ТАЄМНИЦІ ДАВНІХ МЕТАЛУРГІВ

Давньогрецький малюнок, на якому зображено процес виплавки кричного заліза з руди.

Відшукай усьому початок — і ти багато чого зрозумієш.

А. Прутков

Вчорашній лазутчик, що похапцем увірвався до намету герцога Анжуйского, командуючого правим крилом армії хрестоносців, казав, як виявилось, щиру правду: сарацини підготувались до вирішальної битви саме тут, у цій широкій сухій долині, варварської назви якої не могли вимовити жодні християнські вуста. І зараз його світлість герцог, оточений почтом найблискучіших рицарів Європи, професійно огля­дав з висоти сідла поле майбутньої битви. Сильний кінь нетерпляче тупцював під вагою закутого в лати герцога, гриз вудила, рвався у долину. Там, вдалині, крізь клуби пилу проступали шереги війська невірних, гасали взад-вперед вершники, бронзовими іскрами спалахувало сонце на щитах і шоломах. Ще далі, в туманному пустельному мареві виднілися зубчасті стіни сарацинського міста, до якого і рвалась армія хрестоносців.

З часу висадки з каравел на пустельне Левантійське узбережжя армії воїнства Христового минув тиждень. Скінчились запаси води й харчів, а на шляху «визволите­лів гроба Господня» траплялися лише покинуті мешканцями жалюгідні сільця, за­сипані криниці та поодинокі гайки фінікових пальм. Невеликі кінні загони сарацинів, як привиди, вряди-годи з’являлися з-за пагорбів і, куснувши армаду хрестоносців, блискавично зникали в пустелі. Спека, втома, нестача води і їжі підривали і так не дуже високий бойовий дух воїнів, і його світлість, як ніхто інший, квапився до бою.

Тепер цей час настав! Герцог не без утіхи спостерігав, як по ліву й праву руку від нього шикувались у бойові порядки колони піших латників і чотирикутники кін­них рицарських загонів.

Коли армія завойовників Палестини вишикувалась, з рядів невірних вирвався вершник.

«Викликає на двобій!» — квапливо переклав рицар Франсуа де Шамо, що ро­зумівся на сарацинській. Герцог милостиво кивнув, і негайно добра дюжина ри­царів виїхала наперед і розвернула коней у бік його світлості, прохаючи дозволу на поєдинок. Погляд герцога нарешті зупинився на могутній статурі рицаря ФрідрІха фон Нойбургера. Звіроподібний саксонець, переможець у двох десятках рицарських турнірів, силач, що міг навіть цілу добу без втоми вимахувати своїм страхітливим мечем, сталевою брилою бовванів на такому ж носорогоподібному коні. Його світлість махнув саксонцеві бойовою рукавицею. Той підняв правицю на знак поша­ни і, спустивши з брязкотом гранчасте забрало шолома, розвернув своє броньоване чотириноге чудовисько у бік ворога. Повільно витяг з піхов довжелезного меча і пришпорив жеребця. Застугоніла земля, заклубочився пил, полетіли назад груддя й жмутки сухої трави...

Фрідріх фон Нойбургер котився з гори, як буря, як гірський обвал, як розлюче­на валькірія! Здавалось, ніщо не може порятувати сарацинського воїна. В легко­му бурнусі й невеликому шоломі, під захистом лише маленького круглого щита, той осаджував свого гарячого коня, що вертівся чортом і щохвилини ставав дибки. Хрестоносці чекали на момент, коли закутий у крицю рицарський кінь розметає, втопче в землю невірного разом із його вертлявим жеребчиком.

Те, що сталося наступної миті, здалося герцогу поганим сном. Ось вершники зблизились майже впритул. Сарацин, блискавично ухилившись від удару, рубонув по мечу рицаря своєю невеличкою шабелькою. Коротко дзенькнув метал і — о свя­тий Миколаю! — відтяте лезо рицарського меча, описавши блискучу дугу, гепну­лося в пилюку. І вдруге срібною змією майнула шабля, шмагнувши, як нагаєм, закуту в толедську крицю постать. Рицар ще не встиг опустити руку з обрубком меча, як раптом почав завалюватись набік.

