ЗАГАДКИ СТАРОДАВНІХ КАРТ

Біля селе Межиріч археологи знайшли вирізьблену на кістці карту, вік якої 15 тисяч років.

У всіх частинах земної кулі є свої, навіть інколи ’ Дуже цікаві, інші частини.

К. Прутков

Хто знав, що відкрив би Колумб, не перетни йому шлях Америка?

. > С. Лєц

Щіточка археолога змітає останні грудочки землі з уламка мамонтового бивня, і на невеликій кістяній пластинці проступає візерунок, що його тисячоліття тому нанесла рука мисливця кам’яного віку. Тонкі штрихи, лінії, зигзаги... Композиція дуже нагадує схему чи карту якоїсь місцевості. Ось ступінчастий спуск з гори, далі — ліс, а точніше, пеньки дерев, причому не будь-яких, а беріз (на пеньках чітко видно характерні лише для цих дерев темні поперечні смужки). Поміж ними — три гостроверхі яранги. Ще далі — річка, на якій зигзагами позначено бистрину чи, може, брід. На березі можна розгледіти чотири споруди.

І раптом археолог упізнає на цій «карті» околиці, де саме проводяться розкоп­ки. Основний ландшафт за тисячоліття не змінився. Ось і спуск з крутого берега, і ріка, і дивні споруди — житла, складені з кісток і бивнів мамонта^ Правда, тепер вони вкриті шаром землі. От лише клімат у Черкаській області нині не такий, як 15 тисяч років тому (як показали спеціальні дослідження, саме стільки років і «карті»). Тоді тут росли березові гаї, бродили стада мамонтів і північних оленів. А сьогодні колосяться пшеничні поля, зеленіють яблуневі сади, неподалік видно околиці села Межиріч.

«Карта», знайдена при розкопках, виявилась напрочуд точною!

СПАДЩИНА ТУРЕЦЬКОГО АДМІРАЛА

Жив у XV столітті в Туреччині сміливий, енергійний і допитливий юнак. Він ма­рив пригодами, і дядько Кемаль, корсар, узяв його в море. Юнак змужнів і десь близько 1490 року поступив на службу до туніського бея разом із дядьком.

Згодом, у 1500 році, молоДий моряк здобув першу свою перемоіу над іспансь­ким флотом, за що султан нагородив його почесним морським званням «реїс», тобто «полководець». А звали юнака Хаджі Мухаммед; згодом, зайнявшись лі­тературою, він обрав собі псевдонім Пірі. Отак наш герой навічно увійшов в істо­рію як адмірал Пірі Рейс (хоча правильно було б «Пірі Реїс»).

Талановитий командир, він здобув безліч блискучих перемог у всіх чотирьох частинах Середземного моря і зробив величезний внесок у зміцнення морської могутності Османської імперії. Усе життя успіх супроводжував його, аж поки 86-річ- ним у 1554 році він зазнав першої і останньої поразки: його флот був вщент роз­громлений флотом Венеції, І султан Сулейман Кануні наказав стратити адмірала...

Мабуть, загубилося б в товщі століть ім’я відважного воїна, якби не був Пірі Рейс ще й одним з найосвіченіших людей свого часу. Він вільно володів кількома мовами, вславився як блискучий картограф і вчений-географ.

Про найвизначніші події свого життя Пірі Рейс розповів у книзі «Бахрійє» («Книга морів»). Нині вона вже стала класичним твором турецької літератури. Книгу було ілюстровано 215 картами, які здебільшого зображували окремі частини Середземного І Чорного морів. У передмові до «Бахрійє» адмірал докладно розповів, як у 1513 році він створив карту світу, а через п’ятнадцять років — ще одну.

Та в Османській імперії Пірі Рейс не здобув визнання як учений. Через двісті років перший примірник «Бахрійє» придбав прусський посол. Але славнозвісних карт світу, про які писав адмірал, у книжці вже не було...

Минули століття, І ось 9 жовтня 1929 року Маліл Едхем, генеральний директор національних музеїв Туреччини, проводячи інвентаризацію в стамбульському му- аеї «Топкапі сарайї мюзесі», випадково натрапив на нихі Правда, це вже, власне, кольорового пергаменту: Атлантика з американськими, європейськими і антарктичними узбережжями.

кішні каравели, а неподалік від Куби двійка мандрівників сходить з такого судна просто на острів, що насправді є... китом. Карта обрамлена витонченою гірляндою турецьких написів, з яких стає відомо, що її «намалював нікчемний fiipi Хаджі Му­хаммед, племінник Кемаля Рейса, в місті Галліполі, в місяці мухаррам 919 року хіджри» (тобто в 1513 році.— Aβτ.),

Ріки на карті позначено широкою смугою, кольори використані довільно: так, наприклад, скелясті місцевості позначено чорним кольором, піщані мілини — чор­ними крапками, підводні скелі — хрестами.

Могло статися, що ми б і досі не знали про загадку, що її приховувала карта Пірі Рейса. Могло, але не сталося завдяки, як це часто буває, його Величності Випад­кові.

Італійський журналіст П. Томпкінс розповідає, що під час другої світової війни для повітряних операцій в Північній Африці картографи союзних військ склали кілька кар* у особливій (так званій еквідістантній) проекції, де замість одного з полюсів було прийнято Каїр. Такою картою користуються для швидкого під­рахунку відстані від центра (в нашому випадку ним і був Каїр), але вона дуже від­різняється від звичайних карт: обриси материків і островів стають незвичними.

Дослідженнями карти Пірі Рейса ніхто не займався, аж поки в 1959 році кот­рийсь із офіцерів BMC Туреччини надіслав копію карти в CIIIA, де вона потрапила до морського інженера у відставці і знавця старовинних карт Арлінгтона Г. Маллері. Це був (ось він, випадок!) саме той учений, котрий під час війни у Каїрі консульту­вав картографів. Маллері разом з картографом Джоном X. Уолтером і знав­цем полярних регіонів Денієлем Лінеаном узялися за вивчення карти Рейса.

Спочатку треба було з’ясувати, за якою системою її складено. Звернулися до досліджень видатного шведського вченого Норденшельда, який 18 років відпрацьо­вував метод перекладу старовинних карт на сучасну географічну мову. Цей метод і став відправною точкою для Маллері. Математики ретельно перевіряли результа­ти його досліджень.

