КАЛЕНДАР МИСЛИВЦІВ КАМ’ЯНОГО ВІКУ

Кожне століття вважає, що стоїть на вершині. Ю. Олеша

1957 року один з авторів цієї книжки під час геологічної експедиції у басейні ріки Омолон (Магаданська область) натрапив на стоянку оленярів-евенків.

Господар, старий евенк, запросив нас до яранги. Крім господаря та його дру­жини, тут були ще їхні дорослі онук та онучка. Хлопець непогано володів російською мовою І був за перекладача під час нашого дружнього чаювання.

Серед нехитрого скарбу евенків, розвішаного на опорних жердинах яранги, мою увагу привернула невеличка (близько 15? 15 сантиметрів), потемніла від часу, гла­денько обстругана дощечка з рядами отворів і вирізьбленими малюнками. Молодий евенк пояснив, що це — календар, яким користуються дід і баба. Помітивши мою зацікавленість, старий зняв дощечку і почав швидко щось пояснювати, вказуючи пальцем на ряди отворів, в одному з яких стирчав невеликий кілочок.

Я попрохав онука перекласти. Виявилося, що цей своєрідний календар лишив­ся ще від предків. Ряди отворів на дощечці означають дні, кілочок-мітку щодня слід переставляти з одного отвору у наступний. Ряди дірочок були згруповані у «блоки», а кожен такий «блок» закінчувався схематичним малюнком, який мав певне значен­ня; нерест щуки, приліт гусей, час, коли олениці теляться, тощо. Словом, календар цей відмічав важливі події в житті оленярів, щорічні етапи їхнього господарюван­ня. Зрозуміло, чому старий оленяр так дорожив цією річчю. Ніяке радіо таких відо­мостей не сповіщає!

У ПОШУКАХ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Вивчаючи найдавніші цивілізації світу — месопотамську, єгипетську, централь­ноамериканську, китайську,— археологи й історики зіткнулися з несподіваним фактом: найбільш ранні астрономічні записи й календарі (з тих, що їх удалось вивчи­ти) виявилися напрочуд складними. Ніхто з фахівців не міг пояснити, як вони ви­никли І вдосконалювалися.

Знання єгиптян, шумерів, вавілонян, індійців, китайців у точних науках були такими значними й глибокими, що пояснити їх раптовим «осяянням» аж ніяк не можна. Логічніше було б припустити, що вони базувались на знаннях і досвіді більш давніх цивілізацій.

Так, наприклад, шумерські жерці вміли передбачати деякі рідкісні небесні явища. Але, як вважає доктор історичних наук В. Ларічев, зробити це можливо лише в тому випадку, коли провадити регулярні й точні спостереження за Сонцем, Місяцем, планетами й зірками щонайменше протягом... десяти тисяч років!

Перший календар у Стародавньому Єгипті починався з найдавнішої дати — 4241 р. до н. е. Єгипетські зоряні карти датуються ще 3500 р. до н. е. Спостереження за рухом Венери, Марса і Юпітера записувались на клинописних табличках ваві­лонськими жерцями майже 4000 років тому. Астрономія в Месопотамії була на­віть ще точнішою, ніж у Єгипті: вавілонські жерці вміли передбачати сонячні за­темнення.

У пошуках «вчителів» шумерів, вавілонян, єгиптян тощо археологи, історики і представники точних наук звернулися до інтелектуальних надбань людей кам’яного віку — неоліту й палеоліту. Щоправда, в цьому питанні дослідникам довелось по­долати психологічний бар’єр. Річ у тім, що ще з минулого століття вкорінилося уявлення про людину кам’яного віку, як про дикуна, зодягнутого у волохаті зві­рячі шкури, котрий із ревом розмахував довбнею над головою мамонта, що потрапив у пастку. Про які інтелектуальні здібності такого троглодита можна було говорити?

Та ось американський дослідник О. Маршак, вивчаючи африканське знаряддя праці з кістки, зроблене близько 8,5 тисячі років тому в долині Нілу, звернув увагу на загадкові подряпини, наче навмисно нанесені на його руків’я. О. Маршак прийшов до парадоксального висновку: зарубки згруповано так, ніби вони вказують фази Місяця. Але ж це означало, що за 6500 років до н. е., задовго до появи писемності, «примітивний» рибалка з долини Нілу не лише провадив відрахунок часу, а й робив це послідовно й планомірно!

О.

нився, що вони являють собою календарі, засновані на місячних циклах. Виходить, багато тисяч років тому мешканці печер вже провадили спостереження за рухом небесних тіл і склали досить точний місячний календар?

О. Маршак дійшов висновку, що мисливці-кроманьйонці, очевидно, користува­лись такою ж «доарифметичною системою» спостережень, до якої ще донедавна вдавалися американські індіанці, коли вони реєстрували «різні місяці» і давали їм відповідні назви: скажімо, місяць Жовтого листя, місяць Першого снігопаду чи місяць Весняної повені. «Не маючи арифметики, індіанці по-своєму будували рік,— пояснює О. Маршак.— Очевидно, так само чинили й інші первісні народи. Вони во­лоділи незвичайним знанням сезонних явищ». Як вважає дослідник, кроманьйонсь­кі мисливці знали, коли навесні повинні прилетіти птахи, коли має випасти сніг, коли розпочнеться міграція північних оленів і коли лососі почнуть підніматися уверх по ріці після весняного танення снігу.

Давні люди докладно відображали у малюнках усі ці життєво важливі для них природні процеси. «їхні символи дозволяли реєструвати тривалість часу, що минав від одного періодичного явища до іншого»,— зазначає О.

Вирізьблені серпантини й зигзаги учений виявив не лише у кроманьйонців, а й серед зображень, виконаних неандертальцями, в тому числі й на одному з улам­ків ребра бізона, вік якого 300 тисяч років! О. Маршак зробив надзвичайно важли­вий висновок: людина кам’яного віку мала мозок структурно майже такий, як ми сьогодні, інакше вона не зуміла б створити таку розвинену культуру, їй би не ви­стачило багатьох ділянок мозку, що забезпечують «роботу» мови, здатність до мис­лення символами, а також до точних і тонких рухів руки. «Інтелектуальний світ тих далеких часів був такий же непростий, як і наш сьогоднішній,— писав дослід­ник.— В економічному відношенні існування кроманьйонця було, безумовно, жа­люгідним, але в біологічному, як мисляча Істота, він не поступався нам з вами».

НОВІ ЗНАХІДКИ

Радянський учений, кандидат історичних наук Б. Фролов звернув увагу на чудо­ві витвори мистецтва кам’яного віку — два браслети з мамонтової кістки, знайдені ще у 1908 році на верхньопалеолітичній стоянці Мізин (правий берег Десни по­близу Новгорода-Сіверського Чернігівської області). Поверхні браслетів давній майстер оздобив складним орнаментом, що нагадує давньогрецький меандровий узор. Вивчення їх наштовхнуло на думку, що це не що інше, як календарі двадця- титисячолітньої давності!

Орнамент має п’ять зон, три з яких виконано «меандром», а дві — зигзагами. Усього в зонах ЗО меандрів, кожний з них складається з 12 ліній. Усього таких лі­ній 360. Фролов пригадав, що жерці-астрономи Стародавнього Єгипту тривалість року розподіляли саме на 12 місяців, а кожен місяць — на ЗО днів. До них додавали 5 «зайвих» днів, які не входили у жоден місяць і присвячувались пам’яті померлих. Виходить, єгипетська традиція започаткована ще у кам’яному віці?

Згодом дослідник зайнявся тими двома зонами, які складаються з зигзагопо­дібних ліній. У першій — 6 зигзагів по 7 ліній в кожному, отже 42 лінії. У дру­гій зоні — 8 зигзагів або 56 ліній. А загалом— 14 зигзагів, 98 ліній. Фролов знав про архаїчний місячний календар, описаний етнографом Є.

