HACKA ТА ІНШІ...

Малюнок фантастичної істоти в пустелі Наска.

Поширення незнання про світ також повинно бути науково обгрунтованим.

С. Ji ец

За столом у невеликій кімнаті сидять люди. На столі — фотознімки, малюнки й схеми. Трохи оддалік, на видному місці — книжка у блискучій палітурці: «Таємни­ця пустелі» англійською, німецькою та іспанською мовами. Один з присутніх піднімає руку, закликаючи до уваги, і, коли усі замовкають, звертається до жінки,- яка сидить поруч:

— Розповідайте, будь ласка.

Жінка підводиться і схвильовано, трохи ніяковіючи, починає:

— Розумієте, товариші, я працюю над цим вже кілька років. Ну, загалом кон­цепція така... Ні, краще почну з іншого. Розглядаючи ці лінії — ось ці, п’ять пара­лельних,— я помітила, що відстані між ними начебто пропорційні. Ретельно ви­міряла — і справді, тут ми маємо справу з чіткою прогресією. А потім взяла Інші групи ліній — оцю, оцю й оцю — І продовжила їх до перетину. Виявилося, що від­стані між перетинами, чи «центрами» теж підкоряються цій закономірності. А глянь- те-но на малюнки: коли лінія виходить з малюнка, вона не перетинає валик, що утво­рює фігуру, а навпаки — цей валик наче розступається, «випускаючи» лінію з фігури. І це не поодинокий випадок, я перевірила. Отже, між фігурами І лініями є безсум­нівний зв’язок, хоча раніше вважалося, що фігури зроблено пізніше...

Усі збуджено загомоніли, перебиваючи один одного, бо подробиці були й справді новими й несподіваними, а доповідачка продовжувала свою розповідь...

Усе це відбувалося наприкінці 1984 року. Доповідала інженер одного з ки­ївських НДІ А. Т. Білоконь. Йшлося про нове трактування малюнків славетної Наски. Та робота ще в самому розпалі, і до остаточних висновків дуже далеко...

НАВІЩО ПОТРІБНІ ЦІ МАЛЮНКИ?

, Навряд чи є необхідність докладно розповідати про дивовижні малюнки в пусте­лі Наска, які випадково відкрив у 1920 році один з перуанських льотчиків.

У безводній і безлюдній Пампа Колорада (місце в пустелі Наска, де знаходять­ся малюнки) на величезні відстані простяглися прямі, як стріла, тисячі ліній, що пе­ретинаються, стикаються і розходяться в усіх напрямках. Але найдивовижніше — це гігантські малюнки між ними, а саме: дві лами завдовжки 20 метрів кожна, якась невідома 50-метрова тварина, 80-метровий восьминіг, така ж мавпа, 46-метровий павук, 180-метрова ящірка, вісімнадцять зображень птахів (причому один з них завдовжки близько 100 метрів, другий має надприродно довгий, 80-метровий дзьоб, а третій сягає у довжину 250 метрів!), низка рослинних орнаментів (квіти, бруньки, пуп’янки — і все це в межах 80—150 метрів), п’ять малюнків, схожих начебто на морські корали, ще кільканадцять взагалі ні на що не схожих зображень, кілька не­завершених малюнків і серед них, до речі, людська постать, але чомусь без голови та багато іншого.

Відомий і метод виконання цих малюнків. У землі робили борозенки кілька­надцять сантиметрів завглибшки і завширшки 20—30 сантиметрів і з обох боків обкладали їх валиками з вийнятих із грунту камінчиків. Коли взяти до уваги, що область Наски є однією з найпосушливіших у світі, де раз на два роки випадає один- єдиний невеличкий дощик і де на рівні грунту фактично не буває вітрів, то стає зро­зуміло, чому протягом сотень років ці знаки лишалися непошкодженими.

Вперше вивченням таємничих ліній та малюнків зайнявся у 1939 році амери­канський археолог П. Козок. А німецька дослідниця і колишня помічниця Козока, математик Марія Райхе присвятила цьому все своє життя. Вже понад сорок років вона живе і працює в пустелі Наска,

Марія Райхе вважає, що більш давні малюнки створено в 350—950 рр. н. е., а пізніші (деякі з них частково накладаються на давні) — у' 800—1400 рр. н. е. В од­ному місці було знайдено уламок дерев’яного стовпчика. Саме з допомогою таких стовпчиків стародавні митці «розмічали» фігури. Радіовуглецевий аналіз показує, що його було зроблено близько 525 р.

Чи де найперше запитання, що виникає при спогляданні зображень Наски, як незнані майстри спромоглися без найменшого відхилення провести прямісінькі лі­нії довжиною у сотні метрів? Ще донедавна жодної переконливої гіпотези з цього приводу не існувало. Але в січні 1985 року власний кореспондент газети «Труд» В. Кучеров розповів про свою зустріч з перуанським пілотом Едуардо Ерраном, який також вивчав лінії та фігури Наски. Він сам спорудив дельтаплан із двигуном від мотоцикла, налітав понад півтори тисячі годин, зробив величезну кількість знім­ків Наски, чи не найкращих або й єдиних у світі. Едуардо і його колеги «розширили» площу, де зроблено малюнки, до 911 квадратних кілометрів, більше того, відкрили 130 досі не відомих фігур і знайшли подібні в інших місцевостях Перу.

Під час розкопок поховань у Насці було знайдено ще одну річ — «тупу», що досі фігурувала в каталогах музеїв як «вішалка» (хоча деякі американісти вважають, що невеличкі «тупу» могли бути просто шпильками). Зовні «тупу» нагадує тарілко-

подібний диск, насаджений ребром на довгеньку ніжку. Трохи далі від місця кріплен­ня ніжки в диску зроблені один або два отвори. «Тупу» виготовлялися із срібла, золота, міді або сплавів цих металів. Вони або гладенько відполіровані, або мають рельєфні зображення культового характеру, А навіщо великі диски, що інколи ся­гають півметра в діаметрі? І ці отвори в диску?

— «Тупу» одразу привернув мою увагу,— розповідав Е. Ерран,— Я відібрав кіль­ка, і ми з друзями виконали серію експериментів. Виявилося, що це чудові рефлекто­рні Якщо, скажімо, тримати «тупу» в руці або встромити ніжкою в землю і, дивлячись в отвір, спрямувати відбитий сонячний промінь на інший такий «прилад», той «спа­лахне». Саме таким чином нам вдавалося «встановити зв’язок» в пустелі на відстані в 15, 20, ЗО кілометрів.