Передусім відпали сумніви, що карти Рейса складено з використанням старовин­них документів чи оригіналів. Так, наприклад, лами, якими на карті було прикрашено Південну Америку, у ті роки ще не були відомі європейцям. І хоча сам Христофор Колумб не вмів визначати географічні довготи, вони були якнайточніше позначені на цій карті.

Щоб зрозуміти всю важливість знайдених карт, досить лиш порівняти їх з Ін­шими картами тієї епохи. Різниця приголомшуюча! От хоча б карта Жака Северса, видана в 1514 році. На ній якнайстараяніше вималювано Європу і Африку, а ось Америку — дуже й дуже приблизно (Центральної Америки й зовсім немає). На кар­ті, яку приписують Гамену (1519 рік), Америка занадто велика у порівнянні з Аф­рикою; відстань між цими континентами набагато менша, ніж насправді, а контури Американського континенту цілком довільні. Аж ніяк не відповідають дійсності портулани (старі карти) славнозвісного іспанського картографа й біографа Колумба Хуана де ла Коси, зроблені в 1499—1501 році.

Але й це ще не все. Майже через 40 років після ПірІ Рейса Себастьян Мюнстер ви­дав свою «Космографію», де, щоправда, зображено вже всі три Америки, проте й ця карта була дуже далека від істини...

Як спромігся адмірал Пірі Рейс у 1513 році показати не лише берегову лінію південної Америки, але й зовсім не вивчені на той час ріки цього континенту — Амазонку, Оріноко, Парану, Уругвай та інші? Деякі написи на карті свідчать, що він уважно стежив за всіма географічними відкриттями І оперативно використову­вав новітню інформацію. То, може, саме завдяки цьому?

Але давайте простежимо за навігаційними шляхами дослідників Нового Світу. Три експедиції Колумба між 1492 і 1498 роками закінчувалися по черзі на Багамах, Пуерто-Ріко і Гаїті. У 1501 році А. Веспуччі проплив від бразильського берега біля Ресіфе уздовж узбережжя до ріки Ла-Плата, де нині розташований Монтевідео. У 1519 році Магеллан проплив протокою, що нині носить його ім’я, і вийшов у Ти­хий океан. Ні Веспуччі, ні Магеллан не досліджували ріки континенту і не заходили углиб материка.

Але ж на карті Пірі Рейса показано деталі внутрішньої будови Бразілії) Tx не міг картувати Веспуччі в 1501 році, бо, досягнувши Аргентіни, він від Ла-Плати звер­нув у Атлантику. Карту Рейса було накреслено за шість років до того, як Магеллан відкрив незнані береги від нинішнього Монтевідео до Патагонії.

Отже, напрошується висновок: Пірі Рейс володів напрочуд докладними відо­мостями про Америку, до того ж — цілком Іншими, ніж ті, що їх привіз Колумб. Це були дуже давні відомості, про що, до речі, сам Рейс згадує у «Бахрійє».

ВІДКРИТТЯ НА ЗЕМЛІ КОРОЛЕВИ мод

Маллері припустив, що величезні спотворення контурів на карті Пірі Рейса на північ від Нової Землі і на південь від Бразілії зумовлені тим, що деякі частини карти складено з клаптиків давніших карт, які були накреслені в різних проекціях, і, можливо, у різних масштабах. Він вважав, що Рейс монтував свою карту принайм­ні з двох десятків старих фрагментів І що у адмірала, мабуть, не було можливості підганяти їх один до одного.

Не вимагає особливої інтерпретації та частина карт, що її з півночі обмежено Новою Землею, а з півдня — Бразілією, хоча й вона дуже докладна для тієї епохи. Але коли розглянути території на південь від Бразілії, виникають запитання.

Зрозуміло, що Маллері трохи «допоміг» Рейсу: він переклав вказівки карти на сучасну географічну мову і дійшов висновку, що адмірал окреслив береш Антарктиди так, як вони виглядали ще до того, як вкрилися кригою! Це була лише смілива гі­потеза, що вимагала докладної перевірки.

На цей час французькі полярні експедиції, що працювали спочатку в Гренландії, а згодом в Антарктиді, використали новітню техніку (сейсмічні зонди і гравіметри) і провели докладні вимірювання товщі крижаного шару. Над материковими зем­лями Гренландії вона сягала 3300 метрів, Антарктиди — 4500 метрів. Згодом було виготовлено пластичні карти Гренландії та Антарктиди.

Отже, Маллері отримав найновіші географічні дані і зміг порівняти їх з картою Пірі Рейса. Він стверджував, що турецький адмірал накреслив на сварі карті обриси Гренландії, що цілком збігаються з материковими обрисами, котрібули визначені французькими дослідниками після довгої, копіткої і виснажливої праці.

Усе це стосувалося й Антарктиди. Більш того, острови, що їх вказав на карті Пірі Рейс, точнісінько відповідали розташуванню тих, які раніше здавалися нам верхівками гірських паем і масивів, вкритих льодом. Вони були відкриті в 1954 році на Землі Королеви Мод і в тому ж році описані в «Нешнл джіогрефік». Цю роботу ви­конали норвезько-шведська і британська експедиції.

Так от, виявилося, що Пірі Рейс мав рацію: у цій частині Антарктиди лише лід створює ілюзію цілісності. Однорідного суцільного континенту нема: є лише острови, відокремлені один від одного морем. Точніше кажучи, не «є», а «були», доки їх не вкрила крига, що вже само по собі свідчить про давність даних, покладених в осно­ву карти Пірі Рейса.

Маллері ознайомився з картою тієї ділянки узбережжя Антарктиди, що відпові­дала Землі Королеви Мод. її вперше склав Петерман в 1954 році. Обидві карти — Петермана і ПІрІ — були майже тотожні. Майже, бо у двох місцях, де Петерман на­ніс на карту затоки, у Рейса був материк. Маллері вирішив з’ясувати, в чому тут справа, І за його проханням Інститут гідрографії спорядив спеціальну експедицію, яка ще раз з допомогою сейсмозондів дослідила цей район. Виявилося, що мав рацію не Петерман в 1954 році, а Пірі Рейс в 1513 році!

Отже, гіпотеза про те, що карта Пірі Рейса своїми даними сягає у далеке минуле, почала здаватися не такою вже й неймовірною. На форумі у Джорджтаунському університеті професор Лінеан заявив; «Усі зроблені до цього часу дослідження свід­чать, що карти Пірі Рейса дуже й дуже давні. І я гадаю, що додаткові сейсмічні дослідження по встановленню розташування материків І крижаних шарів дозволять констатувати, що ці карти набагато досконаліші, ніж ми зараз вважаємо».