дав на користувались чукчі. Він налічував 14 тижнів по 7 днів, усього — 98 днів. Етнографами описано також місячний календар з 10 синодичних місяців, що ним ко­ристувались індіанці Північної Америки (племена арапахо, майданів та інші). Ін­діанці пояснювали вченим, що такий календар найбільше відповідає суті людини (бо у неї, мовляв, по 10 пальців на руках і ногах, вагітність триває 10 синодичних мі­сяців тощо). Можливо, з цим прадавнім місячним календарем наших предків по­в'язано походження нашої десяткової системи числення.

Але ж на мізинському браслеті нанесено 564 лінії, тобто 20 синодичних місяців! Як це пояснити? Виходячи з гіпотези, що наші давні предки рахували день і ніч ок­ремо, Фролов вважає, що тут не 20, а лише 10 синодичних місяців, як і в календарі індіанців. Далі: якщо два «зайвих» зигзаги однієї зони приєднати до іншої зони, то в ній буде 282 лінії, тобто — саме 10 синодичних місяців. А в трьох зонах загалом міститься 366 ліній — кількість днів сонячного року. Таким чином, на мізинському браслеті бачимо досить вдалу спробу поєднання сонячного й місячного календарів. Не виключено, що цей принцип було покладено в основу календарних систем єгип­тян, вавілонян, чукчів, північноамериканських індіанців тощо. Поки що сьогодні ми не можемо розгадати методу, за допомогою якого стародавні мешканці Мізина ко­ристувались своїми астрономічними «приладами»-браслетами. Адже жили вони в іншому середовищі, і в їхньому мисленні поєднувалися такі явища, котрі для нас існують окремо — соціологія, фізіологія, етика, естетика тощо.

Мізинський календар — не виняткове явище. Подібну загадку кам’яного віку вдалось розгадати археологам, що вивчали Ачинську стоянку в Сибіру, вік якої — 18 тисяч років. Серед численних предметів побуту було знайдено і невеликий жезл з мамонтової кістки із спіральним візерунком, який утворюють 1065 різних за конту­рами лунок. Лунки зібрано в стрічки, що групуються в календарні блоки відрахунку часу за Місяцем і Сонцем.

Правда, лишається нез’ясованим питання, навіщо це потрібно було робити, адже із жодних життєвих потреб давніх мисливців така необхідність начебто не випливала. А тим часом, за багато тисяч років до шумерів І вавілонян, мисливці за мамонтами в Сибіру цікавилися законами всесвіту...

Ще наприкінці минулого століття почалися розкопки палеолітичної стоянки на Україні біля села Гінці на річці Удай. Тут також знайшли уламок ікла з малюн­ком, точніше, не з малюнком, бо жодних фігур чи орнаментальних візерунків там не було, а з зарубками, просто-таки з ювелірною точністю нанесеними на ікло 10—15 тисяч років тому. Це ще один календар тієї далекої епохи.

Під час розкопок біля села Слатино (Болгарія) було виявлено календар, ство­рений у V — IV тисячоліттях до н. е. Він являє собою таблицю, намальовану на... печі. Рисками у стовпчиках позначено місячні фази. Поля стовпчиків, зафарбова-

ні червоною вохрою, означають 12 місяців, об’єднаних у три групи. Кожний місяць має по ЗО днів, а рік — 360 днів. Додаткові п’ять днів позначені п’ятьма знаками на майданчику перед отвором печі. Така структура (3 сезони року, 12 місяців по ЗО днів і 5 додаткових днів «пам’яті померлих») лежить в основі, як ми вже казали, єгипетсь­кого календаря. Та болгарський календар приблизно на 10 століть випереджає календарі Єгипту й Вавілона.

До речі, цей календар і досі користується популярністю у мільйонів єгиптян. Річ у тім, що він тісно пов’язаний з основним заняттям жителів долини Нілу — зем­леробством. Початок року співпадає з періодом, коли рівень води в Нілі сягає мак­симуму, а річний цикл ділиться на три групи, що відповідають трьом основним сезонам сільськогосподарських робіт — розливу Нілу, посіву й жнивам.

ТАЄМНИЦІ КАЛЕНДАРЯ МАЙЯ

Особливо складну і ще до кінця не розшифровану систему календаря створи­ли жителі Південної Америки — майя. їх незвичайна і самобутня цивілізація за­родилась, як вважають учені, за 1,5 тисячі років до н. е. на території сучасних Гондурасу, Гватемали і південної частини Мексіки.

Культура майя загинула в середині XV ст. н. е., коли їхні міста стали здобиччю сусідів — тольтеків та ацтеків. Але в тому, що залишки культури майя майже не дійшли до наших днів, найбільша провина іспанських конкістадорів, котрі понево­лили цей народ, знищили його храми та міста, спалили рукописи, нещадно погра­бували й вирізали цілі селища. Цей страшний розбій благословили католицька церква й іспанський король. Та найбільшу кількість пам’ятників давніх майя знищи­ли католицькі попи й місіонери, такі, як недоброї пам’яті Дієго де Ланда, котрий спалив кілька сотень рукописних кодексів цього народу.

Після іспанського лихоліття джунглі поглинули руїни майяських міст, а нащад­ки тих, хто досяг нечуваних тоді висот науки, оселилися в джунглях або стали рабами іспанських плантаторів.

І лише наприкінці XIX століття європейська наука почала «відкривати» куль­туру майя. Очам археологів відкрилися величні храми, піраміди й астрономічні обсерваторії, кам’яні монументи-стели, вкриті ієрогліфічними письменами. Розкопа­но близько 150 міст майя і знайдено майже п’ять тисяч ієрогліфічних написів.

Учені доклали чимало зусиль, щоб розгадати таємниці писемності майя і зокрема їх календаря. Велика заслуга в цьому і ленінградського ученого Ю. В. Кнорозова.

Майя успадкували від своїх попередників — ольмеків — і значно удосконалили писемність, математику й астрономію. Це дало змогу створити надзвичайний ка­лендар. Жерці майя якимось чином виявили зв’язок між поступовим переміщенням планет по небу і зміною пір року. Вони встановили тривалість тропічного і зоря­ного року, місячного циклу. Відомо, що майя боялися часу й обожнювали його.

Майя винайшли нуль, мабуть, чи не раніше за індійців. Жерці користувалися двадцятковою системою числення, на ній грунтується і їхній знаменитий кален­дар. Одиницею першого порядку в ньому є кін — один день, а одиницею найвищо­го порядку — період — 28 040 000 000 днів. Саме тут криється перша загадка*, на­віщо майя, народові землеробів, був потрібен такий складний і, головне, «довгий» календар, відрізки часу в мільйони і мільярди років?

Не менш складною була й астрономія майя. Жерці вивчали зоряне небо з вер­шин кам’яних пірамід і в спеціальних обсерваторіях, записували дані про рух пла­нет, складали таблиці майбутніх сонячних і місячних затемнень. Робили це не рік, не два, а століття або й тисячоліття. За сучасними астрономічними даними, тривалість року — 365,2422 дня. У григоріанському календарі він становить 365,2425 дня, тобто досить точно порівняно із сучасними даними. А майя обчисли­ли тривалість року 365,2420 днями, ще точніше. У майя з міста Копана синодичний місяць (період часу між однаковими фазами Місяця) становить 29,53020 дня, а в їхніх земляків і сучасників з міста Паленке — 29,53086 дня. За сучасними да­ними ця величина становить 29,53059 дня, тобто лежить між величинами, визначе­ними майя з Копана й Паленке. Інакше кажучи, давні жителі Центральної Америки тисячі років тому користувалися календарем не менш точним, ніж ми в епоху Науки. Як змогли вони здобути ці результати без хронометрів та інших складних прецизій­них інструментів, що є у нашому розпорядженні? І навіщо їм взагалі було потрібно обчислювати тривалість місяця з такою точністю?

