Соціально-економічний і політичний розвиток.

Питання про характер господарства, соціально-економічну структуру та полі­тичний устрій східних слов’ян напередодні утворення держави широко вивчаються із залученням як писемних, так і археологіч­них джерел.

На поселеннях VIII—IX ст. у різних регіонах України досить поширені археологічні знахідки орних знарядь. Так, широколо- патеві наральники (залізні наконечники рала), що використову­валися на «легких» староорних землях, знайдені при розкопках поселень у Пеньківці, Сахнівці, Ріпневі, городищ — Хотомель- ського, Новотроїцького, Волинцівського та ін. Відкриті також залізні деталі від плуга — чересла. Для північних районів були характерні залізні наконечники лемешів сохи, більш придатної саме для лісової зони. Знахідки злаків та їх відбитків на гон­чарних виробах свідчать про широкий асортимент сільськогоспо­дарських культур: наші предки’ знали кілька сортів пшениці, жита, просо, ячмінь. Поселення VIII—IX ст. розташовані у ви­гідних для орного землеробства місцях. Вирубне землеробство, про існування якого свідчать знахідки залізних сокир, ще не втратило в ті часи свого значення й використовувалося для під­готовки додаткових ділянок на випадок неврожаїв, збільшення данини під час воєн тощо. Про розгортання орного землероб­ства у VIII—IX ст. говорить масове вирубування лісів. Напри-

Сільськогосподарські знаряддя слов’ян:

/-Ii ст.

клад, досліджуючи в Київському Подніпров’ї слов’янське посе­лення Обухів II, ми з’ясували, що в III—VII ст. його будівлі ма­ли глинобитно-каркасну конструкцію, а з VIII ст.— майже ви­ключно зрубну (будівельний матеріал походив із місцевих лісів).

У висвітлюваний час розвиваються окремі райони орного зем­леробства. Вони оточують центри політичних об’єднань: Київ, Чернігів, Стару Ладогу, Смоленськ та інші, які згодом перетво­рюються на міста.

Структура поселень VIII—IX ст. у порівнянні з попереднім періодом свідчить про зміну земельних відносин: патріархальні «малі» поселення пра- зько-пеньківського типу змінюються «великими» (з дворами, вуличним пла­нуванням), що їх можна ідентифікувати із сусідською громадою. Мешканці цих поселень займалися також тваринництвом, розводячи в основному ве-

Срібні прикраси із слов’янських пам’яток VIII—IX ст.

лику рогату худобу: кістки корови (бика) становлять понад 50 % загальної кількості остеологічного матеріалу. Відстань між великими поселеннями або городищами досягала 10—12 км. Вони розташовувалися звичайно в басейнах малих річок. У Середньому Подніпров’ї виявлені цікаві особливості структу­ри окремих невеликих територій: по-перше, «великі» поселення тут завжди багатошарові, тобто довготривалі. Наприклад, Обухів II має шари III—V ст. (київської культури), V—VII ст. (пеньківської культури), VIII—IX ст. (во- линцівської культури). По-друге, їх оточували малі поселення, що виникали на різних етапах розвитку «материнського» населеного пункту — головного в цьому «гнізді». Таких «гнізд» на Стугні із довжиною басейну близько 70' км нині відомо дев’ять. Подібні археологічні структури невеликих тери­торій— а вони досліджені вже на Смоленщині (В. В. Седов), у Прикарпат­ті (Б. Тимощук), на Житомирщині (І. П. Русанова) — із закономірністю відбивають територіальний поділ східнослов’янського суспільства.

У східнослов'янських племен високого розвитку набувають ремесла: залізоробне (з різними відгалуженнями — металургією, ковальською справою та ін.), ювелірне, гончарне. Виокремлюю­ться спеціалізовані ремісничі центри. Так, у Гайвороні археоло­гами відкритий металургійний центр із більш як 20 горнами для

вироблення заліза з руди. Рештки ювелірного, гончарного та інших виробництв досліджені на городищі Зимне. Поступово на землях східнослов’янських племен складаються також адмініст­ративні, воєнні, господарські, релігійні центри (наприклад, на Старокиївській горі). Такі ж племінні центри, як Київ, що ви­никли в різних східнослов'янських регіонах, перетворилися зго­дом на ранньофеодальні міста.

