ШЛЯХАМИ ВІТРІВ

Зображення стародавнього персидського бога Ахури-Маади в «літальному апараті». В руках у нього щось схоже на кермо.

Де ті знання, що ми їх загубили в потоці Інформації?

Т, Елмот

Спочатку ми Й наміру не мали заглиблюватися в цю тему. Проте, збираючи матеріали до книги, не раз натрапляли (щоправда, здебільшого в іноземній літе­ратурі) на згадки про «Віманіку Шастру»: існував нібито, написаний у Майсурі 2300 років тому, давньоіндійський манускрипт, де йшлося про конструкції літаль­них апаратів. Та хто ж відає, чи існував насправді, чи це просто вигадка?

Покладатися на перекази не хотілося: занадто вже часто заради сенсації за­рубіжні автори вигадують ще й не такі «відкриття». Ну, хіба міг у IV ст. до н. е. існу­вати окремий твір, присвячений виключно літальним апаратам? Хай вже там епічні герої користуються небесними колісницями — таких згадок у індійському епосі досхочу,— але щоб із такими подробицями? Неймовірно. Може, це ще одне зібрання міфів про вогненні колісниці індійських богів? От якби на власні очі побачити ману­скрипт та ще й почитати його, правда, не без допомоги фахівців, бо ж написаний він на санскриті...

Дізнавшись, що наш приятель, кандидат фізико-математичних наук, астроном О. Ф. Пугач збирається до Індії на міжнародний симпозіум, де мали розглядатися питання про зірки з дефіцитом водню, який мав відбутися в Майсурі, ми — жартома, звичайно, бо хто ж на таке й справді покладатиме надії? — попросили його пошука­ти там оту казкову «Віманіку Шастру».

Повернувшись з Індії, О. Ф. Пугач і справді привіз нам свіженькі фотовідбитки сторінок «Віманіки Шастри»! І не на санскриті, а англійською мовою! А трохи зго­дом, тижні через три, надійшла бандероль з Калькутти: професор Д. К. Канджілал надсилав свою книжку «Вімани в Стародавній Індії», яка щойно вийшла з друку.

Так народився цей розділ.

ЧИ БУЛИ ПЕРШИМИ БРАТИ РАЙТ?

Людину завжди вабило небо. Спостерігаючи, як вільно ширяють у ньому орли, як прудкими стрілами проносяться стрижі й ластівки, як безтурботно мерехтять крилами метелики, вона мріяла літати, як вони.

З сивої давнини дійшли до нас перекази й легенди про польоти людей. Тут і на­родні казки про летючий корабель, на якому подорожували герої, і про килим-літак, і про чоботи-скороходи, що переносили героя через гори й моря, і легенда давніх греків про майстра Дедала, який зробив для себе і свого сина І кара крила з пташино­го пір’я, зліпивши його воском. На цих крилах Дедал з Ікаром втекли з полону. Та під час польоту Ікар необачно піднявся надто високо і наблизився до Сонця. Гарячі сонячні промені розтопили віск, крила розсипались, і юнак впав у море, що з того часу зветься Ікарійським...

Схиляли свої мудрі голови над кресленнями Леонардо да Вінчі і Михайло Ло­моносов, намагаючись створити літальні апарати. І кидались з дзвіниць відчайдушно хоробрі вмільці, одягши на руки штучні крила... За часів Івана Грозного смерд Микит - ка змайстрував крила «аки птичьи» і здійснив кілька польотів в присутності самого царя. Цар «подякував» холопові, наказавши: «Человек не птица, крыльев не имать. Аше же представит себе аки крылья деревянны, противу естеству творит. То не божье дело, а от нечистой силы. За сие содружество с нечистою силою отрубить выдум­щику голову. А выдумку, аки диавольскою помощью снаряженную... огнем сжечь».

Та Микитка, мабуть, був не першим, хто спробував літати. У пам’ятнику давньої російської літератури «Молении или послании Даниила Заточника великому князю Ярославу Всеволодовичу» (переяславському.— Авт.), що його фахівці датують XII — XIIl століттями, хоча перший список відомий лише з XVI століття, автор скаржиться на поведінку деяких бояр і пише: «...а иныи летает с церкви или с высокия полаты, паволочиты крылья имея», тобто дехто з бояр розважався тим, що робив крила з тканини і літав на них з церкви або високої будівлі.

Минули століття, перш ніж у 1882 році відірвався від землі на кілька секунд паровий аероплан О. Можайського. Через двадцять один рік (1903) літак братів Райт протримався в повітрі вже цілу годину.

Та чи були це перші в історії людства офіційно зареєстровані літальні апарати?

У 1907 році в Бомбеї вийшла книга під назвою «Прачіна Віманакалоха Содха». Її автор, вчитель Шрі Тальпулі, стверджував, що він збудував і випробував у польоті в 1895 році літальний апарат — віману. Машину було створено на основі текстів стародавніх індійських книг, серед яких автор згадує «РІгведу» і... «Віманіку Піаст­ру» Махарші Бхарадваджі. Звідси можна зробити висновок, що ця остання була відома декому в Індії ще в 1895 році.

Спочатку винахідник створив невеличку модель апарата, близького за конструк­цією до типів віман «Марутсаха» і «Пушпака». Цю модель було показано на ви­ставці, організованій бомбейським Товариством мистецтв у 1890 році, де її, зокрема, оглянув і верховний суддя Бомбея Шрі Махадео Ранаді. Він схвально поставився до роботи винахідника, проте порадив звернутись за консультаціями до західних екс­пертів. Тальпулі не став цього робити, побоюючись за долю свого винаходу і свою власну. Натомість він збудував більший апарат, який сам підняв у повітря в 1895 році в місцевості Чаупаті недалеко від Бомбея. За польотом спостерігав великий на­товп людей, серед яких були правитель князівства Барода Шрі Сайяджірао Гека- вад і відомий бомбейський діяч Шрі Лалоджі Нараян. Апарат піднявся на 500 метрів і благополучно приземлився. Про детальну конструкцію машини Тальпулі не пи­ше, згадує лише, що її було обладнано автоматичними пристроями для спуску і конт­ролю за напрямком руху.

Про подальшу долю Тальпулі відомо мало. Тижневик «МахаратІ Дейлі», що ви­ходив у Бомбеї, в номері від 21 вересня 1952 року сповіщає, що після смерті дружини Тальпулі втратив усякий інтерес до авіації і облишив свої досліди. У 1917 році він помер, і спадкоємці продали апарат, моделі і все, що було з ним пов’язано, англій­ській фірмі Раллі.

А саратовський письменник В. Казаков розповів про «крилату машину» іта-. лійського монаха Андреа Грімальді Валанде, що на ній винахідник перелетів через Ламанш з Кале в Дувр. Про це начебто було вміщено нарис у газеті «Лейденський вісник» від 21 жовтня 1751 року. Більше того, за словами В. Казакова, в Італії збе­рігається лист з Лондона, в якому міститься підтвердження цього факту, а у фран­цузькому місті Ліоні — завірений трьома академіками науковий опис цього «птаха», де знову-таки стверджується, що «Грімальді успішно здійснив переліт з Кале в Дувр у 1751 році». Інших документів немає. Не збереглася, зрозуміло, й сама «крилата машина»... А ще раніше?