«БЕРЕЖИСЬ — ГУРДА!»

В обробці заліза та його сплавів стародавні майстри досягли видатних успіхів, І далеко не всі їхні таємниці нині розгадані. Одна з них — секрет виготовлення бу­латної сталі.

Археологи знаходять лати середньовічних лицарів, розрубані на шматки з та­кою легкістю, наче їх було виготовлено з картону, а не із сталі. В легендах і каз­ках розповідається про мечі-кладенці і «заговорені шаблі», що ними можна було роз­рубати будь-яку перепону, навіть камінь. Треба сказати, що ці перекази не такі вже й далекі від правди. Про кинджали кавказького майстра Базалая казали, що ними можна висікти іскру з каменя, а потім поголитися.

Особливо високоякісні клинки робили в X — ХИ століттях, причому найкращі з них походили зі Сходу — Персії, Сірії, Індії. Про сірійську дамаську сталь скла­дали легенди. Переказують, що, демонструючи якісь шаблі з дамаської сталі, майстер кидав на неї волосину і та, падаючи на лезо, розпадалася навпіл. Клинок з дамаської сталі можна було зігнути в кільце, він, наче солому, перерубував цвяхи, сталеві пластини тощо, причому на лезі не лишалось навіть подряпини. Ось як натхненно оспівав дамаський клинок арабський поет X століття Абу-т-Тайїб аль-Мутанаббі:

Подібний до сяйва моєї душі

Відблиск мого клинка, В битві його не заміниш нічим. Він — радість для вояка. Тонкий він І довгий, гнучкий, як змія, Він — гордість моїх думок. Зірниці вогнем ХОЛОДНИМ СІЯ І мерехтить, як струмок. В воді гартувалось лезо його І стало твердішим алмазу, Стійка ж середина меча мого В воді не була ані разу.

Дуже високо цінували східні шаблі запорізькі козаки. Це й не дивно, адже якість зброї в ті часи була запорукою життя. Не менш за дамаські шаблі і персидські «фула- ди» (звідси, мабуть, і пішла назва «булат») цінувалися клинки, викуті вірменсь­кими й грузинськими умільця ми-ковалями, особливо ж — легендарна шабля «гур­да».

Методи виготовлення булатних клинків зберігались у глибокій таємниці, пере­давалися лите від батька до сина. Нікому не вдавалося розкрити її. Одні казали, що весь секрет — у складі сталі. Інші твердили, що все залежить від особливостей режиму гартування. Декотрі очевидці оповідали, що грузинські майстри хапали роз­жарений клинок і галопом мчали з ним на коні — сталь гартувалася на зустрічному вітрі.

Протягом останніх двох сталіть багато хто з учених та інженерів намагалися розкрити секрети виготовлення булатної сталі. Цим питанням цікавилися Фара­дей, Пірсон, Муше й інші. В Росії вивченням булату займався в першій половині XIX століття П. П. Аносов. Провівши безліч дослідів на Златоустовському заводі, а також скориставшись порадами грузинських майстрів-зброярів, братів Є. і К. Єлі- зарошвілі, він врешті-решт одержав дуже високоякісну сталь, що за своїми власти­востями наближалася до давніх булатів. Та надто складна технологія її виго­товлення, неможливість масового виробництва, а також поступове витіснення хо­лодної зброї вогнепальною, призвели до того, що металурги відмовилися вироб­ляти клинки з аносівського булату.

Зовсім недавно двом ученим з Стенфордського університету — 0. Шербі та Дж. Уодсворту—вдалося розробити методи виготовлення так званих над пластичних сталей. Вони одержали високовуглецеву сталь особливої структури, що за своїми властивостями дуже схожа з дамаською. За певних температурних умов вона пере­ходить у надпластичний стан — легко деформується, і з неї можна виготовляти предмети будь-якої форми. А потім, після спеціального режиму охолодження й гар­тування, сталь стає надзвичайно твердою і в’язкою. Важливо, що методи виробництва

такої сталі не дуже складні. Фахівці вважають, що надпластичні сталі можуть зробити у промисловому виробництві такий же переворот, як свого часу алюміній і титан.