Та об'єктами спостережень майя були не лише Сонце й Місяць. Жерці встано­вили, що синодичний період обертання (час, за який небесне тіло, починаючи рухатись по власній орбіті, знову повертається у вихідне положення) Венери — 584 доби. Порівняйте його з даними науки наших днів — 583,9 доби! Той же період, обчислений ними для Марса,— 780 діб — цілком співпадає з сучасними даними. Ось і друга загадка: навіщо потрібні були майя ці дані про планети, аж ніяк не по­в’язані з їхніми життєвими або господарськими потребами?

Третя загадка. Майя одночасно користувалися двома календарними системами. В одній із них були «довгі» роки: 365-денний «хааб» і 360-денний «тун», а в іншій — один «короткий» рік з 260 днів — «цолкін», який складався з 13 місяців по 20 днів. Був у них ще й особливий місячний календар, кожен місяць якого становив 29 або ЗО днів, причому перший день місяця вважався нульовим, а інші позначались від­повідним порядковим номером. Вражає точність підрахунків. За одним з майяських календарних записів, 405 місяців цього календаря дорівнювали 11 960 дням, а за сучасними розрахунками цей період складається з 11 959,1 дня!

Повсякденне життя, різноманітні обряди й ритуали, що їх виконували майя, були якимось чином пов’язані із взаємною залежністю між «хаабом» і «цолкіном». Цю залежність можна уявити собі у вигляді двох зубчастих шестерень: одна з 260 зубцями, друга — з 365. Майя надавали величезного значення періоду між двома послідовними збігами зубців на шестернях. Цей період становить 18 980 днів, або 52 роки. Останні 5 днів 52-річного періоду майя вважали надзвичайно небезпечними, бо вірили, що саме тоді відбуваються стихійні лиха й катастрофи.

Чергова загадка — початкова дата календаря майя. Як вважає Ю. Кнорозов, у хронології майя були дві нульові точки відліку: 3113 р. до н. е. і... 5041738 рік до н. е.! Яке значення цих дат, з якими міфологічними подіями в історії народу вони пов’язані,— ніхто сказати не може... Якщо навіть узяти за Істинну дату 3113 р. до н. е., то й бона на 3000 років старіша за відомий нам найдавніший запис на одній із стел, де вказано 292 р. до н. е. Що ж відбувалося протягом майже трьох тисячо­літь до установлення стели? Відповісти на це запитання ще нікому не вдалося.

Якби фанатичний безумець ДІєго де Ланда не спалив сотні книг майя, якби до нашого часу дійшла бодай частина цих безцінних скарбів, учені, мабуть, змогли б відповісти на чимало запитань, пов’язаних із наукою і культурою цього таланови­того народу.

«Гроб^цю» Нью-Грейндж в Ірландії було зорієнтовано так, що раз на рік, в день зимового сонцестояння, сонячний промінь потрапляв у глибину споруди крізь так званий слуховий

СОНЦЕ, МІСЯЦЬ І СТАРОДАВНІ КАМЕНІ

Коли тебе спитають: що корисніше, Соїще чи Мі­сяць? — відповідай: Місяць, бо Сонце світить вдень, коли й без того світло, а Місяць ■— уночі,

X. Прутков

Мабуть, важко знайти людину, котру не вабило б зоряне небо. Серед розсипу зірок блакитним діамантом сяє красуня Bera, мерехтять Стожари, виграють Kacio- пея й Велика Ведмедиця, широко розкриває крила Лебідь, загадково світиться смуга Чумацького Шляху. Та ось зненацька наче хтось,черкнув тонким вогняним пером — і на темному оксамиті неба на мить спалахує й швидко гасне тонка світ­на смужка падаючої зорі-метеора. Недаремно хтось із*мудреців давнини назвав зоряне небо одним з найбільших чудес.

Відколи людина стала людиною розумною, вона піднімала свій погляд на небо, де таємничо виблискують міріади зірок...

ЗОРІ

НА СКЕЛЯХ

Задовго до виникнення писемності (а вона з’явилася близько 4000 років до н. е.) астрономія вже була шанованою наукою у ряді країн світу. І не просто шанованою. Напрочуд високий рівень астрономічних знань і методів астрономічних спостере­жень у доісторичному світі і сьогодні викликає подив науковців, недовіру, а часом породжує і скепсис.

І це аж ніяк не надумана проблема. Чого прагнули і чого досягли на межі кам'я­ного і бронзового віків наші далекі предки? Історія вимагає відповіді на це запи­тання.

В середині 60-х років XX століття виник новий напрямок історико-астрономіч- них досліджень, що з легкої руки Дж, Хокінса отримав назву «астроархеологія», яку згодом було замінено на більш точну: «археоастрономія». Першим об’єктом вивчен­ня цієї науки став славнозвісний Стоунхендж, що виявився астрономічною обсерва­торією і давав змогу передбачити сонячні й місячні затемнения. Продовжуючи свої пошуки, Дж. Хокінс встановив, що розташовані на одній осі храми Амона-Ра і Pa- Горахти в Луксорі (Єгипет) орієнтуються на точку сходу Сонця в день зимового сонцестояння.

Дослідження Дж. Хокінса надихнули ентузіастів у різних країнах світу. Поча­лися пошуки. Дослідники стали по-новому розглядати різні археологічні знахідки й малюнки, в яких раніше вбачали лише геометричні орнаменти, культові предмети тощо.

Так було доведено, що незрозумілі малюнки у вигляді кружечків і ямок, виріза­них на стінах печер людьми кам’яного віку, не що інше, як... зоряні карти, складені у ту далеку епоху. У Папоротевій печері, що в Національному лавовому заповіднику (США), Дж. Брандт відкрив і описав таку зоряну карту неолітичних мисливців. Доісторичний художник дуже точно, чудово відчуваючи перспективу, зобразив зо­ряне небо з серпом Місяця. Астрономи впізнали серед зображених зірок Регул, Спіку і Антарес, взаємне положення яких точнісінько вписалось в сітку екваторі­альних небесних координат, коли Ті наклали на стародавній малюнок. Взаємне розташування цих зірок і серпа молодого Місяця показало, що малюнок було зроб­лено на початку серпня. Вік його обчислено на основі вивчення вугілля кострищ та Інших слідів перебування людей у печері — від 1500 р. до н. е. до 800 р. н. е. (в ці часи, як відомо, індіанці Північної Америки перебували ще у кам’яному віці). Ви­ходить, ми надто вже недооцінювали інтелектуальний світ людей кам’яного віку. Мисливці, що жили у печерах, не лише займалися суворою щоденною боротьбою за хліб насущний, а й провадили спостереження за небесними світилами.

У 1979 році в Сибіру, на березі бурхливої річки Білий Іюс у Кузнецькому Ала­тау, під час розкопок поселення Мала Сия було знайдено кам’яну зоряну карту, вік якої понад ЗО тисяч років! Це свідчить про те, що астрономія — найдавніша наука на Землі.

На невеличкому скульптурному зображенні черепахи, на її верхньому панцирі, стародавні астрономи вибили й зафарбували червоною і темно-вишневою фарбами глибокі лунки; якщо їх з’єднати подумки, то матимемо контур ковша Великої Ведме­диці. Черепаха, мабуть, не випадково стала носієм зоряної карти: адже в азіатській міфології саме вона символізувала північний сектор неба із Полярною зіркою.

На голові черепахи, вище від зірки Дубхе у ковші Великої Ведмедиці, знахо­диться найбільша лунка — Полярна зірка. Її оточують лунки, що вибиті на місцях ока, пащі та нижньої частини шиї черепахи. За розташуванням вони нагадують сузір’я Kacionei,

Конфігурація ковша не збігається з сучасною: його «ручку» опущено нижче, значно зміщено відому усім навігаторам зірку Аліот, не на своєму місці й зірка Алькор, що у Стародавньому Римі правила за еталон для перевірки зору легіонерів. Але саме ці відхилення, на думку вчених, якраз і підтверджують достовірність карти. Адже минуло 300 віків, і, звичайно, взаємне розташування зірок змінилося. А саме таким бачили небо стародавні мешканці Сибіру. На кам’яній карті біля Великої Ведмедиці зображено дві зірки, яким важко знайти відповідники на сучасній карті зоряного неба. Може, це згаслі світила?

