МІФИ ПРО космос І НЕБЕСНІ ТІЛА

Ця кам'яна статуя зберігається в одному

з південноамериканських музеїв. Чи не нагадує вона космонавта в шоломі?

Ніч зоряна жахає! Сам не свій.

Тремтиш, загублений в безодні світовій, А там зірки нестримні шаленіють І мчать повз мене, в вічність, по кривій...

Омар Хайям

Рано-вранці 17 лютого 1600 року на римській площі Кампо ді Фіорі (Площа Квітів) за рішенням папської інквізиції було спалено на вогнищі Джордано Бруно. Католицька церква, що тисячі років душила будь-який прояв вільнодумства й людського розуму, святкувала чергову перемогу, розправившись з людиною, яка насмілилась кинути виклик догматам віри,

Джордано знищили фізично. Та ні гоніння церковників, ані похмура в’язниця, де він страждав довгих сім років, не змогли вбити його могутнього духу. Він не зрік­ся своїх поглядів І, вислухавши вирок папського суду, презирливо кинув в об­личчя Інквізиторам: «Мабуть, ви з більшим острахом читаєте вирок, ніж я слухаю його!»

Бруно засудили й стратили за те, що він обстоював думку про нескінченність світів, про рух Землі, про збереження матерії. В книзі «Про нескінченність Всесвіту» учений писав: «Існують незліченні сонця, незліченні землі, що кружляють навколо своїх сонць подібно до того, як наші сім планет кружляють навколо нашого Сонця. На цих світах є живі істоти».

У своїх книгах і антирелігійних памфлетах Бруно відстоював ідею, що Всесвіт об’єднують внутрішні причинні зв’язки і він не потребує творця (бога). Офіційна середньовічна думка вважала Всесвіт конечним, а нескінченність приписувала бо­жеству. Для Бруно ж Всесвіт нескінченний, а Земля — така ж планета, як і інші у Всесвіті.

Геніальні передбачення Джордано Бруно були підтверджені наукою через три століття. Сьогодні на Кампо ді Фіорі в Римі стоїть пам’ятник нескореному Бруно з написом: «Від століття, яке він передбачив, на тому місці, де було запалено вогни­ще».

Та чи був Джордано першим в історії людства, хто висловлював думки про нескінченність космосу, про ІНШІ сонця й землі?

ЧОМУ космос ЧОРНИЙ?

З прадавніх часів дійшли до нас легенди про польоти людей на небо. В шумер­ському (а згодом у вавілонському) епосі, вік якого сягає 4700 років, особливу увагу привертає легенда про подорож юнака Етани на небо.

Етанз попросив бога сонця Шамаша дати йому відзнаки царської влади і «тра­ву безсмертя». Але той порадив йому полетіти на небо до головного бога Ану на «божественому орлі». Коли минула година з того часу, як вони піднялися увись, орел сказав Етані: «Поглянь униз». І Етана побачив, що Земля стала, як пагорб, а море — як ставок. Вони летіли ще годину, і Етана знову поглянув на землю. Цього разу вона була вже як жорно млина, а море — як полумисок. Після третьої години польоту Земля стала завбільшки з «місячний диск», пізніше — як «коржик», І на­решті вона зовсім щезла.

На жаль, таблички з продовження епосу не було знайдено, і ми не знаємо, чим скінчилася подорож Етани.

Що вражає у цій розповіді?

Передусім те, що Етана бачив Землю не такою, як її пізніше уявляли (на трьох ки­тах, на дванадцяти ланцюгах, на слоні, на черепасі тощо), а такою, як вона виглядає насправді з великої висоти — у формі круглого тіла, диска, що зменшується у роз­мірах в міру того, як спостерігач віддаляється від неї. Виходить, шумери вже мали уяву про сферичність планети.

А ось іще один текст: «Це місце не має повітря, його глибина незмірна, воно чор­ніше найчорнішої ночі». Що це? Опис космосу, зроблений сучасним астронавтом? Ні, уривок з давньоєгипетської «Книги мертвих», якій понад три з половиною тисячі років.

Багато цікавого знаходимо і в давній «Слов'янській книзі Єноха», апокрифіч­ному творі І століття н. е., що є копією ще давнішого оригіналу, який, у свою чергу, бере початок від втраченого грецького тексту дохристиянської епохи. Наприкінці 40-х років нашого століття було знайдено найдавніший варіант цього твору серед давніх пергаментів, схованих у II ст.

Довго летів Єнох, здіймаючись все вище і вище, поки не досяг «ефіру». Там він побачив «тьму, темнішу від земної» і «глибину безодні», на «четвертому небі» був здивований блиском променів Сонця й Місяця, що світили одночасно (правда, Сонце у сім разів сильніше за Місяць); дізнався про «місця світил» І про «круги, що ними світила проходять, як вітер, рухаючись з незбагненною швидкістю і не маючи ні дня зупинки».