ДАВНІ МОДЕЛІ Й ЗОБРАЖЕННЯ

...Музей історичних коштовностей в столиці Колумбії Боготі. Групки туристів юрмляться біля вітрин, за склом яких виблискують блюда й кинджали, шкірять нефритові зуби маски ягуарів, мерехтять дорогоцінні камені орнаментів. Серед цих речей, виготовлених давніми індіанцями ще доколумбової епохи, скромно притули­лась невеличка статуетка із золота, котра в каталогах музею значиться як «птахопо­дібна» фігурка. Мало хто з туристів довго затримує на ній погляд.

Та все ж знайшовся відвідувач, якого вразила саме ця непоказна фігурка,— геолог Андерсен. Досвідчене око одразу помітило дивні технічні деталі старовинної «пташки»: трикутні дельтовидні крила, загострений ніс, високо піднятий хвІст-стабі- лізатор. «Та це ж модель надзвукового літака!» — зачудовано вигукнув геолог.

Андерсен добився дозволу на проведення спеціальних досліджень цієї фігурки. Троє кваліфікованих американських аеродинаміків, в тому числі й відомий авіакон­структор Артур Юнг, виконали ретельні обміри, зробили обчислення, випробували «пташку» в аеродинамічній трубі, де продувають моделі літаків, і підтвердили: це начебто й справді модель літального апарата, та ще й розрахованого на гіперзвуко­вий політ.

У 1898 році в Єгипті в районі Саккара було розкопане поховання вельможі Па-Ді-Імена, що жив приблизно у III ст. до н. е. Точний вік цього поховання не- * відомий, дехто з археологів відносить його до часів Древнього Царства, тобто вважає набагато давнішим. Серед інших предметів тут було знайдено маленьку фігурку з сікомору (тверде дерево, схоже на граб), що важила 32 грами і нагадувала птаха. Вчені-зоологи навіть намагалися встановити, до якого саме крилатого племені він належить, але так і не змогли цього зробити, і скульптурка загубилася серед ін­ших експонатів. Майже 60 років пролежала вона у музеї поруч з уламками старо- єгипетської кераміки.

Нарешті на неї натрапив каїрський професор Халіл Meccixa. Вчений звернув увагу, що «пташина» занадто вже обтічна, що крила в неї завдовжки 18 сантиметрів, вигнуті якось інакше, ніж у справжнього птаха, і найголовніше: відсутня у будь- яких пернатих вертикальна деталь на хвостовому оперенні, яка нагадує руль пово­роту сучасного швидкісного літака. Meccixa довго й уважно вивчав знахідку архео­логів і згодом, проконсультувавшись Із фахівцями в галузі авіації, упевнено заявив: «Це не птах, а мініатюрна модель планера!» У зв’язку з цим «Бюлетень ЮНЕСКО» писав: «Якщо гіпотеза доктора Мессіхи підтвердиться, то це означатиме, що старо­давні єгиптяни знали закони польоту!»

Професор не обмежився самими лише припущеннями. Він побудував з легких матеріалів велику модель планера, де точно й повністю відтворив усі дивні конструк­тивні особливості стародавнього «птаха». І ось, вибравши погожий день, коли дув лише слабкий вітерець, він запустив модель.

У 1977 році єгипетське Міністерство цивільної авіації нагородило професора Meccixy орденом «За заслугу», відзначивши таким чином його успіхи у дослідженнях з вищезгаданих питань, а через два роки він одержав другу таку нагороду від органі­зації «Уорлд аероспейс едьюкейшн», що займається науково-популяризаторською діяльністю у галузі аерокосмічної техніки. І знову виникає запитання: що слугувало за взірець для староєгипетської моделі?

Крім моделей давніх літальних апаратів, у розпорядженні вчених є й їхні зобра­ження. Розповімо про найцікавіші.

У 1952 році археолог A. Pyc розкопав на території міста давніх майя Паленке (сучасний мексіканський штат Чіапас) поховання у Храмі Написів, де містився сар­кофаг. Як вважає учений, там у VII ст. н. е. був похований жрець або правитель («халач-вінік»).

Його колеги схиляються до думки, що це може бути поховання легендарного просвітителя майя Кукулькана, розповіді про діяння якого дійшли до наших часів у написах і фольклорі.

Одна з легенд оповідає про його вміння літати. На кам’яній кришці саркофага на­несений складний рельєф. Саме він і є предметом суперечок.

У центрі барель’єфа зображено юнака з характерним профілем майя, одягне­ного по моді того часу: коротенька спідничка, браслети на руках і ногах, висока за­чіска. Він сидить у якомусь складному заплутаному пристрої, нахилившись уперед і напружено вдивляючись у хитросплетіння ліній та смуг. Офіційну точку зору археологів з приводу розшифровки цього малюнка висловив В. Гуляєв: «Юнак, що сидить на масці страховиська смерті, уособлює собою і людину, яка завжди повер­тається у землю, І маїс (кукурудзу), зерно якої, перш ніж прорости, мусить бути закопане у землю. «Хрест», на який дивиться ця людина, знову-таки символізує маїс — рослину, що з’являється з землі, щоб стати їжею для людини». Отже, юнак, який сидить під кущем кукурудзи?

Але є й інша точка зору. Радянський письменник-фантаст, доктор технічних наук О. Казанцев, а також японський інженер І. Матцімура і швейцарський пись­менник і археолог-аматор Є. фон Денікен вважають, що барельєф — своєрідне крес­лення, яке відтворює у розрізі дуже складний літальний апарат. Згідно з їхнім ро­зумінням малюнка, юнак сидить у цьому апараті (креслення, на їхню думку, слід розглядати не вертикально, як це робить В. Гуляєв, а горизонтально), нахилившись уперед, поклавши руки на систему керування і вдивляючись у перископічний спо- стерігальний прилад. У передній частині апарата можна побачити відкриті назовні канали, по яких усередину потрапляє повітря (його символізують три бульбашки). Воно проходить по каналах у кормову частину апарата. За кормою виразно видно язики полум’я, яке виривається із складного пристрою, розташованого позаду пілота.

Казанцев і Матцімура знаходять на цьому «кам’яному кресленні» схематичні зображення таких вузлів літального апарата з повітряно-реактивним двигуном, як турбокомпресор, камера згоряння, газова турбіна тощо. Вони звертають увагу на' суто технічні деталі: заклепки на пристрої, що знаходяться біля ноги пілота, а також на маховичок на рівні І нижче його коліна (але ж майя не знали колеса!). Лівою п’ятою «пілот» наче натискує на якусь педаль. Отже, креслення одномісного реактив­ного літального апарата, вік якого щонайменше тисяча років? Лишаємо за читачами право вибирати ту інтерпретацію малюнка, яка їм здається найбільш обгрунтова­ною.

