ЛІХТАРІ ФАРАОНІВ

Рельеф у давньоєгипетському храмі богині Xarop дуже схожий на схему електричного г світильника.

Аргументів слід уникати. Вони завжди вульгарні й нерідко переконливі,

О. Уайльд

Уяви собі, читачу, таку картину: єгипетська цариця Клеопатра веде свого друга Юлія Цезаря по храмовому підземеллю, вони входять під темне склепіння — І рап­том спалахує таємниче яскраве світло! «Що за диво?» — вражено питає Цезар.— «Як, хіба ви, освічені римляни, цього не знаєте? — дивується Клеопатра.— Нам це відомо з давніх-давен!»

Неймовірно, скажете ви. Але у стародавніх джерелах часто-густо трапляються згадки про якесь незвичайне вміння користуватися чимось таким, що напрочуд нага­дує сучасну електричну енергію. Щоправда, слід сказати, що прямих вказівок на електрику в цих творах немає. Йдеться про «джерела світла довготривалої дії».

СВІДЧЕННЯ

ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Плутарх писав про лампу, яка горіла біля входу до храму Юпітера-Аммона; жерці храму казали, що вона не гасне вже кілька століть. Грецький сатирик Лукіан (120— 180 рр. н. е.) залишив докладний опис своїх мандрів. В Гераполісі (Сірія) вій начеб­то на власні очі бачив статую Гери, на чолі в якої блищав коштовний камінь, який «сяяв так яскраво, що вночі освітлював увесь храм».

Павсаній (II століття н. е.) розповідає про чудову золоту лампу у храмі*Мінерни: вона, не гаснучи, світила цілий рік.

Св. Августин (354—450 рр. н. е.) в одному з своїх творів описує дивну лампу в храмі Ізіди в Єгипті, яку не могли загасити ані вітер, ані вода. Така ж лампа начебто була й в Антіохії в часи правління Юстініана Візантійського (VI ст. н. е.). Напис бі­ля неї вказував, що вона горить без перерви вже понад 500 років.

У 1652 році ієзуїт Kipxep видав у Римі книгу «Едіпус Єгиптіакус», де, між іншим, також говорить про діючі освітлювальні лампи, знайдені начебто в підземеллях Мем­фіса.

А ось що розповідає сучасний англійський письменник і вчений-орієнталіст Ендрю Томас, який багато років провів на Сході: «...Під час свого перебування в Індії я ознайомився із старовинним документом, що зберігається в бібліотеці міста Уджайна,— «Адастія СамхІта». Неймовірно, але там я знайшов докладну Інструк­цію, як виготовити електричні батареї! Вона виглядає так: «...покладіть добре очи­щену мідну пластинку в глиняний горщик. Покрийте її спочатку сульфатом міді, а по­тім — вологою тирсою. Далі покладіть зверху цинкову пластинку, амальгамовану ртуттю. Контакт цих пластинок дасть енергію, що відома під подвійною назвою Mi- тра-Варуна. Ця енергія розщеплює воду на Пранавайю і Уданавайю. Ланцюг, зробле­ний з сотні таких горщиків, забезпечує дуже активну і ефективну силу». Мітру- B ару ну ми сьогодні називаємо катодом І анодом, а Пранавайю і Уданавайю — киснем і воднем.

У 1966 році я перебував в долині Кулу в Гімалаях. У місті Кулу є чудовий ста­ровинний храм бога Шіви, а біля нього 18-метрова залізна щогла. Під час грози вона притягує «благословіння небес» у вигляді блискавки, що б’є і в статую Шіви біля її підніжжя. Уламки розбитого Шіви жрець зліплює і чекає наступного «благословін­ня». Цей звичай існує з найдавніших часів, отже, про електропровідність в Індії зна­ли дуже давно».