Згадки про чорноту космосу можна зустріти і в давніх китайських текстах, і в даоських заклинаннях. Китайський поет Чжу Хуан Сонце «зайшло» за Землю, а «кромішньої», «зовнішньої» пітьми немає, є пітьма зем­на, «внутрішня». Може, дійшли до цього умоглядно, чуттям, інтуїцією? Але ж наба­гато легше, скажімо, уявити, що небеса заливає яскраве світло; адже там І Сонце, і зірок без ліку, як про це писав славетний поет Відродження Данте. А природа чорного неба для вчених і сьогодні багато в чому складне питання. Побувавши у космосі, люди упевнилися, що там і справді космічна, чорна, «кромішня» пітьма, і Сонце Інше — з протуберанцями, кошлате, волохате, таке, яким його зображу­вали на... стародавніх малюнках!

НЕБЕСНІ

КОЛІСНИЦІ

Але повернімося до переказів про подорожі людей на небо. Китайські літописи згадують про Гоу ЧжІ, Інженера імператора Яо, котрий у 2309 р. до н. е. вирішив летіти на Місяць у небесній колісниці з допомогою «потоку повітря, яке світилося». Цікаво, що автор мав на увазі: чи не потік ракетних газів? Дуже цінною є й така деталь. Під час польоту «астронавт» «не помічав руху Сонця». Але ж тільки у космосі спостерігач не може помітити добового руху Сонця по небосхилу. Дружина «астро­навта», Чань Нго, також полюбляла космічні мандрівки. Разом із чоловіком вона прилетіла на Місяць, який здався їй «сяючою, наче скло, сферою величезних роз­мірів і дуже холодною».

Одна із стародавніх Індійських книг «Сур’я Сіддханта» розповідає про сіддхІв та вІдьядхарІв — філософів і вчених, котрі начебто вміли в минулі епохи «літати нижче Місяця, але вище хмар».

Тібетський текст XIII століття «Ясне Знання» оповідає, що «перша раса» людей вміла літати по небу, але згодом втратила цю здатність. А в священній книзі «Ганд- жур» знаходимо опис мандрівки «великого вчителя» Падмасамбхава на небо на срібно-золотому коні.

Варто згадати ще одну цікаву книжку, вперше видану в Німеччині 1587 року. її

герой — вчений, славнозвісний чорнокнижник і віщун, доктор Георг Фауст з Гей­дельберга. Ще за життя він став знаменитістю в усій Європі, про нього розповіда­ли безліч історій та легенд, вірили, що сам диявол допомагає йому. Це один з най­улюбленіших народних героїв, веселий, сміливий і пустотливий мудрець, котрий карає жадібних торговців, веселить студентів, наставляє роги багатіям тощо. Через кілька століть великий Гете увічнив образ Фауста у своїй знаменитій трагедії.

У книжці було вміщено й листа, що його упорядники начебто знайшли серед паперів покійного доктора Фауста, якого вій адресував приятелю, фізику й астро­ному з Лейпціга Іоні Віктору. У ньому Фауст розповідає про свою подорож з Мефіс- тофелем у космос. Автор повідомляє, що вони летіли на возі, запряженому двома драконами (найпопулярніший «транспортний засіб» в середньовічних книгах про польоти). Але з-під Коліс цього воза виривалися язики полум'я. Чим вище підніма­лися Фауст з Мефістофелем, тим темніше ставало навкруги. Здавалося, ніби з яскравого сонячного дня вони поринули в темну яму.

Через якийсь час, коли вогняна колісниця піднялася на висоту близько 80 кі­лометрів, Фауст побачив частину Європи, причому саме таку, яку він міг би й справ­ді спостерігати, піднявшись так високо над землею. Фауст пише другові, що Сонце більше за Землю, а Місяць одержує світло від Сонця, тому й світить уночі так яскра­во; що зорі значно більші, ніж планети, а самі планети — такі ж, як Земля, тощо.

ФОРМА ЗЕМЛІ

Те, що Земля — куля, свого часу дуже просто доводив ще Арістотель. Під час затемнень місяця на ньому видно земну тінь, яка має форму кола. А єдине опукле тіло, яке незалежно від кута освітлення дає круглу тінь,— це куля. Отже, Земля кулеподібна!

Але за.півтора століття до Арістотеля таку ж думку висловив і Піфагор. Прав­да, доводив він Ті дуже своєрідно: Земля, мовляв, куляста тому, що ця форма... най­досконаліша і найкрасивіша! Однак серед учених Існує думка, що Піфагор запо­зичив цю ідею на Сході, а його «докази» свідчать, що він і сам не знав, як її обгрун­тувати. Про круглу Землю оповідали ще єгипетські міфи. Так, у Лейденському па­пірусі богиня Сонця каже: «Дивись, земля бога перед і мною, як круглий м’яч!» В інших стародавніх єгипетських текстах Сонце, схоже на «кулю, що пливе у над­рах богині Нут», тобто у небі. ⅛≠

За історичними переказами, коли Мегасфен, грецький посол в Індії, почав якось розмову про астрономію на прийомі у царя Чаццрагупти Маур’ї в 302 р. н. е., той заявив: «Наші брахцани вважають, що Земля — куля!»

