Археологічні культури східних слов’ян.
Конкретизувати, а в дечому й уточнити історико-культурний розвиток східних слов’ян в останній чверті І тис. допомагають археологічні пам'ятки. Для цього часу вони відомі й досліджувалися майже в усіх регіонах розселення слов’ян у Східній Європі.
Від того, яку відповідь ми одержимо на запитання: що собою являє культура східних слов'ян на цьому етапі, Ак вона співвідноситься з ранньо слов' янськими культурами попереднього періоду, а також із давньоруською,— залежать і відповідь на питання про шляхи етногенезу, й уявлення про витоки утворення сучасних слов'янських народів.Чи мала місце певна культурна єдність східних слов'ян у переддержавний період? З цього приводу існують різні, іноді прямо протилежні думки. Порівняння матеріальних комплексів на різних землях не може не переконувати в типологічній близькості поселень (відкритих селищ і городищ), домобудівництва з характерним для нього широким застосуванням дерев’яних конструкцій, зрубів, глинобитних печей тощо. В поховальному обряді всіх гілок східних слов’ян, як і до цього, застосовувалося трупоспалення; скрізь спостерігається однаково скромний поховальний інвентар (за винятком князівських поховань). Повсюдно вживалося залізо для виготовлення різних знарядь праці, насамперед сільськогосподарських, а також зброї. Та поряд із спільними рисами виявляються й досить виразні локальні особливості матеріальної культури східного слов’янства.
Питання про етнографічний поділ східних слов’ян було порушене ще О. А. Спициним («Расселение древнерусских племен по археологическим данным», 1899). Він показав, що різні типи жіночих прикрас із давньоруських курганів локалізуються відповідно до географії літописних племен. Але О. А. Спицин досліджував старожитності XII—XIII ст. (культури другої половини І тис. ще не були відомі). Такий розрив у часі створював чимало «білих плям». Не погоджуючись з О.
А. Спициним, П. М. Третьяков твердив, що ці локальні особливості є наслідком не племінного, а пізнішого — феодального—членування. Відкриття й дослідження археологічних культур останньої чверті І тис. підтвердили існування місцевих особливостей східнослов’янської культури і в цей час. Так, для північних племен (новгородські словени, смоленські кривичі) специфічні риси виявилися в поховальних спорудах: ідеться про кургани-сопки на Новгородщині, довгі кургани — на Смоленщині. Курганні поховання з дерев’яними огорожами були характерні для земель в’ятичів і радимичів.Південні групи східноєвропейських, слов'ян (у межах сучасної України) теж мали свої локальні особливості. Вони репрезентовані пам'ятками типу Луки-Райковецької, волинцівської, роменської культур.
Культура Правобережжя типу Луки-Райковецької займала територію від правого берега Прип’яті, верхів’їв Західного Бугу й Прикарпаття на заході до течії Тясмину — на півдні й до Дніпра — на сході. Перші пам’ятки культури відкриті на Житомирщині (поселення Лука-Райковецька). Тепер вони відомі в багатьох інших місцях: в Києві (Старокиївська гора), на Південному Бузі (Семенки), в Західній Україні (Рашків, Кодин). Основні типи пам’яток — поселення відкритого типу й городища. Вони розташовані окремими групами-«гніздами» з городищем у центрі. Така територіальна структура: група поселень — городище відбиває організацію суспільства, реальні поземельні відносини. На думку Б. О. Рибакова, саме в цей час, коли існували літописні поляни, древляни, радимичі і т. д., слов’янські родові общини об’єднувалися в «мири» чи «верви» навколо погостів — городищ або ж великих поселень. Кілька «шарів» складали плем'я, а племена — союзи.
Поселення займали берегові тераси, схили балок поблизу родючих грунтів. Великі поселення включали до сотні жител, окремі «садиби» з господарчими та виробничими будівлями. В розташуванні жител та інших будівель простежуються тенденції «вуличного» планування, що свідчить про новий тип суспільної організації — територіальну общину.
Городища відомі майже по всій Україні. Вони мали земляні укріплення, рови, частоколи. Однак більшість із них не мала постійних жител, бо це були городища-сховища. Вони досліджені, наприклад, у селах Бабка на Рівненщині, Ломачинці в Прикарпатті та ін.
