ТЕХНІЧНІ ЧУДЕСА ДРЕВНІХ

«Родоським калькулятором» як обчислювальною машиною користувалися мореплавці до нашої ери.

Коли курява розсіється, побачиш — їдеш ти на коні чи на ослі.

Східне прислів’я

Глухої осінньої ночі троє перехожих поспішали вузенькими, скупо освітленими вулицями середньовічного Кракова. Йшли мовчки, кутаючись в темні просторі платі і намагаючись триматись подалі від яскраво освітлених шинків. Нарешті передній, очевидно провідник, спинився біля одного з будинків і покалатав бронзовим кіль­цем у масивні дубові двері. За хвильку відчинилося маленьке загратоване віконце, і провідник, припавши до нього, прошепотів кілька слів. Загриміли засуви, і двері прочинились, пропустивши двох невідомих, а провідник лишився на вулиці.

Шанобливо вклонившись гостям, слуга із свічкою в руці провів їх в дім. Минули анфіладу скупо освітлених і захаращених меблями кімнат і врешті-решт опини­лися в просторій залі. У каміні потріскували дрова, вікна були глухо завішані. Се­редину зали займав великий стіл, на якому горіли свічки у срібному канделябрі, стояли якісь чудернацькі предмети, чаші, реторти. В одній із чаш палахкотіло си­нювате полум’я. Поруч із столом бовванів людський скелет...

Слуга зняв з гостей плащі, вклонившись, указав їм на стільці і щез. Старший за віком прибулець, високий огрядний чоловік років сорока п’яти, з густою рудува­тою бородою важко опустився у крісло і нетерпляче затарабанив по бильцях паль­цями, на яких блищали коштовні персні. Другий, його слуга чи охоронець, став у нього за спиною, сторожко тримаючи руки на руків’ях пістолів, що стирчали з-за пояса.

Раптом гнітючу тишу розірвали три мелодійні удари у невидимий гонг. Ворухну­лася важка темна порт’єра, і в кімнату ступив худорлявий чоловік, одягнений у дов­гу хламиду, густо розмальовану якимись чудернацькими знаками, і в такий же поцяткований високий ковпак.

Він вклонився гостям і неквапом почав;

— Ваша величність¹. Сьогодні ваш покірний слуга спробує виконати те бажання, про яке ви мені стільки разів нагадували. Саме нині зорі й планети розташувались так, як того вимагають настанови мудрого Бен Бецалеля.

Він розкрив фоліант, поклав його на стіл і продовжив;

— Сьогодні я спробую згустити некромантичну енергію і на якусь мить ви­вільнити дух Її Величності з-під охорони Азазеля.

Гість кивнув, обличчя його помітно зблідло. Твардовський розпочав некроман- тичний сеанс з читання фоліанта. Незнаною мовою він то шепотів, то вигукував якісь тарабарські слова й цілі речення. Слова зливались у суцільний потік, звучали, наче барабанний дріб. Прокричавши тонким фальцетом останню фразу, маг замовк. Запала глибока тиша. Та ось невідомо звідки почулися дзвінкі металічні удари. Один, другий, третій, четвертий... Відкинувши книгу, Твардовський підбіг до столу і рвучко зірвав з якогось предмета чорне оксамитове покривало. УсІ побачили величезне срібне дзеркало в чудернацькій темній оправі, освітлене свічами, які, здавалося, розгорялися все яскравіше і яскравіше. Пролунав і поступово стих, розтанув у повітрі останній, дванадцятий удар гонга... В руках мага невідомо звід­ки з'явилась невелика золота коробочка. Він відкрив Гі і жбурнув якогось порошку в чашу з неяскравим полум’ям. З шипінням піднялась І стала швидко набухати й розпливатись хмарка синього даму.

І в ній, спочатку розпливчасто, а потім все чіткіше й виразніше, замаячила бліда прозора постать. Жінка небаченої краси в довгій сукні і коштовних прикрасах про­стягала руки до гостя і, здавалося, намагалася щось сказати прозорими безкров­ними вустами.

Гість, уп'явшись побілілими пальцями в бильця крісла, різко подався вперед, не зводячи погляду з примарної постаті.

— Барбара! — прошепотів він.— Барбара!..

Не промовивши й слова, бліда красуня розтанула в повітрі. Сеанс закінчився.

ДЗЕРКАЛО ПАНА ТВАРДОВСЬКОГО

Усе, про що ми розповіли вище, за переказами, відбувалося в середині XVI сто­ліття, А невідомі особи були польський король Зігмунд II Август з охоронцем і легендарний маг, чаклун і чорнокнижник Твардовський.