Зовсім недавно вірменським ученим вдалося розшифрувати загадку доісторичної пам’ятки Зорацкар («Кам’яне військо») в горах Зангезура. Тут, на схилі гори по-

близу невеличкого села Ангехакот, стоять, утворюючи кільця, увіткнуті в землю ка­м’яні стовпи. Висота багатьох із них перевищує два метри. Вік цієї незвичайної споруди -— друге тисячоліття до н. е.

Група вчених на чолі з астрофізиком Ельмою Суренівною Парсамян зайнялися вивченням пам’ятки і дійшли висновку, що це не що інше, як давня астрономічна обсерваторія, призначена для спостережень за Сонцем і Місяцем. У деяких стовпів Із східного боку кілець було виявлено круглі отвори, що могли слугувати для спосте­режень за світилами в певні дні року. Вивчення споруди триває.

Ще в минулому столітті такі визначні астрономи, як Маундер, Сварц, Фламмаріон висловили думку, що серед найдавніших осередків зародження астрономічних знань були Вірменія і Мала Азія. Люди, котрі розділили небо на сузір’я, вважали вони, населяли Землю між 36° і 42° північної широти. Англійський вчений В. Олькотт прямо вказував, що ті, «хто придумав давні фігури сузір’їв, жили найімовірніше в долині Євфрату, а також в околицях гори Арарат».

Дуже цікавий і такий факт. Давні майя, приміром, називали сузір’я, яке ми звемо Скорпіоном, тим же ім’ям. Наш Оріон, або Мисливець, як його звали у Ваві­лоні, Єгипті і Стародавній Греції, в Китаї був відомий як Мисливець, або Осіннє Полювання. Водолія у давній Мексіці нарекли Тлалоком («богом дощу»). Зодіакаль­не сузір’я Овен в Китаї знали як Вівцю. Телець тут звався Биком, а Стрілець (якого зображували у вигляді вершника на коні) — Конем.

Відомий вчений Джорджіо де Сантільяна зазначає щодо назв сузір’їв: «Вони повторювалися, безсумнівно, в усіх країнах — від Мексіки до Африки і Поліне­зії — і дійшли до наших днів». Складається враження, що всі вони беруть свій по­чаток із якоїсь дуже давньої традиції. Хто ж і коли дав їм ці імена?

А тепер повернімося до відкриття вірменських астрономів. «Зрозуміти при­значення кам’яних стовпів нам допомогли існуючі аналоги,— сказала Е. С. Парса­мян.— Понад 300 кам’яних кілець, що нагадують Зорацкар, знаходяться на терито­рії Англії. Серед них — славнозвісний Стоунхендж».

Інший стародавній комплекс для астрономічних спостережень виявлено на ма­лому Мецаморському пагорбі, за ЗО кілометрів від Єревана. Тут, разом із давніми металургійними печами, які розкопали археологи і які діяли ще на початку III ти­сячоліття до н. е., на скелях було знайдено зображення зірок. Згодом виявили й комплекс майданчиків, що слугували для астрономічних спостережень. 2800— 2600 рр. до н. е. тут можна було спостерігати за найяскравішою зіркою північного неба — Сіріусом. Появу цього світила, очевидно, використовували для відрахунку часу. На скелях, поруч із майданчиками для спостережень, чимало зображень су­зір’їв. Коли в середині 60-х років було опубліковано перші результати досліджень давньої обсерваторії на Мецаморському пагорбі, професор Дж. Хокінс заявив, що Стоунхендж не унікальний і слід сподіватися на таку ж високу астрономічну куль­туру у Вірменії.

«ГЕГАМСЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ*,

«КАМ’ЯНА БАБА* ТА ІНШІ

Не так давно єреванський архітектор, завзятий мандрівник Сурен Петросян ви­падково натрапив у суворих Гегамських горах на висоті 3000 метрів над рівнем мо­ря на залишки ще однієї величезної обсерваторії кам’яного віку, збудованої, як вва­жають учені, у III тисячолітті до н. е. На скелях вирізьблено десять тисяч петро-

гліфів — справжня астрономічна енциклопедія! Доктор фізико-математичних наук Б. Туманян вважає, що тут можна розрізнити сузір’я Лебедя, Скорпіона, Стрільця, Лева, Змії тощо.

Недалеко від цих скель Петросян знайшов і залишки величної циклопічної фор­теці. На кам’яних плитах її могутніх фортів безліч наскельних малюнків, а серед них — зображення сузір’їв Тельця та Оріона.

Та найдивовижнІща знахідка — кам’яна плита із зображенням, яке трохи по­дібне до... вкритої кратерами поверхні Місяця! Але ж без оптичних лінз,•неозброє­ним оком її побачити просто неможливо. Історики висловили обережне припущення: а може, астрономи того часу користувалися лінзами з так званого «золотого обси­діану», оптичні властивості якого були відомі нашим предкам дуже давно, або чи­мось на зразок телескопа?..

В Державному Історичному музеї CPCP експонується «кам’яна баба», вік якої бдизько двох тисяч років. У лівій щоці «баби» знаходиться отвір. Кілька жоло­бів та отворів є й у потиличній та тім’яній частинах голови. Чи не була ця «кам’яна мотрона» стародавньою зоряною картою, кам’яним астрономічним приладом?

Дослідники зробили креслення головних пунктів, ЛІНІЙ, площин небесної сфе­ри і одержали копію наочного приладдя для підготовки сучасних штурманів. Потім вони виготовили з дерева кілька паличок, підігнали й закріпили їх в головному уборі мотрони. З’ясувалося, що у розрізі цей головний убір не що інше, як напрямки на певні точки небесної сфери, а одну з ліній націлено на Сонце. Паличка, перпенди­кулярна до напрямку, що вказує на Полярну зірку — пряма, яка лежить у площині небесного екватора у дні рівнодення. А паличка, що виходить з «щоки» — полуденна лінія.

Лінія, що лежить у площині горизонту, і напрямок на Північнй полюс утворюють кут у 45°. Учені вважають, що це — 45 паралель, яка перетинає кубанські степи у районах Краснодара, Армавіра, Ставрополя. Пошуки в архівах музею блискуче підтвердили це припущення. Виявилося, що наприкінці XIX століття цю «бабу» привезли до музею саме із Ставрополля!..

Серед експонатів Ермітажу зберігається рідкісна гірсько-алтайська знахідка, датована VII століттям до н. е. Це — бронзове дзеркало із зображенням на орнамен­ті тварин. В Ермітаж вона потрапила ще 130 років тому з колекції відомого просві­тителя П. Фролова. Досі вважалося, що це предмет жіночого туалету. Однак, пильно вивчивши старовинну річ, науковий співробітник Ермітажу А. Марсадолов дійшов висновку, що вона має Інше призначення. Він звернув увагу на те, як чергуються фігурки тварин, на різні розміри їхніх очей і почав аналізувати дивну композицію. З’єднавши очі тварин лініями, він отримав два рівнобедрені трикутники, що пере­тиналися між собою. А далі вже неважко було зрозуміти, що являє собою ця ком­позиція.

У багатьох народів світу дзеркала правили за мініатюрну модель всесвіту, а зо­браження на орнаментах були своєрідним сонячним календарем. А. Марсадолов вва­жає, що в алтайській знахідці очі тварин на одній дузі — це точки сходу, а на дру­гій — заходу сонця. Лишається відкритим питання: у якому аспекті слід розглядати рух світила? Можливо, що давні алтайці користувалися дзеркалом, щоб стежити за добовим рухом. В такому разі — це схід і захід сонця. Але це може бути й річний рух. Тоді йдеться про те, як чергуються пори року.

