Глава 5 СЛОВ’ЯНИ У VHI-IX ст.

Процес великого розселення слов’ян, який почав­ся в V ст., не охопив всього східнослов’янського населення. Більша його частина залишилась на старих місцях. У своєму розвитку воно створило нові культурні утворення, що датуються VIII—X ст.

На основі празьких старожитностей виникають пам’ятки типу Луки-Райковецької між Дніпром, Дністром і Верхньою Віслою, а пам’ятки пеньківської культури входять одним із компонентів у во-

Рис. 7. Поширення археологічних культур останньої чверті І тйс. н. е.:

І — пам’ятки волинцевської, II — салтівської, III — роменської, IV — боршевської культур, V — культури Луки-Райковецької, VI — слов’янські пам’ятки IX—X ст. у Центральній Європі.

линцевську та роменську культури Дніпровського Лівобережжя, де не менш відчутні й елементи празької культури, нащадки носіїв якої наприкінці VII—VIII ст. досить інтенсивно переселялися на лівий берег Дніпра, про що йшлося вище.

Пам’ятки типу Луки-Райковецької, волинцевської та ромен­ської культур займають величезну територію від Вісли на заході до Дону на сході. Вони уже виразно відрізняються від культур захід­них і південних слов’ян, зокрема у регіонах, віддалених на сотні кілометрів від вихідної території. Представлені поселеннями, горо­дищами, безкурганними та курганними похованнями.

їх вивчення почалося наприкінці XIX — на початку XX ст. Во­но пов’язане з такими вченими-археологами, як М. Ю. Макаренко, Ф. М. Мовчанівський, О. А. Спіцин, І. І. Ляпушкін, П. М. Третья­ков, Б. О. Рибаков, І. П. Русанова, А. Т. Сміленко, О. В. Сухобоков, С. П. Юренко та ін.^[184]. В житловому будівництві цих культур продовжуються традиції попереднього періоду, воно представлене квадратними напівземлянками зрубної або стовпової конструкції. В одному з кутів житла, переважно в північній частині, стояла піч- кам’янка або піч, споруджена з глини, основа якої найчастіше ви-

Рис.

Рис. 9. Ранньогончарний горщик VIII—IX ст. з поселення Рашків І.

и поставяху на столпе (тобто у πyτ⅛x>>⁷³. Починаючи з X ст. пост

різана в материковому останці.

Незважаючи на те що про­цес розселення слов’ян ще три­ває, збільшується число посе­лень, з’являється значна кіль­кість городищ, укріплених зем­ляними валами та ровами, запов­неними водою (Лука-Райковець- ка, Буківна, Стільсько, Новотро- їцьке, Монастирьок та ін.). За своїм соціальним призначенням деякі з них виконували функцію городищ-сховищ, інші були засе­лені постійно. Помітно зростає матеріальна культура, поліп­шується оснащення землероб­ства, розширюється реміснича діяльність.

Городища стають крупними ремісничими центрами й осеред­ками торгівлі, виконують функ­ції оборонних, політичних та ад­міністративних центрів, на їх території нерідко розміщуються резиденції племінної знаті.

Поховальні пам’ятки VIII— X ст. досліджені значно краще, ніж поховання V—VII ст., але меншою мірою, ніж синхронні їм поселення і городища. Як і в попередніх слов’янських куль­турах, небіжчиків ховали за об­рядом трупоспалення в урні або ямці. Але в цей час, крім плос­ких могил, значно більше з’яв­ляється могил-курганів. Похо­вальний обряд цього часу значною мірою відповідає опису давньоруського літописця: «Мер­твеца сжигаху и посемь собрав- ше кости вложаху в судину малу курганному насипі.— В. Б.) на щово трупоспалення замінюється трупопокладеннями.

Рис. 10. Скарб срібних прикрас, знайдений на Пастирському городищі у 1992 р.

На Волині і Прикарпатті відомі й культові пам’ятки — святили­ща, в центрі яких, на площі, нерідко трапляються залишки жер­товних вогнищ, а інколи кам’яні фігури поганських богів.