Суспільно-політичний лад східних слов'ян характеризувався наявністю великих патріархальних родин, в яких зберігалися родові зв'язки. Археологічно такий тип зв’язків відбився в курганних похованнях Новгородщини та Смоленщини. «Гніздо­вий» тип розташування поселень теж свідчить про патріархальні зв’язки, а го­ловне — про патріархальне земельне во­лодіння. Процес розпаду громади був тривким. Саме для VIII—IX ст. археоло­гічно засвідчено новий тип поселень, на що зверталася увага вище та що засвід­чило перехід до сусідської (сільської) громади. В літописах трапляються згад­ки про «рід» («Поляномъ же живущимъ oco6⅛ и володшщимъ роды своими»), про ворожнечу «родів» новгородських словен, про «роди» князів В’ятка та Кия. Однак тут ідеться звичайно не про ро­дову організацію первісних суспільств, а про зв’язану родинними стосунками правлячу династію, що виконує адміні­стративні функції.

Формування сусідської (сільської)

громади, поява приватної власності на землю (хоч переважна частина землі залишилася у володінні громади), виділення вій­ськової та племінної знаті сприяли розвиткові й ранніх форм експлуатації. Писемні джерела підтверджують наявність у сло­в’ян «м’яких» форм рабства, яке, проте, не стало пануючою формою суспільного поневолення. Для VIII—IX ст. уже відомі різні категорії знаті: старійшини, князі і навіть «хакани» — титул, що тоді дорівнював імператорському. Племінній верхівці належали пишні поховання, скарби, а також укріплені поселен­ня — городища. Виділяється в цей час і дружина, засвідчена знахідками різноманітної зброї. Про озброєння рядових воїнів у далеких походах писав Маврикій (вони мали по два списи, великі щити, лук, стріли). Попри всі зусилля знаті підпорядку­вати собі племінні збори, вони поки що зберігали реальну вла­ду. Це була епоха воєнної демократії. В одному з літописів

Територія Русі в широкому й вузькому значенні слова (за Б. О. Риба- ковим)

зафіксований типовий для таких суспільно-політичних відносин епізод. Маємо на увазі відповідь полян хозарам, коли ті зажа­дали від них данини («сдумаша поляне и вдаша от дыма меч»).

Розвиток землеробства й ремесел, суспільний поділ праці, включення в торгівлю з країнами Сходу та Візантією створили у слов'янському світі необхідні умови для вироблення додатко­вого продукту, який став власністю племінної верхівки й розпо­ділявся нею на свою користь. Розпочинається процес «окняжін- ня» земель, поневолення громад. Одночасно розвивається і про­цес об’єднання окремих племен та їхніх союзів: у VIII—IX ст. виникли вже державні утворення (племінні княжіння та їхні федерації). В IX ст. складаються федерації з центром в Серед­ньому Подніпров’ї, в Приільменні й десь у східних районах Схід­ної Європи, відомих як Куява («Руська Земля»), Славія та Apca.

Язичество. Середньовічні автори знали слов’янське язичество в часи його розквіту, однак залишили про нього дуже мало свід­чень.

Язичество— це не просто релігія, це — світогляд, тобто ціліс­на система уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособ­лювали явища природи й космос, а з часом — і суспільні проце­си. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов'янське язичество становило собою досить складну систему уявлень, мі­фологічних образів, котрі мали глибокі первісні коріння й до цього часу пройшли шлях різних перевтілень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріар­хальних і воєнно-дружинних культів Перуна і Сварога.

Спираючись на джерело XII ст. «Слово про ідолів», автор фундаментального дослідження про язичество древніх слов’ян академік Б. О. Рибаков виділяє чотири стадії в його розвитку, які відповідають певним історичним епохам у слов’янській істо­рії: поклоніння й покладання треб (жертв) «упирям і береги­ням»; ставлення страв («трапез») Роду й рожаницям; культ Перуна; після запровадження християнства — таємні («отай») поклоніння різним богам, у тому числі й найдревнішим. У цих віруваннях і культах відбилися уявлення про оточуючий світ, основні явища природи, стихії, добрі й злі сили, нарешті, про явища суспільного життя.

