Етногеографія Східної Європи.

Останні століття І тис. н. е. були не тільки часом переходу східних слов’ян до держав­ного життя, класового суспільства, а й новим етапом в їхньому етнічному розвитку. Тоді вони вже займали величезну територію в Східній Європі (площею близько 700 000 кв.

У VIII ст. дуже змінилася етнополітична карта Європи. Рим­ська спадщина була розподілена між трьома великими імперія­ми середньовіччя: Візантією, Франкською державою й арабськи­ми халіфатами. Державні кордони закріплювали недоторканість територій феодальних країн. Стародавній римський лімес знову поділив Європу на два різних світи. На південь від нього про­довжували жити античні міста, функціонували старі римські шляхи, зберігалися традиції імператорської влади та християн­ської церкви. На схід і північ від Візантії розлягалися володіння «варварів»: незліченних племен — мешканців степів, а за ни­ми — землеробів лісостепової та лісової зон.

Хвиля за хвилею в Європу вдиралися степовим коридором кочовики: гунни, алани, авари, болгари, угри. Майже всі вони зазнали поразки у війнах із західноєвропейцями, й лише угри зберегли себе як етнос і створили власну державу.

Слов'яни розселилися вздовж кордону степової зони. Опи­нившись у новому етнополітичному оточенні, вони укладали сою­зи з тюркомовними кочовиками й разом із ними сформували кілька нетривких державних об’єднань: Аварський каганат, Бол­гарське ханство (останнє дуже швидко слов’янізувалося). На початку IX ст. виникла перша феодальна слов'янська держа­ва — Велика Моравія, а наприкінці цього століття — Київська Русь. На півночі та північному сході сусідами слов’ян залиша­лися балтські й фінно-угорські племена, на півдні--тюркські, що утворили в степах Євразії кілька могутніх держав.

У VIII—IX ст.

На завершення характеристики етнополітичної ситуації в Східній Європі у висвітлюваний період слід сказати ще про пів­нічно-західних сусідів східних слов’ян — народи Скандинавії. У VIII ст. в Європі починається епоха скандинавських (норман­ських) вікінгів. їхні воєнні походи, перший із яких відбувся в 793 р., тривали протягом майже трьох віків. Але християнсько- феодальний лад Європи витримав цей натиск. Допускаючи в межі своїх земель невеликі групи зайд і навіть передаючи їм на ленних правах загарбані ними території, місцеві феодали стави­ли їх собі на службу. Вікінги стали ударною силою панівного класу в скандинавських країнах і влилися у верхівку воєнно- феодальної ієрархії в Нормандії та Північній Англії.

Всупереч традиційним поглядам на норманське питання, за котрими ві­кінги (варяги) постають однозначно ворожою силою у відношенні до сло­в’ян Східної Європи, в сучасній літературі простежується тенденція по- новому підійти до цього питання. Так, Г. С. Лебедев уважає, що скандинав­ські країни були сполучені зі східними слов’янами однією долею, бо пере­бували з ними по один бік лімесу; разом вони складали той «варварський» світ, який ціле тисячоліття протистояв римсько-грецькому світові. Крім того, саме слов’янські князівства й перші державні об’єднання були розташовані вздовж головних річкових шляхів, що з’єднували скандинавські країни зі Сходом і Візантією.

Тільки з урахуванням усіх цих міжетнічних культурних зв'яз­ків може бути зрозумілою історико-культурна ситуація у Східній Європі та в розвитку східного слов'янства напередодні утворен­ня їхньої першої держави.

Як відомо, саме в цьому періоді оформилася етнополітична карта «Повісті минулих літ». Давньоруський літопис не тільки зберіг назви найбільших східнослов’янських племінних об’єд­нань, а й дав у загальних рисах уявлення про їхнє розташуван­ня: словени (ільменські) — на берегах оз. Ільмень, кривичі — у верхів'ях Дніпра, Волги й Західної Двіни, полочани — між При­п'яттю та Західною Двіною, на р. Полоть, радимичі — на річках Сож і Березина, дреговичі — на Прип'яті, поляни — в Середньо­му Подніпров'ї, древляни — по течії правих притоків Прип'яті, дуліби — в басейні Західного Бугу, хорвати — в Прикарпатті, уличі й тиверці — між Південним Бугом і Дністром, сіверяни — на Лівобережжі, а на північ від них, на Оці — в'ятичі. Ці пові­домлення «Повісті» містяться в її недатованій частині. Але деякі інші джерела допомагають певною мірою з’ясувати питання щодо хронології східнослов’янських об’єднань та їхньої соціаль­но-політичної природи. Особливо цінними є повідомлення деяких арабських і західноєвропейських інформаторів. Так, «Баварсь­кий Географ» (перша половина IX ст.) наводить великий список східнослов’янських племен, в якому згадуються сіверяни, уличі, бужани. Це дає підставу відносити свідчення «Повісті» до часу не пізніше першої половини IX ст., а в деяких випадках ще й раніше. На думку М. Я. Mappa, підтриману Б. О. Рибаковим, про полян та їхню землю «Палунь» ідеться у вірменському літо­писі VII ст., в якому, зокрема, переказується легенда про засну­вання Києва трьома братами.

Серед переліку східнослов'янських угруповань у літопису ми не побачимо окремого опису Русі. Вище ми вже торкалися цього питання, говорячи про Русь як надетнічне утворення. Народ «Рос» згадується в «Бертинських анналах» (перша половина IX ст.), а також у «Баварському географі». В «народа Рос» є свій «хакан» — титул вищий, ніж «князь». Це відповідає даним літопису про «Руську Землю» як об’єднання кількох земель. Найпершу територію «Руської Землі» окреслив А. Н. Насонов, показавши, що до її складу ввійшли землі полян, сіверян і, мож­ливо, частково уличів. Зміна назви «Поляни» на «Русь», що за­свідчує літопис, є, мабуть, однією з ознак народження держави.

Етногеографія східнослов’янських племен являє у VIII—IX ст. досить строкату й динамічну картину їх розселення. Ми вже зга­дували, що літописні угруповання східних слов’ян — тобто їхні ранні політичні об’єднання — в іноземних джерелах (Константин Багрянородний) відомі як Славінії. З точки зору етнічного роз­витку вони є соціальними організмами, утвореними в рамках по-

Слов’янські племена на території України та Молдови

літичних союзів слов’ян із поступовим переростанням у державу.