Ще будучи спадкоємцем польського престолу і великим князем литовським, Зігмунд познайомився з Барбарою, донькою литовського воєводи Микола» Радзивіл- ла, про красу якої складали легенди. Молоді палко покохали одне одного. Ставши королем Польщі, Зігмунд домігся шлюбу з Барбарою, хоч його мати, флорентійка Бона, і ряд польських магнатів були проти. Та недовгим було сімейне щастя Зігмун- да. Через кілька років Барбара несподівано померла. Горе Зігмунда було безмежним, король впав у глибоку депресію. Він звинувачував (може, й небезпідставно) свою матір в тому, що вона отруїла Барбару.

В ті часи у Кракові (давній столиці Польщі) існували напівтаємні, а то й таємні товариства некромантів. Люди вірили, що вони нібито можуть викликати привиди померлих людей з допомогою чарівних дзеркал та іншого незвичайного реквізиту. НайвІдомішим серед них вважався маг І чорнокнижник Твардовський. Пізніше його образ став улюбленим героєм народних легенд, байок і переказів, а геніальний польський поет Адам Міцкевич увічнив його в поемі «Пан Твардовський».

Так от, легенда розповідає, що убитий горем Зігмунд звернувся до Твардовсь- кого І вмовив-таки його викликати з допомогою чарів привид Барбари.

Минули десятиліття. Давно помер Зігмунд II Август, останній король з династії Ягеллонів, та легенда про його нещасливе кохання і чарівне дзеркало пана Твар­довського продовжувала жити.

Як засвідчує старовинна хроніка, одного разу в польському костьолі монахів ордена реформаторів з’явився... чорт. Невеликий чортисько, з рогами, копитцями й хвостиком. З’явився він дуже недоречно — саме тоді, коли єпископ благословляв прочан після проповіді. В церкві зчинився страшенний переполох.

«Це воно, прокляте дзеркало Твардовського!» — заволав причетник монастиря і щосили жбурнув у дзеркало зв’язку ключів від храму.

Треба сказати, що в костьолі з давніх-давен висіло старовинне срібне дзеркало в темній оправі. Переказували, що його конфіскували у слуги диявола пана Твар­довського. Скляних дзеркал в ті далекі часи робити ще не вміли і виготовляли їх з відполірованого металу — срібла й бронзи.

Важкі ключі брязнули по дзеркалу, воно спало на підлогу. І в ту ж мить не стало й нечистої сили... '

Цією оповідкою зацікавилися років 70 тому дослідники старовини. І вони-таки відшукали в одному із старовинних костьолів дивне дзеркалоГНапис латинською мовою на рамі засвідчував, що воно належить панові Твардовському, «котрий кори­стувався ним під час своїх магічних занять». Невідомо, чи зробив напис сам Твар­довський, чи хтось інший. Підтвердилася і легенда про удар ключами по дзеркалу: на срібній поверхні видно було чималу вм’ятину.

• Вчені стали досліджувати дзеркало. Виявилось, що на його полірованій поверхні є приховані зображення, які проступають лише за певних умов. Щоб «проявити» І по­бачити їх, треба, щоб, по-перше, на дзеркало під певним кутом падали промені світла; по-друге, перед дзеркалом на певній відстані від нього повинна бути завіса з диму або пари — своєрідний екран, на якому й з’являються зображення. Дим клу- бочиться, і зображення здаються живими — вони дрижать і коливаються.

На дзеркалі пана Твардовського було два таких зображення: молодої жінки в старовинній сукні і того самого чорта, що так налякав людей у костьолі. Причому, одночасно побачити їх не можна — кожне з’являється під певним кутом освіт­лення.

Про такі «магічні дзеркала* колись знали І на Сході, зокрема в Японії. Декілька десятиліть тому їх вивчали англійські вчені Айртен і Перрі. Вони розкрили деякі секрети виготовлення цих дзеркал. На зворотному боці металевого дзеркала нано­сились рельєфні зображення.

Той, хто виготовив це дзеркало (невідомо, чи був то сам Твардовський), мусив бути обізнаним з законами геометричної оптики, можливо, навіть із фотохімічним методом одержання прихованих зображень тощо. Тобто сума знань, потрібних для виготовлення дзеркала Твардовського, не відповідає тому, що знали вчені XVI сто­ліття. Невідомий майстер був також геніальним художником, бо йому треба було до­могтися портретної схожості: не лише відтворити образ Барбари, а й зробити його таким, щоб Зігмунд упізнав свою кохану дружину.

А тепер розповімо про технічні досягнення ще давніших часів.

•РОДОСЬКИЙ

КАЛЬКУЛЯТОР»

Це сталося наприкінці 1900 року. Невелике грецьке судно з ловцями губок, рятуючись від шторму, стало на якір біля острівця Антикітера, що на півдні Пело- понесу. Коли негода вщухла, ловці, як звичайно, стали пірнати. На глибині близько 60 метрів вони натрапили на залишки старовинного судна (пізніше було встановлено, що воно затонуло десь у 65 р. н, е.), Згодом на борту цього судна археологи знайшли кілька давньогрецьких бронзових і мармурових статуй, що прекрасно збереглися, а також окислені й деформовані шматочки металу.