І ще один малюнок, про який свого часу багато писала закордонна преса. Серед фресок монастиря Високі Дечани у південній Югославії, який (а точніше — церкву якого) було споруджено у XIV столітті, знайшли дивні зображення. На фресці «Розп’яття» ангели летять по небу не з допомогою «звичайних» ангельських крил, а в якихось дивних апаратах, що нагадують супутники. Журнал «Свєт», який уперше надрукував зображення цих фресок, навіть вмістив для порівняння фото трьох пер­ших радянських супутників Землі. «Космічних кораблів» на дечанській фресці два, вони летять один за одним із заходу на схід. В першому «апараті» сидить людина без звичного ангельського ореолу. Однією рукою вона тримається за щось схоже на важіль управління і оглядається назад, ніби стежачи за польотом другого «апа­рата». В задньому «кораблі» теж сидить аналогічний «пілот», аж ніяк не схожий на ангела. Його рука також лежить на «системі керування».

Обидва кораблі мають обтічну краплеподібну форму. Виразко видно «реактивні струмені», що вихоплюються з апаратів і ще більше підкреслюють стрімкість по­льоту. Персонажі, що їх зображено в нижній частині фрески (люди й ангели), пере­лякані, наче це видовище може їх осліпити, а звук апаратів — оглушити.

Аналіз дечанських зображень провадив радянський учений В. 1. Авінський, яко­го ми вже не раз згадували в цій книжці. Після консультації з фахівцями з аеро­динаміки він зробив такий висновок:

«Аналіз двох «дивних» фігур з фресок Данайського монастиря в Югославії показав, що ці — на перший погляд різні — фігури є модифікацією одного предмета. Якщо їх привести до одного масштабу і розвернути одну з них на 180°, то побачимо майже точний збіг проекцій. Обидві проекції накладаються одна на одну. До того ж, в одній із конструкцій можна помітити схожість з безкрилим літальним апаратом типу «Аеродін». Краплеподібний фюзеляж, носовий конус з кутом порядку 15° (та­ким самим, як в Ту-144 або «Конкорда»), штирьові опори-стабілізатори, сопла двох двигунів — маршового І кермового. Лівий фрагмент фрески можна розглядати, як типову картину входження космічного апарата у щільні шари атмосфери. Видно полум’я, яке виривається при кінематичному розігріванні обшивки. «Лобова» части­на фюзеляжу, товщина якої у 2—2,3 рази перевищує товщину бокових стінок, чіт­ко виражена. Стабілізатори притиснуті до конуса. Обриси апарата нагадують падаю­чу краплину. Така форма оптимальна саме для входу у щільні шари атмосфери.

На правому фрагменті зображений той самий апарат, але під час польоту в крей­серському режимі. Спрямований конусом у напрямку польоту, він має снарядопо- дібну форму, найдоцільнішу для польоту при гіперзвукових швидкостях. Стабілі­затори повернуті назад і можуть виконувати активну роль при керуванні апаратом. Такий апарат зручний для вертикального зльоту, вертикальної або горизонтальної посадки з використанням одного й того ж основного двигуна.

У дечанського апарата є аналоги в сучасній техніці, наприклад американський космічний «човник» з двигуном типу «Сінерджет». Його контури наче змальо­вано з дечанського».

Отже, як вважає В. І. Авінський, дечанські «кораблі» нагадують деякі сучасні екс­периментальні надзвукові літальні апарати у різних фазах польоту. Якщо таке ро­зуміння дечанських фресок правильне, то знову ж таки постає оте запитання: що було взірцем для середньовічних сербських іконописців? Втім, не лише для серб­ських.

Нещодавно в старовинному грузинському храмі Светіцховелі в місті Мцхета було реставровано фреску XIII століття «Розп’яття». На ній також зображено див­ні дископодібні апарати з «реактивними» струменями, що дуже подібні до дечансь­ких «кораблів». Напрошується запитання: чи самі стародавні іконописці бачили ці літальні апарати, чи вони користувалися більш давніми джерелами, на яких ці апарати були зображені і які не дійшли до наших, часів? А може, це лише витвір їхньої уяви?

Усі згадані нами «моделі» й «креслення» давніх літальних апаратів дійшли до нашого часу, на жаль, без пояснювальних текстів. Проте маємо ми і описи деяких таких літальних апаратів. Найцікавіші з них знаходимо у багатющій літературній спадщині Стародавньої Індії.

ВІМАНИ ІНДІЙСЬКИХ БОГІВ ТА ГЕРОЇВ

Перші згадки про літальні колісниці або машини, що звуться віманами, зустрі­чаються у Ведах — найдавніших священних книгах індійців, що містять гімни, обрядові устави та інші тексти. Вік Вед точно не встановлений. Євро­пейські вчені відносять їх до І — II тисячоліть до н. е., хоча й підкреслюють, що це період не створення їх, а літературного запису. Самі ж індійські вчені вважають Веди набагато давнішими і датують їх III тисячоліттям до н. е., а індійський дослідник Шрі Тала к навіть VI тисячоліттям до н. е.

«Яджурведа» (третя Веда) розповідає про літальну машину, збудовану двома братами Ашвінами; аналог цих братів є у давньогрецькій міфології: брати Діо- скури — Кастор і Полідевк. А у «Рігведі» (першій, найголовнішій Веді) зустрічають­ся згадки про екіпажі, які рухаються без коня у повітрі, перевозячи богів чи смерт­них. Ці згадки знаходимо у гімнах, присвячених Ашвінам, Рибхусу та іншим бо- гоподібним істотам.

Як оповідається в одному з них, повітряна колісниця-вімана, збудована Рибхусом, могла летіти у небі серед хмар «швидше за думку». Ця вімана була трикутної форми, триповерхова, мала два крила, і вели її три пілоти. Три ЇЇ колеса лишали сліди, коли машина рухалася по землі. Крім пілотів, на ній могли полетіти 7—8 пасажирів. Могла вона сідати й на воду: саме так вімана врятувала царя Бху- дж’ю І його родину, котрі постраждали під час аварії корабля у шторм. Цікавий опис колісниці; «Колісниця рухалася, як птах у небі, підіймаючись до Сонця й Місяця і спускаючись на Землю з лунким звуком». Згадується також, що вімана літала по­над хмари, тобто десь на висоті 8—10 кілометрів.

У «Рігведі» говориться про три подібні колісниці. Дуже цікавий опис польоту колісниці, що належала Марутам. Коли вона здіймалася увись, будинки й дерева тремтіли, а невеликі рослини невгамовний вітер виривав із корінням, у печерах лу­нало страхітливе відлуння, а небо, здавалося, ось-ось розірветься на шматки або пе­рекинеться від могутнього звука, що його видавав повітряний корабель. Сказано та­кож, що вімани виготовляли з трьох металів: золота, срібла й заліза. Як у «Рігведі», так І в «Яджурведі» кілька разів згадується рідке пальне для віманів, яке містилося у спеціальних баках. За «Рігведою», таких баків було чотири: три згори, а один унизу, причому цей останній був виготовлений не з металу, а з «шкіри».