Далі Томас розповідає, що, подорожуючи по Австралії, чув про невеличке селище в джунглях неподалік гори Вільгельміна в західній частині Нової Гвінеї, або Іріану. Ізольоване від сучасної цивілізації, воно має «систему штучного освітлення, таку ж або й досконалішу, ніж наші системи XX століття», як заявив в 1963 році К. С. Дав­ні на конференції з питань вуличного освітлення й руху. Крамарі, яким пощастило побувати в цьому селищі, що заховалось між високих гір, розповідають, як були во­ни приголомшені, побачивши багато маленьких «місяців», що яскраво світили протя­гом усієї ночі. Ці штучні місяці являли собою великі кам’яні кулі, встановлені на стовпах. Коли сідало сонце, вони починали сяяти дивовижним неоноподібним світлом.

Але все це — лише літературні джерела. А чи існують якісь матеріальні свідчен­ня, що давні мешканці нашої планети знали про електрику?

БАГДАДСЬКА

БАТАРЕЯ

У 1938 році німецький археолог Вільгельм Кеніг, що кілька років провадив роз­копки парфянського поселення Кужут Рабуах поблизу Багдада, знайшов рештки дивного предмета. Це був теракотовий глечик або ваза заввишки 18 сантиметрів; у ньому містився трохи коротший мідний циліндр, в якому знаходився окислений залізний стержень. Денце циліндра було припаяне з допомогою сплаву свинцю й олова, який і зараз широко застосовується.

В циліндрі знайшли залишки асфальту. Кеніг висловив припущення, що це могла бути... електрична батарея! У своїй книзі, яка вийшла з друку в 1940 році в Австрії, він пише, як, на його думку, могли виготовити таку батарею. З тонкого мідного листа робили циліндр завдовжки 12 сантиметрів і 2,5 сантиметри в діаметрі. Потім при­паювали денце цього циліндра сплавом свинцю й олова. У верхній отвір встав­ляли асфальтову пробку, крізь яку проходив ізольований від міді залізний стержень, що глибоко входив у циліндр. Коли в цю конструкцію заливали яку-небудь кислотну або лужну рідину (скажімо, оцет, лимонний сік, вино або навіть звичайну морську воду), виникала різниця потенціалів. Отже, це гальванічний елемент, якому 4000 ро­ків.

Сам Кеніг не надав своїй знахідці особливого значення. Згодом вона потрапила до музею міста Гільдесхайм (ФРН), де зберігається й досі. Після другої світової війни американські археологи під час розкопок у Селевкії на Tirpi і в Ктесіфоні (стародавній столиці Парфії) знайшли кілька невеликих глазурованих десятисанти- метрових глиняних посудин, що нагадували вази для квітів. У деяких із них ви­явили запаяні мідні циліндри і залізні стержні, причому метал мав такий вигляд, ніби його повністю роз’їла кислота. Лежали у вазах і шматки бітуму.

Знахідками археологів зацікавились інженери. Німецький дослідник ВІнклер ви­готував копію давнього «гальванічного елемента», створеного за 3800 років до Галь- вані.

З’єднуючи такі вази між собою провідниками, можна було одержати струм значної напруги.

Американський інженер У. Грей, науковий співробітник лабораторії високих напруг фірми «Дженерал електрік» також провів досліди по моделюванню старо­давньої батареї. Електролітом він узяв розчин сульфату міді І одержав електрич­ний струм напругою від 0,25 В до 0,5 В і силою 0,5—5 мА.

Як використовували наші далекі предки такі батареї? Слід зазначити, що у працях античних істориків не раз згадуються вмілі майстри цариці Клеопатри, котрі, якщо вірити переказам, вміли «робити золото». Мабуть, йдеться про якусь невідому нам технологію, за допомогою якої покривали різні металеві, переважно культові вироби, тоненьким шаром золота. Проте цей процес, що в наші дні зветься гальванопласти­кою, неможливий без джерела електроенергії. Тому сучасні історики не вірили твердженням своїх античних колег. Знахідки Кеніга та інших археологів наводять на думку, що гальванопластика могла бути відома дуже давно. Чи не відкрили її ще ва­вілонські жерці, а потім перейняли майстри Клеопатри? До речі, при розкопках в тій же Месопотамії було знайдено срібні прикраси, покриті золотою плівкою у кілька мікронів. Подібні предмети з міді й срібла, вкриті найтоншим шаром золота, архео­логи виявили в Перу. Може, й тут ми маємо справу з електрогальванічним способом?