Розповідь Е. Еррана здається нам цікавою, але якщо навіть цілком погодитись з його гіпотезою щодо застосування «тупу», то однаково лишається питання: як бути з малюнками, що являють собою криволінійні фігури? Тут вже ніяке «тупу» не до­поможе...

Усе, що нині відомо, аж ніяк не пояснює головної загадки малюнків: навіщо їх було зроблено? Адже їх повністю можна побачити лише з висоти кілька сотень метрів! Кому вони призначалися, до кого були звернені, хто мав їх прочитати? Ці питання вже багато років хвилюють дослідників.

Марія Райхе вважає, що малюнки Наски мають суто астрономічно-календарне призначення. Ось що вона каже: «Я спробувала вивести суму радіусів сполучених між собою дуг, що утворюють ту або іншу фігуру. І що ж? В усіх випадках я одержа­ла одне й те ж саме число — 29,5 або похідні від нього. Але ж 29,5 — це трива­лість синодичного місяця! Більше того, щоб зберегти цю закономірність, вони на­вмисне йшли на деякі спотворення: наприклад, видовжили лапи у собаки, у птаха тощо. Таким чином, кожна фігура наче містить в, собі певний відрізок часу: від кількох місяців до кількох років. Щодо ліній, то деякі з них вказують на місце роз­ташування зірок та сузір’їв, фіксують різні фази Місяця, точки сходу й заходу Сонця. Свого часу це помітив і Пол Козок. Я підтримую висловлене ним припущен­ня: фігури і лінії Наски — це астрономічний календар. Але навіщо було робити його таким величезним? C й інші питання, на які важко відповісти». Такої ж думки дотри­мується і професор Мазотті з Перуанського військово-географічного інституту.

Гіпотеза Райхе була дуже схвально прийнята переважною більшістю вчених, аж поки їй не завдав нищівного удару професор Джеральд Хокінс, відомий американсь­кий астроном, той самий Хокінс, який за допомогою ЕОМ блискуче довів, що зна­менитий Стоунхендж — астрономічна обсерваторія.

Докладний аналіз показав, що лише близько 20 процентів насканських напрям­ків вказують на Сонце або Місяць. Коли ж дослідники перейшли до зірок, то з’ясу­валося, що точність напрямків не перевищує випадкового розподілу чисел. Отже, Хокінс змушений був констатувати: «лінії не вказують на зірки», а трохи згодом, після декількох інших операцій, виконаних комп’ютером, він зробив остаточний висновок: «Комп’ютер вщент розбив теорію зоряно-сонячного календаря... З прикріс­тю ми відмовилися від теорії астрономічного календаря...»

І справді, «астрономічно-календарна» теорія виглядає досить необгрунтовано. Про це дуже влучно сказав радянський журналіст Я. Голованов, побувавши у Нас ці: «Адже для того, щоб одержати астрономічні відомості, необхідні для повсякденних потреб, досить було створити лише кілька малюнків, а тут — 13 тисяч ліній, 100 спі­ралей, 788 фігур! І ніяк я не можу собі уявити, як можна зорієнтувати на небесні тіла усіх тих комах, риб, птахів та тварин? Як, скажімо, «прив'язати» зірку до склад­ного, надзвичайно виразного зображення мавпи?»

Незабаром з'явилися нові гіпотези про призначення малюнків. Наприкінці 1980 року угорський картограф Золтан Зелке висловив думку, що велетенські лінії та фігури — це карта, що її створили півтори тисячі років тому тодішні меш­канці Анд. На карті позначено район озера Тітікака в масштабі 1 : 16. 3. Зелке про­тягом кількох років провадив власні дослідження в пустелі Наска і заявляє, ще його гіпотеза повністю підтверджується.

Антрополог Лоуренс Доусон з Каліфорнійського університету вважає, що ма­люнки Наски мають ритуальний характер, не конкретизуючи, який саме. А австрійсь­кий Історик Ганс Вінкель висуває гіпотезу, яка грунтується на релігійно-містичних уявленнях стародавніх індіанців: він гадає, що Пампа Колорада була своєрідним майданчиком, де відбувалися ритуальні церемонії на честь наближення весни або надходження часу збору врожаю. За точними розрахунками жерців, Сонце «сідало» на якусь з ліній — і розпочиналося свято. Радянський етнограф Л. Кулаковський вбачає у малюнках священні знаки тотемів деяких перуанських (а можливо, й інших південноамериканських) племен, чимось споріднені з стародавніми слов’янськими «оберегами»: «...гігантське зображення тотема завжди нагадувало небожителю (для цього йому досить було лише поглянути униз, на священну долину), що плем’я зна-

• ходиться ПІД його захистом, під його охороною».

До речі, саме Дж. Хокінс звернув увагу на дивну особливість малюнків: вони виконані «однією лінією», яка ніде не перетинається. Саме ця особливість наштовх­нула Л. Кулаковського на цікаве припущення, що ці лінії водночас могли використо- * вуватись на урочистих проводах війська на війну. І це були не просто такі собі «пара­ди», ні, похід військ по священному магічному шляху був, на думку Л. Кулаковсько­го, заклинанням сил, що оберігали війська, гарантували їм перемоги у битвах! Трохи інакше трактував безперервність ліній історик Алан Cayep. Він вважав, що це — суто індивідуальний ритуальний «маршрут»: крокуючи по ньому, індіанець «заглиб­лювався в суть» зображеного предмета чи тварини.

І навпаки, дослідник Дж. Нікелль, який зробив велику кількість експериментів по відтворенню подібних малюнків на місцевості, доводить, що безперервність контурів не має ніякого особливого значення, що це лише наслідок застосування пев­них технічних засобів при виконанні малюнків.

Цікава й думка Е. Еррана, яку він висловив, вивчаючи Пампу Сан-Хосе, де та­кож були знайдені подібні зображення. Він установив, що до Іспанців вона звалася Хумана, що на мові кечуа означає «місце, де народжується життя»; У Пампі зобра­жені рослини, риби, тварини, а нещодавно Ерран знайшов малюнок, де показаний плід у лоні матері. Він наче логічно завершує процес еволюції життя, проілюстрова­ний у пустелі. Ерран вважає, що Хумана (отже, й Пампа Колорада) могла бути своєрідною школою, де і навчали, і відкривали нове, і намагалися увічнити, передати наступним поколінням накопичені знання. Цікава гіпотеза. Лишається тільки пояс­нити, звідки саме «учні» розглядали ці велетенські «наочні посібники»...