Дослідження Вед та інших стародавніх індійських текстів, де згадуються лі­тальні апарати (загалом таких джерел близько двадцяти), провів професор- санскритолог з Калькутти Діліп Кумар КанджІлал, який у 1985 році видав книжку «Вімани у Стародавній Індії», про яку ми розповідали раніше.

Він не сумнівається в реальному існуванні описуваних Ведами літальних апара­тів. Згідно з його реконструкцією, вімана Вед мала трикутну форму. Така (тобто дельтовидна) форма ЇЇ крил може вказувати на здатність апарата здійснювати над­звуковий політ (це ж підтверджується і швидкістю машини: «бистріша за думку» і «швидша од вітру»). Апарат мав три колеса, які, можливо, втягувалися (у тексті є згадка, що їх часом не було видно). А «три колони» — це найшвидше якісь опори або пристрої для посадки.

Цей літальний апарат був відносно невеликим, бо брав на борт лише 7—8 пасажирів. На думку авіаційних фахівців, він сягав близько 3 метрів у ширину, 4,5 метра у довжину І важив 7—9 тонн.

Аналізуючи описи матеріалів, з яких було збудовано віману, професор КанджІ­лал підкреслює, що давній автор, який не знав їхнього походження, змушений був користуватися тими термінами, якими послуговувались його сучасники. Оскіль­ки ні золото, ні срібло не можуть бути матеріалами для літальних апаратів, то згадка про них свідчить ось про що: 1) це були метали або сплави, схожі зовні на золото і срібло; 2) корпус вімани могли піддати спеціальній обробці, такій, скажімо, як анодування, що надавало йому схожості із згаданими металами. ІЦо ж до заліза, то це могла бути сталь або інший сплав.

І саме тут доречно навести опис виїзду космічної ракети з монтажно-випробу­вального корпусу на Байконурі, зроблений відомим радянським пілотом-випробува- чем М. Галлаєм у книзі «С человеком на борту»: «Ракета повільно виповзає з мо­року. Ось її нижній зріз перетинає межу тіні й світла — яскраво спалахує сріблом тепло відбиваючого покриття, золотом рушійних сопел, червоним кольором їхніх обідків. Зрозуміло, ні срібла, ні золота тут немає. Є титан, бронза, сталь — та хто в наш технічний вік скаже, що ці робочі метали менш благородні?» Схоже, чи не так?

Пальне, на якому працювала ведична вімана, було чотирьох видів: «мадху», «сома», «анна» й «раса». Професор Канджілал дає пояснення цим санскритським термінам. «Мадху» — мед, «сома» — рідка субстанція або сік, «анна» — рідина, виготовлена з вареного ферментованого рису, а «раса» — найімовірніше ртуть. Мова може йти, як вважає автор, про спирт, виготовлений з меду, соку рослин або рису. Отже, в баках вімани міг міститися спирт, можливо — олія, а також ртуть. Канджі­лал підкреслює, що, хоча його реконструкції й не базуються на незаперечних дока­зах, вони все ж обгрунтовані, бо технічні описи в давньому тексті вірогідні і не протирічать відомим нині законам аеронавтики.

Мабуть, чи не найяскравіший відгомін віковічної мрії людства про польоти зна­ходимо в літературі Стародавньої Індії. Герої всесвітньовідомих епосів «Махабха­рата» і «Рамаяна» часто подорожують на небесних колісницях. «Махабхарата», або «Сказання про велику битву нащадків Бхарати» — визначна пам’ятка давньоіндійсь­кого героїчного епосу. Вона складається з 18 книжок і за обсягом у вісім разів пере­вищує «Іліаду» і «Одіссею», разом узятих. Автором «Махабхарати» вважають ле­гендарного мудреця В’ясу. Часи її створення губляться у сивій давнині, але основну частину було літературно оформлено, як вважають європейські вчені, у X—VIII ст. до H. е.

«Рамаяна», автором якої вважають поета Вальмікі, складена у III—II ст. до н. е., проте йдеться у ній про події, які відбувалися раніше за ті, що їх описано в «Maxабхараті».

Головний герой «Махабхарати» — Арджуна літає на повітряній колісниці бога Індри, і сам Індра дає йому у пілоти свого улюбленого візничого Маталі. Арджуна переміг асурів — демонів, які воювали з богами. Колісниця Індри має «боки із заліза» І усю її «вкривають крила». А інший персонаж, цар Упарикара Bacy, одер­жавши в дарунок від Індри «блискучу повітряну колісницю», так нею захопився, що облишив усі справи і цілісінькими днями ширяв у небі.

Крім літаючих колісниць-віман, у «Махабхараті» описані величезні, що сяяли як срібло, літаючі міста, де мешкали боги й демони. Було в цих містах удосталь їжі, вр- ди й усього необхідного для життя, а також засоби для захисту й зброя. У повітря­них містах були широкі брами, крізь які могли вільно залітати й вилітати вімани. Вони рухалися у небі, як сучасні супутники або космічні станції.

В одній із 18 книг, «Сабхапарвані», говориться про таке місто, яке оберталося навколо Землі,— Хіран’япур («Місто золота»), що його збудував бог Брахма, а охо­роняли демони. Арджуна атакував це космічне місто на своїй вімані. Проте демони- охоронці відбили напад з допомогою могутньої зброї. Жорстока битва Арджуни з літаючим містом відбувалася то високо у небі, то над океаном. Після виснажливої боротьби Арджуна усе-таки спромігся влучити у місто могутньою чарівною стрі­лою, яка рознесла його на друзки, котрі впали на Землю. Цікаво, що подібну Історію зустрічаємо і у Ведах.

Герой епосу «Рамаяна» — Рама захопив чарівну колісницю демона Равани, що нагадувала «пагорб із загостреною верхівкою» (тобто була ракетоподібною). В тексті немає жодних згадок про пальне або про те, чи були в неї крила. Зате оповідається про комфортабельні кімнати, «де стояли пречудові сидіння». Колісниця з гуркотом здіймалася у повітря, здригалися гори, гримів грім, палали ліси. За розмірами вона більша, ніж ведична вімана. Проте рухалася із дозвуковою швидкістю, яка, мабуть, не перевищувала 300 кілометрів за годину (бо вімана долала 2300-кілометрову від­стань від Цейлона до міста Аджох’я в Північній Індії за 8 годин з двома проміж­ними посадками). Та й летіла вона на значно нижчій висоті —2—2,5 кілометри, ніж ведична вімана.

Писав про вімани і давньоіндійський автор Калідаса (V ст. до н. е. у творах «Раг- хувасам» і «Абхійнана-шакунталам» (у перекладах на російську і українську мови «Шакунтала»). В останньому, наприклад, міститься розповідь про те, як герой Ду- сіанта зійшов з неба у літаючій колісниці бога Індри. Вона рухалася «впродовж другого шару вітрів, що оточував Землю», тобто на висоті 8—11 кілометрів. Коли ж спускалася донизу крізь шар хмар, її колеса ставали вологими, а навкруги спа­лахували блискавиці. Та ось апарат пройшов крізь хмари. З’явилися верхівки пагор­бів і ріки, можна було побачити гілки дерев, що їх не було видно з великої висоти, ста­ла наближатися земна поверхня. Спускаючись з повітряного апарата, Дусіанта на свій превеликий подив помітив, що ніякого звуку вже не чути, проте колеса продов­жують обертатися, а сама колісниця навіть не торкається землі. Візничий богів Ме­талі, що правив колісницею, пояснив Дусіанті, що це можливо завдяки особливим чарівним властивостям повітряної машини бога Індри.