Вивчаючи знахідки з Антикітери, співробітник Національного музею Греції Banepioc Стаїс помітив, що кілька уламків бронзи, які він спочатку вважав рештками статуй, насправді є частинками невідомого механізму. Стаїс зацікавився І почав обережно розчищати знахідку, що обросла товстим шаром черепашок. Врешті він побачив увесь незвичайний механізм. Увагу його привернула заржавіла плас­тинка з якимись написами. За формою літер Стаїс визначив, що знахідку можна віднести до І ст. н. е. Але ж це здалося неймовірним: складний механізм створе­ний у першому столітті до нашої ери! Яким же було його, призначення?

Розібратися в цій головоломці пощастило лише за допомогою методу анальгії з подібними пристроями наших днів. Спочатку дехто з археологів вважав, що це — мініатюрний планетарій, один з тих, що їх, за свідченнями деяких істориків, створив АрхІмед. Інші висловили припущення, що це могли бути уламки астролябії, але гі­потеза швидко відпала.

Минали роки. Зі знахідкою працювали реставратори. І ось через 50 років амери­канський вчений, професор Дерек Дж. де Солла Прайс, завідуючий кафедрою істо­рії науки в Йєльському університеті спромігся, детально вивчивши її, прочитати з допомогою спеціалістів більшість написів і реконструювати надзвичайно складний прилад. Написи свідчили, що його було створено у 82 р. до н. е. Як не дивно, прилад, що його знайшли серед уламків загиблого корабля, виявився... обчислювальною ма­шиною, якою, найпевніше, користувались капітани суден. Прокладаючи курс, з її допомогою могли одержувати досить точні дані про рух по небозводу зірок і планет, про схід та захід Сонця й Місяця і про ті сузір’я, які потрібні саме мореплав­цям. Ось як описує цей апарат сам де Солла Прайс в книзі «Вузлові проблеми істо­рії науки*: «Цей прилад був завбільшки з товстий том енциклопедії. В коробці, утвореній рамою й плитами, знаходився механізм, що складається приблизно з двадцяти шестерень. Принцип їхньої взаємодії довго лишався незрозумілим, бо поруч з ними знаходилися ще й дискові зубчасті колеса. Усе це кріпилося на бронзовій пластині. З одного боку розміщено валик; рухаючись, він обертав стрілки на «панелях». На тих же «панелях» були й бронзові дверцята... Схоже, що прилад був призначений для виконання складних розрахунків. Він міг обчислювати рух Сонця, Місяця і, можливо, навіть планет. Який принцип покладено в основу його створення і як працював цей механізм, з певністю сказати важко, але, за нашими да­ними, він відрізнявся від усіх відомих нам планетарних моделей. Прилад не був схо­жий на жоден планетарій, що моделювали рух планет; це скоріше механізм, який пра­цював на основі вавілонських арифметичних методів.

На передньому диску прилада було дві шкали. На першій, нерухомій, зображено назви знаків зодіаку. Друга являла собою рухоме кільце, де були позначені пори й місяці року. Обидві шкали градуйовані. Можна припустити, що передній диск показував річний рух Сонця серед сузір’їв, а також схід і захід найяскравіших зі­рок та сузір’їв.

Задні диски складніші за будовою. Викарбувані на них написи поки що не вдало­ся розшифрувати. На нижньому диску — 3 кільця, на верхньому — 4. Усі кільця обертаються. Розшифрована частина написів дозволяє зробити висновок, що нижній диск вказував час сходу й заходу Місяця, а верхній містив інформацію про сходи, заходи, стояння і зворотний рух планет нашої Сонячної системи, які на той час були відомі грекам,— Меркурія, Венери, Марса й Сатурна*.

Французький вчений, професор біології з Сорбонни Анрі Шовен у книзі «Деякі питання, які ми не в змозі пояснити» додає, що градуйовані зубчасті колеса — це єдиний відомий нам античний інструмент, що має таку точну будову. Він пише: «Усі зубці шестерень нарізано точнісінько під кутом 60°—отже, немає нічого дивного в тому, що вони з такою досконалістю зчіплюються одна з одною». А з цього можна зробити досить сміливий висновок: машина не могла бути виготовлена ручним спо­собом! Невже дві тисячі років тому існувало необхідне обладнання для серійного виробництва таких пристроїв?