То чи не слід придивитися уважніше до осягнень творчого генія майстрів си­вої давнини?

ЗА НАКАЗОМ ЦАРЯ ЧАНДРИ

Незважаючи на те, що залізо вже дуже давно увійшло в побут людини, в архео­логічних музеях ви майже не побачите давніх виробів з нього. У цьому винна перед­усім корозія, яку й нині називають ворогом техніки номер один.

До яких лише хитрощів вдаються люди, щоб запобігти їй або принаймні уповіль­нити її руйнівну дію. Додають до сплавів різні дорогі присадки, покривають ме­талеві деталі нікелем, хромом, цинком тощо, виливають на них мастила, фарби, лаки, інші хитромудрі засоби. Однак повністю корозію не вдається перемогти.

Проте існує переконливе свідчення того, що з проблемою, яку не можемо вирі­шити ми, озброєні найновішими досягненнями науки й техніки XX століття, успішно впоралися металурги сивої давнини — це одне з чудес стародавнього світу, славно­звісна індійська залізна колона в Делі. Чому вона уже стільки років привертає до себе туристів, пильну увагу вчених-металургів?

Ось що писав про цю колону Hepy: «Давня Індія досягла великих успіхів в об­робці заліза. В Делі височить величезна залізна колона, що заганяє у глухий кут сучасних учених. Вони не можуть визначити способу її виготовлення, який зберіг залізо від окислення й інших атмосферних впливів. Напис на колоні зроблений письмом часів Гупта, що було у вжитку з IV по VI століття нашої ери. Однак, як вва­жають деякі вчені, сама колона набагато давніша, а напис зроблено пізніше».

У 1980 році одному з авторів цієї книжки пощастило побувати в Індії і на власні очі побачити славнозвісний витвір. З групою туристів заходимо на простору площу у подвір’ї старовинної мечеті Кутб-Мінар у Старому Делі. Власне, мечеть, що її було збудовано в XII столітті, перетворилася в руїни, більш-менш задовільно збереглась лише висока (72,5 метрів) вежа мінарета, найвищого в Індії. І стіни мечеті, І вежа зроблені з рожевого пісковику — улюбленого будівельного матеріалу давніх індійців. А на фоні цих рожевих руїн різко виділяється синювато-чорна, мов вороняче крило, без найменших ознак корозії, колона, наче німий свідок втраченої технології давньо­індійських майстрів.

Колона ця являє собою суцільний залізний стовп 7,25 метра заввишки, діаметр її у нижній частині близько 48 сантиметрів, і важить вона близько 7 тонн. Верхівку її увінчує стилізована квітка лотоса.

Хімічними аналізами встановлено, що колона складається з дуже чистого заліза (99,4—99,8%). Серед домішок майже немає сірки, переважну їх частину (до 0,2%) становить фосфор, якого так не люблять у залізних сплавах сучасні металурги. За вмістом вуглецю (до 0,15%) це низьковуглецева сталь. Здавалося б. Звичайнісінь­кий хімічний склад, та колона не іржавіє навіть у тропічному кліматі Індії вже багато сотень років!

Хто ж поставив її? На колоні є напис на санскриті. Літери настільки чіткі, наче їх викарбували лише вчора. Цей напис прославляє військові подвиги царя. Чандри.

Сказано також, що це він звелів установити колону на пагорбі, що зветься Стопою- бога Вішну.

Серед вчених-індологів немає єдиної думки, про якого саме царя Чандру йдеться. Радянські історики Г. М. Бонгард-Левін та Г. ф. Ільїн вважають, що це Чандрагуп- та II, котрий помер близько 414 р. н. е. Інші припускають, що йдеться про його діда, царя Чандрагупту І, котрий був родоначальником династії Гуптів і посів престол у 319 або 320 р. н. е. Таким чином, якщо навіть вважати, що колону встановлено наприкінці IV — на початку V століть н. е., то вона височить вже принаймні 1500 ро­ків.