Не так давно з’явилося нове тлумачення ліній Наски. Американський астроном Є. Авені та голландський історик та етнограф Т. Зойдема (який також працює у США) гадають, що вони являють собою щось на зразок інкської системи «секе», тобто ліній, що розходилися від священного центра, храму в місті Куско. Лінії роз­межовували території окремих кланів і з’єднували витягнуті в ланцюжок святилища. Ця складна система відбивала уявлення інків про структуру їхнього суспільства, міфологічні погляди і календар. Чи мають рацію Є. Авені і Т. Зойдема — покажуть дальші дослідження.

А в 1978 році в журналі «Сайентіфік америкен» з’явилася стаття Уїльяма Ісбел- ла, котрий звертав увагу на дивовижну схожість між малюнками в пустелі і стилізо­ваними зображеннями на сотнях тисяч уламків керамічного посуду, знайдених у то­му ж районі. Автор вважав, що ритуальний орнамент, який спочатку наносили на кераміку, було згодом перенесено на грунт. Але ж ніхто не довів остаточно, що було саме так, а не навпаки (спочатку грунт, потім кераміка). Та про це — трохи згодом.

РОЗПОВІДЬ ПРО ЗАГАДКУ ТКАЛЬ НАСКИ

Так, так, йдеться про ще одну загадку Наски, тобто не про саму пустелю, а про культуру наска. Вона, ця загадка, не така сенсаційна, як малюнки на землі, але бен­тежить археологів ще більше, ніж те, як вдалося виконати малюнок чотирьохсот- метрового птаха або провести пряму лінію від обрію до обрію. Про неї розповів радянський історик, знавець перуанських культур Ю. Берьозкін, і ми дозволимо собі викласти в скороченому вигляді це повідомлення.

Свого часу в Перу було знайдено велике поховання, що отримало назву Некропо- ліс. Вчені встановили, що воно являє собою ланку, котра пов’язує культуру наска з її попередницею — культурою паракас. Це дивовижний приклад того, як худож­ній стиль, що протягом століть розвивався як мистецтво орнаментації глиняного по­суду, переходить потім на тканини. У цей час декор кераміки спрощується, зво­диться до кількох нескладних ліпних зображень. Потім, щонайменше через сто ро­ків, зображення знову переходять з тканин на посуд і далі вже паралельно існують і на тому, й на другому матеріалі.

Можна собі уявити, як були б збентежені фахівці, якби тканини не збереглися. Між зображеннями наска і паракас виникла б прогалина, і археологи надаремно вигадували б хитромудрі гіпотези, щоб її заповнити. Але не все з’ясовано й досі.

Багатокольорові криволінійні зображення на глиняному посуді ранньої наски наче створено саме для цього матеріалу. Та спробуйте передати той же візерунок на тканині ■—■ для цього потрібна просто-таки виснажлива праця вишивальниці! Але ще до появи вишиванок, знайдених у похованні Некрополіс, ткалі культури паракас також не лишали тканину гладкою, без орнаментації. Проте їхні візерунки ще робилися з урахуванням застосованого матеріалу — прямі лінії, гострі кути.

Що ж змусило майстринь змінити техніку і створювати криволінійні фігури? Це було б зрозуміло, якби вони копіювали малюнки на вазах, але ж усе було якраз навпаки: у той час не ткалі наслідували гончарів, а гончарі — ткаль. Крім того, де­які фігури потрібно розглядати мало не через лупу — такі вони крихітні. Однак, на кожному полотнищі інколи розташовані сотні мініатюрних композицій. Чому май­стрині так ускладнювали свою роботу?

Сьогодні можна сказати лише одне: ми ще не можемо збагнути якоїсь ланки в культурному ланцюгу. Деякі пам’ятники все ще не розкопані, а може, вже давно знищені...

ЛІТАЮЧІ

ІНКИ

Малюнки Наски можна осягнути тільки з висоти (з літака або вертольота), і тому немає ніякого сумніву, що вони адресувалися «комусь нагорі». Саме це наштовхнуло деяких дослідників на інші, сміливіші гіпотези.

У 1977 році керівник однієї з англійських авіаційних фірм Джуліан Hott та колишній моряк американець ДжІм Вудман висунули припущення, що інки (або їх попередники) вміли літати на повітряних кулях, а малюнки Наски правили їм за орієнтири. Вони відправили на аналіз зразки бавовняних тканин, залишки яких було знайдено в стародавніх перуанських похованнях. Результати дослідів в лабора­торіях фірми «Рейвен» показали, що бавовняні тканини насканців набагато цупкіші за сучасні. Більше того, вимірювальний прилад — тестер «Фрейзер 513» — засвід­чив ще один неймовірний факт: повітропроникність у давньоперуанських тканин менша, ніж у тих, що з них нині виготовляють парашути.

Отже, Вудман і Hott замовили тканини на зразок старовинних і зробили з них повітряну кулю. Вона була видовженою і вугластою, як малюнок, знайдений по­близу на схилі гори, що його сміливці прийняли за зображення повітряної кулі інків. Кошик у вигляді маленького човника сплели ті ж ремісники, які свого часу зробили «Кон-Тікі» для Тура Хейердала. Повітряні «послідовники» інків узяли з со­бою 75 кілограмів піску в мішках, що мав правити за баласт.

Коли усе було готово, розпалили вогнище і, наповнивши бавовняну кулю гарячим повітрям, перерізали троси.

На висоті 60 метрів Вудман скинув баласт, і куля злетіла угору на 125 метрів, де протрималася чотири з половиною хвилини — результат, скажемо відверто, не­втішний.