Ніякі відомості про це не дійшли до нас із тих давніх часів. Давньогрецькі при­лади, які відомі з описів, було зроблено з великою винахідливістю, але механічна частина в них, як правило, дуже примітивна. Зрештою, зубчасту передачу стародавні греки знали, але використовували її лише у відносно нескладних механізмах, ну, скажімо, в млинах. Навіть найскладніші механічні пристрої того часу, створені Героном і Вітрувієм, було обладнано простішими нескладними зубчастими переда­чами. А тут — така точність!

Отже, схоже, що антикітерський прилад — це астрономічний годинник без ре­гулювання руху, тобто своєрідний арифметичний обчислювальний прилад, що ба­зується на геометричних моделях Сонячної системи, які були відомі Платону й Ap- хімеду. Проте французький письменник і дослідник Mopic Шателен висловив дещо іншу версію. Він вважає, що знайдений прилад — це водночас і календар, і астроно­мічний калькулятор, або, як він охрестив його, «родоський калькулятор*.

«Щоб сконструювати будь-який астрономічний калькулятор,— пише Шателен,— де сталі одиниці часу передано у вигляді поділок шкали (а ті, в свою чергу, відпові­дають зубцям шестерень), найголовнішим є ось що: треба встановити таку кількість циклів, яка дозволила б охопити ціле число днів. Поясню це детальніше. Так, на­приклад, тропічний рік складається з 365,2422 дня. Тому потрібно узяти 1826211 днів або 5000 років, щоб цикл охопив ціле (тобто без дрібних часток) число днів. Для зоряного року (365 днів, 6 годин, 9 хвилин, 10 секунд) потрібно 2500 років, щоб одержати цикл з цілим числом днів. А ось коли користуватись так званим «єги­петським роком», то це значно простіше. Цей рік також зветься «роком Сіріуса», і єгипетські жерці округлили його до 365 днів і 6 годин. Досить узяти лише чотири такі роки, щоб одержати ціле число днів. Саме рік Сіріуса й було покладено в основу розрахунків, що їх виконував калькулятор з Антикітери,

Далі. Щоб «калькулятор» міг працювати, потрібно розрахувати збіг між різними циклами, що не так-то вже й просто. Календар єгиптян враховував збіги між цикла­ми Сонця, Місяця й Сіріуса. Вони визначили, що такий цикл мусить складатися з 27759 днів, тобто 940 сидеричних місяців або 76 років Сіріуса. Саме цей феноме­нальний цикл покладено в основу конструкції «родоського калькулятора».

«Те, що цей «калькулятор»,— пише далі М. Шателен,— грунтується на циклі Сіріуса, який зараз майже нікому не відомий, хоча ще кілька тисячоліть тому ним користувалися в усьому світі; те, що завдяки щасливому збігові обставин його було знайдено, як і те, що ми більше ніколи нічого подібного не знаходили,— усе це розкриває перед нами обрії, практично нічим не обмежені. Складається вражен­ня, що цей калькулятор переносить нас у далеке минуле, в «ніч часу», в епоху, існу­вання якої ми взагалі не передбачали, і в яку мешканці Землі були не менш розум­ними, ніж ми тепер».

І справді: ні в наукових текстах, ні в літературних творах немає навіть згадки про те, що в Давній Греції існували подібні прилади. Якраз навпаки: з того, що нам відомо про науку і техніку того часу, треба було б зробити висновок — подібний прилад взагалі не міг з'явитися. Але він, як і дзеркало Твардовського, Існує...

Відомо, що давньогрецькі жерці й вчені використовували окремі наукові досягнен­ня єгипетських жерців, які, скажімо, провадили астрономічні обчислення набагато точніше, ніж греки. Відомий грецький історик і географ Страбон (І ст. до н. е.) писав: «Жерці володіли багатьма відомостями про небесні явища, але були людьми потайними і не бажали передавати свої знання іншим. Вони навчали Платона і Євдокса застосовувати частки дня й ночі, котрі, набігаючи зверх 360 днів, складають час «істинного року».

«Родоський калькулятор», на нашу думку, саме й свідчить, що декотрі з давньо­грецьких мудреців знали тіро тривалість «істинного року». Отже, чому б не припусти­ти, що він не був ані єдиним, ані найточнішим «комп'ютером» у давнину?

ЧАРІВНІ ₄

МАГНІТИ

Наші далекі предки знали й про магнітні властивості деяких порід та мінералів. Усім відомо, що магнітний компас було винайдено в Китаї. У давнину тут ворожили з допомогою «магнітної ложки». Ті виготовляли з природного магнітного залізняку і клали на залізне блюдо. Ложка могла вільно рухатись навколо вертикальної осі, ковзаючи по гладенькій поверхні блюда. Китайці помітили, фо вона самостійно орі­єнтується, як вони вважали, по зорях. Це й було покладене в основу гадання: одні напрямки передрікали успіх, а інші — нещастя. Згодом, очевидно, звернули увагу на те, що ручка ложки завжди орієнтується на південь. Невдовзі прилад назвали «по­кажчиком півдня» і стали користуватися як компасом.