Американський журнал «Кемістрі» запропонував ще одну гіпотезу щодо при­значення загадкових вавілонських «ваз». Посилаючись на те, що в деяких із цих по­судин були залишки маслинової олії, автори гіпотези вважають, що «ваза» могла слу­жити конденсатором. При цьому циліндр і стержень були його обкладинками, а олія в посудині — діелектриком. Конденсатор заряджали шляхом багаторазового пере­несення на стержень заряду з будь-якого діелектрика, натертого вовною або хутром.

Чимало загадок і в римській, здавалося б, добре вивченій істориками й архео­логами цивілізації. З деяких натяків можна збагнути, що давні римляни знали дещо про властивості електрики. Так, відомо, що вони лікували радикуліт і інші захворю­вання, саджаючи хворого... на електричного ската! А нещодавно на піднятих з дна моря римських кораблях знайшли мідні цвяхи, якими безладно оббито підводну частину суден. Спочатку спеціалісти вирішили було що таким чином корабели захищали обшивку від деревоточців І обростання морськими мушлями. Проте відомо, що з цією метою використовували тонкі листи міді. Для чого ж тоді цвяхи? Цю загад­ку вдалося розв’язати фізикам. Вони прийшли до парадоксального висновку: судно­будівники вбивали в корпус мідні «костилі» для того, щоб захистити судно від руйнів­ної дії природного електролізу!

ДИВНА. ЗНАХІДКА в косо

Розповімо про ще одну надзвичайно дивну знахідку. 13 лютого 1961 року троє американців — Майк Майкселл, Уоллес Лейн та Вірджінія Мексі, власники неве­личкої крамниці сувенірів у містечку Оланча (Каліфорнія), вирушили в гори Косо, щоб поповнити свої запаси напівкоштовних каменів. Насамперед вони шукали дру­зи — зростки кристалів у внутрішніх порожнинах скель. Серед цих друз трапляють­ся мінерали, які цікавлять ювелірів,— гірський кришталь, аметист тощо. Біля під­ніжжя гори, неподалік від пересохлого озера Оуенс вони знайшли щось схоже на звичайну жеоду (мінеральне утворення округлої форми, що виникає внаслідок виповнення мінералами пустот в гірській породі) І прихопили її з собою — адже саме в жеодах трапляються друзи мінералів.

Повернувшись додому, Майк Майкселл почав розрізати знахідку навпіл, спо­діваючись знайти в ній цінний кристал. Та, на превеликий подив, робота посува­лася дуже повільно, жеода не піддавалася. Його алмазна пила майже зовсім затупи­лась. Нарешті, упоравшись з жеодою, Майкл Майкселл побачив, що всередині була не порожнеча, як у переважній більшості жеод, а якась дуже тверда субстан­ція, схожа на кераміку чи фарфор. У самому центрі тієї керамічної маси блищав зріз металевого прутка два міліметри у діаметрі з білого металу, схожого на сталь. В розрізі «жеода» має такий вигляд: під шаром черепашок знаходиться невелика призма з правильною шестикутною основою діаметром 32 міліметри з м’якого і крихкого матеріалу; в ній — мідна спіраль, що, мабуть, проходить по всій довжині призми і частково роз’їдена; спіраль у свою чергу охоплює надзвичайно твердий фарфоровий стержень діаметром 18 міліметрів, через вісь якого проходить мета­левий пруток діаметром 2 міліметри.

Здивовані колекціонери віддали обидві половинки «жеоди» для просвічування рентгенівськими променями. 1 з’ясувалося, що металевий пруток, який проходить крізь фарфоровий стержень, з’єднує між собою щось на зразок металевої насадки на одному кінці стержня з округлим наконечником на другому. А наконечник у свою чергу, з’єднується з прутком кількома перехрещеними дротинками. Фахівці прийшли до одностайного висновку: знахідка нагадує... автомобільну свічку запалювання! А геологи (також одноголосно) стверджують, що їй — півмільйона років, а то й біль­ше! Детальне вивчення рентгенівських знімків показало, що знахідка, хоча й схожа на свічку запалювання, насправді такою навряд чи є, бо жоден автозавод світу такої конструкції не виробляв.