В «Авесті», збірці стародавніх іранських переказів, складеній за тисячу років до нашої ери, розповідається про великий океан Вурукрта, про світлоносні сфери зі­рок, Місяця й Сонця, про останню райську сферу, що замикала увесь всесвіт в єдине ціле і... знову ж таки про круглу Землю! Можна погодитись, що до такої думки могли дійти освічені індійці або єгиптяни, але ж як вона з'явилася в кочовиків-іранців тих далеких часів, котрі перебували на низькому ступені розвитку?

А китайський вчений Чан Хен (78—139 рр. н. е.) казав: «Земля має вигляд яєчка» — й додавав, що її вісь спрямована на Полярну зірку.

Кришталевий череп з Лубаантуна.

Велетенські блоки в Саксайуамані на­че притерто один до одного («інкська кладка»); передня частина брил опукла і нагадує подушку.

I

Повернувшись до Сан-Лукара у 1522 році після трирічної кругосвітньої подорожі, експедиція Магеллана вперше довела, що Земля має форму кулі.

І ще одна цікава деталь: у «Рігведі», священній книзі Індії, є дивовижні сторінки про «три землі», які містяться одна в одній. Земля насправді має три зони: ядро, ман­тію і кору. Отже, за допомогою сучасної науки та досконалих приладів ми дійшли та­ких же висновків, що й творці «Рігвенди», щонайменше три тисячі років TOMyI

Коли вже зайшла мова про Індію, то треба сказати, що стародавня індійська космогонія окреслювала вік Сонячної системи у 4320 мільйонів років. Сучасна наука визначає Його 4500 мільйонами років. Але ж усього якихось 150 років тому багато вчених були переконані, що світ створений, як написано у Біблії, 6000 років тому.

Вражають і знання індійців про безконечно малі величини. Так, наприклад, із книг «Сур’я Сідцханта» та «Бріхат Сатака» довідуємося, що добу вони ділили на 60 годин, або «кала». «Кала», що дорівнювала нашим 24 хвилинам, у свою чергу ді­лилася на 60 «вІкала», тобто відрізок часу з 24 секунд. Подальший поділ на час­тини, кратні 60 («пара», «тат пара», «віват пара» та «Іма») завершувався «каштою» або 1/300 000 000 долею секунда! Навіщо такий мікроскопічний вІдрахунок часу потрібний був народові, котрий тисячоліттями користувався лише сонячним го­динником?

Цікавими були й знання древніх про небесні тіла, зокрема про Місяць. У тій же індійській «Сур’ї Сіддханті» йдеться про «сяюче Сонце, що заливає Місяць променя­ми світла», тобто, місячне світло не що інше, як відбиті сонячні промені. Про те ж саме у VI ст. до н. е. писав грек Парменід: «Він (Місяць.— Авт.) освітлює ночі запо­зиченим світлом». Ще через сто років його думку поділив Емпедокл (490—434 рр. до н. е.): «Місяць обертається навколо Землі і світить відбитим світлом». За 25 сто­літь до першої космічної подорожі на Місяць Демокріт казав: «Відмітини на Міся­ці — це тіні високих гір та глибоких ущелин». Плутарх зазначав: «Якщо ви вва­жаєте його (Місяць.— Aer.) зіркою або божественим небесним тілом, то я боюсь вас розчарувати, бо насправді там лише мертва поверхня й суцільна пустеля». Фото­знімки й телепередачі з Місяця показали нам справді похмуру пустелю. А 2500 ро­ків тому Анаксагор доводив, що «саме Місяць заступає Сонце під час сонячних затемнень».

Наші предки були переконані, що Місяць старший за Землю. Це знайщло своє відображення і в багатьох міфах. Нині встановлено, що вік деяких зразкійпорІд, доставлених з місячної поверхні, сягає 4,6 мільярда років, а за даними на 1983 рік найдавнішим земним породам близько 4 мільярдів років! '

У X столітті арабський астроном Абул Вафа писав про «варіації Місяця». Оскіль­ки орбіта Місяця еліптична, то наш супутник у період, молодого місяця знаходиться на 3219 кілометрів ближче до Землі, а в останній чверті — на 2575 кілометрів далі від середнього значення. Однак це, відкриття звичайно приписують Tixo Браге (1546—1601). Оскільки для таких вимірів потрібен надточний хронометр І такі ж астрономічні прилади, яких Абул Вафа не міг мати, то вважається, що й спостерігати місячні варіації він начебто не міг. Звідки ж тоді почерпнув він ці відомості?