Дехто з учених висловлює думку, що на картах Пірі Рейса фігурують не стіль­ки Антарктида, скільки Патагонія І Вогняна Земля, Але це не міняє суті справи. Адже ці території були відкриті лише через сім років після створення карт! А в часи Пірі Рейса ніхто й гадки не мав про південну точку Американського континен­ту, До речі, на карті Пірі Рейса позначено й Фолклендські острови, що їх відкрив Джон Девіс... лише через 80 років!

Може, Пірі Рейс завдячував інформацією вікінгам? Дуже сумнівно. Адже су­часній науці відомо, що вікінги знали лише невеличку частину Північної Америки, більш того, вони й не здогадувалися, що оселилися на континенті. Але ж автен­тичність карт турецького адмірала доведено хоча й посереднім шляхом, до того ж доведено повністю існуванням інших, не менш сенсаційних документів, про які піде мова далі.

ФІНІКІЙЦІ чи хтось інший?

Облишмо на хвилину Антарктиду і згадаймо: дехто з учених вже стверджував, що Рейс зобразив на своїх картах Патагонію і Вогняну Землю. Але й про них у ті часи ніхто не знав. Хіба що... Ні, був-таки один народ, що володів вельми широкими знаннями в галузі подорожей і географії — фінікійці! На своїх кораблях вони за-

ходили дуже далеко, пропливли уздовж західного узбережжя Європи. Може, саме вони й досяглі^колись Патагонії? Треба сказати, що таке питання аж ніяк не без­глузде і з наукової точки зору цілком заслуговує на увагу.

У сиву давнину і в середньовіччя побутували перекази про якісь міфічні землі по той бік океану. Та й сам Пірі Рейс згадував про книгу часів Александра Македонсь­кого, яка буцімто потрапила до Колумба. Грецькі історики не раз згадували про кон­тинент, де нібито «мешкали антиподи».

Переказують, що Ісидор Севільський, який жив приблизно між 560—636 роками, стверджував: «Крім трьох відомих континентів, існує ще й четвертий по той бік океану. Там сонце набагато спекотніше, ніж у наших місцевостях». У легендах згадуються і бретонські монахи, які свого часу збиралися навертати у християнську віру народи цього далекого континенту. Чи здійснили вони свої наміри? Чи дісталися Америки? Невідомо...

У самій думці про те, що фінікійці могли перепливти океан, нічого надприродного немає. Ще у 596—594 рр. до н. е. вони обігнули Чорний континент. Отже, їхній флот, особливо торговельний, був цілком спроможний здійснити тра не океанічну подорож.

Треба також сказати, що з року в рік кількість гіпотез про першовідкривачів Но­вого Світу зростає. Зараз на це звання претендує добрий десяток народів (не кажучи вже про прибульців з космосу або атлантів).

Ми розповімо про найцікавіші із цих гіпотез.

РОЗПОВІДЬ

ПРО ФІНІКІЙЦІВ У БРА31ЛІІ

1874 року в місцевості Параїба (Бразілія) було знайдено на скелі напис не­знайомою мовою. Спроба прочитати його мовами місцевих індіанських племен не принесла успіху. Тоді учені вдалися до фінікійського алфавіту. І прочитали написі У ньому розповідалося, що на 19-му році правління царя Хірама (йдеться, мабуть, про Хірама III, який жив у V столітті до н. е.) із затоки Акаба вийшли у рейс вздовж Африки, прямуючи у Червоне море, десять фінікійських кораблів. Однак несподіва­ний шторм розбив флотилію, і один з кораблів потрапив до «далеких берегів гірсь­кої країни».

З часу цієї знахідки минуло понад сто років, але й досі навколо неї не вщухають пристрасні суперечки вчених.

У 20-х роках нашого століття бразільський археолог-аматор Де Сільва Рамос знайшов на ріці ПарІма славнозвісний у науковому світі «Педра ПІнтада» («Роз­мальований камінь»), описав його, а потім передав для вивчення у музей міста Ріо-де-Жанейро, де камінь потрапив до завідуючого відділом єгипетського мис­тецтва.

Вчений установив, що малюнки на цьому величезному овальному камені не що інше, як низка символів, дуже поширених у стародавніх середземноморських культу­рах, причому за своїм характером вони найближчі до тих малюнків, які можна зустріти на Кріті й на скелях у Стародавньому Єгипті.

А в 1961 році на вершині неприступної гори в околицях Педра да Гавеа було знайдено барельєф — чоловіча голова у шоломі і напис: «Бадезір з фінікійського

міста Tip, первородний син Єтбаала». І знову спалахнули суперечки, аж поки через шість років археолог Ч. Гордон ще раз перевірив розшифровку напису і незапереч­но її підтвердив!

Трохи раніше, у 1953 році, на острові Mapaxo у гирлі Амазонки під час археологіч­них розкопок було знайдено саркофаг у єгипетському стилі, а в ньому серед багатьох інших предметів — глиняні моделі чотирищоглових корабликів, на яких плавали у ІП тисячолітті до н. е.! До речі, стародавні єгиптяни звичайно перевозили на таких кораблях запаси води у спеціальних резервуарах, що називалися «карам - еркере», І ось що цікаво: сучасні бразільські індіанці, які розмовляють мовою ту- пігуарані, й досі називають цистерни і баки з водою «кара-меркере»!

У 1954 році бразильський археолог К. Ермеліцдо поблизу містечка Дорадо у штаті Мату-Гросу натрапив на камінь з ритуальними єгипетськими ієрогліфами. І, нарешті, відомий французький вчений і письменник Марсель Ф. Оме відкопав біля Сьерра-Маранахо погребальні урни, де були речі фінікійського походження: корали й перстень з перламутром, на якому зображений нільський крокодил — улюблений фінікійський сюжет.