У зонах скупчення західнокавказьких дольменів та менгірів можна зустріти «чашкові камені» — менгіри, плити, дольмени із спеціально зробленими на них заглибленнями. Археолог В, А. Кузнецов зумів розпізнати на деяких із цих каменів малюнки зоряного неба і окремих сузір’їв: «На одній з таких площин я знайшов плиту з дванадцятьма «чашками» у верхній частині. Я не сумніваюся в тому, що цей «чашковий камінь» було закопано в землю вертикально І що він був «організуючим початком» цього майданчика... Розташування «чашок» дуже нагадує конфігурацію зірок сузір’я Риб, а «чашка» внизу — сузір’я Овен. Щоправда, кількість «чашок» не відповідає кількості зірок у сузір’ї. То, може, астрономи знайдуть ближчу аналогію на зоряному небі?»

МАГІЧНІ

КОЛА

Подібні знахідки було відкрито не лише у нашій країні. Науковий оглядач чесь­кої газети «Млада фронта» К. Панцер розповів, що на початку 1961 року з будів­ництва Північної автомагістралі археологів сповістили, що за 20 кілометрів від Праги знайдено залишки стародавнього житла. Вчені встановили, що під шляхом, біля села Макотржаси, знаходиться велике селище кам’яного віку. Згодом було до­ведено, що загальна площа його — сто гектарів.

Археологи виявили величезний квадрат із брамами в серединах західного й схід­ного його боків. Пряма лінія, що з’єднує центри брам, вказує на місце горизонту, в Якому приблизно 5,5 тисячі років тому заходила Бетельгейзе — найяскравіша зірка сузір’я Оріон. За цим напрямом стародавні астрономи могли встановити розта­шування південного прямокутника. Пряма лінія від нього до східної брами вказує на найпівнічнішу точку сходу Місяця, що буває раз на 18,6 року. Коли з південно- західного кута квадрата дивитися у центр брами, то погляд спрямовуватиметься на точку зимового сонцестояння. І це ще далеко не всі особливості Макотржаського квадрата.

На плато гірського масиву Біг-Хорн в американському штаті Вайомінг знахо­диться викладене з каменів колесо, яке називають «медичним», «магічним» або «знахарським». Його діаметр — близько 25 метрів, а від пірамідальної ступиці в центрі розбігаються двадцять вісім променів-«спиць». По ободу розташовані ще шість невеличких пірамідок.

Це колесо привернуло увагу ще перших білих переселенців, однак тамтешні індіанці так і не змогли пояснити, ким воно зроблено^ Декотрі вчені висловили припущення, що воно могло зображувати символами план знахарського вігваму. Були й інші гіпотези, аж поки за дослідження знахідки взявся астроном Джон Едді. Після тривалої копіткої роботи він незаперечно довів, що насправді все було якраз навпаки: саме вігвами знахарів племені чейєнів віддавна будувалися за взір­цем «сонячних коліс». Спочатку Едді встановив, що напрямок від центра колеса на одну з пірамід ободу вказував місце сходу сонця у день сонцестояння, а на другу — місце його заходу. Отже, колесо «працювало» — як І в ті часи, коли індіанці, котрі збиралися довкола нього, чекали на початок «танцю сонця», сигнал до якого подавало саме світило. Тоді можна було святкувати початок літа і братися до важливих справ: адже у цей день, як вірили індіанці, «Сонце найвище, а життєдайна сила світу най- міцніша».

А згодом, з допомогою розрахунків, Едді перевірив напрямки на інші пірамідки. Прицільні лінії на них указували на місця сходу трьох найяскравіших зірок небо-

схилу; Альдебарана а сузір’ї Тельця, Ригеля в Оріоні і Cipiyca у Великому Псі. Едді припустив, що на початку XVl століття (коли, як вважають, було збудовано це ко­лесо) Альдебаран міг слугувати провісником літнього сонцестояння: він з’являвся на небі якраз перед сходом сонця у перший день літа. Те ж саме відбувалося з Риге­лем через 28 днів, а іце через 28 — із Сіріусом. Щодо Альдебарана, то напрямок на нього зрозумілий, але навіщо були потрібні Ригель та Cipiyc?

Та це ще була лише гіпотеза, яка вимагала перевірки. І Едді почав шукати інші «магічні колеса». На жаль, не всі вони збереглися. Аж ось нарешті успіхі Знайдено дуже цікаве «магічне колесо» на вершині гори Myc у південній частині канадської провінції Саскачеван. Ще й нині серед місцевих індіанців живуть легенди, що воно якимось чином пов’язане з Сонцем та зірками. Хоча між Мусом та Біг-Хорном май­же тисяча кілометрів, обидва колеса зорієнтовані однаково, наче їх будували одні й ті самі люди. Колесо недвозначно вказує на схід у день літнього сонцестояння, на Альдебаран, Ригель і Cipiyc!

Навіщо індіанцям потрібні були найяскравіші зірки неба? Хто вони, будівники магічних колес? Адже сучасні індіанці не знають, як їхні предки «обертали» ці ко­леса...

Останнім часом учені відкрили чимало астрономічних обсерваторій кам’яного віку. Одна з них — велика обсерваторія на березі озера Туркана в Кенії, збудова­на близько 2300 років тому і являє собою масивні базальтові стовпи, розміщені по колу. Після тривалих досліджень гігантських каменів, що височать на березі озера Тітікака болівійському вченому Освальдо Рібейрі вдалось довести, що вони є складовою частиною обсерваторії, збудованої за тисячу років до нашої ери, тобто ще до появи цивілізації інків.

У нашій країні давні астрономічні обсерваторії кам’яного віку (крім уже згаду­ваних вірменських) знайдено і в інших республіках. Так, про кам’яні круги із спи­цями, що дуже нагадують «магічні кола» індіанців Америки, пише зоолог П. I. Mapi- ковський, котрий відшукав їх у 1977 році в пустелях Казахстану.

А в Тульській області, иа крутому березі ріки Красива Меча височить велетенсь­ка тридцятитонна кам’яна брила. Невідомі майстри висікли з пісковика це гігант­ське «кам’яне яйце» і вкотили його на високий берег з нахилом 30°—40°. Тут вони встановили його на три кам’яні підпорки, що глибоко входять у землю. На верхівці каменю вирізьблено рівчак, через який, наче крізь приціл, можна було спостеріга­ти схід сонця в день зимового сонцестояння (воно сходило з протилежного боку рівчака).

І знову вже вкотре ми зустрічаємось із намаганням давніх будівничих зробити свій «приклад» для астрономічних спостережень масивним і міцним, «вічним». Та будівничі з Красивої Мечі нічого, мабуть, не знали про прецесію земної осі, в ре­зультаті чого через сотні років камінь перестав задовольняти потреби спостерігачів: його рівчак — «приціл» — вже не був націлений иа точки сонцестоянь. Археологи встановили, що древні зодчі робили невдалу спробу поглибити рівчак І зорієнтувати камінь в новому напрямку. Після цього «Обсерваторію», як і її аналоги в інших краї­нах, було назавжди покинуто...

НАВІЩО МИСЛИВЦЯМ ЗІРКИ?

Перше й найпоширеніше пояснення — для створення календарів точних і до­кладних, а інколи (як у майя) навіть точніших за сучасні. Але ж для цього досить спостережень за Сонцем і Місяцем. Винятком були лише єгиптяни, які розробили місячний календар ще до 3000 р. до н. е. і приводили його у відповідність з со­нячним роком, спостерігаючи щороку геліакальний схід Cipiyca (першу появу цієї' зірки перед самим світанком у східній частині неба). А ще — для планування сіль­ськогосподарського року і регулювання посівів. Але навіщо ж така докладність? У ті часи один-два тижні не мали великого значення для посіву, набагато важли­вішим був стан грунту: сухий він чи вологий чи легко його обробляти? До того ж, навіть досвід наших дідів та батьків свідчить, що у цій справі аж ніяк не останнє значення має народна мудрість, народні прикмети. А у нас немає ніяких підстав вва­жати, що такими прикметами древні не користувалися. То для чого їм було знати про зірки?