Змінюється керамічний комплекс. Поряд з ліпним посудом, який кількісно переважає, з’являються посудини, виготовлені на примітивному гончарному колі.

Рис. 11. Поширення пам’яток VIII—X ст. і літо­писних слов’янських племен:

Основним питанням етнокультурної карти Східної Європи остан­ньої чверті І тис. н. е. є визначення культур­них ознак племінних союзів та племен, зга­даних літописом. їх вважали територіаль­ними об’єднаннями (C. _m М. Середонін, В. Й. Ключевський), окремими етнографіч­ними або етнічними групами (М. С. Гру- шевський, О. О. Шах­матов, О. А. Спіцин), політично-географіч­ними утвореннями (М. П. Барсов та інші). В. В. Седов, А. Т. Смі­ленко за Б. О. Рибако- вим вважають, що лі­тописні племена слід розглядати як полі­тично-племінні об’єд­нання^[185]. Це підтвер­джують й археологічні джерела, які фіксують на території України та суміжних областей Білорусі та Росії круп­ні культурні ареали, що характеризуються спільними етнографіч­ними ознаками й свідчать про крупні племінні союзи. Такі археоло­гічні культури V—VII ст., як празька та пеньківська, а в VIII—X ст. райковецька, не могли належати лише окремим поодиноким племе­нам. Разом з тим при поглибленому вивченні в їхніх межах виокремлюються групи пам’яток із специфічними, властивими лише для них рисами, які територіально збігаються з визначеними літописом племенами, що входили в більш широкі племінні об’єд­нання.

Одним із найраніших східнослов’янських племен, яке виокре­милося вже в VII ст., є дуліби.

І — пам’ятки райковецької, II — волинцевської, III — роменської культур.

Л. Нідерле та інші історики вважають, що назви бужан, воли- нян утворилися пізніше, ніж назва дуліби, і означають одне й те са­ме плем’я^[187]. На відміну від назви дуліби, яку Б. Д. Греков вважав етнічним іменем, вони виникли як територіальні найменування, що походять від назв рік і таких міст, як Волинь та Буськ, які були свого часу значними економічними й політичними центрами. Коли саме змінилася назва, сказати важко. В усякому разі раніше IX ст., оскільки історичні джерела (Географ Баварський, Масуді, Констан­тин Багрянородний) в цей час на згаданій території вже знають бу­жан і волинян^[188]. Спираючись на відомості київського літописця про боротьбу слов’ян з аварами, які вже в середині VI ст. утворили в Паннонії свій каганат і «воєваша на царя Ираклия»^[189], можна з упев­неністю сказати, що назва дулібів у цей час існувала. Про боротьбу дулібів з аварами згадують також інші історичні джерела^[190], при­близно сучасні цим подіям, а деякі дослідники, зокрема Б. Зас- терова, вважають, що вже в 562—566 рр. авари, виступаючи проти франків, пройшли далеко на захід по території дулібів, північніше Карпат^[191]. Про їхні стосунки з населенням Волині свідчать знахідки на слов’янських поселеннях з цієї території аварських трилопате­вих стріл та інших предметів аварського типу^[192].>

Багато спеціальних досліджень, як історичних, так і лінгвістич­них, присвячено питанню визначення території, яку займало пле­м’я дулібів.

Визначити обсяг території, яку займали дуліби, важко. Проте зараз історичні відомості та дані топоніміки^[194], що стосуються цього питання, доповнюються новими археологічними джерелами, що збільшує можливості досліджень. Зіставлення усіх цих даних і, зо­крема, врахування досліджень археологічних пам’яток VI—VII ст. дає підстави говорити про єдність матеріальної культури населен­ня, яке жило в межах території, що на півночі сягає Прип’яті, на заході займає басейн Західного Бугу і Сяну, на сході сягає Дніпра, на півдні заходить у басейн Верхнього Дністра. Це, зокрема, випли­ває із зіставлення карти топонімів, похідних від назв «дуліби», і карти археологічних пам’яток VI—VII ст. Щоправда, тут не можна не враховувати того, що топонімічні назви «дуліби» дещо виходять за межі дулібської території^[195].