Особливості санскритського напису на колоні свідчать, що вона спочатку зна­ходилася в Аллахабаді, на сході Індії. Було знайдено навіть гору під назвою Стопа Вішну (Вішнупада), де, як вважається, колона стояла перед вішнуїстським хра­мом. В тому районі виявили й інші подібні колони, правда камінні, а не залізні. Історики гадають, що на верхівці делійської колони було зображено священного індійського птаха Гаруди (ми називаємо її делійською, бо в XIII столітті колону перевезли в Делі і встановили на подвір'ї Кутб-Мінар).

Стоячи перед цим дивовижним витвором древніх, мимоволі задумуєшся над та­кими питаннями: звідки індійські майстри у III — IV століттях узяли стільки чистого заліза, як вони викували таку велику колону І передусім чому вона не іржавіє?

Радянський письменник-фантаст О. Казанцев у 1963 році навіть висловив гіпо­тезу, що її творці — прибульці з космосу. Цієї ж версії дотримується швейцарський популяризатор ідеї космічного палеоконтакту Е. фон Денікен.

Що сьогодні можна сказати з приводу загадкової колони?

Залізо в Індії почали виплавляти дуже давно. Можливо, залізо колони таке чисте тому, що при сиродутному способі плавки використовували деревне вугілля? Ви­плавити десять тонн заліза для давньоіндійських металургів навряд чи було такою вже проблемою. Важче пояснити, як було зроблено саму колону. Вважають, що її викували молотами з окремих невеличких криць. Ми не заперечуємо, що це могло бути, хоча й уявляємо, з якими величезними труднощами повинні були зіткнутись давні майстри, в розпорядженні котрих були лише невеликі примітивні печі й власна мускульна сила. У всякому разі, в тих стародавніх печах, які відомі археологам, нагріти таку велику заготовку було неможливо.

То, може, колону просто-напросто відлили? Але ж для такої технології потрібна висока температура (точка плавлення заліза — 1539 °С). А в примітивних печах для кричної плавки вона не перевищувала 1100°C. І все ж деякі дослідники вва­жають, що у Стародавній Індії вже 3000 років тому вміли одержувати навіть литу сталь, про що свідчать деякі археологічні знахідки І передусім її досить однорідний хімічний склад у різних частинах, чого не можна було б досягти, якби колону викува­ли з десятків невеликих криць. На поверхні колони видніються дуже чіткі сліди від гарматних ядер перського шаха Надіра, який 1738 року штурмував Делі.

Дехто з учених намагався пояснити стійкість колони проти іржі сухим кліма­том Делі. Проте досить поглянути на інші металеві предмети — рейки, покрівлю, деталі машин, арматуру тощо, щоб переконатися: вони іржавіють тут надзвичайно швидко.

Можливо, в цю велику таємницю давніх металургів Індії дозволить зазирнути недавнє відкриття радянських учених?

У листопаді 1979 року Державний Комітет CPCP по відкриттях зареєстрував відкриття «Властивість неокислюваності ультрадисперсних форм простих речовин, таких, як залізо, титан, кремній, що знаходяться на поверхні космічних тіл, напри­клад,^ місячного реголіту». Його автори — група вчених Інституту геохімії і аналі­тичної хімії імені В. І. Вернадського (Москва), Інституту металофізики AH УPCP (Київ) та інших наукових закладів. Член-кореспондент AH CPCP В. Л, Барсуков, член-кореспондент AH УPCP В. В. Немошкаленко та інші встановили, що у пробі місячного грунту (реголіту), який був доставлений на Землю у вересні 1970 року радянською автоматичною станцією «Луна-16», міститься домішка заліза метеорит­ного походження у вигляді дрібних шматочків і плівок на поверхні часток рего­літу. Місячне залізо не окислюється, не ржавіє в атмосфері Землі. Детальне дослід­ження мінералогії і хімії місячного реголіту дозволило зробити висновок, що поява у поверхневих шарах реголіту елементарних форм деяких елементів пов’язана з впливом космічного простору, а саме: глибокого вакууму, «сонячного вітру», кос­мічних променів І мікрометеоритІв. Це опромінювання, що мало місце протягом мільйонів років в умовах глибокого космічного вакууму, і привело до так званої пасивації місячного заліза — воно не окислюється в агресивній атмосфері нашої планети, хоча знаходиться тут вже понад п’ятнадцять років.

