Зарубинецька культура.

На схід від пшеворського ареалу в районах Полісся і Середнього Подніпров’я розповсюджені ста­рожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після відкриття і розкопок В. В.

Нині відомо близько 500 поселень і 1000 поховань заруби­нецької культури, хоча окремі райони вивчено недостатньо. Та­ким чином, зарубинецькі пам’ятки охоплюють територію Поліс­ся, Середнього Подніпров’я (від Прип’яті, Сожа та Десни до Південного Бугу і Трубежу на півдні). Датується зарубинецька культура кінцем III ст. до н. е.— II ст. н. е. Виділяють п’ять локальних варіантів зарубинецької культури: середньодніпров- ський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і дес­нянський (Є. В. Максимов).

У класичному вигляді зарубинецька культура продовжує іс­нувати до кінця І ст. н. е., після чого в деяких районах вона зовсім зникає (Полісся) або ж зустрічається в досить змінено­му вигляді. На основі змін, які відбувалися в матеріальній куль­турі, виділяють три етапи в її розвитку: ранній (III ст. до н. е.— кінець І ст. н. е.); середній (від рубежу н. е.— до кінця І ст. н. е.); пізній (припадає на II ст. н. е.) Зазначені зміни в куль­турі спричинялися як соціально-економічним розвитком, так і зовнішніми впливами. Дамо коротку характеристику кожного з етапів.

Ранній.

Середній. У розвитку зарубинецького населення відбувають­ся певні зміни. Перш за все вони стосуються населення Серед­нього Подніпров’я і Прип’ятського Полісся. Просування сарма- тів на захід захопило район Лісостепу. В І ст. н. е. в східному напрямку з півдня просуваються гети, трохи пізніше через ці землі починається експансія готських племен Повіслення. На думку деяких дослідників, саме з цими подіями пов’язано зміц­нення таких зарубинецьких центрів, як Пилипенкова Гора, Mo- настирьок, створюються нові фортеці: Ходосівка, Бабина Гора, виникає велика кількість поселень у поймах річок. Відбувається міграція окремих груп зарубинецького населення. У цей же час зменшується кількість античних знахідок, можливо, через змен­шення античного імпорту.

Пізній. Суттєві зміни в подальшому розвитку зарубинецької культури відносяться до третього етапу, коли частина могильни­ків уже припинила своє існування. Інші, зазнавши певних змін у поховальному обряді, продовжували існувати до середини II ст. В матеріальній культурі з’являються нові риси — пшевор- ські та північно-західні (так званої культури штрихованої ке­раміки). Саме в цей час у деяких районах (Київському Подні­пров’ї, Верхньому Подніпров’ї) починають формуватися старо­житності київського типу.

Щодо походження населення зарубинецької культури, то, як свідчать результати досліджень, у ньому брало участь місцеве населення Середнього Подніпров’я і Полісся (нащадки скіф­ської лісостепової та мілоградсько-підгірцівської культур), а також деякі середньоєвропейські племена (поморська культу­ра і культура підкльошевих поховань).' Певну роль відіграли також кельтські впливи.

Зарубинецька культура — нове історико-культурне явище, ет­нічна інтерпретація якого пов’язана з певними труднощами: в писемних джерелах ці племена не описані і тому важко ви­значити,- чи належала зарубинецька культура якомусь із відо­мих племен і як далеко в пізньолатенський час простягалась на схід слов’янська територія. Проблема етнічної інтерпретації за- рубинецької культури не вирішена остаточно. Є спроби визна­чити її як культуру слов’ян-венедів, хоча деякі дослідники вба­чають у ній германців, інші — балтів. Розповсюдження північно- західних елементів у першій чверті І тис. н. е. (перш за все пшеворських) свідчить, що східна межа розселення венедів ся­гає Подніпров'я значно пізніше, ніж зарубинецькі пам'ятки з'яв­ляються на цій території.

Разом з тим співставлення з даними лінгвістики дозволяє зробити висновок, що на території Середнього Подніпров’я і Полісся концентруються слов’янські гідроніми (О. М. Трубачов) і невелика кількість фракійських. Основним аргументом на ко­ристь того, що зарубинецька культура має безпосереднє відно­шення до етногенезу середньопридніпровських слов'ян, може слу­гувати її зв'язок з більш пізньою київською культурою (III— V ст. н. е.). Остання є перехідним типом до культури середньо- дніпровського населення V—VII ст., яке залишило культуру пеньківського типу. На цілому ряді поселень Середнього По­дніпров’я спостерігається безперервний розвиток культури, по­слідовні нашарування, які включають київські, ранньослов’ян- ські (пеньківські.) та пізніші культурні комплекси східних сло­в’ян.

Зарубинецькі поселення, розташовані по краях берегових терас, на ми­сах, нерідко в поймах, на підвищеннях, групувалися в кількості 10—15. Розміри поселень невеликі (до 2 га). В Подніпров’ї мисові поселення мали оборонні споруди — земляні вали. Виділяються канівське, ржищівське і київ­ське угруповання. На думку дослідників, кожне з них відповідало території племені. Житла трохи заглиблені в материк, квадратної форми, з каркасно- глинобитними стінами, вогнищем у центральній частині (чи біля однієї з стін).

У Верхньому Подніпров’ї будували наземні житла зі стовбовою кон­струкцією. На Прип’яті відомі напівземлянки з дерев’яною обшивкою стін. Біля жител споруджувались і ями-погреби. Розміри жител наводять на думку, що вони належали невеликій родині з самостійним господарством.

Поблизу поселень розташовані могильники (Чаплинський, Дідів Шпиль). Поширеним був обряд трупоспалення (ямні та урнові трупоспалення). Зу­стрічаються зрідка і трупопокладення, і кенотафи. Кремація відбувалась осторонь. Поховання робилися в неглибоких ямах овальної чи прямокутної форми. Рештки кремації та речі, як правило, розміщувалися в різних части­нах ями. Поховальний інвентар небагатий і досить одноманітний. Кераміка (до трьох посудин) і предмети особистого вжитку, прикраси (фібули, буси, шпильки тощо). Нерідко в похованнях знаходили кістки домашніх тварин — залишки ритуальної страви.

У багатьох рисах зарубинецька і пшеворська культури дуже близькі між собою. Займаючи схожі за типом ландшафтні зони (лісостепову та південну поліську), їх носії вели однакове госпо­дарство, мали багато спільного в побуті і віруваннях. Важливо й те, що в генезисі пшеворської та зарубинецької культур брали участь приморсько-підкльошеві племена, що свідчить про їхню етномовну близькість. Однак все це ще не може служити оста­точним доказом слов’янської належності обох культур. Деякі дослідники вважають, що зарубинецькі племена в етнічному плані були балто-слов’янами. В. В. Седов з цього приводу ви­словив думку, що зарубинецькі племена належали окремому діалекту, який займав серединне положення між балтами і сло­в’янами: «в залежності від обставин вони могли стати і балта­ми і слов’янами».

Таким чином, дати вичерпну відповідь стосовно того, чи бу­ли зарубинецькі племена однією з груп слов'ян венедської доби, ще передчасно. Безперечним доказом їхньої безпосередньої уча­сті в формуванні середньовічних слов'ян можуть слугувати, перш за все, приведені вище археологічні дані про їх локалізацію в зоні слов'янської гідронімії. На користь слов’янської версії мож­на привести й дані про локалізацію племен з не зовсім чіткою назвою суобени і ставани. Саме в зарубинецьку епоху у По­дніпров’ї продовжували жити неври.