За М. П. Барсовим, який спирався на топонімічні дані, «дуліби займали верхні течії Південного і Західного Бугу, доходячи на пів­нічному сході до Прип’яті, де знаходяться село Дулбунів, на пів­день від Ровно, с. Дуліби — на південний схід від м. Острога, між Ганнополем і Гущею, та с. Дуліби — на р. Турії, поблизу Турійська в Ковельському повіті. їх західні і південно-західні поселення мог­ли заходити на територію між Bicлою і Дністром. Ми бачимо там Дуліби на південний схід від Львова, між річками Зуброю і Липою, Дуліби — недалеко від р. Стрипи, на північ від Чорткова, Дупліски (Дубліски) — на південь від цього ж міста, Дуліби — на р. Стрий, трохи вище м. Стрия, та село Дулонбен (Дулубен) — на Віслоці Bic- лянському, на південний захід від м. Ясла»^[196]. Останню назву Г. Ловмянський подає як село Дулабка^[197].

Археологічні матеріали не дають підстав щось певне сказати про проникнення дулібів у глибинні райони Північно-Східної Русі. Зате вони мають ряд даних про інфільтрацію певних груп населен­ня з Волині на лівий берег Дніпра.

Звертає на себе увагу близькість пам’яток VI—VII ст. Західної Волині та Верхнього Подністров’я до виявлених у Закарпатті та пев­них груп ранньосередньовічних пам’яток південно-східних районів Польщі^[200].

Як відомо, інфільтрація населення, яке жило в межиріччі Верх­нього Дністра і Західного Бугу, на захід почалася вже в другій чверті І тис. В цей період у верхів’ях Вісли з’являються пам’ятки черня- хівського типу, відомі з багатьох пунктів^[201]. Разом з гончарною ке­рамікою, характерною для широкої території, на поселеннях у Зло- тій Сандомирського повіту, Іголом’ї Мехівського повіту виступає ліпна кераміка^[202], яка не відрізняється від ліпного посуду з посе­лення Ріпнів II, Черепина та інших пам’яток черняхівського типу Верхнього Подністров’я. У Злотій і Могилі під Краковом виявлено заглиблені житла і господарські ями, які мають аналогії на посе­леннях VI—VII ст. у Верхньому Подністров’ї. В третій чверті І тис. цей процес проходив активніше й охопив дальші райони Централь­ної і Південної Європи, про що свідчать історичні й археологічні джерела.

Наявність у VI—VII ст. на території Словаччини пам’яток, які за характером жител, поховального ритуалу, кераміки та інших ви­робів не відрізняються від синхронних пам’яток Верхнього Дністра і Волині, пов’язана з переселенням на згадану територію частини слов’янських племен, що жили перед тим північніше Карпат, про що йшлося вище. Такого висновку на основі аналізу історичних дже­рел, проведеного незалежно від археологічних досліджень, дійшов ряд істориків, зокрема Е. Шімек, Г. Ловмянський, Г. Лябуда, які пов’язують появу племені дулібів на території Чехії з переселенням у ці райони частини східнослов’янського племені^[203] цього ж імені, що розділилося на окремі частини і ввійшло до складу як східних, так і західних слов’ян.

В. Й. Ключевський, Б. Д. Греков, Л. Нідерле, М. С. Державін та інші^[204] дослідники слов’янських старожитностей, спираючись на писемні відомості арабських авторів, зокрема Масуді, про плем’я валіняна, яке мало свого князя і якому віддавна підкорялися інші слов’янські племена, дійшли висновку про існування з VI ст. на те­риторії Волині і Прикарпаття племінного союзу східнослов’янських племен, що об’єдналися навколо племені дулібів^[205].

В. В. Седов вважає, що в племінне об’єднання дулібів у третій чверті І тис. входили племена деревлян, волинян, полян, навіть пів­денна частина дреговичів^[206].