Та чи лише фінікійці могли дістатися Нового Світу? У 1933 році мексіканський археолог Xoce Гарсіа Павон провадив розкопки невеличкого пагорба в містечку ЙЬліштлахуак (долина Толука, Центральна Мексіка). Цей пагорб був насипаний колись людьми. Всередині знаходилися залишки стародавніх будівель. І там, під підлогою, археолог несподівано відкрив два ацтекські поховання, a-в них — безліч глиняного посуду, прикраси з мушлів, золота, гірського кришталю і, нарешті, диво­вижну голівку теракотової фігурки. Вона зовсім не була схожа на глиняні фігурки стародавніх мексіканських індіанців. Гарсіа Павон довго зберігав цю унікальну знахідку у себе і показував її своїм друзям як своєрідний курйоз.

У 1959 році її побачив австрійський вчений Р, Хейне-Гельдерн, відомий фахі­вець з проблем доколумбових зв’язків Америки. Він ретельно дослідив знахідку і повідомив, що теракотова голівка з Мексіки належала до добре відомого типу римських статуеток 200 р. н. е.І Цю думку поділило багато інших фахівців з античних культур. А от відомий радянський вчений-американіст В. І. Гуляєв вважає, що ста­туетку треба віднести аж до пізньоеллінських часів III — II ст. до н. е. і що її зроб­лено не в Римі, а в Малій Азії.

Та це далеко не єдина римська знахідка у Південній Америці. Німецький архео­лог Едуард Зелер ще у 1888 році привіз з Мексіки статуетку Венери, яку начебто викопав поблизу Хуастека. Ще одну статуетку було знайдено у північній Мексіці (зараз вона експонується у музеї в Чікаго). А в Керетаро — навіть елліністичну теракотову фігурку!

І ще одна випадкова знахідка, яка заслуговує на увагу дослідників. Мова йде про римські монети IV ст. н. е., що їх виявили на початку 60-х років на узбереж­жі Венесуели. Монети, серед яких було багато дублетів, лежали у глиняному гор­щику, закопаному на березі океану, біля самої зони прибою. Це свідчить про те, що скарб сховала людина, яка добре знала йому ціну. Вчені висловили думку, що скарб міг належати одному з пасажирів римського судна, яке зазнало катастрофи біля узбережжя Венесуели. А якою була доля його пасажирів та екіпажу? Мо­же, вони заглибилися у материк і зустрілися з індіанцями? Невідомо, але не виключено...

Згадаймо деякі історичні перекази. Коли загін Пісарро висадився в Америці, інкські гінці миттю принесли імператорові звістку про «повернення» білих людей з бородами. Смагляві перуанці ніколи не носили борід, а от слова «віракоча» (біла людина) і «сонхасапа» (борода) у їхній мові існували.

Знищуючи і грабуючи все підряд, конкістадори дійшли до величезного інкського храму у Качі. Там вони побачили кам’яну статую найшанованішого бога Кон-Тікі В Ірак очі — довгобородої людини з величною поставою. Ще у XVI столітті іспансь­кий хроніст Гарсіласо де ла Bera сповіщав: «Побачивши її, Іспанці вирішили, що св. Варфоломій таки дістався колись Перу, де освячував невірних, і що Індіанці зробили на його честь статую». А його сучасник С’єза де Леон писав у 1553 році: «Коли я питав місцевих жителів, хто спорудив цей пам’ятник давници (йдеться про храм у Вінаці поблизу Куско.— Авт.), вони казали, що це зробили люди іншого на­роду, серед яких були білі й бородаті, схожі на вас (тобто на іспанців.— Aβτ.); ці люди прийшли сюди ще задовго до інків І оселилися тут».

Рухаючись на південь, іспанці підійшли до озера Тітікака. Усі інкські перекази одностайно називають центром, де мешкали віракочі (білі люди), острів на цьому озері. Коли в XIX ст. Бандельєр почав «розкопки руїн на острові, місцеві жителі розповідали йому, що дуже-дуже давно острів був заселений білими благородними людьми, які прийшли невідомо звідки, одружувалися з тутешніми жінками і їхні діти стали інками, тобто правителями інкської імперії.

А тепер надамо слово французькому вченому Марселю Ф. Оме. Ось що він писав у книзі «Центр світу — колиска людства» про 630 мумій інків, які у 1927 році були знайдені в гротах півострова Паракас неподалік від Куско: «Археологи з музею міста Ліми розповідали, що у цих мумій шкіра була білого кольору, очі блакитні або сірі і дуже світле волосся».

Професор М. Беллестерос-Гарі бос дійшов висновку, що мумії, знайдені у Пара- касі, було забальзамовано точнісінько так, як це робили у Стародавньому Єгипті в часи фараонів.

А письменник Е. Томас розповів, що п’ять з цих мумій до недавнього часу експо­нувалися у Британському музеї. Вчені Джідбі І Луран у 1952 році зробили аналіз крові мумій і на підставі даних дійшли сенсаційного висновку: у американських індіанців зовсім інший склад крові!

ГІПОТЕЗА ІСПАНСЬКОГО МОНАХА

Ще одну гіпотезу про відкриття Америки висунув професор Гарвардського уні­верситету, новозеландець за походженням Барракло Фелл. Він віддав першість баскам та «іберам». («Іберам» саме в лапках, бо йдеться про мешканців Кадіксу, який у V—IIl ст. до н. е. був колонією Карфагена). Досить-таки суперечливі висновки Фелла спираються на такі дані:

ще у VIH ст. до н. е. у долині ріки Саскуеханна за 160 кілометрів від Філадель­фії начебто існувало велике поселення, засноване басками;

близько 480 р. до н. е. мандрівник на ім’я Ганнон відплив з Гадіра (нині Кадікс) на Піренейському півострові в Атлантичний океан і дістався берегів Північної Аме­рики та ще й зробив кілька висадок у різних місцевостях між Квебеком і Юката­ном. (Слід сказати, що вчений має на увазі саме того пунічного князя Ганнона, який здійснив плавання вздовж берегів західної Африки. До наших днів дійшов грецький переказ опису цих мандрів).

Гіпотеза Фелла грунтується на ретельному аналізі і тлумаченні написів, що ними вкриті майже чотири сотні каменів, знайдених ще в 1940 році біля гирла річки Cac- куеханни. Спочатку вчені гадали, що це рунічні написи, залишені вікінгами. Проте після дванадцятирічних досліджень Фелл установив, що вони споріднені з написами бронзового віку, знайденими свого часу у португальській провінції Трас-ос-Монтес, які свідчили про наявність сильного фінікійського впливу. Це вже мало зв’язок із колонізацією карфагенянами Іберійського півострова. А карфагеняни в свою чер­гу походили, як відомо, з Фінікії. Та найнесподіванішим було те, що у розшифруван­ні написів ФелловІ допоміг словник сучасної баскської мовиі

Що ж до мандрівки Ганнона, то Фелл виходить з напису, вирізьбленому на камені в Бурні (штат Массачусетс): «Об'ява про володіння. Ганнон бере цю місце­вість в своє володіння. Не знищувати». Такі ж написи начебто було знайдено і в ін­ших місцях Американського узбережжя. За твердженням Фелла, один з них прого­лошує: «Ганнон, який прибув з Тама, досяг цього місця».

