ЗАГИБЛАЦИВІЛІЗАЦІЯ І ЧАРІВНА ЗБРОЯ

Статуетка жерця, знайдена в Мохенджо-Даро.

Історія — зібрання фактів, що не обов’язково мусили мати місце.

С. Лєц

Є у біблії така собі притча про міста Содом і Гоморру, що їх знищив бог, роз­гнівавшись на грішних мешканців. Що ж, притча як притча — хіба мало про що на­писано в біблії? І нічого б в ній особливого не було, якби не дивний опис способу, до якого вдався бог, щоб стерти з лиця землі згадані міста. Саме цим описом і заціка­вився на початку 60-х років радянський учений, кандидат (нині доктор, професор) фізико-математичних наук М. М. Агрест. Він виступив у пресі з аж надто сміливою, ба фантастичною гіпотезою, що у біблії описано... вибух атомної бомби! Ох, як його було осміяної Сміялись усі — від школяра до сивого академіка. І лише видатний аме­риканський астроном Карл Саган підійшов до справи по-науковому. Він використав розповідь індіанця, який випадково став свідком випробування атомної бомби на одному з дослідних полігонів США. Коли обидві розповіді (тобто індіанця і біб­лійну) піддали ретельному аналізу на спеціально запрограмованому комп’ютері, то одержали неупереджену (бо ж видану машиною) відповідь; обидві розповіді зроб­лені людьми, що знаходяться на низькому рівні цивілізації, і обидві являють со­бою опис... одного й того ж явища!

ВІД ЧОГО ЗАГИНУЛО МІСТО?

Перший генеральний директор Археологічної служби Індії писав у 1875 році: «Деякі уявлення про розміри цегляних руїн Хараппи дає той факт, що їх було більш ніж досить для забезпечення цегляним баластом ста миль залізниці». Але, незва­жаючи на таке варварське ставлення до стародавніх пам’ятників, значення древньо-

Ul

го міста, розташованого поблизу сільця Хараппи, було настільки великим, що його ім’ям названо найбільшу — як показали дальші дослідження — цивілізацію брон­зового віку.

Не так давно в Нью-Йорку було видано збірку «Хараппська цивілізація» за ре­дакцією ГрегорІ Л. Поссела. У книзі зібрано близько 40 статей відомих археологів Індії, Пакистану, Європи й Америки, йдеться у ній і про знахідку в пустелі Тар: понад 370 досі невідомих хараппських поселень. Площа одного з них майже до­рівнює площі найбільшого з уже вивчених хараппських міст — Мохенджо-Даро, в якому колись мешкало 40—50 тисяч чоловік.

А починалось це відкриття так. У 1856 році англійці, брати Джон та Вільям Брентони, будували східно-індійську залізницю й прокладали шлях між Карачі та Лахором. Брентонам знадобився стійкий матеріал для фундаменту під колію — цегла. Будівники звернулися до місцевих мешканців, і ті підказали вихід. Виявилося, що неподалік від сільця Xapanna, поруч із однією з найбільших їіритцк Інду є ве­личезний пагорб, у якому чимало якихось невідомих будівель з цегли. Тисячі й ти­сячі цеглин було видобуто звідти й використано для прокладання залізниці. Нікому й на думку не спадало, що цим цеглинам більш як чотири тисячі років. У руїнах Хараппи траплялися й невеличкі старовинні речі, здебільшого гравійовані печатки тонкої роботи з малюнками тварин та рослин. Але й на це ніхто не звернув уваги.

І лише через 70 років індійський археолог Р. Б. Сахні приїхав до Хараппи і узявся за розкопки пагорба. Він знайшов кілька гравійованих печаток І поклади цегли. Вчений дійшов висновку, що пагорб — поховане стародавнє місто. Згодом археологи встановили, що воно найдавніше від усього, що на той час було знайдено в Індії і споруджено у III тисячолітті до н. е.