Чи можна вважати, що цей політ що-небудь довів? Навряд. Занадто вже не­значною була його висота та й протрималася куля в повітрі недовго. Але, з друго­го боку, за свідченням журналу «Еншнт Скайз», наприкінці 70-х років археологи знайшли в Перу біля Паракасу, а також в долині Pio-Гранде давні поховання з 429 муміями, що добре збереглися. Мумії були загорнуті в плащі, прикрашені багатою вишивкою, напрочуд схожою на малюнки пустелі Наска. На деяких вишиванках можна було побачити дивовижні істоти, які, здається, ширяють в повітрі, а навколо них — своєрідні «мотузки». Цікаво, що не істоти прив’язані до мотузок, а навпаки, ці мотузки їх оточують. До речі, за свідченням В. Кучерова, у розмові з ним гіпотезу про повітряні кулі насканців підтримала навіть сама Марія Райхе. Крім того, існують історичні свідчення про винахід Бартоломеу де Гусмана. Його історія здається нам досить цікавою, щоб переказати її читачам, спираючись на дані, зібрані відомим чеським етнографом, мандрівником і письменником Мілославом Стінглом,

РОЗПОВІДЬ ПРО БРАЗИЛЬСЬКОГО ПОВІТРОПЛАВЦЯ

На одній із площ бразільського портового міста Сантус поставлено пам'ятник людині, котра винайшла повітряну кулю за 75 років до Історичного польоту у фран­цузькому місті Відалон-лез-Ahhoh₁ що вславив братів Етьєна і Жозефа Монгольф’є.

Бартоломеу де Гусман народився 1685 року в Сантусі. У його батька, місце­вого тюремного лікаря, було вісімнадцятеро дітей. Батьківського заробітку не виста­чало на утримання родини, і талановитого юнака Бартоломеу віддали на виховання ієзуїтам. Хлопець вчився у місцевому коледжі, що був одним з найкращих учбових закладів колоніальної Америки. Викладачі коледжу колись були місіонерами у най- віддаленіших куточках Америки. Можливо, хтось із них і підказав молодому свяще­никові ідею створення чогось на зразок повітряної кулі?..

Як би там не було, але 8 серпня 1709 року Бартоломеу де Гусман прибув у Пор­тугалію і попрохав аудієнції у короля. Він запропонував монархові проект кулі для польотів над землею і тут же продемонстрував зменшену модель такого лі­тального апарата. Оболонку було зроблено з бавовняної тканини, кошика сплетено з лози. Гусман розклав вогонь під соплом, куля наповнилася нагрітим повітрям і на очах у захопленого короля і його почту здійнялася в небо.

Демонстрація була більш ніж переконливою, і король не заперечував проти побудови великої повітряної кулі. Він наказав видати молодому бразільцю гроші для створення такого літаючого корабля, у кошику якого могла б уміститися до­росла людина, і власноручно підписав документ, за яким Бартоломеу де Гусману надавалося виключне право на побудову такого апарата.

Через два місяці повітряна куля була готова до польоту. її охрестили «Пассаро- ла», що в перекладі з португальської означає «Горобчик». Розповідають, що вона кілька разів пролітала над Лісабоном на кілометровій висоті. Єдиним пасажиром був сам Бартоломеу де Гусман, якого лісабонці почали називати «О Воадор» — «Літаюча людина».

Але невдовзі заздрість та інтриги згубили талановитого винахідника. За свої «грішні» ідеї йому довелося відповідати перед судом інквізиції, а згодом, рятуючи життя, втекти в Іспанію. Тридцятивосьмирічний Бартоломеу вмер у Толедо, як за­бутий всіма вигнанець, так само швидко забули і про його винахід. Пам’ятали про Гусмана лише мешканці його рідного міста. На поштовій марці, що вийшла в 1944 році, зображений Гусман Із своєю повітряною кулею, яка нагадує перекинуту догори основою піраміду...

Готуючись здійснити свій проект і вивчаючи всі історичні документи, Вудман і Hott наштовхнулися на цю історію і використали форму кулі Гусмана. Отже, незважаючи на те, що політ Вудмана і Нотта нічого по суті не довів, ми саме цим двом сміливцям зобов’язані тим, що ім’я Бартоломеу де Гусмана виринуло із за­буття...

ІНШІ ГІПОТЕЗИ

Радянський письменник В. Казаков з міста Саратова вважає, що інки вміли будувати планери, а лінії Наски були злітними смугами та місцями стоянок. Як до­каз, В. Казаков посилається на дивовижні фігурки «літальних апаратів», знайдені в Колумбії та Єгипті (про них детальніше розповідається в іншому розділі нашої книги). Ось що він пише:

«Припустимо, що планер прилетів на плато Наска. Що на нього тут чекає?

Ось «посадочні смуги», де можна приземлитися практично з будь-яким курсом, їхні напрямки відповідають розі вітрів району. Навколо великі й малі камені — а смуги м’які й рівні... При посадці на такий грунт не буде пошкоджений навіть тендітний планер.

«Трикутники» інформують планериста, що на цій смузі можливий бічний ві­тер. «Квадрати» — про найкраще місце для посадки.

Місця стоянок може бути позначено стилізованими фігурами. Саме навколо них трапляються великі валуни, що за формою і вагою придатні для швартовки планерів. До того ж, малюнки, розрізані тонкими прямими лініями,— це, можливо, лінійні покажчики стоянок.

Варто звернути увагу на малюнок птаха «без голови і дзьоба». Замість них — наче довга звивиста шия. Чи не схоже це на розвернутий перед планером аморти­затор, трос, канат? А потовщення в кінці — чи не позначає воно майданчика, де містилася своєрідна катапульта?

Як стверджують археологи... велетенські малюнки є в Перу на півдні узбереж­жя, тобто саме там, де найкращі умови для планеристів...

Не виключено, що цим же «планеродромом» користувалися стародавні aepq⅛βTH.

На плато знайдено канали із залишками горючих матеріалів у доннбму про­шарку. А в горах — наскельний малюнок, схожий на аеростат вугластої форми...»

Подібної думки дотримується і Е. Ерран. Він теж гадає, що інки, можливо, вміли літати, підійматися в повітря. Ерран вказує на наявність безлічі пов’язаних з цією темою міфів та легенд, що містяться у стародавніх манускриптах, на зображення на тканинах і керамічних виробах, знайдених при розкопках. Він зазначає також, що в 1927 році перуанський археолог Хуліо Тельо знайшов на півострові Паракас тканини, вкриті пір’ям, що сягали понад 4 метри у довжину і близько 2,5 метра зав­ширшки. І, нарешті, в самій пустелі є малюнок, відомий під назвою «крило дельта». За дивним збігом, це «крило» вказує домінуючий напрямок тих вітрів у пампі, що їх Ерран вивчав протягом багатьох місяців. Як показала льотна практика, саме над цим зображенням відбувається зіткнення повітряних течій і виникає найбільша підіймальна сила.