Тепер звернімося до книги «Бріхаткатхашлокасанграха» («Вибрані рядки з Ве­ликого Слова») непальського поета Будгасваміна. Це переказ окремих уривків з «Бріхаткатхи» — «Великого Слова» поета Гунадг'ї, котрий, як вважають сучасні дослідники, жив і творив у IH—IV ст. н. е. Один з його героїв, цар Удаяна намірив­ся облетіти Землю на повітряній колісниці. На жаль, скликані ним ремісники так і не змогли збудувати потрібний апарат. Справі зарадив мандрівний майстер, який зробив для царя «літаючу колісницю, в якій умістилася уся царська родина». Удая­на облетів Землю, після чого спрямував корабель до столиці АвантІ, де саме відбу­валося свято. Корабель завис у повітрі, і Удаяна довго милувався святковим ви­довищем.

У книзі «Катхасаритсагара» («Океан сказань»), народженій генієм кашмірсько­го поета Сомадеви (XI ст. н. е.), ми на кожному кроці зустрічаємо вирази «повітря­ний корабель», «небесний корабель», «хитромудро зроблений летючий корабель» тощо. Ось що пише у своєму коментарі І. Д. Серебряков, який у 1972 році переклав цей твір російською мовою, а в 1984 році (разом із О. І. Микитенком) — українсь­кою; «... на відміну від звичайних казкових килимів-літаків та літаючих колісниць, Сомадева просто розповідає про повітряні кораблі, що рухаються у повітрі з допомо­гою механічних двигунів і долають значні відстані з великою швидкістю. Цікаво також І те, що в розповіді Сомадеви ці повітряні кораблі використовуються із різ­ною метою: навіть слонів перекидають повітряним шляхом, коли в одного з персона­жів не вистачило цієї старовинної Індійської військової сили».

Ми підійшли з вами до цікавого і водночас дивного місця у наших пошуках. В усіх оповідях з «Махабхарати», «Рамаяни», «Яджурведи» літаючий корабель уже існує, і фігурує він у тексті лише як транспортний засіб. Нічого не сказано про його творців, а також про те, з допомогою чого він літав. Наводяться лише вражаючі дета­лі польоту: гуркіт, ревіння, вогонь, шалений потік повітря, що є характерним для фольклорних та епічних творів. Так гіперболізувалася та підкреслювалася могут­ність дії казкового корабля та його володаря. То, може, «вімани» та «яни» (літаючі колісниці) індійського епосу не що інше, як, скажімо, казкові килими-літаки?

Дивно лише, що в переважній більшості індійських епічних творів герої незмінно І найзвичайнісіньким чином подорожують майже виключно на повітряних кораб­лях, в той час як у фольклорі багатьох інших народів вони якщо й здатні літати, то здебільшого на казкових живих істотах, таких, як Горбоконик, дракони, змії, джини, іфрити тощо. І тільки в поодиноких випадках з’являються окремі «транспортні тех­нічні засоби»: ступа й мітла Баби Яги в російських казках, летючий корабель у ві­домій українській казці, славнозвісний арабський килим-лггак, чоботи-скоро ходи, чарівні черевички тощо.

Усі ці «транспортні засоби» є суто казковим прийомом, допоміжним засобом розвитку сюжету. Творцям казок не було ніякої потреби детально оповідати, як са­ме побудований той чи інший летючий корабель чи килим, не кажучи вже про чарівні черевики. Для змісту казки це не мало ніякого значення, Інша річ — в індійській лі­тературі. Та про це — згодом.

МІФИ чи ВІДЛУННЯ ДІЙСНОСТІ?

Згадки про літальні апарати чи колісниці незмінно присутні в індійській класиці щонайменше протягом 2500 років, починаючи від «РІгведи» і аж до Будгасваміна й Сомадеви. «То й що ж такого? — знизає плечима мовознавець або історик.— Для того він і є епос — створений народом і пізніше переказаний поетами міф. Хіба лише індійці традиційно повторюють епічні прийоми?»

А власне кажучи, що воно таке — міф?

«Міф — це не казка, навіть оповіданням його можна назвати лише з великими застереженнями. Міф відображає світовідчуття і світорозуміння епохи його створен­ня. З найдавніших часів людині доводилося не лише реагувати на оточення, але й усвідомлювати, осмислювати його. Сприймаючи й узагальнюючи явища, намагаю­чись їх зрозуміти, людин^могла розповісти про це лише у виразах, притаманних її розумінню. Міф відображає взаємовідносини людини із зовнішнім явищем у своє­рідному словесному вигляді, тобто у сюжетній оповіді»,— пише видатний радянсь­кий учений-сходознавець I. M- Дьяконов.

Отже, може, й справді те, про що ми розповіли, аж ніяк не казки? Давайте-но наберемося відваги і зробимо неймовірне припущення: мешканці Стародавньої Ін­дії вміли будувати літальні апарати і користувалися ними у повсякденному житті. Але така машина була дуже дорогою, зробити її було нелегко, до того ж, мабуть, усе трималося в суворій таємниці. Тому дозволити собі розкіш мати таку «іграшку» могли лише дуже заможні люди, здебільшого — правлячі кола. Зважаючи на те, що володіння цим апаратом мало ще й неабияке військове значення (згадаймо коментар І. Д. Серебрякова!), можна легко уявити, що кожен такий «літак» був річчю рідкісною, але не дивиною! Тоді стане зрозумілим і інше: якщо такою віманою володіють вельможі, то як же можуть обійтись без неї (зрозуміло, набагато роз­кішнішої та потужнішої) могутні боги та герої"?

Дуже приваблива гіпотеза! Але заради справедливості слід сказати, що жодній археологічній експедиції поки що не вдалося натрапити на залишки чогось подіб­ного...

А чи не можна зарахувати до «свідоцтв» такий реально існуючий факт?

Один з авторів цієї книги в 1980 році побував у Індії. В археологічному музеї в Делі його увагу привернув камінь з едиктом царя Ашоки. Цар Ашока (263— 232 рр. до н. е.) з династії Маур’їв видав ряд едиктів, що являли собою своєрідний кодекс морально-етичних правил поведінки підданих (дхарму). ЦІ едикти ще й нині можна побачити по всій Індії: їх вирізьблено на скелях і колонах.

Так ось, у четвертому пункті едикту, що експонується в делійському музеї, ска­зано: «...Проголошення дхарми супроводжується ударами в барабан: таким чином можна досягти більшого, ніж було протягом сотень століть, коли, щоб привернути увагу народу, використовували показ небесник колісниць, вогняних куль та сло­нів».