У давнину було відомо і про зв’язки, які існують між морським припливом і Мі­сяцем. Ще вавілонський астроном Селевк правильно пояснив припливи в морях місячним тяжінням. Юлій Цезар писав, що коли Місяць повний, припливи високі, і саме на час високих весняних припливів він планував висадку свого війська в Британії. Та коли в XVI столітті великий німецький астроном Йоганн Кеплер заявив, що припливи викликані Місяцем, він став жертвою переслідувань з боку церков­ників...

Усе, про що ми розповіли, ще один доказ на користь того, що древні, можливо, володіли знаннями, про які нам досі ще далеко не все відомо. Що ж, знання не­вмирущі. «Мечеті падають, палаци розсипаються на порох, а знання лишаються»,— сказав колись видатний середньоазіатський астроном XV століття Улугбек. За ці єретичні слова мусульманське духовенство засудило його до паломництва у Мекку. Улугбек не дійшов туди — найманці мулл убили його в дорозі. Минуло чимало ча­су, забулися імена вбивць, а астрономічними таблицями, що їх склав Улугбек, вчені користувалися протягом п’яти століть.

МІФИ ДОГОНІВ

Догони — невелике африканське плем’я землеробів, що мешкає на території республіки Малі у віддаленій гірській місцевості Бандіагара. Вчені вважають, що воно перекочувало сюди між X і XIII століттями з території сучасного Судану. Тривалий час догони жили в ізоляції від навколишнього світу, зберегли архаїчний, примітивний уклад життя, яке мало чим відрізняється від життя їхніх далеких пред­ків кам’яного віку. їм удалося вберегти від впливу ісламу і християнських місіонерів також І свою дуже своєрідну релігію, в якій химерно поєднуються найпримітивніші уявлення про природу з напрочуд складними й точними даними, зокрема астроно­мічними, які вражають учений світ.

Французький етнограф Марсель Гріоль зацікавився життям догонів ще в 30-х роках. Він прожив серед них кілька сезонів, вивчив їхню мову, звичаї і навіть брав участь у святі, яке догони відзначають раз на 50 років. До цього свята (а в нього щонайменше сімсотлітня історія) кожне покоління догонів виготовляє маски, які довго зберігаються як реліквії.

Після другої світової війни, у 1946 році, Гріоль знову повернувся до догонів. Цього разу — у супроводі своєї вірної помічниці, фольклористки Жермен Дітерлен (після смерті Гріоля вона продовжувала його справу, а згодом стала директором Музею людини в Парижі).

Догони зустріли Гріоля з почестями. Рада старійшин і жерців племені вирі­шила увести його до кола особливо втаємничених людей племені і відкрити йому найбільшу таємницю — міф про створення світу.

Догони не мають писемності, Міфи заучують напам’ять і передають їх слово в слово наступному поколінню ті з догонів, котрі володіють особливою МОВОЮ «СІГІ СО» і знають близько тисячі таємних графічних малюнків, якими супроводжують свою ОПОВІДЬ.

Отже, Гріоль став першим європейцем, котрому виявили таку довіру. Довго вчитель-догон навчав його «сіті со». Нарешті, на 34-й день, Гріоль почув «світле слово» — обіцяний міф.

1951 року ГріОль і Дітерлен опублікували результати частини своїх дослід­жень у книзі «Суданська система Сіріуса», через чотирнадцять років, вже після смерті Гріоля, вийшла з друку ще одна їхня книга «Блідий ліс». Та вони не приверну­ли уваги широкого читача, бо були розраховані лише на вузьке коло фахІвців-етно- графів.

Однак згодом ними зацікавився архітектор і астроном-аматор Ерік Гер’є з Мар­селя. Річ у тім, що космогонічна система догонів та їх астрономічні погляди збігли­ся з найновішими науковими поглядами й гіпотезами! Етнографи, намагаючись якомога точніше передати все, що вони почули від догонів, зовсім не цікавились; а звідки ж у них такі знання? Що ж так вразило Гер’є в міфах африканського племені?

Догони добре знають зоряне небо. «Очами світу» звуть вони Полярну зірку і Південний Хрест, причому альфу Південного Хреста нарекли «Подвійним оком світу». Зірка ця справді подвійна, але астрономи переконались в цьому лише за допомогою телескопів, а в догонів жодних астрономічних приладів немає і ніколи не було.

Небесні тіла вони поділяють на зірки, планети й супутники. Зірки — це «толо» (тобто «зірки, що не обертаються навколо інших зірок»), планети — «толо таназе» («зірки, що рухаються»), супутники — «толо гонозе» («зірки, які описують коло»). Всі зірки становлять дві групи: «внутрішню систему», куди відносять найяскравіші з них: сузір’я Оріон, Стожари, «зірку Козячого Пастуха» (гаму Малого Пса), Проціон та ін., і «зовнішню систему» — віддаленіші світила. Остання — це «спі­ральний зоряний світ», що обертається навколо осі, яка проходить через «очі сві­ту» — Полярну зірку і Південний Хрест.