Ерран зумів протриматися над цим місцем на своєму дельтаплані (без двигуна) понад півтори години.

Ще одну гіпотезу висунув швейцарець Зріх фон Денікен. Малюнки Наски, на його думку, було зроблено для прибульців з космосу: чи то за їх наказом, чи для то­го, щоб вказувати їм шлях у повітрі, чи як орієнтири для посадки невеличких апара­тів. Заради справедливості слід сказати, що Денікен був не перший, хто висловив таку думку: ще ті пілоти, які вперше побачили ці малюнки та лінії у 1920 році, жарто­ма назвали їх «доісторичним аеропортом». Отже, насправді Денікен лише підхопив цей вислів та надав йому «науковоподібного вигляду»...

З погляду здорового глузду припущення Денікена про Призначення насканських малюнків здаються занадто вже спрощеними і наївними. Хіба можна уявити собі, щоб ті, хто спромігся дістатися Землі на космічних кораблях, не мали більш доско­налих приладів для орієнтування, ніж малюнки у пустелі? Ні, насканські дива — це, безперечно, справа рук тубільців, і якщо вже пов'язувати їх з палеоконтактом, то лише з точки зору хіба що якогось символічного звернення або заклику до при­бульців, або згадки про відвідини.

Таким чином, незважаючи на численні гіпотези, відповіді на питання «Навіщо зроблені лінії та малюнки у Насці І як їх могли побачити з висоти древні?» поки що немає...

ІНШІ НЕСПОДІВАНКИ МАСКИ

Але крім цієї «головної» таємниці, у Насці є ще чимало загадкового. Скажімо, керед малюнків дуже багато спіралей та кіл. Ніхто не знає, що мають означати спі­ралі, якщо ж ідеться про кола, то важко припустити ще й хто їх намалював: адже жодна з відомих нам стародавніх цивілізацій цього континенту не лише ніколи не ко­ристувалася колесом, але й взагалі не мала про нього уявлення! Хоча...

У квітні 1983 року власний кореспондент «Комсомольской правды» у Перу А. Кармен сповістив про те, що під час розкопок в Аякучо було знайдено троє кам’я- них коліс. «Три кам’яні диски можна було б вважати своєрідною «примхою при­роди», якби не наявність у центрі кожного диска характерного отвору, призначення якого інакше, як кріпленням осі, витлумачити не можна... Однак, як І кожне від­криття, воно також вимагає ретельної перевірки». А трохи згодом у пресі промайну­ло повідомлення, начебто десь у розкопках в Південній Америці було знайдено... глиняну модель-іграшку візка на чотирьоХ^йлесах! Але ніяких наукових підтверд­жень цих фактів немає.

Або, наприклад, зображення павука, «намальоване» однією безперервною лі­нією завдовжки 800 метрів. Третю кінцівку павука видовжено й викривлено, поруч із самим її кінчиком — розчищений майданчик. Невже це просто примха митця? Біологи засвідчили, що це особливий різновид павука «рицінулеї», найрідкіснішого з усіх павуків світу. До середини XX століття вчені знайшли лише 32 таких павуки. Живе він у пітьмі тропічних печер або в перегної джунглів Амазонки і буває завдовж­ки всього... шість міліметріві А дивовижний майданчик біля третьої кінцівки — це копулятивиий орган, який біологи вперше виявили лише в другій половині нашого століття та й то тільки під мікроскопом! Як індіанці угледіли цю незвичайну мікро­скопічну деталь павука? Додамо, що й тропічні печери, І амазонські джуйглі роз­ташовані по той бік Анд...

Там же живе й павукоподібна тонконога мавпа, і колібрі. Чому саме оцим «не­тутешнім» тваринам приділили таку увагу насканські митці?

На одній із знайдених у Насці керамічних посудин зображено білогрудого пінг­віна. Звідки місцеві мешканці знали про його існування? Адже такі пінгвіни є тільки в Антарктиці та ще на Галапагоських островах в Тихому океані.

Виникає запитання: невже Наска — унікальне місце дивовижних гігантських зображень? Чи справді лише тут мешкали невідомі митці, які через багато віків всла­вили себе незвичайними шедеврами? А чи, може, на цих величезних просторах колись існувала єдина держава, до складу якої входили джунглі Амазонки? І Га- лапагоські острови, і деякі інші землі? Можливо, тоді розгадку таємниць Наски слід шукати і в інших місцях?

«НАЙБЛИЖЧІ РОДИЧІ»

6 квітня 1980 року в пустелях Майяс та Cixyac в перуанській провінції Арекіпа, що за 1000 кілометрів на південний схід від Ліми, доктор Елой Лінарес Малага, добре відомий перуанський археолог, директор музею в Національному універси­теті міста Арекіпа, з вертольота відкрив нові гігантські малюнки доінкських ча­сів. Вчені вважають, що це найважливіша археологічна знахідка останніх років. На малюнках — лами, змії, кола, спіралі, вузькі й широкі смуги, майданчики у ви­гляді трапеції та інші геометричні фігури. Зображення дуже нагадують славетні' насканські малюнки і виконані тим самим методом.

А 18 вересня 1984 року «Известия» сповістили, що перуанський пілот Едуард? Гомес де ла Toppe (за повідомленнями зарубіжних агентств) виявив наземні ма­люнки в околицях Наски, за 450 кілометрів на південь від Ліми, де в І — VIII ст. н. е. існувала індіанська цивілізація. Пілот запропонував музею в Лімі 87 фотознімків, які він зробив з літака у маловивченій зоні, так званій Пампі Сан-Хосе (ми вже згадували про неї у зв’язку із знахідками Едуардо Еррана).

Та чи не найбільшою після Наски загадкою є Андський канделябр («Лос Tpec Круцес» — «Три Хрести», як його називали місцеві жителі), розташований на північному схилі гористого півострова Паракас у Перу, трохи південніше невелич­кого порту Піско. На схилі пагорба висічено φiτypy~j⅛φopMi канделябра з тупими симетричними гілками по обидва боки центрального стовбура, нижня частина якого спирається на прямокутну підставку. На верхівці центрального стовбура щось схоже на тотем — наче голова і дві підняті догори руки. Трохи нижче, з обох боків — по дві лінії, що завершуються спіралями. Дві інші бокові гілки відходять горизон­тально нижче від центра стовбура, потім під прямим кутом повертають угору. їхні верхівки не доходять до верхівки центрального стовбура і завершуються примхли­вими зображеннями, що нагадують ящірок або саламандр.