Фелл припускає, що першовідкривачі Нового Світу користувалися трьома різ­ними мовами, але із схожою абеткою. Однією з них була стародавня басиська, колискою якої є сучасна португальська провінція Трас-ос-Монтес. Цю мову Фелл називає «лузітанською». Другою була іберійська, що нею колись розмовляли в око­лицях Кадіксу; їі Фелл охрестив «андалузькою». А батьківщиною третьої — пуніч­ної, або карфагенської, мови — є територія сучасного Тунісу, тобто стародавній Карфаген. На думку вченого, половина літер «лузітанської» та «андалузької» мов, точніше — написів, зроблених цими мовами, аналогічна карфагенським, друга ж по­ловина — іберійські символи, ідентичні тим, що їх і зараз можна знайти у печерах Піренеїв.

Сенсаційні заяви Фелла наробили багато галасу. Декотрі вчені одразу відкинули цю гіпотезу: системи, мовляв, ніякої немає, є лише випадкова схожість окремих деталей. Але відомий швейцарський лінгвіст Лайнус Брюннер рішуче підтримав її, Нехай деякі тлумачення текстів є не досить докладними, каже він, але вся кон­цепція в цілому досить струнка. Вона логічно узгоджується з тими теоріями про фінікійські транс океанічні рейси, що їх було висунуто раніше, і відкриттями, про які ми вже розповіли.

Та не такий вже істотний сам по собі той факт, що якась експедиція карфаге­нян, фінікійців, римлян чи інша дісталася Нового Світу. Це, врешті-решт, лише чергова цікава новина не більше. Для справжніх наукових пошуків найважливі­шим є не уривчасті сліди тимчасового перебування представників того чи іншого народу у тій або іншій частині світу. Головне — довгочасний внесок згаданого на­роду у загальні культурні досягнення усього континенту. Саме такі пошуки мають принципове значення і, безумовно, найцікавіші.

Ще у 1607 році іспанський монах, хроніст Дієто Ґарсіа писав: «Індіанці не по­ходять з якоїсь однієї частини Старого Світу, не всі вони прибули одним і тим самим шляхом і одночасно. Декотрі з них, найімовірніше, є нащадками карфагенян, інші прийшли із зниклої Атлантиди, треті — нащадки греків, фінікійців, навіть китайців, татар та інших народів...». Треба сказати, що Дієто Гарсіа виявив дивовижну прозор­ливість, хоча й керувався передусім інтуїцією. Але найцікавіше, що пошуки сучас­них американістів йдуть у тому ж напрямку. І у світлі сучасних знань гіпотеза іспанського монаха, яку протягом багатьох століть вважали чистісінькою вигад­кою, може бути доведеною.

Що ж до басків... Пригадаймо аж надто цікаве повідомлення, що у 1976 році

з’явилося в журналі «Техника — молодежи»: грузинський інженер Шота Хведелідзе встановив і беззаперечно довів цілковиту тотожність багатьох літер і слів у давньо- грузинській і баскській мовах. Йому вдалося навіть розшифрувати напис на знайде­ній у Грузії металевій пластині. Цей напис свідчив, що 3500 років тому баски начебто переселилися на Піренейський півострів з... Грузії.

Більшість учених підтримали цю версію, хоча вона, безперечно, вимагає грунтов­ної перевірки.

Отже, можна було б припустити, що перші відомості про Американський кон­тинент здобули фінікійці, відважні мореплавці, які перетнули Атлантику. А Тихий океан?

РОЗПОВІДЬ ПРО АЗІАТСЬКИХ ВІКІНГІВ

Не можна лишити поза увагою І гіпотезу значної кількості вчених, які вважають, що стародавні транстихоокеанічні рейси японських та китайських мореплавців до бе­регів Нового Світу — річ цілком можлива. Відносним доказом цього є хоча б зна­хідки еквадорського археолога В. Естради, який у 1956 році розкопав так звану «культуру Вальдівія» на південному узбережжі Еквадору. І ось що з’ясувалося. Меш­канці Валвдівії вже на межі IV—IlI тисячоліть до н. е. навчилися виробляти чу­довий глиняний посуд різної форми і з різноманітним орнаментом. У той же час усі Інші сучасні Вальдівії культури американських індіанців взагалі не знали керамі­ки. Зрозуміло, що це відкриття привернуло увагу вчених, але пояснити його ніхто не міг.

Через чотири роки було знайдено червонувату глиняну посудину з високою ручкою, оздоблену хитромудрим різьбленням, навдивовижу схожу на посудини епо­хи Середнього Дзьомону (Японія). Згодом подібні знахідки стали траплятись усе частіше.

А в 1961 році той же Е. Естрада вивчав пам’ятники стародавньої Індіанської культури у Баійя де Каракес на Еквадорському узбережжі. Він знайшов чимало унікальних речей, які цілком відрізнялися від усіх інших знахідок, у тому числі — глиняні моделі будиночків, статуетки і підставки-ослінчики для шиї (японці кори­стувалися ними як подушками) тощо. Дахи усіх будиночків посередині вгиналися на зразок сідла, а краї були, навпаки, загнуті догори, В цілому вони дуже нагадували азіатські пагоди. Деякі статуетки зображували людей у головних уборах — шо­ломах. Усі ці люди мали подвійні борідки і сиділи із схрещеними ногами. Дослід­ник дійшов висновку, що ближчі паралелі є лише в стародавніх Японії та Китаї. За рядом прикмет, цей незвичайний для місцевих індіанців культурний комплекс у Баійя де Каракес з’явився близько початку нашої ери...