Ліпний і кружальний посуд культури Лука-Райковецька
Для поховальних пам'яток культури характерні як кургани, так і грунтові могильники (переважно з обрядом трупоспалення). Поховальний інвентар небагатий (прикраси, посуд). Поховання під курганами мали свій, складніший ритуал — у насипах знаходять сліди від вогнищ, тризни. Обряд трупоспалення продовжує існувати до прийняття християнства. Перші ознаки проникнення християнства — у вигляді трупопокладень — відомі вже на київському некрополі IX—X ст.
Дуже цікаву групу пам’яток становлять святилища й культові споруди. Вони досліджені на Житомирщині (Шумськ), у Прикарпатті (Ржавинці). На Старокиївській горі в Києві В. Б. Хвойка відкрив залишки язичницького капища — вимостку з чотирма симетрично розташованими виступами та глинобитний жертовник, культурний шар навколо якого був насичений вуглинками й кістками тварин. Аналогічні святилища відомі поблизу Новгорода (святилище Перуна). Унікальним є скельний «храм» в с. Буша (Подністров’я) з рельєфними зображеннями на стінах. Композиція, в центрі якої — постать жерця в молитовній позі, присвячена сонячному божеству, символи котрого втілені в образах оленя та півня. На стінах печери — велика кількість написів імен, переважно слов’янського походження. За своїм характером культові споруди були дуже різноманітними. Найстійкішим елементом виступали глинобитні жертовники, пов’язані з випіканням ритуальних хлібів і ритуальними вогнищами. Поряд із святилищами нерідко розташовувалися могильники. В Шумську в комплекс святилища — могильник ще входили садиба служителя культу.
Характерною рисою культури типу Лука-Райковецька є керамічний комплекс, який складається з ліпних і гончарних виробів.
Ліпні горщики за формою дуже близькі празьким (останні були їх прототипом). Кружальний посуд теж в основному наслідує форми ліпних посудин і нерідко прикрашався орнаментом із хвилястих ліній і горизонтальних смуг.Серед знарядь праці — залізні наральники, серпи, коси-горбуші, мотики, ручні жорна. Є дані щодо складу зернових та інших сільськогосподарських культур (пшениця, жито, ячмінь, овес). Знахідки зерен ярових та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства. Ями для зберігання зерна також говорять про розвинуте землеробство, вміння робити й зберігати запаси.
Розвивалося ремесло. Найбільших успіхів досягло залізоробне виробництво. Відомі окремі залізоробні центри — наприклад, Гайворон на Південному Бузі, Григорівське городище на Дністрі та ін. Ковальські вироби налічували до 20 видів; якість їх була вже значно вищою, ніж у попередній час. Удосконалюється технологія. Так, поширюються наварювання сталевих лез, термічна обробка заліза. Саме в металургії з'явилися перші ремісники- професіонали, що сприяло поглибленню суспільного поділу праці й розвитку обміну як між общинами, так і всередині общин. Зовнішні зв’язки, торгівля, обмін засвідчені знахідками північнопричорноморських і візантійських амфор, арабських монет — дирхемів (поодинокими примірниками та кладами), які ходили у Східній Європі в VII—IX ст.
Цікавими є поховальні пам’ятки східнослов’янської знаті та скарби коштовних речей. У с. Глодоси на Кіровоградщині в 1961 р. було відкрите князівське поховання-трупоспалення із золотими й срібними прикрасами візантійського походження, що датуються VII—VIII ст. Поховання заможного воєначальника в супроводі воїнів (або рабів?) досліджене на Запоріжжі (Вознесенка). Речі були дуже пошкоджені вогнем; велика кількість їх була із срібла й золота, багато знаходилося тут і зброї. Фігурки орла та лева, золоті нашивні бляшки, залізні мечі, наконечники стріл, кинджали, спорядження вершника — все це говорить про високий соціальний ранг померлого.