Є свідчення, що ложки на той час вже замінила фігурка божка з простягнутою рукою. Вона вільно оберталася навколо вертикальної осі і вказувала рукою на пів­день. Ці фігурки прилаштовували на візках, і візничий повинен був весь час стежи­ти за напрямком, який вказував магнітний божок.

З часом компас удосконалювався і по суті перетворився на дотепний давній прообраз кібернетичного обладнання, що стежить за виконанням заздалегідь ви­значеної програми. Спеціальними важелями фігурку з’єднали з дишлом візка, і вона могла автоматично повертатись разом із ним при зміні напрямку. На зупинці візник по компасу перевіряв свій шлях і відповідно орієнтував божка, а потім йому лиша­лося тільки стежити, щоб той не змінював курсу.

Ті, хто подорожує літаками, знають про встановлені в аеропортах прилади для виявлення металевих предметів, які заборонено перевозити. ЦІ прилади працюють за принципом магніту. Але помиляється той, хто гадає, що це — суто сучасний ви­нахід.

Ще двадцять два століття тому, за часів правління Цінь Шіхуанді у місті Чан’ань (нині — Сіань) на величезній території для імператора був побудований грандіозний комплекс палаців. Всемоіутній диктатор з’являвся на людях дуже рідко і нахвалявся тим, що він править країною, а його ніхто не може побачити й почути.

Та, незважаючи на це, на імператора було зроблено щонайменше три замахи. Після одного з них, коли Цінь Шіхуацді мало не загинув, він наказав установити біля північного входу до палацу браму з величезної суцільної брили магнітного залізняку. Варто було людині, котра приховала під одягом кинджала, увійти в цю браму, як наче невидима рука витягувала зброю з-під одягу. Охорона тут же хапала нещаслив­ця і кидала за грати...

Зрештою, про магнітні властивості порід знали не лише древні китайці. В Цент­ральній Америці археологи знайшли дивні кам’яні скульптури черепах, людей тощо, окремі частини яких (скажімо, голови черепах) намагнічено. Це були витвори оль- меків, попередників знаменитих майя, а вік черепах сягає 4000 років. Мабуть, старо­давні скульптори підбирали брили таких порід, котрі мали магнітні властивості. На­віщо це робили майстри, які мешкали на території сучасних Мексіки й Гватемали,— ніхто не знає. Проте виготовляли вони цих черепах та товстеньких божків принаймні за 2000 років до того,' як китайці винайшли «покажчики півдня»...

АНТИЧНІ ІНЖЕНЕРИ

Але повернемося до часів «родоського калькулятора». Серед тих, хто набагато випередив свою епоху, слід назвати імена античних винахідників та механіків Геро- на Александрійського і його учня Ктесибія (обидва жили приблизно у II — І століт­тях до н. е.), які зробили чимало оригінальних винаходів.

Наприклад, сифон Герона. Засмоктавши рідину в гнучкий шланг і потім опустив­ши його кінець нижче від рівня рідини, ви можете побачити, як рідина самостійно переливається з однієї ємкості в другу. Або, скажімо, Ґеронів автомат для продажу «святої води» в храмах, що нічим принципово не відрізняється від сучасних автома­тів, з яких ми втамовуємо спрагу у спекотні дні. Людина кидає в отвір монету — і автомат видає їй порцію води. Саме такі автомати Герона можна було бачити на­прикінці минулої ери у багатьох давньоєгипетських храмах.

До таких же винаходів можна віднести й пристрої для відкривання дверей храмів: вони прочинялися нібито з «божествемої волі», а насправді — з допомогою піді­грітого повітря. Це й відомі в Єгипті герОнові «іграшки»: співаюча пташка і сова, що за нею стежить, рухомі ковалі тощо.

Але найзначніший з винаходів Герона — еоліпіл. Під бронзовою фігуркою лева розпалювали вогонь. Через деякий час починала обертатись скляна куля, з’єднана з левом трубочкою. З кулі виходили зігнуті скляні трубочки, з яких струменіла пара. Оце й є еоліпіл Герона — модель парових турбін, які з’явилися лише через 2000 ро­ків.. Більш того — це модель першого з відомих нам реактивних двигунів! Вдруге та­кий еоліпіл винайшов у 1750 році угорський учений Я. Сегнер (так зване «сегнерове колесо»). Від геронівського еоліпіла воно відрізнялося лише тим, що реактивна сила в ньому виникала під дією струменя не пари, а води.

Цікаві й винаходи Ктесибія. Він створив двоциліндровий поршневий пожежний насос, в якому є деталі сучасних ручних пожежних помп. А ще — повітряний «на- тягувач», з допомогою якого можна було натягувати тятиви'величезних луків у фор­тецях. Відомий і його дуже оригінальний водяний годинник...