Невже за часів Ашоки народові справді демонстрували реальні «транспортні засоби», що могли літати? Рештки «небесних колісниць» не збереглися, але ж запис в історичному документі Існує!

Ще на світанку індійської історії побутував санскритський термін «вімана відья», тобто наука про будівництво і пілотування літальних апаратів. Чи випадково у «Махабхараті» згадується про «хранителів машин-віман», тобто людей, що зберіга­ли вімани у спеціальних місцях? А Ч. H. Mexra у книзі «Політ Ханумана на Лан­ку» (Бомбей, 1940 рік), своєрідному коментарі-дослідженні «Рамаяни», згадує, що вімани зберігалися в особливих «вімана-грігах», тобто сучасною мовою — в ангарах. Виникає запитання: навіщо було створювати спеціальну термінологію, коли не існува­ло «транспортного засобу»? До речі, навіть мовознавці остаточно зрозуміли, що са­ме означають у поєднанні із виразом «вімана» санскритські слова «вайхаджасі» (літаючий) і «гаганкара» (повітряний), лише тоді, коли люди навчилися будувати літаки...

'РУКОТВОРНІ АПАРАТИ

Але повернімось до «Океану сказань» Сомадеви. В одному з розділів автор розпо­відає про двох братів-те слів, великих майстрів та умільців — Пранадхару і Радж’яд- хару. Старший, Пранадхара, любив погуляти, розтринькав усе своє майно І, коли зо­всім зубожів, то, незважаючи на перестороги молодшого брата, з допомогою хитро­мудро зроблених гусок — «роботів» почав викрадати коштовності з царської скарб­ниці. Згодом Пранадхару запідозрили, і йому довелося рятуватися втечею. Напере­додні втечі він каже молодшому братові: «Вранці цар про все дізнається і накаже схопити нас, як злодіїв. Адже всі знають, що лише ми вміємо робити різні механізми. € в мене повітряний корабель, який від одного оберту важеля летить на цілих вісім­сот йоджан (старовинна індійська міра довжини, що за різними джерелами дорів­нює від 12 до 16 кілометрів.— Aer.). Полетимо разом на чужину гірку...».

Та молодший брат відмовився, сказавши, що на братовому кораблі вже й так забагато пасажирів, тому він далеко полетіти не зможе. Пранадхара полетів з усім своїм сімейством, а Радж’юдхара «...на світанку, побоюючись гніву царського, зійшов я на другий корабель, що його сам збудував... і одразу промчав двісті йоджан. А ще повернув я важіль — і ще двісті йоджан промчав мій корабель, поглинаючи не­бесний простір». Так брати розлучилися. Згодом за різних обставин вони незалеж­но один від одного збудували ще два повітряні кораблі і подарували їх царевичу та його коханій, коли в царевича зламався летючий корабель, подарований бо­гами.

Отут ми повинні зробити невеличкий відступ і звернути увагу читачів на таку обставину: у багатьох із згаданих нами творів індійських авторів літаючі кораблі ла­маються, потрапляють в аварії, розбиваються, розпадаються, їх лагодять, ремон­тують тощо. Та де ж ви бачили, щоб, скажімо, чарівний килим-літак ламався?!

Адже для того він і чарівний, щоб рятувати героя за будь-яких обставин, інакше він у казці й взагалі непотрібний! А в Індійських творах ці кораблі раз у ^аз «вере­дують», не допомагають героєві, а навпаки — створюють для нього перешкоди, не дуже-то й обумовлені сюжетною необхідністю.

Отже, Сомадева, котрий жив і творив у XI столітті, був упевнений, що повітряний корабель може бути створений не лише богами, а й людьми. Більше того, він вважав, що такий «рукотворний» корабель аж ніяк не гірший за «нерукотворний» (коли не кращий!).

Або візьмемо книгу «Панчятантра». У ній є розповідь про те, як у Стародавній Індії шестеро юнаків сконструювали апарат, схожий за описом на дирижабль, що міг злітати, рухатися у повітрі і сідати на землю. Що це — наукова фантастика Стародавньої Індії чи повідомлення про втрачену Із часом технологію?

І, нарешті, розповімо про «Віманіку Шастру», посилаючись на те, що прочита­ли у ній самій та в книзі професора Канджілала.

ПРИГОЛОМШУЮЧІ ПОДРОБИЦІ

«Вайманіка Шастра» належить перу мудреця Махарші Бхарадваджі. Точний період створення її невідомий. Текст книги був усно переказаний на санскриті не­відомим мудрецем пандиту Суббарайя Шастрі, а той записав його між 1918 і 1922 ро­ками. Рукописний переклад тексту на хінді був відомий у Північній Індії вже в 1918 році. Аналіз мовних та інших особливостей «Вайманіки Шастри» на санскриті до­зволяє фахівцям зробити висновок, що складено її не пізніше X ст. н. е. Як конста­тує Дж. Джосієр, автор перекладу англійською мовою, працюючи над текстом, він звертався за консультацією до авіаційних фахівців. Тому ряд слів перекладено сучас­ними технічними термінами («телевізійний екран», «електризація» тощо), але значення багатьох інших санскритських термінів лишилися невідомими і незрозумі­лими, для них не змогли підібрати сучасних відповідників.

Махарші Бхарадваджа — історична особа. Згідно з підзаголовком, «Віманіка Шастра» є частиною великого енциклопедичного твору Бхарадваджі «Все про ма­шини», що не дійшов до наших часів. Книга містить посилання на 97 робіт давніх авторів, з яких щонайменше 20 стосуються будови і принципу дії літальних машин.

У «Віманіці Шастрі» автор торкається найрізноманітніших питань побудови, обслуговування і керування повітряними літальними апаратами-віманами аж до та­ких подробиць, як режим харчування пілотів, методи виготовлення для них спеціаль­ного захисного одягу тощо. Перераховані 32 «секрети», котрими повинен оволодіти пілот, перш ніж йому можна буде довірити керування віманою. Частину з них ми мо­жемо зрозуміти, бо вони входять до системи навчання й підготовки сучасних пілотів: наприклад, необхідність враховувати метеоумови під час польоту, щоб не потрапити у зону грози або повітряних вирів, що можуть пошкодити або знищити машину. Але інші секрети стосуються знань, які нам нині невідомі або незрозумілі. Так, наприклад, сьомий секрет розповідає, як зробити віману невидимою для ворога; де­сятий і одинадцятий секрети стосуються властивості, з допомогою якої вімана може збільшувати або зменшувати свої розміри («стискання» або «розширення»). Щось подібне, але в значно менших масштабах можуть робити хіба що сучасні літаки з мінливою геометрією крила.

Значну роль у побудові і функціонуванні віман відігравали пристрої, що звуться дзеркалами («дарпана»). Деякі з них за своєю дією схожі на сучасні телевізійні екрани, інші, можливо, функціонували, як радіолокатори: поглинали сонячні про­мені, трансформуючи їхню енергію в інші різновиди, і виконували інші, незрозумілі для нас функції. Опис конструкції цих «дзеркал» не подано^ правда, є згадка, як ними користуватися. Наприклад: «Повертаючи ключ у передній частині вімани, мож­на досягти того, що дишампаті янтра буде вказувати напрямок, звідки наближають­ся ворожі літаки». Описані у «Віманіці Шастрі» вімани використовували головним чином як бойові літаки, очевидно, вони могли також виконувати рятувальні і транс­портні операції.