Академік Г. І. Петров, який довгий час керував програмою «Інтеркосмос», дізнав­шись про це відкриття, сказав, що якби ми навчились надавати корозійної стійкості залізним сплавам, то лише завдяки цьому тисячократно виправдалися б усі наші витрати на космічні дослідження. Та поки що сукупності усіх згаданих умов — гли­бокого вакууму, «сонячного вітру», мікрометеоритного бомбардування тощо — дуже важко досягти навіть у лабораторних умовах, хоча дослідним Іонним опроміненням металів уже доведено, що вони стають стійкішими проти окислення.

Ми далекі від думки, ^цо у майстрів царя Чандри були вакуумні установки, іонні гармати та інше. Проте факт залишається фактом — колона не іржавіє. А мо­же, метал, з якого її зроблено, й справді побував у космосі або давні металурги Індії володіли якимось іншим секретом пасивації заліза, що не дійшов до нас крізь безодню віків?..

МІДЬ, БРОНЗА,

ПЛАТИНА !...АЛЮМІНІЙ

Ось уже майже дев’ять тисячоліть продовжується ера металу.

Грецький поет Гесіод (близько 770 р. до н. е.) розповів відому легенду про чо­тири віки людства: золотий, срібний, мідний та залізний. Поділ історії людства на «металеві» епохи зустрічаємо у багатьох старовинних текстах: Біблії, давньоіранській «Авесті» та інших. Читача, безумовно, зацікавить питання: яким же чином в такі віддалені часи могли з’явитися ці уявлення про послідовну зміну епох металів?

Могло статися, що згадки про далекі часи передавались з покоління у поколін­ня і таким чином дійшли до античних письменників і мислителів. А потім ця «пам’ять поколінь» згасла, придушена мороком середньовіччя. І лише через кілька сот років знання знову відродилися, цього разу вже на науковій основі.

Найдавніші вироби з самородної міді (шила, шпильки, кільця) було знайдено на неолітичній стоянці Чайєню-тепезі (сучасна Туреччина). їх було зроблено на рубежі VItI — VII століть до н. е. Мабуть, одночасно із самородною міддю наші далекі предки познайомилися і з золотом, використовуючи його важкі блискучі самородки як прикраси.

Самородна мідь в природі трапляється рідко, поклади її дуже невеликі. Тому вона не могла стати надійною основою технічного прогресу. По-справжньому револю­ційним було відкриття методу виплавки міді з руд, але хто, коли і де до цього доду­мався — невідомо.

Давні ковалі досягли високої майстерності в обробці міді. Зокрема, вони навчили­ся робити міцнішою робочу поверхню мідних знарядь (сокир, долот, шкребків) шляхом клепки. Таке знаряддя вже було значно ефективніше за кам’яне.

З допомогою спектрального аналізу археологи зуміли простежити шляхи роз­повсюдження металів у давнину. Річ у тім, що мідь у кожному родовищі має свої індивідуальні властивості, обумовлені незначними домішками різних хімічних еле­ментів. Отже, визначивши точний склад металу стародавньої сокири або ножа, мож­на встановити, з якого родовища взято мідь. І тут на дослідників чекала несподіван­ка. Виявилось, що чотири, п’ять або й більше тисяч років тому було чимало шляхів, по яких відбувався торговельний обмін і, безумовно, транспортування металів. Відо­мий, наприклад, «золотий шлях», що вів з Південної Африки в Єрусалим. Мідь з болгарських родовищ знаходять у поселеннях трипільської культури на Україні тощо. Особливо складними й довгими ці шляхи стали тоді, коли людство освоїло виготовлення сплавів міді — бронз.