Немає сумнівів, що у Герона та Ктесибія було набагато більше винаходів, вони просто не дійшли до наших днів. Щоправда, збереглися описи ще одного винаходу Герона — ящика, котрий встановлювали на колісниці. Він являв собою прообраз су­часного... «спідометра» і відлічував пройдену відстань і витрачений на це час.

Але найславетніший античний інженер, звичайно, Архімед. Про нього знає, мабуть, кожен учень. Архімед був першим в історії інженером в сучасному розумінні цього слова. Його машини вражали сучасників і не менше дивують нащадків. А про самого Архімеда склали чимало легенд.

Архімед жив і творив у місті Сіракузи, яке в 213 р. до н. е., під час Другої Пунічної війни обложило римське військо. І винахідник, палкий патріот своєї батьківщини віддав талант на захист рідного міста. Ось що пише про ці події давньогрецький історик Полібій:

«...Обложені пускали в діло свої машини, що знаходилися за стінами міста І до останньої миті лишалися непоміченими для ворога. Вони піднімались над бастіо­нами і висовували свої дзьоби вперед. Одні з них тримали камені вагою не менше десяти талантів (близько 260 кілограмів.— Aβτ.), інші — свинцеві тягарі. Як тільки самбуки (кораблі з штурмовими д раби нами. — Авт.) наближалися до стін, захисники з допомогою канатів і блоків, до яких були прив’язані дзьоби цих машин, повертали їх у потрібному напрямку, і на самбуку падав камінь, який трощив не лише драбину, а й корабель, на якому вона стояла... Потім з машини опускалась залізна лапа на ланцюгу; цією лапою машина хапала корабель за ніс, піднімала його у повітря і ста­вила прямовисно на корму, після чого лапа й ланцюг відокремлювались. Від цього кораблі або падали на бік, або перекидались; ще частіше вони повністю занурювались у воду, а тих, хто знаходився на них, охоплював жах».

Машини АрхІмеда невимовно лякали напасників. За словами давньогрецького історика Плутарха, «...врешті римляни стали такими боягузами, що коли помічали, як над стіною рухається канат чи колода, то кричали; «Ось, ось воно!» і, гадаючи, що Архімед хоче направити на них якусь машину, кидались навтьоки».

Інженер і письменник-фантаст С. Житомирський вважає цілком імовірним, що машини Архімеда нагадували сучасні портальні крани з допоміжними стрілами, схо­жими на журавлиний дзьоб. Він підрахував, що такими «залізними лапами» Архі­мед справді міг піднімати і перекидати кораблі вагою 50—100 тонн.

Але, за переказами сучасників Архімеда, найбільше боялися римляни його за­палювальних пристроїв, якими він спалив у морі, на значній відстані від міських стін, римський флот. Про це згадували Діодор Сіцілійський, Лукіан, Гален та інші. Ось що пише Цецес: «Архімед спалив кораблі Марцелла з допомогою запалюваль­ного дзеркала, яке складалося з багатьох невеликих прямокутних дзеркал, що ру­халися в усіх напрямках на шарнірах. Коли їх підставляли сонячним променям і спрямовували на римські кораблі, ті спалахували і перетворювались на попіл на відстані пострілу з лука».

Відомий французький природознавець Ж. Бюффон вирішив перевірити ймовір­ність цих переказів і 1747 року проробив серію експериментів. Із 168 невеликих дзеркал (кожне розміром 15?20 сантиметрів) він сконструював дзеркало і спрямо­вував «сонячний зайчик» від кожного дзеркальця в одну точку. Таким чином він зміг за кілька секунд підпалити на відстані близько 50 метрів дерев’яні просмолені брусочки й дощечки. Як пише Бюффон, коли хмари не закривали сонце, то дзеркало дуже швидко запалювало деревину. Він приходить до такого висновку: «Архімед з допомогою металевих дзеркал міг зробити те, що я зробив із скляними; зрозуміло, що він володів набагато більшими знаннями, ніж було потрібно для створення теорії, що нею я керувався, і обладнанням, яке я створив...»

1973 року грецький фізик Іоніс Саккас, впевнений, що Архімед і справді підпалив багатьма дзеркалами римський флот, припустив, що ними могли бути відполіровані металеві щити сіракузців. Щоб перевірити це, Саккас замовив кілька десятків мета­левих дзеркал з добре відполірованої міді. Кожне було 1,5 метра заввишки і 1 метр завширшки — саме такі щити мали захисники Сіракуз.

І ось одного сонячного дня на морському березі біля Афін вишикувалася шеренга людей з щитами. Буксир відтягнув у море зроблений у натуральну величину макет римського військового корабля з просмолених дощок та брусків. Саме просмоле­них — так римські моряки захищали свої кораблі від шкідливої дії води та шашеля. За сигналом Саккаса, сімдесят його помічників скерували відбиті сонячні промені на корабель. І коли усі 70 «зайчиків» з’єдналися, макет спалахнув, як порох!