Приблизно за 400 кілометрів від Хараппи, на одному з острівців Інду, поблизу невеличкого містечка Мохенджо-Даро, теж знаходився величезний пагорб. У 1922 році археологічна експедиція під керівництвом Р. Д. Банерджі почала його розкоп­ки.

З цього часу розкопки велися майже безперервно. І результати були приголом­шуючими: археологи відкрили цивілізацію, яка існувала протягом тисячі років і була однією з найрозвиненіших на землі. Її назвали Хараппською цивілізацією, або «цивілізацією долини ріки Інд».

Цивілізація долини Інду значно перевищувала територію Єгипту й Месопотамії разом узятих: з півдня на північ вона простягалася майже на 1000 кілометрів, а зі сходу на захід — більш як на 800 кілометрів. Господарство Хараппи і Мохенджо- Даро базувалося на родючості землі у долинах головних рік басейну Інду, які водно­час були дуже зручними водними шляхами для транспортування вантажів. Насе­лення головним чином займалося землеробством.

Величезна кількість випаленої цегли і широке застосування керамічного посуду свідчать про те, що країна була багатою на ліси, які забезпечували її паливом. Міста збудовано'* з цегли, але не із звичайного сирцю, що ним користувалися шумери, а з випаленої. Шумери могли будувати свої міста з сирцю, адже в південній Месопо­тамії дощів майже не випадало. Мешканці Хараппи і Мохенджо-Даро прагнули будь-що уберегти свої міста від злив і повеней (це підтверджується ще й величез­ною кількістю стічних рівчаків). Існують незаперечні докази, що Мохенджо-Даро потерпав від повеней, особливо нижнє місто, його східна частина, що була розташо­вана ближче до ріки. Там знайдені залишки дамб і терасоподібних споруд, які захи­щали його від розмивання та затоплення.

Зливи? В долині Інду? Дивина та й годії Нині тут вважається дощовим рік, коли опади перевищують 6 дюймів. Та деякі дослідники гадають, що саме випалена цегла дає ключ до розгадки, чому нині долина Інду стала пустелею.

Щоб випалювати мільйони цеглин, з яких збудовані знайдені міста, потрібно було чимало палива, в даному випадку деревини. Отже, п’ять тисяч років тому в до­лині Інду росли ліси. Згодом люди поступово вирубали їх на дрова І самі створили пустелю.

Клімат у долині Інду зараз дуже суворий. Але, як стверджують учені, він не завжди був таким: адже сотні поселень, знайдених нещодавно в пустелі Тар, аж ніяк не могли виникнути посеред барханів, під якими вони зараз поховані. Колись вони простягалися на 500 кілометрів у родючій долині широкої і повноводої ріки, що нині зветься Гхагхрою. На той час ширина її русла сягала 9 кілометрів, Кліма­тичні зміни, що сталися в цьому районі, ще не досить вивчені, але немає сумніву, що саме зміни русел найбільших рік мали велике значення для місцевого насе­лення.

Xapanna і Мохенджо-Даро дуже схожі між собою. Вони побудовані за одним планом і, мабуть, одночасно. Дехто з істориків вважає, що ці міста — столиці- близнюки об’єднаної держави.

Будівничі Мохенджо-Даро передусім дбали про те, щоб забезпечити мешкан­цям комфорт, а не розкіш. Передпокої, невеличкі зали, внутрішні подвір’я, туалетні кімнати, сходи й криниці свідчать про бездоганне планування з урахуванням усіх потреб. Були тут водопровід і каналізація у вигляді цегляних дренажних стоків. Ніде у стародавньому світі, за винятком палацу крітського царя Міноса в Кноссі, нічого подібного немає. У Мохенджо-Даро всі стоки сходилися до центральної системи, розташованої під вулицями, котра в свою чергу вела до стічної криниці- колектора.