Перун не завжди посідав те поважне місце, яке йому забез­печувалося першою релігійною реформою Володимира та яке йому відводив Прокопій Кесарійський, але писемні джерела зна­ють його вже першим у списку, наймагутнішим серед богів. Справа в тому, що на цей час поклоніння Перуну набуває зна­чення дружинно-князівського культу, безпосередньо пов'язаного з народженням держави.

Для східнослов'янських релігійних культів характерним є їхній зв'язок з аграрними циклами, сільськогосподарським по­бутом населення.

Археологія дає велику кількість матеріалів, які так чи інак­ше сполучені з язичеськими культами. Це стосується й періоду VIII—IX ст. Щоправда, язичеські храми практично невідомі. Хоча в писемних джерелах є згадки про дерев’яні культові спо­руди західних слов’ян, вважається, що слов’яни молилися під стодолами, В’гаях, біля озер. У них були священні дерева (дуб), каміння, річки.

В Україні, проте, зберігаються рештки однієї культової споруди того ^acy — печерно-скельного храму в с. Буша (р. Мурафа — Дністер) з на- скельним рельєфом-композицією та написами, що про них ішлося вище. Питання про час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі відмовляються визнати його за взірець стародавнього мистецтва. Але при всьому тому Існують незаперечні докази використання храму для культових відправлень у VIII—IX ст. В. М. Даниленко ще в 1961 р. відкрив і дослідив тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку VIII ст. Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери.

Десятки святилищ, відкритих на сьогодні в різних регіонах східнослов’янського світу, доводять певну організацію культових місць та їхню різноманітність. Але деякі елементи були загаль­ними. Це — наявність вівтаря, найчастіше зробленого з глини, підвищення (пагорб, штучно влаштоване городище), сліди — у вигляді заглиблення — від дерев’яного чи кам’яного ідола (або й сам ідол), нарешті, спеціальні ями, заглиблення під вогнища, котрі оточували місце ритуалу. Такі святилища відкриті в Шум- ську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горі Пластунка під Каневом, на Старокиївській горі. Вони розташо­вувалися на городищах і поселеннях (наприклад, у с. Городок на Поділлі). Аналогічні культові пам’ятки відомі й на північних землях. Найбільш вивченим є святилище поблизу Новгорода, на Перині («пагорбі Перуна»). Деякі з цих пам'яток перебували в центрі окремих східнослов'янських земель і відігравали роль племінних язичницьких культових місць.

Звернемо увагу ще на одну особливість східнослов’янського язичества, відображену в археологічних раритетах. Як ми вже зазначали, вірування слов’ян не залишалися незмінними — змінювалися уявлення про деякі явища природи й суспільного буття, а разом із цим змінювалися й функції богів. Однак були й більш сталі, тривкі уявлення (а отже — й божества, що уособлювали їх), пов’язані насамперед із циклами природи, зміною сезонів тощо. До них слід віднести Рода, календарні згадки про якого припадають на зимовий час і який пізніше був ототожнений із християнською датою Різдва Христова. На основі аналізу багатьох джерел Б. О. Рибаков дійшов висновку: Pod — найвсеосяжніша постать у пантеоні слов’ян. Його спів- ставляють і з єгипетським Озирисом, і з Христом. Але найцікавіше те, що Pod за своїм значенням наближується do західнослов’янського бога Свято- вита (зображення останнього відомі зі стародавніх джерел; це — чотирьох- головий ідол, голови котрого покриті однією шапкою). Святовит—покрови­тель урожаю, родючості, «бог богів» — володар над іншими богами. Для східних слов’ян таким «богом богів» був Род. Його кам’яна статуя, ана­логічна Святовиту, знайдена на р. Збруч (цей славнозвісний Збруцький ідол зберігається в одному з музеїв Польщі). Хоч на місці знахідки ідола було

святилище давньоруського часу (до­слідження І. П. Русанової й Б. Ти­мощука), глибока древність самої скульптури не викликає сумнівів. Триярусна композиція зображень на ній відповідає уявленням слов’ян про три сфери: небо, землю й підземний світ. У верхньому ярусі («небо») розташовані боги (можливо, Мокош, Перун та інші), в середньому («зем­ля») — чоловіки й жінки в колі, а також дитинка, в нижньому («під­земний світ») — бог, що стоїть нав­колішках і підтримує землю, людей. Зміст зображень на Збруцькому Ido- лі свібчить про формування в Hadpax язичества idei єдинобожжя.