Архімед був не лише видатним Інженером-практнком, але й теоретиком. Він автор капітального дослідження з оптики — «Кайоптрика»; на жаль, цей твір не збе­рігся до нашого часу. За свідченням давньоримського архітектора та інженера Вітрувія (І ст. до н. е.), в «Кайоптриці» Архімед розглядав різні питання оптики, виклав і теорію запалювальних дзеркал.

Лише в наші часи, більш як через 2000 років після Архімеда, вчені й інженери стали розробляти конструкції подібних оптичних пристроїв та приладів. Великі геліоустановки плавлять метали, виробляють водяну пару і приводять у дію гене­ратори електричного струму. Кожна з них — своєрідний пам’ятник Архімеду, видат­ному вченому, інженерові і патріоту, чиї проекти набагато випередили свій час.

Історичні факти, які ми навели у цьому розділі, свідчать про технічну обдарова­ність наших предків. Але крім фактів, живуть і легенди. Саме вони наштовхують на думку, що у наших предків могли бути, за сучасною термінологією, роботи.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП,

В ЯКОМУ МОВА ПІДЕ ПРО ДОІСТОРИЧНИХ РОБОТІВ

Слово «робот» придумав чеський письменник Карел Чапек у 1920 році. В його п’єсі «Р. У. Р.» («Россемські Універсальні Роботи») діють людиноподібні біохіміч­ні робітники — роботи. Як вважають багато вчених і футурологів (спеціалістів, що на основі наукового аналізу передбачають майбутній розвиток науки, техніки й суспільства), ми лише вступаємо в еру роботів, І ЇХНЯ КІЛЬКІСТЬ і різновиди з кож­ним роком, зростатимуть.

Згадку про автоматичні людиноподібні машини часто знаходимо у давньогрець­ких міфах. Бог-коваль Гефест був напрочуд умілим майстром і створив чимало диво­вижних машин: викував кілька триножників на золотих коліщатках, що «самі собою рухались» і обслуговували богів, котрі відвідували Гефеста. А оскільки Гефест куль­гав, то викував собі ще й двох золотих служниць-дівчат, що «мали силу, розум І го­лос». Вони підтримували Гефеста під руки, коли він виходив на прогулянку, прислу­жували йому і забавляли розмовами й співом. Так розповідає «Іліада».

В іншому міфі розповідається, як верховний бог Зевс доручив захищати острів Кріт «залізному велетневі» на ім’я Талое. Його, зрозуміло, теж зробив Гефест. Талое був суцільнометалевий, з рогатою головою і мав одну-однісіньку кровоносну арте­рію, що проходила крізь усе його тіло від голови до п’ят, де її затикав гвіздок. Заліз­ний велетень обходив острів, відганяв чужі кораблі, кидаючи в них «камені» і голосно вигукуючи закони царя Кріту Міноса. Коли одного разу на Кріт здумали висадитись вороги, Талое почав «палати червоним вогнем», яким і повбивав напасників. Проте чаклунці Медеї вдалося перехитрити його «фальшивими видіннями» і витягти гвіз­док з артерії. Чорна масна кров витекла, і Талое втратив свою силу. З того часу Кріт лишився беззахисним.

Дивлячись на історію Талоса сучасними очима, легко підібрати відповідні техніч­ні аналогії («чорна кров» — пальне, «фальшиві видіння» — радарні імпульси, що впливають на програму, тощо). Та чи можна підходити до цієї легенди з технічними мірками XX століття? Проте, як би там не було, Талое (та й інші витвори Гефеста) дуже нагадує тих роботІв-андроїдів, котрих описують письменники-фантасти і по­чинають проектувати інженери.

А скільки згадок про штучних людиноподібних істот в міфологіях інших наро­дів! Це й нарт Сасриква в абхазькому епосі, і хитромудрі вироби фінського коваля Ільмарінена в «Калевалі», і штучна людина в ісландській «Молодшій Едді», і зробле­ний празьким раббІ Бен Бецалелем глиняний велетень Голем...

Кашмірський поет XI століття Сомадева у своєму «Океані сказань» розповідає про двох братів-майстрів, старший з яких зробив «двох хитромудро влаштованих гусок» і з допомогою прихованих мотузочків примушував їх викрадати для нього коштовності з царської скарбниці. Хай вони не людиноподібні, але чим не мініатюрні роботи з приводним дистанційним керуванням?