Навряд чи так вже потрібні вони були мореплавцям: адже у ті часи мореплавство існувало далеко не у всіх народів, а якщо й існувало, то було здебільшого ка­ботажним. А для плавання вздовж берегів зірки ні до чого; коли й віднесе від бе­рега, то легко зорієнтуватися за Сонцем або Місяцем.

Можна пояснити зацікавлення Місяцем у народів північ но-західної частини Європи: викликані ним припливи впливають на рибальство і мореплавство. Так має право на існування гіпотеза, що за допомогою того ж Стоунхенджа та йому по­дібних передбачали час припливу. Але й її можна відкинути: хіба для цього потрібні були такі велетенські споруди? Слід сказати, що відомий мандрівник, грек Піфей, який у 350—320 рр. до н. е. відвідав Британію і Скандінавію, після повернення в рід­ну Массілію (Марсель) першим в античному світі заявив, що морські припливи ви­кликані Місяцем. Він також вказував (за переказом Гіппарха) на місце розташу­вання світового полюса в небі. Сучасні астрономи встановили, що в часи ПІфея полюс світу не збігався з Полярною зіркою, а знаходився саме там, де вказав він. То чи не запозичив Піфей ці знання з астрономії під час багатолітніх мандрів у «краї­ні гіпербореїв»?

Не можна цілком виключати й релігійну версію. Дехто з учених вважає, що об­щини, які орієнтували свої подовжені могильники й коридорні могили на місце схо­ду Сонця у день літнього або зимового сонцестояння, складалися, найімовірніше, з сімей землеробів, які поклонялися Сонцю і вірили, що воно примножить їхні врожаї й стада худоби. З Сонцем і Місяцем були пов’язані різні свята, і зрозуміло, що докладні знання про ці небесні тіла підсилювали «магічну силу» жерців і їхню владу.

Отже, щодо Сонця й Місяця може виявитися вірогідною будь-яка з наведених вище гіпотез чи всі вони разом узяті (це не виключає можливості існування й Інших гіпотез) або жодна з них не заслуговуватиме на увагу. Єдиного, остаточного і пе­реконливого пояснення спостережень наших далеких предків за зірками наука поки що не запропонувала.

Хто ж має рацію? Дж. Хокінс, котрий припускає, що предки за допомогою астрономічних напрямків намагались зв’язати людину на землі із богами в небі? Чи ті, хто вважає, що вони у такий спосіб прагнули лишити спогад про себе нащад­кам, а щодо напрямків на небесні тіла, то це лише випадковий збіг обставин? Чи чеський письменник В. Замаровський, який пов’язує (як і більшість єгиптологів) точність астрономічної орієнтації пірамід з релігійним уявленням, згідно з яким померлий фараон підіймається в небо до зірок, де займає місце над Північним полюсом, сам перетворюючись на зірку? А може, ті, хто каже, що потяг до астроно­мії у древніх можна пояснити жадобою до знань, допитливістю, притаманними лю­дині у всі часи?

А чи не буде достатньо імовірною гіпотеза, за якою усі ці спостереження, що сягали далеко за межі практичних потреб, робилися за традицією, яка Існувала з давніх-давен і була успадкована від невідомих попередників, котрі добре знали, навіщо це потрібно?..

Однак час вже перейти до розповіді про найбільшу, найвеличнішу з астроно­мічних споруд кам'яного віку — знаменитий Стоунхендж.

ЗАГАДКИ

«ВИСЯЧИХ КАМЕНІВ»

У південній частині Англії, на Солсберійській рівнині бовваніють велетенські кам’яні грубо обтесані бруси з сарсенового пісковику, розставлені у вигляді велико­го кола. Зверху на них покладено трохи «менші» 25-тоннІ кам’яні перемички. Все­редині кола - 50-тоннІ камені з перекладинами, так звані триліти. Є тут ще одне кільце з 5-тонних, так званих «блакитних» каменів. Уся споруда оточена великим земляним валом і ровом. Це й є Стоунхендж, що в перекладі з кельтської означає «висячі камені».

Стоунхендж привертає увагу вчених і допитливих туристів вже багато років. Легенди оповідають, що його спорудили все ті ж загадкові карлики, про яких ми роз­повідали раніше. За іншими переказами, Стоунхендж — пам’ятник часів леген­дарного короля Артура І рицарів Круглого стола або храм друїдів.

Археологічні дослідження руїн Стоунхенджа дозволили встановити, що він будувався майже 300 років (Хокінс пише, що навіть близько 5001), а завершилося будівництво близько 1450 р. до н. е., тобто за кілька століть до Троянської війни, оспіваної Гомером в «ІлІаді». А зовсім недавно археологи подовжили його вік ще на тисячу років. Майже три з половиною тисячі років Стоунхендж руйнують час, дощі, вітер, сонце, а до недавнього часу — й туристи (ще років із сімдесят тому було «мод­но» відбивати і брати «на згадку» шматки каменів Стоунхенджа). Зникла частина кам’яних стовпів, інші впали на землю, заросли мохом і травою. 1 все ж, навіть те, що лишилося, вражає своєю грандіозністю, чітким планом і... загадковістю!

Якщо це стародавній доісторичний храм, як вважають деякі археологи, то чому його спорудили з таких величезних і важких блоків? Адже навіть в наш час, коли є могутні підйомні крани, трейлери та інша техніка, зведення подібної споруди до­сить складне завдання. Ось як, наприклад, описує відомий археолог О. Формозов процес перевезення в наш час одного з абхазьких дольменів: «У I960 році було ви­рішено перевезти один Із дольменів з Ешері в Сухумі, у двір-абхазького краєзнав­чого музею. Вибрали найменший і підвели до нього підйомний кран. Як лише за­кріпляли петлі сталевого тросу до покривної плити — вона не рухалася з місця! Викликали другий кран. Два крани зняли багатотонного монолІта, проте підняти його на вантажівку так і не змогли. Цілий рік пролежала покрівля в Ешері, чекаючи, коли в Сухумі прибуде потужніший механізм. У 1961 році цей механізм прибув, і всі камені навантажили на автомашини. Проте найважче було попереду: зібрати будиночок заново. Реконструкцію вдалося здійснити лише частково. Покрівлю опус­тили на чотири стіни, але розвернути її так, щоб краї стін увійшли в пази на внутріш­ній частині поверхні покрівлі, не змогли. В давнину плити було підігнано одна до одної так ретельно, що між ними не проходило лезо ножа. Тепер тут лишився вели­кий проміжок».

Як же справлялися з подібними завданнями зодчі кам’яного віку, в розпоряд­женні котрих були лише примітивні важелі, котки і власна мускульна сила? А вони, як на те, і je й навмисне ускладнювали собі роботу. Наприклад, 5-тонні блоки «бла­китних каменів» для спорудження одного з кілець Стоунхенджа було доставлено на Солсберійську рівнину за 380 кілометрів, з гір Корнуоллу, хоча поряд із Стоунхед- жем можна було видобути блоки такого ж розміру з іншого каменю — сарсенового пісковику. 1 все ж, важкі блоки тягли саме здаля, долаючи сотні кілометрів, де­сятки річок, пагорби і багна!

