Загальна характеристика проблеми.

В IX—X ст. всі східнослов’янські землі були об’єднані в єдиній державі — Русі з центром у Києві. Київська Русь стала однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи.

Про її місце та роль у світовій політиці свідчать з IX—X ст. досить регулярні повідомлення в арабських, візантійських та за­хідноєвропейських джерелах: хроніках, географічних та політич­них трактатах. Про Русь писали як про «великий народ» (Аль- Масуді). Відмічалася історична місія Русі як основної сили, що захищає західні країни від агресії кочових орд (Никита Хоніат). Про те, що Русь «чують всі чотири кінця землі», писав ще в XI ст. видатний мислитель вітчизняного середньовіччя Іларіон.

У давньоруських літописах, народних переказах та билинах, які по праву називають «історією, написаною самим народом», києворуський період виступає як час процвітання та єдності східних слов'ян, формування у них самосвідомості, усвідомлення свого місця та значення у світовій історії. Вдивімося в зобра­ження князя Володимира І на монетах: він в одязі і вінці, як візантійський імператор. За часів Київської Русі відбувається консолідація східнослов’янських племен, формування давньо­руської народності зі спільною територією, мовою, культурою. У складі Київської Русі опинилось багато неслов’янських пле­мен: фінно-угорських — на півночі, тюркських — на півдні, які політично та етнічно інтегрували в східнослов’янський світ. Тіс­ні взаємозв’язки існували між Руссю та народами Прибалтики.

Для східних слов'ян та інших народів Східної Європи Київ­ська Русь відкрила новий, феодальний, етап у їхньому розвитку. Київ, «Руська земля» стали одним із епіцентрів формування феодальних порядків, поземельних відносин, які поступово ви­зрівали в надрах «варварського» суспільства — племінних кня­зівств з їхнім общинним устроєм та язичницьким світоглядом.

Інститут рабства, який існував у східних слов’ян, але не став основою соціально-економічної системи, знайшов своє місце і в умовах ранньофеодальних відносин, співіснуючи з такою ран­ньою формою експлуатації, як данина («полюддя»), що сплачу­валась київському князю підвладними землями. Поступово від­бувалося також захоплення земель князями та знаттю у общин («окняжіння» земель) із запровадженням відробітків для за­лежного населення. Прибутки князів та бояр, одержані в такий спосіб, через зовнішню торгівлю перетворювалися в багатства гроші, зброю, коштовні прикраси, посуд.

Феодальна знать зосереджувалась у містах, більшість з яких виросла із політичних адміністративно-воєнних центрів племін­них князівств. Смерди, общинники («люди»), раби та холопи, а також деякі інші категорії залежного населення проживали в сільській місцевості; в общинах («верв’ях») чи в панському господарстві.

Утверджується феодальний лад, змінюються форми експлуа­тації та організації господарства феодалів, збільшується додат­ковий продукт панівних верств, удосконалюються форми прав­ління та право. Все це сприяє розквіту Київської Русі, її еконо­міки і культури. Розвиток феодальних відносин супроводжується соціальною диференціацією суспільства, що знайшло відбиток в усіх сферах життя, в типах поселень, що виконують тепер різні соціальні функції (в літописах: «село», «деревня», «сельце», «погост», «двор», «дом»). Серед них найдавніші, великі поселен­ня— «погости» — відігравали роль центру общин, де розміщу­валися торжища, культові заклади. «Двори» були укріпленими замками феодалів. Особливу роль відігравали міста (літописні: Київ, Чернігів, Стара Ладога, Псков та ін.). Уже в IX—X ст. у літописах згадується понад 20 давньоруських міст, а в XIII ст.— близько 300. Серед них — столиці земель-князівств, які на той час були великими населеними пунктами площею в кількасот гектарів. У них проживали десятки тисяч мешканців. Міста були центрами економічного, політичного та культурного життя.

Територія, на якій київські князі збирали полюддя в першій полонині X ст.

лише верхнім шаром, який ліг на підгрунтя давніх культурних традицій осілого, землеробського народу з його багатою фоль­клорною спадщиною, прикладним мистецтвом, досвідом будівни­цтва жител та захисних споруд, давніми зв’язками з світовими цивілізаціями — античною і близькосхідною. Історія донесла до наших часів цей чудовий сплав антично-візантійської і східно­слов’янської культури в пам’ятках давньоруської літератури («Слово» митрополита Іларіона), архітектури (Софійський со­бор). На всіх етапах свого розвитку Київська Русь не залиша­лась осторонь від загальноєвропейського процесу, підтримуючи різноманітні зв'язки з країнами Західної Європи — Англією, Францією, Данією, скандінавськими державами, своїми сусіда­ми— Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, а на сході — з країнами Закавказзя, Середньої Азії,

Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст., доки не була погромлена, розорена і підкорена монголо-татарами. Остан­нє століття свого існування Київська Русь переживає складний період феодальних усобиць, політичного сепаратизму, внаслідок чого формуються нові центри і нові політичні утворення — кня­зівства. Питання щодо політичного устрою руських земель інтер­претується неоднозначно. Прихильники концепцій «розпаду» держави визначають період від середини XII ст. і до 40-х років XIII ст. як період «удільний» (російська історіографія XIX ст.) чи «земський» (М. С. Грушевський). Більшість сучасних дослід­ників припускаються думки, що й після розпаду «триє» (триум- вірату) Ярославичей і після Володимира Мономаха на руських землях зберігалася загальноруська форма правління, київський стіл залишався символом великокнязівської влади і об’єктом «колективного сюзеренітету найбільш сильних князів» (П. П. To- лочко). Боротьба за консолідацію земель продовжувалася і в цей період. Таким чином, Русь IX — першої половини XIII ст, мало відрізнялася від інших розвинутих феодальних країн Євро­пи: розвивалася система васалітету та ієрархії влади, відсутні на ранньому етапі історії держави. Удільні князівства, землі не були стабільні. Загальноруські принципи влади різнилися феде­ралізмом, а правлячі династії зберігали певну єдність завдяки спільності походження.