Дивну знахідку віддали університету міста Рено (штат Невада)...

МАЛЮНОК У ХРАМІ XATOP

Повернімось, однак, до Клеопатри. Чи справді були у неї електричні ліхтарі, бодай кишенькові — невідомо. Але ось що розповів німецький інженер Р. Хабек на сторінках журналу «Еншнт Скайз»: «У жовтні 1979 року наша група з п’яти чоло­вік, у якій були інженер-будівельник і інженер-електрик, побувала в Єгипті, де відві­дала храм богині Хатор в місті Дендера. На стінах вузьких і довгих (4,6 X 1,12 мет­рів) приміщень, що вважаються культовими кімнатами, ми оглянули кілька дуже цікавих і загадкових рельєфів. Один із них особливо зацікавив нас.

На стіні можна розрізнити постаті людей, а поруч із ними — пузирі, схожі на велетенські електричні лампи розжарювання. Всередині «ламп» зображено хвилясті змії. Може, це символічні нитки розжарювання? Гострі хвости змій входять у квітку лотоса. Не треба володіти надзвичайною уявою, щоб інтерпретувати її, як електрич­ний патрон. Від цього елемента дуже своєрідний «кабель» веде у «скриньку», на якій стоїть на колінах бог повітря. Бог повітря? Чи немає тут якогось зв’язку з іонізацією повітря? Поруч — постать демона, що тримає два ножі,— символ захисту й оборони. Таке припущення цілком обгрунтоване, бо всім відомо, що працювати з електричним струмом небезпечно. Отже, цей демон може являти собою попередження про не­безпеку (на зразок сучасного символу — черепа з перехрещеними кістками.— Авт.)».

Привертають увагу й особливі опори, що носять назву «стовпи Джед»,

Вперше ЦІ рельєфи виявив француз Огюст Марієтт. Згодом він виконав ряд досліджень і їх результати опублікував у 1969 році. Проте дешифрувати ієрогліфи, викарбувані поруч із загадковими рельєфами, Марієтт так і не зміг.

У 1982 році єгиптолог професор Е, Вінтер з Трірського університету підтвер­див, що надійного перекладу цього ієрогліфічного напису не вдалося зробити й досі.

Деякі єгиптологи вважають, що рельєфи храму Хатор можна трактувати, як зображення «кам’яних змій». Маються на увазі великі кам’яні блоки, на яких висі­чено змію, що звернулася в кільце. Такі камені давні єгиптяни встановлювали перед храмами (ще й досі їх можна побачити біля храмів Caxypa, Теті, Haoca та ін.), щоб захистити їх від злих сил. Але ж у Дендері на жодному з рельєфів такого зо­браження немає!

А що кажуть електрики?

Один із них, В. Харн, висловив думку, що за своїм зовнішнім виглядом «стовпи Джед» цілком подібні на сучасні ізолятори високої напруги. Тоді змії могли б бути електричними іскрами або світло-газовими розрядами, що під впливом високої напруги зриваються з пелюстків «квітки лотоса». Щоб таке зобразити, треба мати бодай елементарні знання в галузі електротехніки!»

Якщо пристати до думки В, Харна, то можна поставити запитання: звідки ж над­ходить електричний струм? До якого джерела енергії було підключено ці «лампи»? На рельєфах можна розрізнити кабелеподібні утворення, і кожне з них входить у якусь ємкість, яка може являти собою генератор електричного струму. Чи так воно було насправді, важко сказати, бо ж ієрогліфічні написи не розшифровані й досі. На одному з рельєфів В. Харн побачив навіть «електричний пробій». «Оскільки для цього потрібна була висока напруга,— каже він,— жерці, мабуть, мали у своєму розпорядженні щось на зразок генератора Ван-де-Граафа, який нині використовують переважно в ядерній фізиці. В ньому по ізольованій стрічці електричні заряди по­трапляють у кулю, де знімаються гострими виступами. Завдяки цьому куля за­ряджається і перебуває під високою напругою. З допомогою таких примітивних генераторів можна дуже легко одержати напругу в кількасот тисяч вольтів».