В. Й. Ключевський пише, що в Прикарпатті «в IV ст. існує вели­кий воєнний союз під керівництвом князя дулібів... Цей воєнний союз і є факт, який можна поставити при початку нашої історії. Во­на почалася в VI ст., на самому краю, в південно-західному кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат»^[207]. Початковим етапом державності східних слов’ян вважають це об’єднання Б. Д. Греков і В. В. Мавродін^[208].

Археологічні дослідження на Волині й у Верхньому Подністро­в’ї ряду слов’янських поселень середини І тис., зокрема, укріпле­ного городища VI—VII ст. в с. Зимне, недалеко від Володимира-Во- линського, що було значним виробничим центром, доповнюють висновки істориків, оскільки дають матеріали, які свідчать, що на цій території вже тоді існували такі соціально-економічні передумо­ви, за яких виникнення племінних об’єднань було неможливе. Про­те археологічні матеріали не дають ніяких даних щодо можливості ототожнення дулібів та антів, представлених пеньківською культу-

рою. Дуліби в VII ст.— це частина склавинів — носіїв празької культури. В цей союз племен на якомусь етапі могло входити насе­лення Східної Волині, представлене пам’ятками типу Корчака^{[209] [210]. Археологічні матеріали дають підстави включати сюди племена, які жили на Нижньому Дністрі і Південному Бузі. Л. Нідерле і М. П. Барсов Південне Побужжя також відносять до території ду- лібів".}

Окремі польські дослідники заперечують існування на території Західного Побужжя дулібського союзу східнослов’янських пле­мен^[211]. Так, Р. Якимович пише, що плем’я дулібів потрібно викрес­лити з історії Волині, а можливо, і взагалі з історії східних сло­в’ян^[212]. Його підтримали С. Кучинський, Й. Скжипек та Ф. Персов- ський, які намагаються заперечити історичні джерела, що стосу­ються племені дулібів і його пізніших назв — бужан, волинян і лучан, вважаючи, що жодного союзу східних слов’ян під керівницт­вом дулібів над Західним Бугом не було^[213]. Оцінюючи згадану кон­цепцію, не можна не відзначити її тенденційності, яка проявляєть­ся в підході авторів до оцінки тих історичних джерел, що сто­суються східнослов’янських племен, зокрема їх південно-західної групи — дулібів-бужан-волинян, і некритичній інтерпретації відо­мостей про плем’я лендзян^[214]. С. Кучинський висунув ряд припу­щень, далеких від наявних історичних фактів, згідно з якими сло­в’янські племена, що жили над Західним Бугом і які він називає надуманим терміном бужанські, до X ст. входили до «спільноти» лендзянських племен. Ця «спільнота» включає в себе, на його дум­ку, і «племена, що жили над Верхньою і Середньою Віслою», та ін­ші, і становить східну частину пізнішої держави П’ястів^[215]. Таким чином, С. Кучинський намагається підмінити дулібський союз пле­мен спільнотою лендзян.

Плем’я лендзян уперше згадується лише в IX ст. Географом Ба­варським під назвою Lendizi^[216], а в X ст. Константан Багрянород- ний згадує плем’я Lenzanenoi^[217]. Фрагментарність цих повідомлень та їх віддаленість значним проміжком часу не дають змоги встано­вити, чи йдеться про одне й те саме плем’я, чи про різні. В більш ранніх джерелах це плем’я не згадується, отже відсутні будь-які да­ні, які б пов’язували його з подіями, що відбулися раніше, ніж IX—X ст. Немає виразних даних про те, на якій території це плем’я жило і до яких груп слов’ян, західних чи східних, воно належало. Брак писемних відомостей щодо цього племені спричинився до ба­гатьох гіпотез, часто суперечливих. Навіть польські вчені висунули чимало протилежних думок про територію цього племені і його міс­це серед інших слов’янських племен.