Застосування спектрального аналізу несподівано показало, що більшість давніх предметів, які раніше вважали за мідні, насправді виготовлені з миш’яковистої брон­зи — сплаву міді з миш’яком (його кількість в таких сплавах може сягати ЗО про­центів).

У природі мідні й миш’якові поклади разом майже ніколи не зустрічаються. Невідомо, як саме наші предки здогадалися, що, додаючи до мідної руди миш’якову, взяту зовсім з іншого місця, можна одержати бронзу, що за своїми якостями (твер­дістю, зносостійкістю) значно переважає чисту мідь.

Щоправда, азербайджанський вчений І. Селімханов вважає, що увагу давніх металургів могли привернути яскраві сірчані сполуки миш'яку — золотистий мінерал аурипігмент і яскраво-червоний реальгар. Можливо, спочатку вони використову­вались для магічних ритуалів (через свою яскраву забарвленість і запах час­нику, який вони виділяють при ударі). А згодом, мабуть, випадково було встановле­но, що шляхом додавання цих мінералів до міді можна виплавити миш’яковисту бронзу.

Одне з найдавніших металургійних підприємств, де виплавляли бронзу, було розкопане в Мецаморі у Вірменії, Це вже справжній «металургійний комбінат», що складався з багатьох печей, вік яких сягає п'яти тисяч років. В них одержували 14 різновидів бронзи, додаючи до міді миш’як, свинець, цинк, олово у різних про­порціях. «Людина не чекала на XX століття, щоб використати сховані в землі ба­гатства,— зазначає К. Мегерчян, співробітник Інституту археології Вірменсь­кої PCP.— Ті, хто п’ятдесят віків тому переробляв тут руду, захищали свої руки ру­кавицями, а рота — захисними пов’язками, як це роблять нині металурги на заво­дах Донецька». Металургійні печі в Мецаморі були збудовані на руїнах печей, стар­ших на кілька тисяч років!

Найбільшого поширення у бронзовому віці набули сплави міді з оловом — олов’янисті бронзи. Олово переважно привозили здалеку. Скажімо, на острів Кріт його доставляли з Британських островів (в античні часи їх називали Олов’яними островами, або Касітеридами), також з Індії, можливо, навіть з Малаккського півострова.

В Канаді, біля Великих озер, було виявлено мідні рудники, яким 5—6 тисячо­літь, Професор одного з американських університетів, Хендриксон, нарахував тут п’ять тисяч ям і визначив, що з них було видобуто 200 тисяч тонн міді. Але це надто багато. Кому і нащо в ті часи знадобилося стільки міді? Хто її видобував?

Археологи вважають, що в ті далекі часи у районі Великих озер не було осідлого населення. А хто ж тоді працював на рудниках? Немає ніяких свідчень, що весь цей метал використовувався у місцях добування. Виходить, видобутком займалися прийшлі люди з інших місць, або й країн і що мідь кудись вивозили. Та куди? На рудниках знайшли також бронзові інструменти з домішкою олова. Професор Хенд­риксон гадає, що це — британське олово, і висуває гіпотезу, що мідь з Канади п’ят­десят століть тому вивозили на острів Кріт.

У 70-х роках нашого століття аквалангісти підняли з борту вітрильного судна, що затонуло давно колись між Ямайкою і Гаїті, двадцять одну іспанську гармату. Сьогодні вже нікого не здивуєш досягненнями «підводної археології», і ця знахідка теж не викликала особливої сенсації... аж поки метал, з якого було відлито гармати, не піддали спектральному аналізу. З’ясувалося, що двадцять гармат відлито із звичайної, так званої «гарматної» бронзи (мідь з додатком 10 процентів олова), а одна — мідна з добавкою... платини! Щоправда, у сплаві її небагато (лише 0,12 про­цента), проте, якщо врахувати вагу чотириметрової гармати (понад три тонни), то в ній міститься майже 3,5 кілограма дорогоцінного металу!