Розшифрувавши етапи будівництва Стоунхенджа і основні параметри його бу­дови, вчені були вражені. Виходило, що будівничі були добре обізнані з математикою і астрономією. Споруду явно зводили за заздалегідь розробленим планом, точно розташовуючи її елементи і орієнтуючи їх відносно сторін світу. Підрахунки пока­зали, що для будівництва такої споруди потрібні були багаторічні зусилля багатьох тисяч людей. Звідки ж вони взялися в ті часи? В розпорядженні владик таких мо­гутніх стародавніх держав, як Стародавній Єгипет або імперія інків, були мільйони піддайих, десятки тисяч рабів, котрих фараон або Верховний Інка могли примусити працювати на зведенні пірамід чи інших грандіозних споруд. А хто міг зібрати таку кількість людей на території Британії три з половиною тисячі років тому, коли там, за підрахунками археологів, в часи будівництва Стоунхенджа жили лише розрізнені малочисельні племена мисливців і збирачів, а загальна чисельність жителів острова не перевищувала кількох тисяч? Справа безнадійно ускладнюється, коли згадати, що Стоунхендж не являє собою чогось унікального для тієї епохи, бо крім нього в Англії налічується ще близько трьохсот подібних кругів, а також безліч кромлехів і дольменів. Мимоволі приходиш до невтішного висновку, що наші знання про життя й діяльність людей кіпця кам’яного віку, про їх наукові й технологічні досягнення, м’яко кажучи, далекі від істини.

В середині 60-х років за вивчення Стоунхенджа взявся американський астроном, професор Джеральд Хокінс. Ретельно замірявши взаємне розташування кам’яних монолітів і співставивши його з напрямками на певні астрономічні точки небосхилу (місця сходу й заходу Сонця в дні сонцестоянь і рівнодень тощо), Хокінс за допомо­гою складних обчислень на ЕОМ дійшов несподіваного висновку: Стоунхендж являв собою астрономічну обсерваторію і водночас своєрідний «комп’ютер кам'яно­го віку». Вузькі щілини між багатотонними трилітами Стоунхенджа разом із так званим «п’яточним каменем» й Іншими деталями споруди слугували візирами, котрі з точністю до I⁰ фіксують моменти сходу й заходу Сонця й Місяця в.особливі пори року — дні сонцестояння й рівнодення тощо. Згідно з висновками Хокінса, Стоун­хендж давав змогу людям, котрі провадили тут систематичні спостереження, перед­бачати моменти сонячних І місячних затемнень. Більше того, виявилось, що всі ці ефекти можливі лише на тій географічній широті (51 ° 17^z>, де стоїть Стоунхендж — тобто давні зодчі заздалегідь визначили місце, де його слід будувати.

Хоча й дуже неохоче, але вчений світ змушений був погодитись з висновками ХокІиса, а його книга (у співавторстві з Дж. Уайтом) «Розгадка таємниці Стоун- хенджа» за короткий час стала бестселером (двічі вона видавалась і в нашій країні російською мовою).

Отже, Стоунхендж — обчислювальна машина кам’яного віку? Ця парадоксальні інтерпретація обсерваторії, запропонована Хокінсом, нині вже не викликає подиву. Трилітами та іншими каменями й лунками було зафіксовано азимути всіх найважли­віших положень Сонця й Місяця. Усе це блискуче доведено з допомогою ЕОМ. А парадоксально те, що в Історії неоліту Британії (та й усієї Європи) з’явились не­відомі джерела таких високих астрономічних знань. Хто був «генеральним кон­структором» цього дива? Як зумів він захопити своєю ідеєю тих, хто правив остров’я­нами, відірвати тисячі людей від добування хліба насущного і примусити їх «безглуз­до» перетягувати камені? Не може не дивувати той факт, що будівниками були три народи, котрі змінювали один одного протягом віків і не володіли ані писемністю, ані системою числення. І, незважаючи на це, десятки поколінь з незрозумілою впертістю продовжували й блискуче завершили спорудження цього астрономічного центру. Важко відмовитися від думки, що Стоунхендж збудований за єдиною за­думкою, згідно із заздалегідь складеним грандіозним планом. Виходить, що ті, хто будував «першу чергу», повинні були на 300 років уперед спланувати послідов­ність робіт і уявити собі планування комплексу, узгодивши його геометрію з астро­номією!

Головне питання навіть не в трудомісткості будівельних робіт. Можна, звичайно, припустити, що на той час існували якісь примітивні технічні засоби, за допомогою яких пощастило спільними зусиллями відколоти, обробити, перетягти й встановити гігантські брили. І справа навіть не в організації робіт, хоча й вона, кажучи сучас­ною мовою, вимагає ефективної системи управління, постачання й контролю.

Суть загадки в тому, що древні британці якимось чином знайшли принцип цієї складної «обчислювальної машини» і з високою точністю відтворили її принципову схему на місцевості, не володіючи, як ми вже підкреслювали, писемністю, системою числення, не маючи уяви про параметри Землі, Сонця, Місяця, інших планет, без жодних топографічних і геодезичних приладів, щоб зробити розмітку як самого Стоунхенджа, так і існуючих навколо нього пам’яток, що утворюють з ним єдину систему.

Будівництву, безумовно, мав передувати етап розвитку й вдосконалення бу­дівельного мистецтва накопичення спостережень у галузі астрономії. Проте ми не маємо жодних свідчень щодо високого рівня знань мешканців стародавньої Брита­нії. Та й яка життєва необхідність могла змусити мисливців і збирачів будувати ме-. галітичний комплекс, розраховувати діаметри планет та їхні орбіти, відстань від Мі­сяця до Сонця? І до того ж усі ці відомості зашифровувати в лабіринті Стоунхенджа? Найважливіше з питань: як будівничі визначили, що комплекс слід розташувати саме на 51° 17' північної широти? Адже на цій широті кут між азимутами місячного і сонячного напрямків становить майже точно 90°. А щоб відшукати широту, по­трібна була ціла сітка спостережних пунктів на меридіані по всій Британії. І лише на основі аналізу усіх спостережень за багато десятиліть можна було знайти по­трібну широту. Хто ж це зробив? А може, це чистісінький випадок, збіг обставин, ну які могли бути спостережні пункти в той час? Та не хотілося 6..₁

Стоунхендж вивчено, як то кажуть, вздовж і впоперек. Дослідники розглядали його з історичної, археологічної, нарешті — з астрономічної точок зору, але не аналізували його системних, кількісних зв’язків з Іншими мегалітами. Геометрію цього складного комплексу практично не вивчали.

1 ось радянські вчені, геолог В. Авінський і математик В. Терьошин, відкрили нові, приголомшуючі властивості кромлеху, що базувались саме на геометричних законо­мірностях. Ми не будемо детально переказувати усі подробиці їхніх досліджень, розповімо лише, в чому полягали згадані властивості. А най доли гливішим чи­тачам рекомендуємо прочитати хоча б щорічний збірник «На суше и на море» за 1980 рік.

Було встановлено, що при спорудженні не лише Стоунхенджа, але й багатьох інших мегалітів Англії, керувалися ідеєю многокутника. Скажімо, в композиції комплексу Ейвбері, розташованого на північ від Стоунхенджа, можна виявити шести­кутник, а у структурі «Святилища» — дев’ятикутник. В плануванні самого ж Стоун­хенджа використані дев’ятикутник і одинадцятикутник. Через подвоєний одина­дцяти кути и к у Стоунхенджі зашифровано співвідношення довжини кола і його діа­метра, тобто число «пі». Більше того, діаметр комплексу і внутрішній діаметр сарсе- нового кільця з погрішністю не більше двох процентів моделюють поперечники Зем­лі й Місяця.

Далі вчені спробували знайти в Стоунхенджі нову фігуру з мінімальною кіль­кістю кутів. Нею виявилася пентаграма. Коли Ті було накладено на схему Стоун­хенджа, стало ясно, що саме вона лежить в основі його планування. Щонайменше п’ять концентричних кілець кромлеха співпали з колами пентаграми. На думку до­слідників, діаметри цих кіл моделюють поперечники планет земної групи й Місяця, оскільки відхилення для дійсного співвідношення діаметрів (Землю прийнято за одиницю) не перевищує одного процента. Свого часу Дж. Хокінс писав, що в кром­леху є даа кола, з якими «пов’язані справді карколомні загадки». Розрахунки Авінсь- кого і Терьошина показали, що в розмірах цих кіл можна побачити діаметри Мерку­рія та Марса.