Однією з найцікавіших і найповніших староіндійських книг, де описано вімани, є «Самарангана Сутрадхара». Її авторство приписують царю Бходжі, що жив у XIl ст. н. е. На цей час, починаючи з II ст. до н. е., Індія, особливо її північна части­на, пережила багаточисленні навали й вторгнення кочових племен — гуннів, афган­ців, арабів тощо. Були спалені й пограбовані університети, храми та інші наукові центри, де зберігалися звитки з різних галузей знань. Бходжа доклав багато зусиль, щоб зібрати й зберегти мудрість давньої науки. Використавши звитки, що лишилися, він склав ряд книг, з яких до нашого часу дійшли копії лише двох: «Юктікальтіпа- тара» й «Самарангана Сутрадхара». Найдавніша копія, відома нам, датується 1610 роком.

Одна з літаючих машин, що згадуються у цій книзі, являла собою «великий птахоподібний апарат з легкої деревини: його частини були міцно з’єднані одна з одною; всередині знаходилися чотири міцні посудини з рідкою ртуттю («раса янт­ра») і залізні ємності з вогнем, який підтримувався за рахунок спалювання деревного вугілля («агникастха»); ці ємності було розміщено під кожною з чотирьох посудин. Машина летіла з допомогою повітряного потоку, який створювали чотири крила, що рухалися вгору і вниз. Рухом керував пілот, котрий сидів усередині, з допомогою сили, отримуваної за рахунок підігріву ртуті» (цитуємо за книгою Д. К. КанджІла- ла «Вімани в Стародавній Індії»).

У «Самарангана Сутрадхарі» згадуються чотири типи віман: Рукма, Сувдара, Tpi- пура і Шакуна. Рукма-вімана була золотавого кольору і мала конічну форму. Сун- дара — блискучою і ракетоподібною. Tpinypa — триповерховою, а Шакуна нагадува­ла птаха. Найбільшим з усіх апаратів була Шакуна. Ця вімана складалася з 25 час­тин, які сучасною технічною мовою можна описати приблизно так: днище-плита, пустотіла щогла, трилопатеві гвинти, повітрозабірні труби, чотирибічні опалювальні прилади, щось на зразок парової машини разом з електрогенератором, охолоджую­чий кожух, покажчик напрямку, два крила, передній двигун та сонячні колектори. Рукма- і Сундара-вімани, крім того, мали ще й газовий двигун, металеві труби, «вітродувку» і зовнішню оболонку з особливого сорту заліза. ТрІлура-вімана, як ска­зано у книзі, могла рухатися по воді, на землі й у повітрі. За необхідністю колеса втягувались у корпус, вони також опускалися й підіймалися; якщо апарат викори­стовували як, скажімо, амфібію, отвори для коліс треба було закривати. Цікаво, що при нестачі пального вімана могла переходити на постачання енергією від пере­творювачів сонячних променів. Рукма-вімана розвивала швидкість «250 миль за 1 гхатику», тобто близшо 800 кілометрів за годину.

В «Самарангана Сутрадхарі» містяться напрочуд детальні описи пасажирських кают, приміщень для багажу й вантажів, комфортабельних стільців та фотелів, вентиляційних пристроїв та Ілюмінаторів. Подаються також відомості про силу тяги,

потрібну для польоту, про спосіб підтримання стабільної тяги в польоті і про те, ЯК контролювати дію літального апарата. Автори згадують і два різновиди рідкого паль­ного: ртуть і «расу». Сказано, що коли вогонь у нагрівальних пристроях починав яскраво палати, а ртуть ставала гарячою, можна було почути страхітливий зву\, що нагадував левине ревіння. \

Слід підкреслити, що в стародавніх індійських книгах, які розповідають про ' вімани, дуже часто йдеться про ртуть як пальне або джерело рушійної сили. Піді­гріта ртуть тисне угору, завдяки чому (а також віддачі вихлопних газів) апарат злі­тає. Але тут ще не все однозначно з’ясовано. Так, згадуються кілька різновидів цієї речовини. Одну з них можна перекласти українською мовою як «ртуть», дру­гу — як «живе срібло», причому це не синоніми, хоча б уже тому, що обидва терміни вживаються одночасно. Більше того, згадані як рідка, так і тверда (1) ртуть, а також її різновиди, названі «живою» і «мертвою» ртуттю, тощо. Можливо, як гадає проф. Канджілал, в окремих випадках йдеться про амальгами ртуті?

А чи справді ртуть може спричинити рух літального апарата?

У 1963 році радянський вчений і письменник-фантаст О. П. Казанцев писав: «Що ж так дбайливо приховували жерці в цьому тексті (мається на увазі «Самаран- гана Сутрадхара».— Aβτ.), що вони зашифрували під назвою «ртуть»? Чи не був це якийсь особливо важкий метал кольору ртуті, що містив у собі силу, «яка несе ви­хор»? Таким металом, як відомо, міг бути уран!» Отже, О. П. Казанцев прямо на­тякає на ядерне пальне, тобто на апарат з реактивним ядерним двигуном.

А радянський дослідник Л. Заславський дійшов висновку про можливість існу­вання ртутного реактивного двигуна. «Найпростішим двигуном,— пише учений,— що створює реактивну тягу, є двигун випарного типу. Будь-яка ємність, де кипить рідина і де е отвори для виводу парів цієї рідини, створює тягу... Ртуть як робоче тіло має безсумнівну перевагу над водою — більшу густину, тобто при однакових масах ртуті і води баки з ртуттю майже в 14 разів менші. Теплота пароутворення ртуті приблизно у сім разів менша, ніж у води, отже в стільки ж разів зменшується' потрібний запас палива. І, врешті, тиск парів насичення ртуті у діапазоні температур 360—600^o C змінюється в межах від 2 до 25 барів (приблизно), тоді як тиск парів насичення води вже при 350° C сягає 170 барів. Отже, потрібну температуру ртуті можна підтримувати за менш критичних умов, ніж води. До того ж, якщо ємність досить міцна, то не лише відпадає необхідність контролювати тиск, але й стає мож­ливим ручне керування режимами двигуна за рахунок досить невеликого «регулю­вання» роботи підігрівала, бо можливі помилки не викличуть різких змін тяги».

Відомо, що для випаровування одного кілограма ртуті потрібні лічені грами паль­ного! Отже, розрахунки Л. Заславського доводять, що політ з ртутним двигуном міг виявитися цілком під силу людям у давнину. Додамо також, що в наш час, згідно з повідомленнями зарубіжної преси, невеличкі ртутні реактивні двигуни американсь­кі конструктори використовували для коригування руху деяких космічних апаратів.