Цікаві описи роботоподібних істот містяться І в давніх китайських текстах. Доктор філологічних наук І. С. Лісевич, фахівець з старокитайської мови, детально дослідив ці описи, в яких ідеться про найдавніший період китайської історії — Ill ти­сячоліття до н. е. В той час у долині Хуанхе начебто правили міфічні перші імпе­ратори Китаю — «сини Неба». Під час правління одного з них — Хуан-ді, «в горах з’явились візки — посудини». Ix зовнішній вигляд вражав усіх мешканців. «По­судина ця, кажуть, була ніби срібна глазурована черепиця, як кіноварно-черво­на кераміка», «Візки» могли рухатись по сильно пересіченій, гірській місцевості, причому в них «ніхто не був запряжений» (це звичайно особливо підкреслюється у міфах).

Найбільшою загадкою виглядає спосіб руху цих візків. Ніяких коліс у них не­має: «...Висять гачки; ніхто не гне, не направляє, самі собою закручуються, згинаю­чись». Мимоволі виникає аналогія з машиною на гусеничному ходу, чи не так? Що ж мали на увазі давні китайські автори, хто і для чого міг зробити такі «візки — посудини» 5000 років тому?

Водночас з гірськими візками, що їх знали у північному Китаї, у його південній частині діяв якийсь таємничий Чі Ю із своїми численними помічниками. Опис цього Чі Ю теж асоціюється в нашій уяві з складним багатофункціональним ро­ботом.

Він мав чотири ока, шість рук (маніпуляторів?), мідну голову з залізним чолом і якимись тризубцями замість вух. Як і «гірський візок», Чі Ю міг рухатись по пере­січеній місцевості і навіть на короткий час злітати в повітря. Харчувався він камін­ням, піском і навіть залізом. Коли Чі Ю «помер», місцеві жителі поховали його го­лову і довгий час приходили поклонятися їй. З могили час від часу піднімалася хмар­ка пари, яка відсвічувала червоним кольором.

І. С. Лісевич відшукав описи роботів і в пізніших китайських текстах. В одному з них, що датується IV ст. до н. е., розповідається, як майстер привів зробленого ним робота до царя Му. Цей «механічний слуга» міг співати й танцювати, «перетворював­ся і змінювався на тисячу ладів, виконував будь-яке бажання». Він був здатний до самостійних вчинків; саме це й примусило майстра врешті-решт розібрати свій витвір.

З тексту видно, що цей «робот» був не що інше, як біомеханічний агрегат, подоба людини з повним набором штучних внутрішніх органів. «Цар ретельно все оглянув, і все виявилося штучним; всередині — печінка, жовчний міхур, серце, легені, селезін­ка, нирки, кишки і шлунок; зовні — м’язи з кістками, кінцівки з суглобами, шкіра з волоссям, зуби й зачіска». Що це — наукова фантастика IV ст. до н. е. чи опис того, що існувало насправді? Адже сьогодні такі біороботи усе ще мрія вчених та інже­нерів.

А чому б не припустити, що деякі винахідники і вчені середньовіччя мали доступ до незнаних давніх езотеричних знань в галузі робототехніки?

Учений монах Герберт Орільяк (920—1003 рр.), котрий згодом став папою СІль- вестром II, пише, що у нього був автомат, який відповідав на запитання. Сконструю­вав його сам папа на основі «деяких зоряних та планетних аспектів». Цей робот начебто відповідав «так» чи «ні» на важливі запитання з політики й релігії. За леген­дою, після смерті папи «магічну» голову автомата було виставлено для огляду.

Багато хто з середньовічних вчених намагався створити штучну людиноподібну істоту — гомункулюса. А про алхіміків годі й казати. Вони присвятили цьому чи не більше часу, ніж пошукам «філософського каменю». І є свідчення, що декому з уче­них (тим, хто мав доступ до давніх книг з магії і зумів розшифрувати тексти) вдало­ся, можливо, наблизитися до розв'язання цього фантастично важкого завдання. Не виключено, що одним з них був Альберт Великий (Магнус), котрий жив у 1193— 1280 роках і був дуже освіченою людиною свого часу. Він залишив нам багато творів з алхімії, медицини, математики й астрономії.

З життєпису Магнуса видно, що він майже 20 років працював над Андроїдом — механічною людиною, яка рухалася, розмовляла і виконувала хатню роботу. Автомат було зроблено з «металів І невідомих речовин, вибраних за вказівками зірок». Анд­роїд слугував Магнусу і його учневі, Фомі Аквінському. Одного разу Фома, доведений до нестями базіканням робота, схопив молота й розбив машину, А слово «андроїд* лишилося в науковій літературі.

Скільки легенд і переказів про роботів! І, зважаючи на реальні технічні знання - та досягнення наших віддалених (й не таких далеких) предків, чому б у це не пові­рити? А якщо припустити можливість існування давніх роботів, то чому б стародав­нім геніям не створити і літальні апарати? Та про це — наша наступна розпо­відь.