Так, К. Тименецький включає лендзян до племені полян, що жило на території Великопольщі, і вважає їх одним із творців пле­мінної держави над Вартою^[218]. Г. Ловмянський дотримується дум­ки, що лендзяни жили на Сандомирській землі і платили данину Київській державі^[219], а Й. Відаєвич вважає, що це одне з руських племен^[220]. Чеський славіст Л. Нідерле ототожнює плем’я Lenzane- поі Константина Багрянородного з лучанами^[221]. На користь захід­ної належності лендзян вказує ототожнення цієї назви з ляхами наприкінці X—XI ст.^[222].

Таким чином, питання, хто такі були Lendizi Географа Бавар­ського і Lenzanenoi Константина Багрянородного і яку займали те­риторію, не з’ясоване. Ці джерела занадто фрагментарні, щоб на їх основі можна було висунути якусь більш-менш ймовірну гіпотезу, і вже ні в якому разі не суперечать прямим відомостям літопису про дулібів — попередників бужан і волинян, які жили на Західному Бузі, що підтверджується й рядом інших історичних джерел та лін­гвістичними даними. Тепер межі дулібської території уточнюють археологічні пам’ятки VI—VΠ ст. М. Парчевський, аналізуючи пам’ятки празької культури Південно-Східної Польщі, виокремлює декілька скупчень, одне з яких — ясельсько-сяноцьке, на його дум­ку, ближче до східних, ніж до західних груп пам’яток^[223].

Відкриття на Верхньому Дністрі празьких поселень V ст., а в Південно-Східному регіоні Польщі не раніше VI—VII ст.— беззапе­речно свідчать про напрямки розселення склавинів-дулібів на захід, а не в протилежний бік. Крім того, в останні десятиліття на терито­рії Середньої і Північної Польщі відкрито численні поселення своє­рідної дзєдзіцької групи VI—VΠ ст., яка доходить до Середньої Bic- ли і представляє племена західної частини слов’ян-венедів. На на­шу думку, більш перспективно шукати предків лендзян і віслян у цьому культурному ареалі, ніж у середовищі склавинів-дулібів або хорватів. Дулібське племінне об’єднання не було довготривалим. Воно розпалося на окремі племена, так і не досягнувши своєї дер­жавної завершеності.

На схід від дулібів-волинян, на території Східної Волині мешка­ло плем’я древлян. Літопис засвідчує: «Зане седоша в лесех». У 945 р. вони вбили київського князя Ігоря, який прибув з невеликою дружиною збирати данину. Княгиня Ольга — дружина Ігоря — жорстоко помстилась за чоловіка, спаливши головне місто древ­лян — Іскоростень, вбивши майже всіх його мешканців. Древляни представлені курганними похованнями з трупоспаленнями, а з X ст. трупопокладеннями і поселеннями типу Луки-Райковецької. Це городище знаходилось саме на землі древлян.

На південний схід від древлян розміщувались землі полян. Лі­тописець пише, що поляни «мужи мудри и смислені». Центр знахо­дився в Києві, який пізніше став столицею всієї Давньоруської дер­жави — Київської Русі. Назву «поляни» літописець виводить від слова поле — «в поле седяху». Існує думка, що полянами були пер­ші відомі за літописом київські князі — Кий, Щек і Хорив. На по- лянській землі — Київщині — у VI—VII ст. сходилися кордони трьох культурних груп пам’яток — празької, пеньківської та коло- чинської, а у VIII—X ст.— Луки-Райковецької та волинцевської. Звідси випливає, що Київ з самого початку виникнення був центром не одного, а кількох племінних угруповань східних слов’ян.

Південну околицю східнослов’янських земель займали племена уличів і тиверців, що жили по Дністру і «приседаху к Дунаеви». Перед переселенням уличів на Дністер вони мешкали на Дніпрі. З тиверцями археологи пов’язують пам’ятки типу Луки-Райковець­кої на правому березі Середнього Дністра та межиріччя Дністра і Пруту. В цьому регіоні досліджено велику кількість поселень і округлих городищ, характерних для землі тиверців.