Висота всього малюнка — 128 метрів, ширина — 74 метри. Контури в різних місцях мають ширину від 1,6 до 4 метрів. Зроблено «канделябр» тим же методом, що й малюнки в H ас ці. Пагорб укритий шаром піску завтовшки 12 сантиметрів, під ним — пласт кам'яної солі, а вже нижче — корінна порода, червоний порфір. «Різець» невідомого митця пройшов по схилу пагорба, проклав сотні метрів боро­зен, діставшись аж до корінної породи, і накидав по їх краях пісок і уламки со­лончакової кірки.

Кому і як слугував «канделябр»? Хроніст Едуардо Гарсія Монтрео вважає, що це був «секретний сигнал піратів, яким вони позначили місце, де заховали скарби». Годі й казати, що це чистісіньке безглуздя. Що ж це за «секретний» сигнал, коли ВІН просто-таки ріже око своїм червоним кольором з відстані кількох кілометрів! Інші схиляються до думки, що його зробив у 1835 році якийсь монах «між островом Сан-Галлан та рогом Пейєррец, щоб рибалки затоки Піско могли орієнтуватися в цьому місці, котре шмагають жорстокі вітри». Але й це нісенітниця, бо, по-перше, «канделябр» описували ще у XVI столітті, а по-друге, той монах мусив виконати справді гераклову роботу і жити принаймні сотні років, щоб завершити справу. Дехто з сучасних учених гадає, що це стилізоване зображення «дерева життя» з дво­ма гілками, мовляв, у Старому Світі — Вавілоні, Accipii, Греції, Палестині, Індії, Месопотамії — цей символ найчастіше можна було зустріти біля кладовищ, а на протилежному схилі пагорба, де намальовано «канделябр», якраз і було кладовище. Але, на жаль, зовнішній вигляд «канделябра* дуже мало нагадує символи «дерева життя», поширені у Старому Світі. В той же час, французький письменник Робер Шарру в книзі «Загиблі світи» пише: «Я на власні очі бачив інший, більший та кра­сивіший канделябр в пустелі Наска (...). Немає сумнівів, що малюнки Наски дуже схожі на Андський канделябр, отже, пояснення одного може дати важливу інформа­цію про другий».

Проте вже згадуваний історик Ю. Берьозкін стверджує, що найближчі аналоги можна знайти якраз не в культурах паракас та наска, у зону яких входив півострів Паракас, а саме у мистецтві горців — творців цивілізацій Тіауанако і Пукара. Він дуже цікаво описує ставлення місцевих жителів до «канделябра»: «Залишимо, однак, за мешканцями найближчої до півострова долини Піско право на власну думку з цьо­го приводу. Кожного року разом із священиком вони приїздять до Трьох Хрестів, справляють біля них церемонію і відновлюють малюнок, -вибираючи пісок із за­глиблень. Люди кажуть, що інакше вітер нанесе стільки піску, що зображення зов­сім зникне. Але коли так, то малюнок мали підправляти й раніше — у перші роки іспанського владарювання, за інків і ще раніше — в доінкський період. Минали сто­ліття, народи змінювали один одного, а це місце вважалося священним. Хіба це не вражає?»

Так, вражає. А ще більше вражає досить дивний збіг: чи випадково Андський канделябр усіма своїми трьома кінцівками вказує на розташовану позаду нього пустелю Наска?..

У 196& році перуанська наукова експедиція під керівництвом професора Умберто Сарнатаго Бунада відкрила в Андах на висоті 3200 метрів, неподалік від вулкана Дескабезадо Гранде (Чілі) так звану «Ель Енландрільядо» («Шахівницю») — дві платформи невідомого -нршначення загальною площею в 700 квадратних метрів, викладені людьми з правильних квадратних кам’яних блоків. Місцеві індіанці з поко­ління у покоління передають дивовижну легенду, за якою сюди буцімто прилітали боги на повітряних апаратах, і що під платформами нібито існують якісь приміщен­ня, звідки підземний тунель веде до самого озера Тітікака (тобто до Тіауанако!). Ніхто не перевіряв, чи є той тунель насправді, чи ні, але знову-таки вражає той самий дивний збіг обставин: Андський канделябр, Наска, Тіауанако, Ель Енланд­рільядо — усі вони лежать на одній прямій, наче пункти однієї повітряної траси...

Та чи можна вважати, що подібні гігантські малюнки — привілей однієї лише Південної Америки? Джон Хокінс розповідає, що від Скелястих гір до Апалачів, від Великих озер до Мексіканської затоки ті, хто будував насипи, лишили по собі сліди — велетенські, геометрично правильні земляні насипи: кола, квадрати і без­доганні, точно замкнуті восьмикутники. З невідомої нам причини, каже Дж. Хокінс, в силу якоїсь групової психологічної потреби північноамериканські індіанці при­близно з 1000 р. до н. е. і по 500 р. н. е. займалися колосальним, продуманим з архі­тектурної точки зору будівництвом, для якого потрібна була велика творча уява.

Найбільша і найдавніша фігура знаходиться на березі ріки Арканзас. За допо­могою радіовуглецевого аналізу визначено її вік: від 200 до 1300 р. н. е. Встановити, що насправді являє собою це зображення, вдалося лише в 1953 році з допомогою аерофотозйомки. Виявилося, що це — «набір» з шести бездоганних восьмикутників, котрі входять один в одного. Поперечник зовнішнього восьмикутника дорівнює 1200 метрам. Археологам відоме це місце під назвою Поверті-Пойнт. Цікаво, що навіть при найретельніших пошуках вони не знайшли тут ані найменших ознак по­стійного житла, хоча спочатку гадали, що мають справу із залишками розпланова­ного поселення. Всі знахідки були типовими для мисливсько-кочової культури. Навіщо ж кочовикам знадобилися бездоганні геометричні восьмикутники, адже, щоб побудувати їх, треба було виконати велетенський обсяг земляних робіт — вийняти і винести в кошиках щонайменше 400 000 кубометрів землі. «Стародавні будівничі не мали змоги поглянути на свою гігантську споруду згори. Важко уявити, що вони досягли такого рівня, коли митець може займатися мистецтвом заради мистецтва Наша уява не спроможна знайти причину — розумну — для такої праці»,— писав Джон Хокінс.