Таких «зоряних спіральних світів», тобто галактик, вважають догони, у всесвіті нескінченна кількість, а сам всесвіт — «безконечний, але вимірний».

Чимало відомо догонам і про будову Сонячної системи. Вони знають, що Сонце обертається навколо своєї осі, а Земля навколо себе і «пробігає, крім того, велике ко­ло світу, як дзига, обертання якої супроводжується переміщенням». Місяць для них «сухий і мертвий, як висушена кров», обертається він навколо Землі. Не обійшли догони увагою і Венеру, Марс, Юпітер, Сатурн. Переконані, що у Венери є супутник. Це суперечить сучасним астрономічним даним. Хоча... У 1976 році астрономи Ван Фландерн і Харрінгтон висунули гіпотезу, згідно з якою у порівняно недалекому минулому супутником Венери був Меркурій. За розрахунками цих учених, анома- л її орбіти Меркурію і деякі особливості його будови свідчать, що приблизно 400 тисяч років тому він перейшов на самостійну орбіту. Ця гіпотеза базується на точних астрономічних спостереженнях і складних обчисленнях, виконаних ЕОМ. А в догонів?

У Юпітера догони налічують чотири супутники, у Сатурна — «постійне гало» (кільце). Такі слабкі, неяскраві астрономічні об’єкти, як чотири «галілеєвські» супутники, можуть у виняткових випадках розрізнити лише деякі люди з надзви­чайно гострим зором. Але для того, щоб зробити висновок, що це — супутники, які обертаються навколо Юпітера, треба було мати розвинену систему астрономічних знань, провадити багаторічні спостереження, розробити складний математичний апарат тощо, чого ніколи не було в догонів.

Не може не вражати й те, як догони змальовують кільце Сатурна. Сатурн можна побачити на стінах їхніх святилищ у вигляді двох концентричних кіл: перше — сама планета, друге — її кільце. Але в такому ракурсі Сатурна з Землі ніколи не видно. Таким його можна побачити лише з космосу! Як же про це довідались догони?

Догони, навідміну від усіх астрономів до Кеплера, розміщують планети на пра­вильних орбітах, тобто не на кругових, а на еліптичних.

СІРІУС — «ПУП СВІТУ»

Головну роль серед небесних світил догони відводять Cipiycy₁ який вони нази­вають «пупом світу». Згідно з їхніми міфами, Cipiyc — потрійна зоряна система. Крім головного компонента «Сігі толо» (Cipiyca-A)₁ до неї входять ще дві зірки — його супутники: «По толо» і «Емме йа толо». Сучасна астрономія визначає Cipiyc як подвійну систему, причому другий її компонент, Сіріус-Б, було відкрито лише в 1862 році. Це невелика за розмірами (як Земля), але дуже гаряча зірка з масою, яка близька до маси Сонця, так званий «білий карлик». Вона робить один оберт навколо Cipiyoa-A за 50,4 ±0,09 земних років (догони вважають, що за 50 років і саме з та­кою періодичністю проводять своє свято масок на честь другої зірки системи Cipiyca — «По толо»). Яскравість Сіріуса-Б в 10 тисяч разів менша за яскравість основного компонента системи, І побачити його, і то не завжди, можна лише в силь­ний телескоп.

Що ж кажуть догони про Сіріус-Б? Звернімося до міфа: «Зірка По обертається навколо «Сігі толо». Один оберт триває 50 років. «По толо» регулює рух «Сігі толо», яка рухається по неправильній кривій». Зазначимо, що саме неправильності руху Cipiyca-A дозволили вченим розрахувати орбіту його супутника — Сіріуса-Б. «По толо» — найважча зірка. Вона така важка, що всі люди, разом узяті, не змогли б під­няти і маленького її шматочка». Порівняймо це твердження з даними сучасної астрономії: білий карлик Сіріус-Б складається з речовини фантастичної щільно­сті, один кубічний сантиметр її важив би на Землі приблизно тонну!

Зірка «По толо» складається з особливого металу «сагал», який «виблискує яскравіше, ніж залізо». Згідно з сучасними даними астрофізиків, білі карлики скла­даються саме з надщільного, так званого «виродженого», газу, що має властивості металу.