Великий племінний союз становили хорвати, які проживали у Прикарпатті. Навіть найменування їх деякі дослідники пов’язують з Карпатами. У Північному Прикарпатті поселення хорватів займа­ли Посяння і регіон Червенських градів. Можна припустити, що північна частина предків хорватів у VII ст. входила в дулібський со­юз племен, який, як це сказано вище, поширювався на згадані об­ласті. Це підтверджується археологічними матеріалами, які безза­перечно свідчать, що поселення і городища хорватів у VΠI—X ст. характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. Крім того, розміщення топонімів, утворених від етноніма хорвати, на думку В. В. Седова, також вказує, що вони були сусідами дулібів. Незрозу­міло лише, чому В. В. Седов пов’язує походження хорватів з носія­ми пеньківської культури — антами, якщо пам’ятки останньої не відомі ні у Верхньому Подністров’ї, ні в Закарпатській області, ні в Посянні^[224]. В цих областях, як і на Волині, виявлені пам’ятки празької культури, які наприкінці VII—VHI ст. переростають у куль­туру Луки-Райковецької. Хронологія цих пам’яток показала, що вони поширюються зі сходу на захід. Це спостерігають і польські археологи^[225]. Разом з тим у польській літературі переважає тенден­ція до виділення ранньосередньовічних пам’яток Верхнього Повіс- лення в окрему групу, яку нерідко пов’язують із західнослов’янсь­ким племенем лендзян, що згадується в писемних джерелах не раніше IX ст. Про це йшлося вище. -

На нашу думку, в Посянні, починаючи з VI ст. н. е., археологіч­ні пам’ятки відображають культуру східнослов’янських племінних об’єднань.

Крім східнослов’янських хорватів, літопис називає разом з сер­бами і хорутанами їх південне відгалуження — білих хорватів, які переселилися на Балканський півострів. Відомі також чеські хорва­ти. Л. Нідерле і В. В. Седов пов’язують це переселення з нападом на них аварів у 560 р.^[226]. В останні роки І. Корчинським досліджується велике, обнесене могутніми валами городище Стільсько на Львів­щині, яке могло бути центром східних хорватів. Очевидно, і в Кри- лосі над р. Луквою існувало хорватське городище, на місці якого був заснований Княжий Галич. Поряд з Галичем над Дністром Б. П. Томенчук розкопав городище Буківну.

Серед хорватських поховань, крім грунтових і курганних могиль­ників, відомі й могильники з підплитовими похованнями, які най­більш густо розміщені на хорватсько-тиверському прикордонні.

Географія хорватських городищ та могильників значною мірою збігається з тим регіоном Прикарпаття і Подністров’я, який пізні­ше іменується Галицькою землею.

Значну частину Лівобережжя Дніпра займали сіверяни, пред­ставлені пам’ятками волинцевської і роменської культур VII—X ст. Літопис поміщає сіверян по лівих притоках Дніпра: «... а другие се- доша по Десне и по Семи, по Суле и нарекошася север»^[227].

У складі волинцевської культури археологи вирізняють салтів- ські елементи, які вказують на присутність тут якоїсь частини іра- номовного населення. Останні трапляються і на пам’ятках ромен- ської культури, наприклад на городищі Новотроїцькому, але в мен­шій кількості. Археологи, зокрема Б. О. Рибаков і В. В. Седов, ви­значають межі сіверянських пам’яток по середній течії Десни, Сейму і верхній течії Сули, що збігається з літописними даними. Основ­ні міста сіверян це — Новгород-Сіверський, Путивль, Рильськ та ін.^[228]. Досить грунтовно вивчені їх городища Битиця та Новотроїць- ке^[229].1.1. Ляпушкін звернув увагу на типологічну близькість матері­алів роменської культури і пам’яток типу Луки-Райковецької.

У світлі нових археологічних досліджень не можна погодитися з думкою про те, що перші слов’яни з’явилися на Лівобережжі лише в середині І тис. н. е. разом з поселеннями пеньківської культури антів^[230]. На Лівобережжі Дніпра, як і на його правому березі, при ретроспективному вивченні пам’яток другої і першої половини І тис. простежується лінія етнокультурного розвитку слов’ян, при­наймні з пізньозарубинецької культури II ст. н. е.