А 17 лютого 1985 року у «Комсомольськой правде» було надруковано повідомлен­ня, що знову-таки свідчить на користь трансокеанічних зв’язків Сходу з Амери­кою. У ньому йшлося про те, що відкриття, зроблене недавно на південному сході Мексіки, дозволяє припустити, що мешканці різних країн знали про заокеанські ма­терики та про людей племені майя І підтримували з ними зв’язки. Вчені знайшли на стінах напівзруйнованих пірамід написи давньобірманською та давньокитайською мовами! Фахівці гадають, що їх було зроблено у V ст. до н. е,, і припускають, що у давньому городищі могли навчати іноземних мов мореплавців та торговців. Якщо це й справді так, то гіпотезу можна вважати майже доведеною.

ДИВОВИЖНА ТОЧНІСТЬ

Виходячи з усього, про що ми розповіли, можна було б припустити, що адмірал ПІрі Рейс користувався даними, які грунтувалися або на досвіді фінікійців, або на відкриттях китайців чи японців. Проте щодо жителів Азії виникає сумнів. Чи міг досвід японських та китайських мореплавців потрапити аж у Туреччину (хоча цілком і це не виключено)? По-друге, коли азіатські вікінги й справді діставалися Америки, то лише її Тихоокеанського узбережжя. А на карті адмірала зображено тільки Атлантичне, невже азіатські сміливці могли форсувати Кордільєри?!. Таким чином, адмірал навряд чи міг скористатися з «далекосхідного» джерела... Значить, лишаються фінікійці? Та не поспішаймо з цим висновком. Ознайомимося іще з кіль­кома фактами.

По-перше, величезна точність карт ПірІ Рейса. Адже така докладність вимагає напрочуд точних вихідних даних. Крім того, щоб скласти подібну карту, треба було здійснити не одну, а багато подібних подорожей. А коли так, то як пощастило три­мати в секреті ці подорожі? І навіщо було робити з цього таємницю? Можлив, з точки зору держави, яка існує за рахунок торгівлі, цей вчинок можна пояснити і виправдати... Але чим же усе-таки пояснити неймовірну точність?

Маллері висунув дуже привабливу гіпотезу: Пірі Рейс натрапив на залишки ста­родавніх знань, що передавалися з покоління в покоління. Джерела цих знань губ­ляться, на його думку, десь у якнайвіддаленішому минулому, у тих часах, коли Гренландія і Антарктида ще не були вкриті кригою. Виникає питання: коли ж це було?

Детальне вивчення антарктичного зледеніння, що його розпочали в 1957 році під час Міжнародного геофізичного року і продовжують і понині, показало, що вік льодовиків Антарктиди сягає 100 тисяч або й більше років. Щоправда, деякі вчені наполягають, що сталося це 40 тисяч років тому, інші ж, навпаки, кажуть, що ма­терик був вкритий кригою вже мільйон (!) років тому. Хто ж міг бачити Антарктиду без крижаного панцира? Чи, може, в розпорядженні цих невідомих картографів були якісь методи «просвічування» льоду? Відповісти на це запитання поки що не вдалося.

А що каже Маллері? «...У створенні цих карт повинні були брати участь не лише здібні дослідники, а й добре організовані групи техніків-гідрографів та інших фа­хівців. Адже ні поодиноким особам, ні навіть нечисленним групам фахівців не під силу скласти карти таких величезних територій, як Гренландія й Антарктида або й Америка. Крім того, на них дуже точно вказані географічні довготи, хоча наша наука вміє визначати їх на такому рівні не більше двох століть. Важко навіть уявити собі, що подібні карти можна було скласти без допомоги авіації!»

Що ж, у логіці Маллері аж ніяк не відмовиш, хоча в його висновках є значна доля перебільшення. Виходить, треба переглянути офіційну історію? Та ми й донині нічого не можемо сказати про прадавню цивілізацію, яка буцімто існувала 10 000 або й більше років тому і не лишила по собі ніяких слідів!

Деякі сміливці пішли ще далі. Epix фон Денікен, про якого ми вже згадували, та інші прихильники теорії палеоконтакту вважають, що феномен карт — це залишки знань, що дісталися людству від представників позаземної високорозвиненої циві­лізації, які колись гостювали на нашій планеті.

Можна, звичайно, спитати: та навіщо ж надрозумним істотам з космосу, озброє­ним найдосконалішою технікою, бавитися в картографів, які креслять карти не лише цілих континентів (це ще можна було б пояснити), а й невеличких острівців та ма­лозначних узбереж? На жаль, відповіді на це питания також немає. Ну, хіба що вони хотіли показати людям, як робити карти і як ними користуватися...

А ось професор Хепгуд не виходить у своїх гіпотезах за межі нашої біосфери. Він вважає, що не менш як 10 000 років тому якесь відгалуження людської раси, яке співіснувало з іншими малорозвиненими расами, зробило велетенський стрибок у своєму розвитку і досконало вивчило нашу планету. А потім, внаслідок якогось ка­таклізму, ця раса зникла з лиця землі і залишила по собі нечисленні сліди. Хепгуд нагадує, що усього сто років тому наука почала дедалі більше пересувати углиб кор­дони нашої історії, знайшла залишки цивілізацій, які вважались міфічними (Троя, Кріт) або про існування яких взагалі не знали (Шумер, Xapanna). Отже, каже Хеп­гуд, подальші досягнення неодмінно приведуть до відкриття цієї прадавньої цивілі­зації.

КАРТА ОРОНЦІЯ ФІНЕЯ

Досі ми майже не згадували ім’я професора Хепгуда, а саме завдяки йому, його наполегливості Маллері дістав потрібне обладнання і чудових фахівців.

Чарльз X. Хепгуд професор історії науки Нью-Хемпширського університету, автор книги «Плаваюча кора Землі» (передмову до якої написав сам Альберт Ейн­штейн), продовжив досліди, які розпочав Маллері. Вже після того, як система коор­динат сітки на портулаках адмірала була ним математично відновлена і перебудо­вана, Хепгуд у 1959 році вирішив ознайомитися з іншими стародавніми картами, що зберігалися в Бібліотеці Конгресу США, Керівник картографічної секції підго­тував для нього кілька сотень старовинних карт. Саме серед них була й сенсаційна карта світу, складена французьким математиком і географом Оронцієм Фінеєм (Оронсіусом Фінеуссм), автентичність якої було засвідчено експертами Бібліотеки Конгресу США.