Сучасна астрономічна наука вважає, що білі карлики з’являються внаслідок грандіозних вибухів наднових зірок, котрі до цього вибуху були червоними гіган-

тами. Виявляється, до ганський міф оповідає про саме такий вибух «По толо»: «Коли люди прожили на Землі всього лише рік, зірка раптово спалахнула, а потім поступо­во, протягом 240 років, блиск її зменшився». Коли це трапилось — невідомо. В уся­кому разі, ні в єгипетських папірусах, ні у вавілонських табличках чи китайських літописах немає згадок про спалах СІріуса. А таке грандіозне явище на відстані 8,5 світлового року від Землі не могли не помітити давні астрономи. Адже, як визна­чили учені, блиск Наднової в системі Cipiyca дорівнював би блиску Місяця, і цю зірку на Землі було б видно і вдень. Помітили ж, наприклад, і відзначили в своїх літописах китайські І японські астрономи давнини появу «зірки-гості» -в 1054 році у K рабо видній туманності, а ця Нова спалахнула набагато далі від Землі.

І ще одна загадка. Славетний античний астроном Птолемей у своєму знаменито­му творі «Альмагест» (II ст. н. е.) відносить Cipiyc до червоних зірок, таких, як Антарес, Бетельгейзе тощо. А персидський астроном X століття Аль-Суфі бачив Cipiyc таким, як його бачимо ми,— білим. Виходить, у часи Птолемея Сіріус-Б був червоним надгігантом, а через 800 років, в часи Аль-Суфі, став білим карликом? Чи, може, Птолемей, згадуючи про червоний колір СІріуса, має на увазі якісь більш давні його спостереження, коли китайські і японські астрономи ще не робили своїх записів?

Щодо другого супутника Cipiyca («Емме йа толо») то сучасна астрономія не має даних, які б підтверджували його існування. Деякі вчені, аналізуючи особ­ливості руху Cipiyca-A та Сіріуса-Б, вважають, що це можливо. А згідно з тверджен­ням догонів, ця друга, темна зірка в системі СІріуса обертається навколо Cipiyca-A також за 50 років, тільки по більш видовженій орбіті, ніж Сіріус-Б. До того ж, до­гони кажуть, що у цієї темної зірки є планета! Сьогодні перевірити ці дані догонсь- кого міфа астрономія не може; ще не існує таких оптичних приладів, за допомогою яких можна було б побачити планету, яка знаходиться на відстані 8,5 світлового року від Землі.

Звідки ж догонам стали відомі всі ці дані? Припущення, що якийсь сучасний астроном повідомив їх догонам, не заслуговує на увагу. Астрономічні погляди до­гонів органічно входять до їх складної і досить стрункої системи космологічно- релігійного характеру, а така система, як вважають вчені-етнографи, не могла бути створена і традиційно підтримуватись багато років на основі повідомлення якогось чужинця.

Виступаючи на сторінках журналу «Техника — молодежи», аспірант (нині кан­дидат наук) з Малі К. КодІо, догон за національністю, зазначив: «Ми, догони, про­тягом віків старанно оберігали свою самобутність, відхиляючи різні впливи зовні».

Згадуваний міф догонів бере початок принаймні з ХП століття. Канадський астроном М. Овенден висловив припущення, що знання догонів — це відголосок древніх астрономічних знань стародавніх греків, єгиптян або шумерів. Але ж жоден із цих народів у давнину не міг провадити відповідних астрономічних спостережень, бо в його розпорядженні не було потрібних оптичних приладів і складних мате­матичних методів обчислень.

На запитання Гріоля, звідки догонам стало відомо, зокрема, про будову системи СІріуса, старійшини племені відповіли, що у них є таємна печера, з якої «все видно», і саме в цій печері начебто знаходяться «докази». Показати її Гріолю жерці на­відріз відмовилися, можливо, тому, що не були переконані, що він досяг необхідного ступеня втаємничення. Продовжуючи, як ми вже казали, його справу, Ж. Дітерден сподівалася, що їй усе ж пощастить розкрити цю велику таємницю догонів...

КОСМОЛОГІЯ ДОГОНІВ

Надзвичайні знання догонів про Сонячну систему, і зокрема про зоряну систе­му Cipiyca,— лише фрагменти їх незвичайного космологічного міфа, який навдиво­вижу нагадує сучасні найновіші наукові гіпотези про будову й історію розвитку Всесвіту.

Догонські міфи, як і будь-які інші міфи, на відміну від наукового викладу, явля­ють собою так звану «гностику», тобто набір знань або елементів знань, які пере­даються усно лише для втаємничених осіб. У цих переказах не можна змінювати жодного слова, жодного звука, щоб не спотворити змісту. При такій передачі інфор­мації її здебільшого вже не розуміє й сам оповідач, не кажучи вже про того, кому її переказують. Такий характер мають міфи, що їх догони переказали французь­ким етнографам. Та саме Інтерпретація цих міфів сучасними вченими дозволяє побачити всю складність і глибину інформації, яка у них міститься.