Цікаві різьблені печатки, величезну кількість яких знайдено в Мохенджо- Даро й Xapanni, розповідають про тваринний світ долини Інду в ті далекі часи. Це мавпи, зайці, голуби, ведмеді, тигри, носороги, папуги, олені, білки тошо — ще один доказ того, що колись тут буяли джунглі.

Археологічні знахідки свідчать, що протягом тисячоліття Хараппська цивіліза­ція підтримувала постійні зв’язки з іншими цивілізованими країнами стародавнього світу. Десь після 1500 р. до н. е. всі торговельні зв’язки між містами долини Інду і зовнішнім світом несподівано припиняються. Між цим та наступним відомим нам етапом стародавньої цивілізації на всьому південноазіатському субконтиненті — величезна хронологічна прогалина, яку археологи лише сподіваються з часом за­повнити.

Ми зосереджуємо увагу на загадці загибелі Мохенджо-Даро — підкреслюємо: не на загибелі Хараппської цивілізації в цілому, а на останніх днях саме цього міс­та. Поступовий занепад цивілізації, що завершується ЇЇ зникненням,— це не таке вже й виняткове явище в історії стародавнього світу. Цілком зрозуміло, що й Мо­хенджо-Даро, як і Інші хараппські міста, на момент загибелі добряче-таки підупав; загадку ж являє собою саме раптовість загибелі.

Вчені висувають чимало гіпотез про причини «миттєвої загибелі» Мохенджо- Даро: неочікувана й різка зміна клімату в долині Інду; руйнівна дія повеней; епіде­мія страшної хвороби, що різко скоротила чисельність населення, І, нарешті, остан­ня, мабуть-таки, найімовірніша гіпотеза: кілька послідовних навал індоаріїв, які прийшли через гірські перевали з півночі й заходу (повідомлялося навіть, що при розкопках знайдені сліди битви). Проте пізніші дослідження не підтвердили жод­ної з цих гіпотез.

Але нещодавно двоє вчених, англієць Давенпорт та італієць Вінченті, висунули нову приголомшуючу гіпотезу, відкидаючи усі попередні. Вони вважають, що Mo- хецджо-Даро спіткала,,, доля Хіросіми! Ось які аргументи наводять вони на користь своєї гіпотези.

Занепад культури, як ми вже казали, процес повільний. А Мохенджо-Даро загинув раптово. Гіпотеза про повінь виглядає дуже привабливою. Але місто, хоча й розташоване на острові посеред повноводої ріки, та в його руїнах немає жодних слідів розгулу водної стихії. Більше того, є незаперечні вказівки на масові пожежі, що неможливо при повені. Епідемія? Вона не вражає зненацька усіх одразу людей, які спокійнісінько гуляли по вулицях і займалися своїми справами. Палеонтологіч­ні дослідження також відкидають це припущення. Цілком обгрунтовано можна відкинути й версію про несподіваний напад завойовників: за даними дослідників, наведеними у вищезгаданій збірці, лише на двох з кількох тисяч знайдених у Mo- Хенджо-Даро скелетах є сліди поранень, а при розкопках не виявили ні зброї, ні військового обладунку.

Автори гіпотези про загибель міста від атомної бомби звертають увагу на інші подробиці, що заслуговують на ретельний аналіз. Серед руїн розкидані шматки глини, які свого часу швидко затверділи. Аналіз зразків, зроблений у Римському університеті та в Італійській національній лабораторії Ради дослІджеіщ;показав, що оплавлення відбулося при температурі 1400—1500^o Cl У ті часи таку температу­ру можна було одержати лише у горні металургійної майстерні, але аж ніяк не на відкритій значній території. Щоправда, її могла дати й величезна лісова пожежа, яка тривала кілька днів, але ж на самому острові немає й ніколи не було лісів.