Знайшли вчені і спосіб обчислення поперечників для інших планет. Отже, пента­грама, що несе в собі інформацію про конструкцію Стоунхенджа,— це його друга особлива властивість.

Якщо вийти за межі кромлеха, то можна побачити, що від П'яточного каменя на північний схід веде алея з валів та ровів. Вважається, що вона правила за найко- ротший шлях для транспортування каменів від ріки Ейвон до «будівельного май­данчика». Але, як виявилось, в ній криється і глибокий астрономічний зміст. Річ у тім, що алея уривається біля Вудхенджа — дерев’яної споруди, котра з’явилася чи не ра­ніше за свого кам'яного сусіду Стоунхенджа (англійською мовою «стоун» — ка­мінь, а «вуд» — деревина). Відстань між ними точно дорівнює ЗО діаметрам Стоун­хенджа і моделює середній радіус місячної орбіти числом земних діаметрів, як це прийнято в сучасній астрономії.

Коло з цим радіусом, проведене на місцевості, проходить одразу через три так звані «довгі могильники». Отже, збільшивши таким чином Стоунхендж й побудував­ши гігантську пентаграму, можна побачити, що вона контролює всі навколишні пам’ятники. її головну вісь позначено алеєю, а жоден з одинадцяти «довгих могиль­ників» не потрапив у її «мертві зони». Усі пам’ятники пов’язані між собою лінійними й кутовими залежностями. Після численних вимірів і розрахунків учені дійшли висновку, що виявлене «геометричне місце точок» є унікальним. Абсолютно не­можливо, щоб розташування цих точок було випадковим. Отже, можна припустити, що не лише сам Стоунхендж, а й усі мегаліти навколо нього споруджувались за єдиним планом. Хто ж міг скласти цей фантастичний план, що його протягом століть дотримувались багато поколінь будівничих?

Збільшення діаметра Стоунхенджа в 60 разів показало, що головні мегалітичні споруди Англії лежать у розрахункових точках, знайдених з допомогою пента­грами, а їхнє розташування відповідає вимогам геодезії і має астрономічний зміст. Виявилося, що найголовнішу роль особливого цифрового модуля для древніх бу­дівників відігравало число 11 (згадаймо лишень одинадцятикутник, що породив пентаграму та одинадцять «довгих могильників»).

У 1966 році в журналі «АнтиквІті» («Древність») виступив із статтею один із найвизначніших сучасних астрономів Фред Хойл. Він, як і Хокінс, вважав, що Стоун­хендж — це, звичайно, дуже хитромудра астрономічна обсерваторія і водночас ка­лендар. Але Хойл додав, що ті, хто збудував кромлех, володіли знаннями, які можна порівняти хіба що Із знаннями Ейнштейна. На його думку, математики, котрі «пла­нували» Стоунхендж, були озброєні такою інформацією, яка нам і не снилася. До ре­чі, з ним погоджується і французький вчений Mopic Шателен. Він, та й не лише він, вважає, що розкрито ще далеко не всі таємниці Стоунхенджа.

М. Шателен констатує, що всі діаметри кіл Стоунхенджа можна поділити на сім, а всі периметри кіл — на двадцять два, а це, зрозуміло, аж ніяк не випадко­вість. Виходить, що тисячі років тому стародавні мешканці Британії знали значення числа «пі»: для цього досить двадцять два поділити на сім... Як і Терьошин, Шателен гадає, що Стоунхендж дозволяє підрахувати відстань від Сонця до будь-якої з планет нашої системи. Але ж відкриття деяких з цих планет — надбання сучасної науки!

Шателен визначив також, що розташування окремих елементів Стоунхенджа від­повідає точкам сходу й заходу десяти головних (тобто найяскравіших) зірок... 12 тисяч років тому! Це Вега, Кастор, Альціон, Альдебаран, Альтаїр,'Бетельгейзе, Ригель, СірІус, Антарес і Фомальгаут. Чи можливо, щоб це був чисто випадковий збіг? А якщо говорити про розміри Стоунхенджа, то Шателен звертає увагу на такий факт: більш ніж імовірно, що довжини всіх доісторичних футів та ліктів були похідними від величини градуса географічної довготи на різних географічних ши­ротах. Якщо це й справді так, то це ще одне доповнення до наших знань про до­історичні часи: адже той, хто знає довжину географічного градуса, повинен знати, що Земля — куля, і знати розміри цієї кулі!

Як відомо з історії астрономії, ні у єгиптян, ні у вавілонян, ні у греків немає хо­ча б найменшого натяку на знання поперечників планет та параметрів їхніх орбіт. Постає питання: хто ж заклав ці знання в Стоунхендж? 1 чи існували вони? Дехто з дослідників припускає, що, можливо, таким розташуванням частин Стоунхенджа і відносно до нього інших мегалітів Англії будівничі кромлеха якраз і намагались встановити відносні розміри планет? Отримані ними при цьому астрономічні й мате­матичні значення ряду параметрів планет Сонячної системи мають приблизні вели­чини. Це можна пояснити тим, що вони не могли скористатися з якихось письмових приладів при обчисленні значень тригонометричних функцій або при розв'язанні рівнянь, а відкладали всі розміри з допомогою примітивних одиниць просто на місцевості.

Інші вчені схиляються до думки, що для стародавніх мешканців Британії та пів­нічної Франції такі мегалітичні споруди, як Стоунхендж, були як астрономічними, так і культовими, ритуальними. Поряд із вивченням планет, зірок, сходів і заходів Сонця й Місяця, там ховали померлих, про що свідчать численні могильники та інші обрядові місця. Не виключено, що поховання в різних місцях саме й відбува­лося в точно окреслений час: його було пов’язано із фазами Місяця або іншими при­родними явищами.

Але, незважаючи на всі міркування, загадка лишається нерозгаданою. Картина життя давніх британських мисливців і збирачів часів спорудження Стоунхенджа, що склалась на основі археологічних розкопок, ніяк не узгоджується з тими незро­зуміло високими астрономічними й геодезичними знаннями, що їх викладено в Сто- уихенджі. З одного боку — найпримітивніші копалки з рогу оленя, горщики з не- випаленої глини, а з другого — складні астрономічні спостереження, знання діа­метрів і орбіт планет, числа «пі» тощо.

Що змусило нечисленні племена вільних мисливців згуртувати свої зусилля для побудови кромлеха? Чи не є Стоунхендж вираженням невідомої інформації, зміст якої навряд чи розуміли самі будівничі — інформації, набагато давнішої за віком, яка згодом просто перетворилась на традицію, що примушувала їх не припиняти роботи протягом майже 300 (або й 500) років, тобто десятків поколінь?

У сьомому номері журналу «Техника — молодежи» за 1986 рік було вміщено нарис Ф. Кравченка з Ялти, котрий нарешті ставить усі крапки над «і» і відповідає одразу на всі нерозв’язані питання щодо Стоунхенджа. Автор переконаний, що спо­руда мала виключно «захисне й мисливське призначення»! Це була попросту веле­тенська пастка, куди мисливці заманювали мамонтів, носорогів тощо. Розлючені тварини несамовито кидались вперед, але пробитися всередину їм заважало кам’яне коло з щілинами, в яких вони й застрявали, а мисливці, котрі збиралися у верхній де­рев’яній надбудові, спокійнісінько полювали на них. І не слід притягувати за вуха якісь там планети й зірки!

Чим не відмінне рішення? Та ми скоріше схильні погодитися з коментарем ре­дакції журналу, що гіпотеза Ф. Кравченка знаходиться, так би мовити, «на стику археології й гумору — двох галузей, які досі не перетиналися», хоча автор обстоює свою думку цілком серйозно. Нам здається, що величність І довговічність Стоунхенд­жа свідчать про те, що в ньому закладено дуже важливу інформацію, і після багато­річних досліджень наука ще тільки ледь-ледь торкнулася таємниці цієї споруди.