Цю гармату було відлито ще в 1631 році в одному з мексиканських міст. 1 хоча платина нерідко зустрічається як домішка в багатьох мідних рудах, у жодному з родовищ мідної руди на території Центральної Америки її немає в такій кількості. Виходить, платину додавали у сплав? Дивує й те, що гармату, виготовлену для ревних католиків — іспанців, прикрашає чудова стилізована фігура... язичницького бога Сонця ацтеків, То, може, її відлили індіанські майстри? А коли так, то чи не використали вони як домішку до міді якісь давні металеві вироби з платини, що були присвячені саме богу Сонця, а щоб уберегти себе від його гніву, помістили його зо­браження на гарматі? Якщо таке припущення справедливе, то постає питання: як ацтеки навчилися плавити платину? Адже температура її плавлення — 1773° С, І полум’я під тиглями всіх ювелірів Європи XVII і XVIII століть неспроможне було її розплавити, Не міг їй дати раду І в 1825 році відомий російський металург П. Co- болевський. А тимчасом серед дорогоцінних виробів із срібла й золота, награбованих конкістадорами в Америці, були й відлиті з платини.

Врешті-решт, йдеться не лише про ацтеків. 1801 року французький хімік Вертело зробив аналіз металевої скриньки, відкопаної археологами у Фівах і виготовленої десь у VII ст, до н. е. На превеликий подив, Вертело виявив, що ієрогліфічні знаки імені єгипетської цариці Шапера піт на ній було зроблено... з плавленої іридієвої платний! Але ж родовища платини в Африці невідомі! Значить, її завозили до Єгипту?

Не менш загадкова історія ще одного металу — алюмінію. Як відомо, його впер­ше одержав з глинозему датський хімік Ерстед у 1826 році. Технологія виплавки алюмінію в ті часи була такою складною, що отриманий алюміній виявився дорожчим за золото. Через 29 років французький хімік Девіль зробив з алюмінію перший предмет — дзвіночок для сина імператора Наполеона III, а сам імператор в 1855 році вшанував послів великих держав, запропонувавши їм на обіді алюмінієві ложки замість позолочених срібних. Великому російському хіміку Д. І. Менделєєву за ви­датні заслуги у 1884 році було подаровано дорогоцінний кубок з чистого алюмінію.

І лише після того, як в 1886 році Ч. Холл І П. Eppy відкрили дешевий електролі­тичний метод виплавки алюмінію, цей метал перестав бути рідкісним.

Та навіть і нині, наприкінці XX століття, металурги не знають Іншого, еконо­мічнішого за електролітичний, методу добування алюмінію, А тимчасом у гробниці китайського полководця Чжао Чжу (265—316 рр. н. е.) було знайдено орнамент із загадкового білого металу. Ним виявився сплав з 10 процентів міді, 5 процентів магнію і 85 процентів... алюмінію! Нині такі сплави широко використовують в техніці, оскільки домішка міді підвищує твердість алюмінію, а магній — його зносостійкість та ще й полегшує обробку деталей різанням. Але звідки про це було відомо 16 сталіть тому давнім китайцям? Хто, коли і яким способом спромігся добути алюміній з руди за 1600 років до Ерстеда?

Римський історик Плутарх в одному Із своїх творів повідомляє, що в 36 р. н. е, імператор Тіберій одержав дивний дарунок — корону з якогось невідомого металу, що нагадував срібло, проте був значно легший і до того ж м’який. Кали Тіберій не­нароком впустив корону на підлогу, вона сильно зім’ялась. Майстер розповів Імператорові, що добув цей метал з «глини»,

А чи не був це алюміній? Адже й сьогодні його одержують з глинозему («глини»). Та як одержав його римський коваль у примітивній майстерні майже 2000 років то­му? Чи, може, ми внаслідок інерції мислення вважаємо його майстерню примітив­ною? Так чи інакше, але незнаного винахідника спіткала лиха доля: побоюючись, щоб новий метал не знецінив «старе добре» срібло, Тіберій наказав стратити його, а майстерню зрівняти з землею...