Збруцький ідол — статуя язичеського божества слов’ян

Можливо, у слов’ян вже були жерці, проте в окремих випадках ритуал правили ста­рійшини або князі, в похован­нях останніх (наприклад, у кургані Чорна могила в Черні­гові) зустрічаються культові предмети (ідоли, жертовні но­жі, ворожебні кістки тощо). Язичество було визначальним чин­ником у житті й ідеології східних слов'ян, що знайшло, повто­римо, широке відображення в матеріальних пам’ятках VIII— IX ст.

Наприкінці І тис. н. е. процес консолідації східних слов'ян відбувається майже на всій території їхнього розселення. Разом із тим тривають і міграційні процеси. До кінця тисячоліття сло­в'яни осідають у Прикарпатті й Закарпатті. На основі масових археологічних досліджень цього періоду виділені пам'ятки окре­мих східнослов'янських угруповань, відомих за літописами.

Археологічні матеріали дають змогу всебічно вивчити всі га­лузі господарства східних слов'ян, визначити рівень розвитку в них землеробства та окремих ремесел, технічного обладнання ви­робництва. Пам'ятки східнослов'янських культур VIII—IX ст. свідчать, що в останніх склалися передумови для переходу до феодальної держави. Язичеська релігія східних слов'ян із розви­неними культами, міфологією також характеризує суспільство, яке вже вийшло за межі первісної ідеології і в якому язичество було не тільки релігією, а й цілісною системою уявлень про ото­чуючий світ, основні явища природи, космос, тобто включало в себе й позитивні знання.

За наявності різноманітних зв'язків із сусідами, східносло­в'янські племена в соціально-політичному, економічному, етніч­ному планах у цей час являли собою спільність, здатну про­тистояти будь-якій експансії зовні. Наголошуючи на цьому, писемні джерела згадують і про політичні центри цієї спіль­ності— Куявію, Славію, Артанію, пізніше — про могутні полі­тичні об'єднання — «Руську Землю» в Подніпров'ї та Північну Русь, відомі далеко за межами тогочасного східнослов'янського світу.

Рекомендована література

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. K., 1968.

Кравченко H. М. Исследование славянских памятников на Стугне // Сла­вяне и Русь. K., 1979.

Кравченко H. М. К изучению восточнославянской общины: По материа­лам археологических исследований в Среднем Поднепровье//Труды V Меж­дународного конгресса археологов-славистов, Киев, 18—25 сент. 1985 г.: В 4 т. К., 1988. Т. 4.

Ловмянський Г. Основні риси пізньоплемінного та ранньодержавного устрою слов’ян//Укр. іст. журн. 1969. № 11.

Ляпушкин И. И. Славяне Восточной Европы накануне образования древ­нерусского государства // Материалы и исслед. по истории СССР. M., 1968. № 152.

Мезенцева Г. Г. Канівське поселення полян. K∙, 1966.

Пеняк С. І. Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття VI-XIII ст. K., 1980.

Попович М. В. Мировоззрение древних славян. K., 1985.

Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. M., 1982.

Рыбаков Б. А. Новая концепция предыстории Киевской Руси // История СССР. 1981. № 1/2.

Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. M., 1981.

Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. M., 1970.

Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. К., 1990. Сміленко А. Т. Глодоські скарби. К., 1965.

Сухобоков О. В. Славяне Днепровского Левобережья: Ромейская куль­тура и ее предшественники. К., 1975.

Федоров Г. Б. Тиверцы//Вести, древ, истории. 1952. № 2.