Як писав Хепгуд у своїй книзі «Карти стародавніх морських королів» (1966), вже перший погляд на неї примусив його буквально остовпіти. Перед ним лежала карта Антарктичного континенту, яка майже не відрізнялася від сучасних карт, складених з допомогою досконаліших приладів. Але ж карта Фінея побачила світ ще у 1531 році!

Вражала неймовірна точність зображення Антарктиди. Якщо у випадку портуланів ПірІ Рейса їх довелось обробляти протягом років і лише потім можна було впізнати узбережжя Антарктиди, то на карті Фінея будь-яке інше трактування зо­браження було б неможливим.

Спочатку Хепгуду здалося, що на карті Фінея Антарктида дещо більших роз­мірів, ніж на сучасних картах. Ретельні дослідження показали, що автор карти, пере­мальовуючи її, мабуть, з якогось набагато давнішого оригіналу, припустився кількох помилок, зокрема, сплутав 80-ту паралель з Південним полярним колом, яке оперізує полюс під 66,5 ° південної широти. Саме ця помилка й викликала збільшення роз­мірів Антарктиди.

Що являв собою стародавній оригінал — невідомо. Хепгуд скоригував помилки, і виявилося, що карта ОронцІя Фінея засвідчує просто-таки феноменальні знання автора (або авторів) оригіналу, з якого Фіней зняв копію. Після внесення поправок

з’ясувалося, що Фіней перемалював карту, де довготи позначені через 10 Сучасна наука вважала, що цей винахід зроблено набагато пізніше.

Проте якщо йдеться про карту Фінея, то найцікавішим є от що: Антарктиду по­казано переважно без крижаного покриву! У річках тече «жива» вода, по всій терито­рії простягнись урвища й гірські пасма, узбережжя окреслено хвилястими лініями фіордів, ріки впадають в океани. Загальні обриси континенту набагато детальніші, ніж на сучасних картах, і — що найголовніше — відсутній півострів Палмера (Земля Граама).

Що це? Серйозна помилка? Адже мова йде не про якийсь там незначний острі­вець, а про частину Антарктиди, дуже важливу, щоб її можна було не помітити, хіба що такого півострова взагалі не існує... І що ж? Виявляється, ті, хто складав карту, яка була взірцем для Фінея, мали рацію. Півострів Палмера — це, напевно, лише крижана перемичка, що з’єднала якийсь острівець з континентом. Інакше кажучи, карту, що правила за взірець для Фінея, теж було створено ще в ті часи, коли цієї пе­ремички не існувало. А коли саме — з’ясувати ще не вдалося...

Цікаво, що Й обриси узбережжя Землі Королеви Мод у варіанті Фінея точнісінь­ко збігаються з накресленими Пірі Рейсом. Чому ж зона найбільших збігів саме у цій місцевості?

І на завершення розповіді про карту Фінея наведемо висловлювання керівника картографічного відділу ВПС США капітана Бурро: «Ми дійшли висновку, що точ­ність географічного зображення карти Оронція Фінея безперечно доводить, що її було складено на основі вичерпної інформації про Антарктиду...»

■ НЕВТОМНИЙ ХЕПГУД ЗНАХОДИТЬ ІНШІ КАРТИ

Але й цим не вичерпуються загадки стародавніх карт.

На картах арабського картографа XVI століття Хаджі Ахмеда можна побачити Америку, зображену з неймовірною на ті часи точністю. Цей континент подано від північних берегів Північної Америки до БразІлії, причому без найменшої по­милки, Але ж нам відомо, що створити настільки докладну карту люди змогли лише через два століття. Крім цього, Хаджі Ахмед показує материк у тому місці, де зараз знаходиться БерІнгова протока. У прадавні часи, ще до льодовикового періоду, там справді була земля. Та звідки про це знав картограф XVI століття?

У 1339 році було складено карту Дульцерта. Вона заслуговує на увагу хоча б уже тому, що узбережжя Середземного моря на ній відтворено не гірше, ніж це зробив би сучасний картограф. Хепгуд вважає, що у XIV столітті з точки зору досконалості й докладності ця карта набагато перевищувала не лише усі Інші карти того часу, але навіть і ті, що з’явилися через кілька століть. її автор повинен був знати і за­стосувати у своїй праці сферичну тригонометрію, без якої подібна докладність була б неможливою. Сам Норденшельд визнав, що ця карта напрочуд докладна і що вона, можливо, послужила взірцем і джерелом відомостей для всіх карт Середземно­го моря, які було створено пізніше. Але водночас вона сама є лише копією набагато давнішого документа. Не можна уявити собі, щоб у XVI столітті навіть найталано- витіший картограф спромігся б самотужки скласти настільки досконалу карту!

Вивчаючи старовинні карти, Хепгуд шукав і ту частину карти ПірІ Рейса, якої не вистачало і на якій мала бути більша частина Африки, Європи і майже уся Азія.

Хепгуд сподівався знайти якщо не автентичну карту, то хоча б аналогічну, яка була б копією стародавніх карт. Йому пощастило. До рук ученого потрапила карта Де-Канерія, датована 1502 роком, переважну частину якої займала Африка. Ось що з цього приводу пише сам Хепіуд:

«На карті в самісінькому центрі Африки зображено величезну розу вітрів, яка, напевно, символізує центр карти. Проте мені важко було накласти цей малюнок на карту ПІрі Рейса, бо мені здавалося, що він не прив’язаний до якоїсь паралелі чи меридіана. І лише коли я зметикував, що ця карта на 11,25° відхиляється від географічної півночі у бік магнітного полюса, я повернув її в потрібному напрямку. Тоді центр карти, позначений розою вітрів, опинився на александрійському мери­діані».

Це було неабияке відкриття. Адже воно вказувало, що карта, з якої Де-Канерія зробив копію, була складена в Александр!!. Однак можна припустити, що й александ- рійський примірник навряд чи був оригіналом. У бібліотеці Александр!!, котру тричі спалювали, були чудові зібрання дорогоцінних рукописів, стародавніх рідкісних карт. До речі, на карті Де-Канерія можна побачити також і Африканське узбережжя, яке на той час лише починали вивчати. Але ніхто з сучасних Канерії мандрівників, навіть Васко да Гама, який у 1497—1499 роках обігнув цей континент, не складав карти його берегів і вже, безперечно, ніхто з них не визначав географічних довгот! Отже, й ця карта також являла собою копію з якогось давнього оригіналу,

А можливо, джерелом цих відомостей був усе-таки Стародавній Китай, де ще три тисячі років тому добре знали топографію і картографію? Хепгуд, звичайно, поцікавився й китайською картографією, У книзі англійського вченого Нідхема «Знання та цивілізація в Китаї» він знайшов репродукцію карти, яку начебто ще в 1137 році було вирізьблено на камені. Щоправда, Нідхем був упевнений, що карту зроблено значно раніше. Хепгуд вивчив її і встановив, що зазначені на ній широти і довготи такі ж точні, як і на сучасних картах.