Слід вважати, що саме це місцеве слов’янське населення склало ту основу, на якій виникають ранньосередньовічні слов’янські культури в цьому регіоні^[231]. Хоч, без сумніву, другим важливим їх компонентом були елементи, привнесені слов’янським населенням Правобережжя, окремі групи якого переселяються на лівий берег Дніпра.

Якщо поселення і городища сіверян та виявлені на них житла мало відрізняються від аналогічних пам’яток їх правобережних сусідів, то керамічний матеріал, а також прикраси мають здебіль­шого свою специфіку. Зокрема, для сіверянського ареалу характер­ні скроневі спіральні кільця, які вирізняють його серед інших син­хронних культурних груп.

Окремі слов’янські курганні поховання відомі вже з VI—VII ст., але цей обряд стає масовим лише в IX ст. У них виявлено трупоспа- лення, які були поховані переважно у верхній частині курганного насипу. Кургани з трупопокладенням датуються здебільшого XI ст. Тобто зміни в поховальному ритуалі тут спостерігаються з певним запізненням, порівнюючи з Правобережжям, де ця зміна відбулася в X ст. *.

У цілому матеріальна культура сіверян близька до старожитнос- тей полян та інших правобережних племен і до культури північно- західних та східних сусідів.

На північ від древлян, між Прип’яттю і Двіною, мешкали дрего­вичі. їх назва походить від слова «дрегва» — болото. Племінним центром дреговичів був Турів. На території розселення дреговичів відоме широко розкопане городище Хотомель. Найхарактернішою ознакою дреговицьких курганних поховань є знахідки великих ме­талевих намистин, прикрашених зерню.

У басейні Дніпра і Сожа, за літописом, розміщувалися радими­чі: «бяста бо два брата в Лясех — Радимь, а другий Вятко,— и при- шедши седоста Радим на Сожью и прозвашася Радимичи». Мате­ріальна культура радимичів представлена переважно курганними похованнями IX—X ст. Характерними для радимичів були семи- променеві скроневі кільця. За літописом, другий брат «... Вятко се- десь родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи...». З цими племенами археологи пов’язують групу городищ, поселень і кур­ганних могильників на верхній Оці.

Верхів’я Дніпра, Західної Двіни та Волги займали племена кри­вичів: «кривичи, иже седят на верхь Волги, и на верхь Двины и на верхь Днепра». Кривичі представлені характерними довгими курга­нами VI—VIII ст. Фахівці на основі вивчення даних археології та лінгвістики вважають, що кривичі переселилися з Вісло-Одерсько- го межиріччя. У IX—X ст. довгі кургани змінюються круглими. Для кривичів у X—XII ст. характерні браслетоподібні зав’язані скроневі кільця.

Найпівнічнішою групою східнослов’янських племен були іль­менські словени, що жили над озером Ільмень. На думку деяких до­слідників, вони прийшли сюди з півдня, на думку інших — із захо­ду, з Польського Помор’я. Найширше дослідженим городищем на території ільменських словен є Стара Ладога.

Перелічені племена в другій половині IX ст. були об’єднані (час­то силою зброї) династією Рюриковичів у державу Київська Русь. Незважаючи на об’єднуючу силу державних інститутів, основні ет­нографічні риси матеріальної культури слов’янських племен другої половини І тис. н. е. зберігаються, відбиваючи історичну послідов­ність племінного розвитку східного слов’янства. Спостерігаються й певні відмінності різних культурних груп, основи яких закладено ще в першій половині І тис. н. е. (черняхівська та київська культу­ри) і ранньому середньовіччі. Однак найвиразніше в матеріальній культурі спостерігається племінний поділ слов’ян, зафіксований літописом. Дослідники вважають, що навіть у XII ст. у період роз­дроблення Київської держави на окремі князівства останні значною мірою відповідають ареалам літописних племен^[232]. Очевидно, все це й створило передумови поділу східного слов’янства на три окремі слов’янські народи.