А що ж «стовп Джед», цей давньоєгипетський символ стабільності й сили? В. Харн вважає, що його заряджали гарячим повітрям з пилом. Чи не тому на рельєфах зображено бога повітря? В. Харну вдалося реконструювати діючу модель такого гене­ратора, яка дає дуговий пробій, що супроводжується інтенсивним світінням. В. Харн дійшов таких висновків: «Якщо відкачувати повітря із скляної колби з двома метале­вими стержнями, то електричний розряд наступає при значно нижчій напрузі (в за­лежності від розмірів скляної колби). При тиску В 40 MM рт. ст. від одного стержня до другого проскакує нитковий розряд, що супроводжується світінням. Коли й далі відкачувати повітря, розряд стає ширшим, аж доки заповнить увесь вільний простір колби. Це цілком відповідає рельєфові в храмі Хатор».

Дещо відмінну, дотепну І навіть кумедну гіпотезу запропонував норвежець Оддвар Еріксен. Погоджуючись з думкою, що на рельєфі в принципі зображений освітлю­вальний прилад, він висунув іншу трактовку його конструкції. Еріксен пише: «На мою думку, те, що зображено всередині «колби», може бути інтерпретоване, як електричний вугор. Я впевнений, що єгиптяни поміщали його до скляної колби, заповненої водою, і він виробляв електричний струм. Адже відомо, що електричний вугор спроможний виробляти струм напругою від 40 до 650 вольтів. Отже, ми маємо справу з живою «електростанцією», яку можна перетворити у рибник, коли немає необхідності В СВІТЛІ.

Що ж до малюнка, то ліву колбу приєднано до мідної пластини, а праву — до перетворювача, на якому стоїть лампа, яка дає світло. Схоже, що вугор у колбі сягає двох метрів у довжину.

Відомо також, що електричний орган вугра складається з хаотично розташо­ваних комірок і має позитивний заряд у задній частині, а негативний — у перед­ній. А хвилясту лінію, яка є символом води, можна водночас трактувати, як символ і магнетизму, і електричної енергії».

Ми не вважаємо, що твердження Хабека, Харна й Еріксона мають цілком ре­альну основу, проте нехтувати ними також не слід. Чому б не припустити, що вони мають хоча б віддалений зв’язок з тим, про що ми розповіли раніше?

А що ж єгиптологи? Здебільшого відмовчуються. Правда, професор Зетцінгер з Відня вважає, що: «Мова може йти про так званий «сонячний човен», символ Ста­родавнього Єгипту. Це човен, на якому бог Сонця вдень пливе по небу, а вночі — підземним царством. За своєю формою він нагадує папірусні човни, що ними кори­стувався Тур Хейердал. На кормі такого «сонячного човна» знаходилась платформа, з циновкою, а ніс був оформлений у вигляді квітки лотоса». Як професору вда­лося побачити на рельєфах «сонячний човен»? Адже це набагато важче, ніж розпіз­нати в них електричний розряд... Отже, загадка лишається нерозгаданою.

А разом з цим поки що немає і остаточної відповіді на таке питання: з допомогою чого стародавні єгиптяни освітлювали гробниці своїх фараонів, коли розмальовували стіни й стелі фресками? Зрозуміло, що в темряві художники працювати не могли. Смолоскипами? Але жодних слідів кіптяви на стінах і стелях не знайдено. Каганцями з рициновою олією, що майже не дають диму? Навряд. По-перше, освітлення було б занадто вже слабким, по-друге, якісь сліди все одно лишилися б. Багато прихиль­ників у гіпотези про використання системи дзеркал, що передавали одне від одного сонячні промені в глибину приміщень. Можливо. Але не слід забувати, що при цьому переважна частина світла, відбиваючись багато разів, втрачається внаслідок роз­сіювання. Як же тоді освітлювались такі глибокі підземні камери, як, скажімо, в Долині Царів?

А все ж був у Клеопатри кишеньковий ліхтарик чи ні?