Слов’янські старожитності VIII—IX ст. Лівобережжя України споріднені культурі Правобережжя. За деякими особливостями вони об’єднані у волинцівську й роменську культури, відкриті ще в середині XIX ст. (розкопки Донецького городища поблизу Харкова та курганів). Інтерес до цих пам’яток був дуже великий. Значний внесок в їх вивчення зробили Д. Я. Самоква- сов, О. А. Спицин, М. Є. Макаренко, а пізніше — І. І. Ляпушкін, П. М. Третьяков та ін.
Пам’ятки волинцівської культури займали територію нинішніх Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (що збігається з
Ковальські знаряддя та залізоплавильний горн із слов’янських пам’яток
ранньою територією Русі — «Руською Землею»),» роменської — район трохи північніше від волинцівської; її південна межа не заходила за границю Лісостепу, і якоюсь мірою території обох культур зливалися.
Типи поселень і жител мало відрізняються від правобережних; щоправда, переважають зрубні будинки, а етнографічною ознакою волинцівської культури є великі глинобитні печі. На відміну від старожитностей лука- райковецького типу на Лівобережжі більше укріплених поселень — городищ. Волинцівські поселення багатофункціональні й довготривалі. На них розташовувалися майстерні; житлові й господарчі будівлі утворювали двори (до-
Ліпний і кружальний посуд волинцівської культури
сліджені, зокрема, на поселенні Обухів II на Київщині). На Волйнцівсько- му поселенні розкопані великі виробничі приміщення із двома залізоробними горнами, а також бронзоливарна майстерня. За своїм характером поселення VIII-IX ст. волинцівської культури більше нагадують великі черняхівські поселення, ніж патріархальні селища попередньої доби. Могильники — грунтові з трупоспаленнями в урнах; поховання супроводжуються посудинами- стравницями. В урнах, пошкоджених вогнем, знаходилися прикраси, зрідка — предмети озброєння.
Керамічний комплекс включає гончарний і ліпний посуд, при цьому ліпний дуже близький за технологією та формами до лука-рай- ковецького, а гончарний не має з ним нічого спільного. Кружальна волин- цівська кераміка виготовлялася з темно-сірої глини, мала лисковану поверхню й була добре профільована. Знаряддя праці та побутовий інвентар не відрізняються від поширених у цей час у слов’янському світі речей такого ж призначення. Дуже цікавою категорією знахідок є скарби коштовних речей. До складу Харківського скарбу VII—VIII ст. входили пастові буси з очковим орнаментом, браслети, трапецієподібні підвіски (традиційна жіноча прикраса ще від часів раннього залізного віку).Питання хронології волинцівської культури викликає суперечки. Деякі дослідники вважають, що вона завершує своє існування у VIII ст. і на зміну їй приходить роменська культура. Інша точка зору така: волинцівські пам’ятки охоплюють і IX ст. Докази цьому є в матеріалах поселення Обухів II, де волинцівські пам’ятки походять із комплексів, датованих візантійськими амфорами VIII—IX ст. та іншими речами того ж часу.
Роменська культура, обіймаючи велику область по лівих притоках Дніпра— Десні, Сейму, Сулі, Пслу, Ворсклі, Сіверському Донцю, характеризується великою кількістю укріплених поселень, розташованих на високих мисах берегів річок. Відкриті селища стояли в поймах. Під впливом внутрішнього укладу життя та необхідності оборони роменські городища утворили своєрідний тип поселень, дуже близький до давньоруських. їх звичайно оточувала група поселень, розміщених неподалік одне від одного. Поховання — трупоспалення під курганами (але іноді зустрічаються вже й трупопокладен- ня). Обряд трупоспалення й поховання під курганом відповідає літописному свідченню про поховальні звичаї сіверян. У керамічному комплексі ромен- ської культури переважає ліпний посуд; можливо, використовувався й повільний гончарний круг. Гончарі ставили свої клейма на денцях посудин, котрі випалювалися у спеціальних печах — горнах.
Знаряддя праці подібні до описаних вище. З роменською культурою пов’язують знахідки таких коштовних скарбів, як Суджанський, Іванківський, скарби Новотроїцького городища. З поховань і скарбів походять прикраси: металеві спіралеподібні скроневі кільця, зоо- та антропоморфні платівки. Дослідники вважають, що наведені особливості роменської культури (згадаймо хоча б поховальний обряд) можна пов’язувати з літописними сіверянами.