Зате у Мохенджо-Даро є багато слідів якогось особливого вибуху. Якщо уважно поглянути довкола, то складається враження, що тут окреслено чітку область епі- центра, де всі будівлі зрівняно із землею. Від центра до периферії руйнування по­ступово меншають. Найкраще збереглися будівлі на околицях. Отже, картина на­гадує наслідки атомних вибухів в Xipociмі й Нагасакі.

Більшість учених поставилася до гіпотези Д. Давенпорта і Е. Вінченті досить скептично. 1 справді: важко уявити собі, що завойовники долини Інду мали атом­ну зброю. На перший погляд таке припущення здається неймовірним і аж ніяк не узгоджується з поглядами сучасної науки. Але наведемо й деякі інші диво­вижні розповіді й факти — саме на них почасти посилаються автори сміливої гіпотези.

ОПЛАВЛЕНІ СТІНИ

Виявляється, що в різних місцях нашої планети є руїни, які оплавилися внаслі­док... власне кажучи, чого? Ніхто не знає.

Ось що писав Є. Церен у книзі «БІблійські пагорби» про славнозвісну Вавілонсь­ку вежу, тобто зіккурат Етеменанкі: «Не можна знайти пояснення тому, звідки взявся такий жар, що не просто розпік, а й розтопив сотні випалених цеглин, обпа­лив увесь кістяк вежі, яка від жару спеклася в щільну масу, подібну до розтопленого скла». Свого часу згадував про це і Марк Твен, котрий подорожував по Близькому Сходу у 1867 році: «(Було) вісім ярусів вежі, два з яких стоять і нині,— гігантська цегляна кладка... обпалена й напіврозтоплена блискавками розгніваного бога». Марк Твен, зрозуміло, не міг бачити Етеменанкі, адже и було розкопано перед самою першою світовою війною; отже, він, скоріше, мав на увазі храм в Борсіппі, місті-супутнику Вавілона (за переказами сучасників, з верхівки Етеменанкі можна було неозброєним оком побачити храм у Борсіппі).

На подібні факти звертає увагу і А. Горбовський. Він пише, що, наприклад, на стінах ірландських фортець Дундалл та Ekocc залишилися сліди дії дуже висо­кої температури — розтоплені навіть гранітні брили, а температура плавлення гра­ніту перевищує 1000° С! Інший слід можливого застосування невідомої зброї було знайдено в Малій Азії під час розкопок загиблої столиці стародавніх хеттів Хатту сі (нині селище Богазкой за 150 кілометрів на схід від Анкари). Місто було знищене високою температурою, створеною невідомо яким чином. За свідченням археолога Біттеля, скільки б горючих матеріалів не знаходилось в самому місті, звичайні пожежі ніколи б не дали такої високої температури. Цегляна кладка будинків спла­вилась у тверду червону масу, камені спеклися й потріскались. У місті немає жод­ного будинку, храму або стіни, який би не постраждав від цього страшного лиха.

А ось ще одне повідомлення, яке ми відшукали нещодавно. У 1822 році в Москві було видано у перекладі з французької книгу Г. Пропіака «Достопам’ятності в сві­ті, або Опис існуючих на Землі рідкісних витворів природи й мистецтва». У ній є неве­ликий, але дуже цікавий розділ, який ми дозволили собі навести повністю.

«Осклілі фортеці, що їх можна побачити в ГейландІ (Шотландія), знаходяться на вершинах багатьох гір і мають властивість, аж ніяюне притаманну.цій частині земної кулі. Найважливіша з фортець була коло Інвернесса, сягаючи внутрішніми розмірами близько трьохсот футів (102 метри) у довжину і ста футів (34 метри) у ширину. Захист її складався з двох стін, зроблених з різних каменів, що внаслі­док розплавлення щільно з’єдналися між собою. Від них ще й нині збереглися до­сить великі маси. Шотландські вчені прагнули дізнатися, яким чином розплавлено ці камені — особливо в такій країні, де зовсім немає лісу,— однак усі їхні здогадки мало імовірні».

А й справді, звідки така висока температура у безлісій країні?..