То, може, мали рацію автори «Самарангана Сутрадхари», коли писали, що «завдяки ртуті колісниця розвиває силу грому і одразу ж перетворюється на перлину в небі»?

Професор Канджілал також вважає, що опйсаний в «Самарангана Сутрадхарі» двигун вімани працював на парах ртуті. Виходячи з різних міркувань (мінімальна площа, яку займають нагрівані, враховуючи їхній теплозахист, згадувана кількість пасажирів тощо), він стверджує, що цей літальний апарат був середніх розмірів Дозвуковим літаком із такими головними характеристиками:

Розмах крил — близько 12 метрів.

Загальна довжина — близько 13—14 метрів.

Пасажиро місткість — 10 чоловік.

Робоче тіло (ртуть) —приблизно 2 галони (9 літрів). Вага вантажу — близько 350 кілограмів.

Тяга — близько 9 тонн.

Політ — горизонтальний.

Форма корпусу — циліндрична («у вигляді храму»).

ЛЕГЕНДИ сходу

На північний захід від Індії, в Стародавній Персії, місцеві жителі поклонялися богові Ахура-Мазді. Цього бородача вони зображували в крилатому літальному апа­раті. На деяких малюнках Axypa- Мазда тримає в руці щось дуже схоже на кермо.

І Як оповідають легенди, Axypa-Мазда прилетів зі сходу на золотому вогненному пта- ¹ хові.

Легенди про золотого птаха — «вільману» — існують і в іншій азіатській краї­ні — Індонезії. На вільманах (ця назва дуже схожа з індійською вІманою, чи не так?) літають герої індонезійського епосу, що жили на вершині священної гори Maxa- Mepy в... Північній Індії!

Є подібні легенди і в народів, що населяють деякі райони Радянського Союзу, зокрема Західний Сибір. У XIX столітті видатний російський вчений, академік Д. М. Анучін записав легенду чудських племен Приуралля про велетенського ро­зумного птаха Тохтін-Каріс, що прилетів з півдня і міг піднімати людей у небо. Про щось подібне розповідають і деякі ескімоські легенди.

Отже, до стародавніх персів золоті птахи, що носили богів чи людей, прилітали зі сходу, до індонезійців — з півночі, до мешканців Західного Сибіру й ескімосів — з півдня. Перетин цих напрямків дає,., знову Північну Індію! Тож перенесімось пів­нічніше, до Тібету.

У 8-му розділі тібетського літопису XIV століття «Світле зерцало царських ро­доводів» йдеться про перших тібетських царів. Це традиційна інформація, тобто така, що до VII ст. н. е. побутувала лише в усному переказі, отже вона дуже стисла, містить лише найголовніше.

Не можна не звернути увагу на те, що перші сім тібетських царів вміли пересу­ватися по небу — «ходили подібно райдузі, що зникає в небі». Вони з’явилися з неба, а згодом повернулись туди (як «небожителі» африканських легенд). Хочемо під­креслити: ці кілька слів про сімох царів передавалися з покоління у покоління протя­гом багатьох століть або й тисячоліть, як щось дуже важливе, що конче необхідно було донести майбутнім поколінням.

Відомо, що стародавні тібетські традиції багато в чому схожі з китайськими. То чи не зазирнути туди, на схід від Тібету?

Як оповідають давні китайські рукописи, у III тисячолітті до н, е. в басейні ріки Хуанхе жили «сини неба» — якісь культурні герої. Перший з них, Хуан-ді (при­близно 2450 р, до н. е.) мав «кам'яного кошика», міцного, але напрочуд легкого, «що по вітру вільно плив над пісками». Ось як коментує це місце І. С. Лісевич:

«Літаючий кам’яний кошик («тобто зроблений з якогось неметалевого матеріа­лу) міг, мабуть, злітати не дуже високо. Але в прибульців був і інший літальний апа­рат. Стародавні мешканці долини Хуанхе, звичайно ж, охрестили його «драконом»... Але ті ж самі стародавні китайці з цілковитою впевненістю вказували на... не­звичність і несхожість цього дракона на всіх інших, які так часто зустрічаються в ки­тайському фольклорі. Вони могли бути синіми, червоними, білими й чорними, з рога­ми або без них, але лише той єдиний, що на ньому літав Хуан-дІ, мав крила і метале­вий блиск. А найцікавіше, що він не був байдужим до погодних умов. Саме у зв’язку з несприятливими погодними умовами Хуан-ді одного разу змушений був відкласти дуже важливий політ, хоча, як сказано в першоджерелі, «все було готове і дракон уже набрав воду». Те, що він злякався дощу й вітру,— дуже кумедно, бо в китайській міфології саме дракон є володарем дощу! Але якщо в дракона був реальний техніч­ний прототип, то така його поведінка стає зрозумілою».

У деяких давніх китайських джерелах — «Критичних міркуваннях» Ван Чуна (І ст. н. е.), «Історичних записах» Сім Ціня (II ст. н. е.) та Інших — досить реаліс­тично зображено сцену відльоту Хуан-ді та його супутників: «Хуан-ді, видобувши мідь на горі Щоушань, відлив триногу біля підніжжя гори Цзіншань. Коли тринога була готова, зйерху за Хуан-ді спустився дракон із звисаючими униз вусами, Хуан- ді піднявся на дракона, всі його помічники та їхні родини рушили слідом за ним, усього сімдесят осіб. Інші піддані піднятися не могли і всі одразу ухопились за вуса. Вуса обірвалися, і вони попадали (на землю)». Чим не вертоліт із звисаючими сходинками?

Імператор Шун (приблизно 2258—2203 рр. до н. е.), оповідають легенди, не лише будував літальні апарати, але й створив «парашут». Імператор Чень Тан (1766 р. до н. е.) наказав Кі-куньші збудувати літаючу колісницю. Стародавній кон­структор виконав це завдання і здійснив випробувальний політ: долетів до провін­ції Хунань. Згодом корабель за наказом того ж імператора було знищено, щоб він' не потрапив до рук ворогів.

У давніх китайських рукописах знаходимо й згадку про чиновника Ван Гу, який збудував два великі повітряні змії з сидінням між ними. До сидіння він прикріпив 47 «ракет». 47 помічників повинні були одночасно підпалити усі «ракети». Проте одна з них чомусь вибухнула раніше, ніж було потрібно, і підпалила інші «ракети». У вогні загинули і апарат, і сам винахідник... Чи немає в цих описах «літаючих колісниць» якогось раціонального зерна, чи не відображають вони дійсних подій, що відбулися в сиву давнину і дійшли до нас у спотвореному вигляді крізь безодню століть?..

Але чи можливо, щоб древні справді користувалися літальними апаратами? Адже побудувати такий апарат можна лише тоді, коли досягнуто висот у металургії, ме­талообробці та багатьох інших галузях промисловості. Слідів такої цивілізації архео­логи не знаходять, а вони не могли б лишитися непоміченими при розкопках старо­давніх міст. Це — з одного боку. З другого — ми вже розповіли про дивовижно ви­сокі знання древніх, зокрема й в обробці металів. То хто ж створював літальні апара­ти і користувався ними?