціально-політичної структури»^[335].

Таким чином, у феномені чіфдому з характерною для нього сис­темою влади-власності було закладено принаймні два шляхи по­дальшого розвитку. Там, де влада-власність залишалася недиферен- ційованою, після появи легалізованого апарату примусу утворюва­лись держави типу східних деспотій, де все, включаючи й життя підлеглих, належало правителю. Якщо ж відбувалась диференціа-. ція влади і власності, то виникали держави європейського типу, якою й була перша держава східних слов’ян — Київська Русь..