Шляхом складних розрахунків і спостережень, виконаних за допомогою EQM, і найновіших оптичних приладів, сьогоднішня астрофізика встановила, що Всесвіт, який нас оточує, безперервно розширюється. Розбігаються, розлітаються з вели­чезними швидкостями галактики, квазари й інші небесні об’єкти; матерія, з якої складається Всесвіт, розщільнюється. Встановивши швидкість розбігання галактик, вчені розрахувати що приблизно 20 мільярдів років тому весь Всесвіт займав мізер­ний обсяг у 10 кубічних сантиметрів. У цей момент, який можна назвати «нуль- пунктом», початком еволюції Всесвіту, ще не було ні часу, ні відстаней, бо всі від­стані були безмежно малі, а щільність матерії — безмежно великою. Матерія існу­вала в так званій сингулярній формі, яку неможливо описати відомими нам фізич­ними законами. Весь Всесвіт являв собою ніби безконечно малу надщільну «бомбу». І ось 20 мільярдів років тому ця «бомба» вибухнула. Згідно з теорією Всесвіту, що розширюється, яку ще називають теорією Великого Вибуху, через секунду після початку розширення температура Всесвіту перевищувала 10 мільярдів градусів, а матерія складалась лише з нейтронів та протонів. Згодом, із зниженням темпера­тури і щільності матерії, з’явились ядра атомів, почалися їх складні перетворення. Утворились скупчення матерії, які згодом дали спіральні галактики, квазари, зірки. Розщільнення матерії, розбігання її фрагментів продовжується й сьогодні, через 20 мільярдів років після Великого Вибуху. Із згущеної «бомби», як із яйця, «вилупив­ся» увесь Всесвіт.

Ми виклали в дуже спрощеній формі цю найновішу астрофізичну теорію, щоб читач мав змогу порівняти її з космологічними уявленнями догонів про еволюцію Всесвіту.

Отже, згідно з міфом догонів: «На початку всіх речей був лише Амма — бог, котрий ні на чому не лежав. Яйце-куля Амма було замкнутим... крім нього нічого не було». З подальшого змісту міфа стає зрозуміло, що Амма-бог і яйце — одне й те саме. Ми могли б назвати Амма матеріальною силою, рухом чи енергією. Чи не прав­да, шановні читачі, дивний цей бог догонів — стиснена куля, крім якої нічого не існує?

Та послухаймо далі:

«Амма всередині яйця був сам собою, як спіральний рух, що називається «при­скореною кулею», і саме в той час було створено зерно «по», що знаходиться в центрі».

Як встановили французькі етнографи, «по» — це зернятко проса, найменше з зёрен, які були відомі догонам. В їхній уяві «по» — найменша частинка, щось на зразок зерен енергії, як би сказали ми з вами. І далі: «Світ в лоні Амма був ще без часу і без простору. Час і простір з’єднались воєдино». Чи не правда, все це дуже нагддує сингулярность матерії перед Великим Вибухом? Ми й догони тільки нази­ваємо їх по-різному. «Зерно «по» — це образ Амма, що спочатку був схожий на вихор... Коли Амма розбив яйце світу і вийшов з нього, виник вихор, що крутиться. Цей вихор, що крутиться, є Амма».

«Амма створив 7 ? 2, тобто безконечну кількість світів... 7 тут показує множен­ня і абсолютно необмежений розвиток зоряних світів у формі спіралей». «Межа місць окреслює цілісність зоряного світу, частиною якого є наша Земля. Вона вся обертається спірально».

Те, що догони називають «межею місць», ми називаємо Чумацьким Шляхом або нашою Галактикою.

На відміну від усіх інших релігійних міфів, переказів та легенд, Земля для дого- нів — не центр світу. «Світи зірок у формі спіралі — заселені світи. Колись одночасно з речами Амма, що дав світові рух і форму, створив всілякі живі істоти... Як і на на­шій планеті, існують живі створіння І на інших землях». Саме за цю думку інквізи­тори спалили на багатті Джордано Бруно...

Коли знайомишся з догонським міфом, ні на хвилину не покидає думка, що це — не втаємничення в релігійну систему, а наукова розповідь і що в цьому лише прийнято іншу систему знаків та символів.

А ось що кажуть догони про походження матерії:

«Всі речі, що їх створив Амма, мають свій початок (основу) в найменшому зер­нятці «по». Починаючи з цієї найменшої, всі речі, що їх створив Амма, було утво­рено за допомогою послідовного додавання таких самих елементів... Амма, починаю­чи все, всі речі, створює їх маленькими, як «по», потім додає до вже створених речей ці «по». В міру того, як Амма з’єднує їх, річ збільшується».

Якби ми схотіли пояснити неписьменним людям, як з найдрібніших часток ма­терії виникає атом чи молекула, ми, мабуть, не зуміли б зробити цього краще, ніж це вдалося догонам.

КОСМІЧНІ МАНДРІВКИ

Дуже важлива частина догонського міфа — розділ, у якому йдеться про початок людської цивілізації на Землі й про мандрівки перших наших космічних гостей.