У 1510 році португалець Xopxe Рейналь склав карту Індійського океану, де чітко зображено... Австралію! Годі й казати, що в його часи нікому в Португалії навіть і на думку не спадало, що такий континент існує. Австралія на карті була тро­хи видовженою і розташована далі на північ, ніж воно є насправді. Але одного ра­зу Хепіуд побачив фотознімок, зроблений американськими військовими під час другої світової війни. На ньому була модель земної кулі, ніби Ґї фотографували з ве­ликої висоти над Каїром. Так от, на цьому знімку Австралія точнісінько така, як на карті Xopxe Рейналя!

Загадкова й карта Зенона, складена у 1380 році, бо на ній показано Гренлан­дію без льодовикового шару. Більше того, вона зображена як суцільний острів. У 40-х роках французька полярна експедиція під керівництвом Поля-Еміля Віктора довела, що насправді материкова Гренландія розділена на дві частини, а материкові ущелини й гори розташовані саме так, як зазначено на карті Зенона. Тому Хепгуд вважає (і це не припущення дилетанта, а думка фахівця), що на карті Зенона по­казано Гренландію тих часів, коли вона ще була суцільною, коли там панував помір­ний клімат, тобто до льодовикового періоду. А потім земля, що з’єднувала обидві частини, під вагою криги опустилася в море...

Ще цікавіші карти Андреа Бенікаса (1503 рік) та Ієгуди бен Зари (1487 рік). Автори відтворюють північну Європу, а на ній — південний кордон льодовиків, що танули. Щоправда, LQ QOQ років тому цей кордон виглядав трохи не так, як на згаданих картах, але за 12 000 років до н. е., як вважає Хепгуд, він проходив саме там, де зазначають Бенікас та Ієгуда бен Зара. Цього досить, щоб довести давність карт.

Ієгуда бен Зара дуже точно накреслив на своїй карті контури Егейського моря І всіх островів та острівців, що розташовані у ньому. З-поміж них багато таких, які нині взагалі не існують. Важко уявити собі, щоб сумлінний та старанний картограф просто вигадав ці острови. Значить, вони зникли. Хепгуд пояснює це досить пере­конливо: у льодовиковий період рівень Середземного моря був набагато нижчий, ніж зараз. А коли лід розтанув, він піднявся, і багато островів в Егейському морі пішли під воду, де вони знаходяться й тепер.

ЦИТАТИ ЗАМІСТЬ ГІПОТЕЗ

На завершення розповіді про стародавні карти наведемо кілька цитат, що міс­тять деякі гіпотези й натяки. І нехай сам читач знайде серед них ті, що йому більше до вподоби.

«Якби більше вчених з такою ж, як у Хепгуда, наполегливістю і без упереджень намагались з’ясувати деякі незвичайні загадки в історії світу, вони зібрали б уро­жай у вигляді надзвичайно цікавих фактів, що ставлять перед нами нові запитання. Хіба це не було б чесніше, ніж заперечення будь-чого без дослідження фактів і лише тому, що ці факти не фігурують в усталеному словнику понять?» (Ремі Шовен, про­фесор біології та письменник, Франція).

«Список загадок стародавньої історії день у день зростає. Можливо, таких зага­док буде ще багато. Треба бути готовими їх сприйняти і пояснити... Карти Пірі Рейса, безумовно, пронизані географічними знаннями, що їх накопичили стародав­ні мореплавці ще задовго до відкриттів Колумба. Я б порівняв становище істориків, які зараз займаються стародавнім світом, із становищем, у якому фізики опини­лись років п’ятдесят тому — ще до того, як почалося дослідження атомного ядра». (М. Я. Мерперт, доктор історичних наук, завідуючий сектором Інституту археоло­гії AH CPCP).

«Цілком можливо, що люди у давнину знали про Антарктиду, як про географічну дійсність, і що вони одержали ці відомості безпосередньо від «антарктів», тобто мешканців Південного материка» (І. М. Забєлін, вчений-географ та письменник, Москва).

«Докази, якими є старовинні карти, свідчать про те, що у віддалені часи, ще до початку відомих культур, мусила існувати справжня цивілізація, досить висока, яка або була розташована в одному місці і займалася торгівлею у всесвітньому масшта­бі, або справді являла собою всесвітню культуру» (Ч. X. Хепгуд, США).

«Не можу не визнати, що маю нахил до романтики, і тому хочу вірити в гіпотезу Хепгуда, але обмеженість даних спонукає мене до обережності» (Р. Рамсей, пись­менник, США).

«Хто ж міг у ті часи створити такі карти? І знову висновок: або ми змушені при­пустити, що колись існувала надзвичайно розвинута цивілізація, або визнати, що це — справа рук прибульців з космосу, представників позаземної цивілізації. Якщо я не маю рації, прошу запропонувати інші версії» (А. Мостович, журналіст, ПНР).

«Безперечно, наші предки не намалювали цих карт. Безперечно, ЦІ карти мусили бути виконані з пташиного польоту з допомогою найсучасніших технічних засобів (...). Чи наважилися б ми стверджувати, що виміри земної кулі були виконані з літа­ка або космічного корабля? Карти турецького адмірала, звичайно ж, не є оригінала­ми, Це — лише чергові копії з копій. Але той, хто виконав оригінал тисячі років тому, мусив уміти злітати в повітря, а також мусив уміти фотографувати!» (Epix фон ДенІкен, письменник, Швейцарія).

«Рішення потрібно шукати у себе на Землі, додержуючись правила, що його накреслив Пірі Рейс в передмові до «Бахрійє»: «У цій книзі не повинно бути нічого такого, що не грунтувалося б на фактах!» (Г. Єрьомін, вчений-історик; В. Григорьев, журналіст, Москва).

Чи потрібні ще якісь докази того, що усі вищезгадані карти — лише копії старо­давніх карт, складених набагато раніше? А рахунок іде не на скромненькі століття, а на десятки тисяч років...