Те ж саме можна сказати й про подібні споруди в Північній Америці: геометрич­ні фігури, утворені насипами, біля рік ЛІттл-Майамі та Сайото в штаті Огайо. Це зображення трьох велетенських птахів біля міста Медісон в штаті ВІсконсін. Розмах їхніх крил сягає 62 метри. Це цілий комплекс фігур — жіноча постать в центрі, а поруч змій та кінь — в штаті Айдахо. Це широковідома «Змія» завдовжки 411 метрів біля Браш-Крік в штаті Огайо і 40-метровий, оточений колом птах, що роз­кинув крила по землі,— в штаті Джорджія. Це велетні — один, 52-метровий, в Каліфорнії близько Еліту, другий, 46-метровий, в Сакатоні (Арізона), не кажучи вже про-найбільш схожі, на Наску гігантські фігури в каліфорнійській пустелі Мо­хаве...

Але подібні «дива» зустрічаються не лише на Американському континенті, айв Англії. Згадаємо лише про «білого коня з Уффінгтона», що висяває білизною на тлі крейдяного бескиду біля йоркширдауна. Його можна побачити за ЗО кіломет­рів! Колись під цим величезним малюнком було селище стародавніх мешканців країни — кельтів. Тому дехто гадає, Щооілий кінь — то символ їхніх прав на воло­діння навколишньою територією. Але це лише припущення...

Або 55-метровий велетень в Керче-Абасі в південній Англії. Майже 100-метрова «довга людина» в Суссексі, яка в обох руках тримає довгі палиці, спираючись ними на землю. Контур цієї фігури виконаний також глибокими борозенками...

ЧУДЕРНАЦЬКІ

«КОЛІЇ» МАЛЬТИ

До складу середземноморської держави Мальти входять острови Мальта, Гозо, Коміно та інші, що, як вважають учені, являють собою залишки колишнього сухо­путного перешийку, який з’єднував Європу з Африкою. Відстань від Мальти до Ci- цілії — 90 кілометрів, від Тунісу — 325 кілометрів. Одним з доказів того, що між Африкою І Європою колись існував суходіл, є сталактитова печера «Гхар Далам», глибина якої 200 метрів. Тут було знайдено дивні релікти доісторичного періоду. У найнижчих шарах археологи натрапили на скелети й зуби оленів, ведмедів, беге­мотів та карликових слонів, тобто тварин, котрі могли дістатися островів тільки су­хопутним шляхом.

Коли ж люди заселили ці острови? Дехто з вчених гадає, що невідома цивіліза­ція існувала там ще у V—VII тисячоліттях до н. е. Якщо це й справді так, то культу­ра доісторичної Мальти давніша за єгипетську і є сучасницею найдавнішої міської культури тієї епохи — Ієрихону.

Але переважна більшість археологів та істориків дотримується думки, що близько 3200 р. до н. е. на острови висадилися колоністи з Сіцілії, яких пізніше зміни­ли войовничі прибульці, найімовірніше — із Західної Греції. Саме до цього періоду вчені відносять і так звані дивні «колії». Сьогодні на Мальті та Гозо їх лишилося кіль­ка сотень, а тисячі років тому острови було вкрито цими загадковими витворами.

Що ж являють собою мальтійські «колії»? Місцеве населення називає їх «карт рате» (від «карт» — візок і «рате» — рейки, рейковий шлях). Це чудернацькі, вдав­лені у скельний грунт борозни, більшість яких розташовано паралельними парами. На перший погляд здається, що це рейки якихось направляючих колій, але тільки на перший погляд. Сліди обох паралельних борозен неоднакові не лише у різних місцях: вони змінюються навіть впродовж однієї і тієї ж колії. А, скажімо, в районі Дінгле, що на південний захід від стародавньої столиці Мдини, колій так багато, що ця місцевість нагадує сучасну залізничну станцію з резервними шляхами або велику сортувальну гірку.

Навіть археологів вражає чудернацький характер «рейок»: вони ведуть через далини, злітають на гори, багато з них тягнуться паралельно, а потім зненацька з’єднуються у «дворейкову колію», щоб різко повернути, або ж навпаки — рівнень­ко, як по ниточці, пролягти у бік Середземного моря чи обірватися на кручі, а потім продовжуватися, не змінюючи напрямку, набагато нижче — вже на землі.

Біля Сент-Пол-Тат-Таргі колії з чотирьох пар з’єднуються в одну «рейку»; не­подалік від цього місця одна «рейка» перетинає другу, але глибина у них різна. А ось біля M єн сії стародавні будівничі попрацювали «халатно»: колію повністю «розба- лансовано», її глибина сягає 60 сантиметрів, але у найглибшому місці борозна завширшки усього 11 сантиметрів, в той час як у наймілкішому місці — понад 20 сантиметрів.

У багатьох місцях узбережжя, як, наприклад, в бухті Сент-Джордж або на пів­день від Дінгле, «рейки» ведуть... прямо у блакитні води Середземного моря! Спо­чатку археологи гадали, що неподалік звідси, у кількох метрах від берега, вони обриваютьсяЗЫд водою, І, значить, зроблені в той час, коли рівень Середземного мо­ря був набагато нижчим. Та вони помилилися! Аквалангісти спростували цю дум­ку. Виявилося, що «рейки» на великій глибині тягнуться під водою не на одну сотню метрів. Неймовірно, дивовижно, але факт!

Відомо, що Середземне море має досить стабільний рівень щонайменше вже 10 000 років. Тоді лишається одне з двох: або 5 — 7 тисячоліть тому мешканці Мальти володіли відповідною технікою і технологією для підводного прокладання колій (І), або... це зробили не вони, а хтось інший набагато раніше! Сітку боро­зен не могли спланувати й збудувати грецькі або й фінікійські поселенці. Історики доводять, що іммігранти на новій землі завжди неухильно повторювали те, чого на­вчились на залишеній батьківщині. Але ні в Греції, ні на Сіцілії немає нічого по­дібного на мальтійські борозни...

І ще одне: чим було видовбано або вирізано «колії»? Перше, що спадає на дум­ку,— знаряддям із кременя. Він твердіший за вапняк і використовувався для ви­готовлення знарядь ще в кам’яному віці. Та річ у тім, що геологи ніде не знайшли кременю — ні на самій Мальті, ні на жодному з островів! Важко припустити, щоб у кам’яному віці кремінь завозили на острови та ще й у великих кількостях, які були необхідні для прокладення сітки борозен...