Догони описують дві такі мандрівки. Перша — про подорож на Землю Істоти на ім’я Ого, друга — про прибуття на Землю в кораблі Істоти Hommo і перших людей.

У місцевості, де живуть догони, є озеро Дебб (або Дебо). Поруч — гора Схолл, а на ній — велетенський дольмен (знову ці загадкові мегаліти!), який, як кажуть до­гони, уособлює «корабель Номмо», що колись приземлився з космосу. Трохи далі стоять три менгіри, що уособлюють Cipiyc, Сонце й Землю. Озеро Дебб і ці мегаліти позначають місце, де начебто приземлилися пришельці.

Перший гість з космосу, Ого, чимось нагадує християнського Сатану. Будучи одним з помічників верховного бога Амма, він збунтувався проти свого володаря і по­летів у космос. Цим його мандрам тричі перешкоджав Амма. Спочатку він пере­творив «ковчег» Oro на землю. Та Oro зробив другий, менший корабель, що рухався з допомогою «вітру», захованого в зернятках «по» (цікава деталь, чи не так?). Oro летів із зірки Сігі-толо (Cipiyca). Він намагався вести свій корабель так, щоб напря­мок його руху співпав з напрямком руху Землі й Cipiyca (догони кажуть: «так, щоб вступити із Землею у вдалий шлюб»). «Шлюб» буде невдалим, якщо напрямок по­льоту протилежний напрямку обертання Землі й Cipiyca. Як відомо, Сонце, всі його планети й Cipiyc обертаються проти годинникової стрілки. Принцип, описаний дого- нами як «вдалий шлюб», використовують всі балістики при розрахунках космічних траєкторій. Як друга, так і третя подорожі Oro були невдалими, він зазнав аварії, опинився на Землі і з того часу шкодить людям — нащадкам «екіпажу» другого космічного прибульця, Номмо.

Номмо за наказом самого Амма мав заселити Землю. Він старанно підготував свій корабель до зоряної подорожі: запасся пальним — зернами «по» на планеті «По-толо» (цьому сусідові Cipiyca), помістив у шістдесяти відсіках свого корабля (що чимось нагадує біблійний ковчег Ноя) все необхідне для заселення Землі і са­мих людей. Догони стверджують, що людям було відомо лише те, що містилося у 22 відсіках «ковчега» Номмо. Вміст решти відсіків стане відомим пізніше. Тоді він, цей вміст, змінить картину світу.

«Ковчег» Номмо наблизився до Землі через дірку в небі, яку зробив Амма, і гой­дався в небі протягом восьми періодів (років?), «займаючи небо від горизонту до горизонту, як велика райдуга». Гойдався зі сходу на захід, схиляючись у північному напрямку, а потім — у південному.

Приземлившись, корабель Номмо ковзнув по болоту, і яма, що виникла на місці його удару об Землю, наповнилася водою, внаслідок чого утворилося озеро Дебб. «Виходячи з корабля, Номмо поставив ліву ногу на землю; це означало, що він бере її у своє володіння. Слід від ноги Номмо нагадує слід від мідної сандалії». Слі­дом за Номмо з «ковчега» вийшли всі Істоти й люди, що там знаходились. Потім Амма втягнув на небо мідний ланцюг, на якому висів «ковчег», і небо закрилося. Догони вірять, що на цьому кораблі прибули «вісім предків» людей. Висадивши лю­дей, Номмо пірнув у воду, звідки стежитиме за ними і піклуватиметься про них аж до того моменту, поки знову з’явиться на землі в «день слова».

На цьому ми закінчуємо дуже скорочений переказ космологічного міфа дого- нів, так званого «світлого слова». Вчені-етнографи зазначають, що за своїм змістом він схожий на уявлення інших африканських племен: бамбара, мосі (у Малі), йоруба (Нігерія), фон (Дагомея), байенда (Зімбабве), проте лише у догонів міф такий складний і цілком завершений.

Як же все-таки пояснити дивний збіг деяких ідей, що пронизують міфи догонів, ІЗ сучасними науковими викладками? Гер’є й інші вчені припускають, що в цих міфах знайшли своє відображення контакти догонів з космічними прибульцями в сиву дарнину. Інші вчені, зокрема відомий американський астроном Карл Саган, заперечує таку можливість. Ясно одне: історія людства зберігає багато таємниць. Проте здатність давніх людей до сміливих узагальнень і геніальних здогадок в наші часи заперечують лише найконсервативніші вчені, котрі продовжують стверджувати, що африканці, мовляв, неповноцінні, не мають історії, творчих здібностей тощо.

В усі часи свого існування людина завжди задумувалась над будовою і історією всесвіту, причому її нерідко осявали геніальні здогадки. І в зв'язку з цим хотілося б навести слова Альберта Ейнштейна: «Найнезрозуміліша річ у всесвіті — це те, що він піддається розумінню».