І, нарешті, останнє питання: навіщо прокладено колії?

Гіпотеза перша: ці борозни — сліди візків, що їх тягнули тварини. Та якби по них котився одноосьовий візок, він не міг би повертати: його вісь або тонула б у бо­розні, або повинна була б знаходитись над нею. Тоді діаметр колеса мусив би сягати щонайменше півтора метра! Але ж таке величезне колесо навряд чи могло б маневру­вати, повертати по досить невеликих радіусах (експерименти на макеті з піском по­казали, що радіус повороту такого колеса дорівнює 84 метри, насправді ж радіуси на­багато менші). А про два таких колеса годі вже й казати. Те саме стосується і дво- осьового візка: задня пара коліс лишала б вужчий слід і з меншим радіусом, ніж передня пара. Тим часом другий, вужчий слід на поворотах відсутній.

Немає і доказів того, що ці гіпотетичні візки тягнули тварини. Ані між коліями, ані поряд з ними не знайдено слідів копит. За цією гіпотезою, давні мешканці Мальти мусили б знати колесо. Але й набагато пізніші культурні народи Середземномор’я і Близького Сходу не знали колісних візків. Невже мальтійці у цьому плані виняток і невже вони були настільки ізольовані від зовнішнього світу, що їхній геніальний винахід не поширився б?

Гіпотеза друга: для транспортування вантажів люди використовували кулі. На Мальті знайдено сотні куль з м’якого вапняку: найбільші мають у діаметрі 60 санти­метрів, найменші — 7 сантиметрів. То, може, давні мальтійці винайшли транспортні пристрої на кам’яних «шарико підшипник ах»? Може, вони примушували кулі коти­тися по борознах, а на них вантажили важкі предмети? Тоді все було б ясно: і чому борозни мають різну ширину, і чому вони роблять такі різкі повороти, і чому «рейки» з такою легкістю перетинають одна одну, адже кулі вперто котяться по сліду, про­кладеному в грунті, незалежно від його ширини. На жаль, це не так.

Знайдені кулі, як ми вже казали, зроблені з вапняку. Вантаж вагою всього в одну тонну розтрощив би їх ущент. Крім того, незалежно від розмірів кулі не можуть прокласти гострих борозен, залишені ними сліди обов’язково матимуть заокруглену форму. Така куля мусила б мати діаметр більший за 70 сантиметрів — а лише деякі з них, як ми вже казали, сягають 60 сантиметрів, усі інші набагато менші. А треба ж врахувати ще й необхідність подолати величезну силу тертяі

Гіпотеза третяг«ЙЬлії» — напіввідкриті водогінні канали, бо ж вода завжди стікає у найнижчу місцину. Однак «колії» пролягли горами й долинами. Воду можна було б подати угору, коли б водонапірне джерело знаходилося на найвищому місці. Але його тут немає. Та й чи потрібні такі канали? В усі часи острови були скелястими І неродючими, а ще п’ятдесят років тому капітани, які брали на Мальті воду, роз­раховувалися не грошима, а добривами... Нині на Мальті немає ні річок, ні струмків, ані будь-яких інших постійних джерел води, і мешканці змушені запасати дощову воду. Звідки ж було узятися потужним джерелам у давнину?

Щоправда, дехто з учених дотримується протилежної думки, вважаючи, що після льодовикового періоду на Мальті Існувало високорозвинене землеробство. Значить, тут мали б бути штучні водосховища, причому величезні. Та жодних за­лишків таких споруд на острові не знайдено. Тому прихильники цієї гіпотези вису­вають єдине можливе пояснення: мовляв, в ті часи острів був набагато вищим і мав якісь постійні проточні джерела води. Але доказів навести не можуть...

Припускають також, що борозни — це ливарні канави; письмена, які можна побачити тільки згори (ну чим не Наска?); залишки транспортної системи, що з’єднувала Європу з Африкою; плантації шовкопрядів або якогось їстівного різнови­ду водоростей тощо. Але всі ці гіпотези занадто вже умоглядні й неймовірні.

Цікава іще одна деталь. На Мальті знайдено залишки близько тридцяти ме­галітичних храмів, споруджених невідомо ким.. Так от, усі «колії» наче навмисне обминають місця розташування храмів. Якби це були шляхи (незалежно від виду транспорту), вони обов'язково мусили б пролягати саме до цих споруд, чи не так? Такий висновок ставить під сумнів вже саму думку про транспортне призначення «колій».

У культурі Мальти багато схожого з давньомінойською культурою Стародавньо­го Кріту, але останню слід вважати молодшою за культуру доісторичної Мальти. Якщо на Мальті були гігантські мегалітичні споруди, то на Кріті вони відсутні (славнозвісний палац-лабіринт Кносса справді величезна і складна споруда, та аж ніяк не мегалітична), Можна припустити, що доісторична культура Мальти ближче до найдавнішої культури півдня Іспанії, де було знайдено мегалітичні споруди і гідротехнічне обладнання найвіддаленіших епох.

Цілком можливо, що Мальта була сполучною ланкою у довгій низці найдавніших у світі і дуже мало вивчених культур пізнього неоліту — енеоліту Середземномор’я, які поширювались із заходу на схід: Тартесс (Іспанія) — Балеарські острови — Мальта — Кріт — Бгейський архіпелаг. Це був комплекс острівних культур, створе­них народами — мореплавцями сивої давнини, які почали свою експансію ще в ме­золіті. Це вони винайшли вітрильні морські судна. їхні подвиги лягли у основу міфів та легенд пізніших народів: міф про заморську мандрівку Гільгамеша у шумерів, про Мелькарта у фінікійців, про Геракла у греків, про Одіссея...

І на завершення ще одна гіпотеза. Ми вже казали, що на Мальті знайдено за­лишки мегалітичних храмів. З’ясувалося, що у жодному античному творі, який ді­йшов до наших часів, у жодних міфах і переказах Середземномор’я ані найменшої згадки про них, окрім... «Одіссеї», де містяться дуже схожі описи батьківщини героя, острова Ітаки. Проте археологи нічого схожого на сучасній Ітаці в групі Іонічних островів не знайшли. Тому дехто з учених висловлює думку: а що, коли батьківщи­ною Одіссея насправді була Мальта?..