Колочинська культура. Загальні висновки відносно етнічних процесів у Південно-Східній Європі в третій чверті І тис. н. е.

Ще одна історико-культурна група пам’яток V—VII ст., відкри­тих зовсім недавно (кінець 50-х років), пов’язана своїм поход­женням з київською культурою. Це пам’ятки колочинської куль­тури.

Більшість дослідників розглядають колочинські старожитнос­ті як самостійну культуру, хоча за рядом ознак вона може роз­глядатись як складова частина великої культурної області поряд із старожитностями бандерівського і тушемлинського типів (Смо­ленщина та Середня Білорусь). Джерельна база вивчення коло­чинської культури ще недостатня. На території України виявле­но близько ЗО пам’яток. Лише на деяких з них проведені розкоп­ки. Колочинська культура займає лісову та межуючу з нею лі­состепову зони. Поселення, як і в перших двох ранньослов’янсь- ких культурах, тяжіють до невеликих річок, займаючи берегові схили перших надзаплавних терас, а також заплавні останці, не­великі за розміром і неукріплені. (Укріплення на городищах, де знайдена колочинська кераміка, були збудовані в більш пізній час.)

Винятком є Колочинське городище, розташоване поблизу се­лища. Житла — однокамерні, квадратні, заглиблені в землю, із зрубною або каркасною конструкцією стін. Особливістю е цент­ральний стовп для укріплення даху, такий же, як в житлах київ­ської культури.

На Колочинському городищі, подібно до Зимнівського, по пе­риметру валу були збудовані довгі каркасні споруди. Для де­тальної характеристики планування окремих господарських ком­плексів бракує матеріалу. Але на відміну від двох попередніх культур колочинський поховальний обряд досліджений краще. Могильники — грунтові, з похованнями за обрядом кремації Відкриті спеціальні площадки, на яких відбувалась кремація (могильник Княжий).

Матеріальна культура в цілому за складом знахідок нагадує празьку і пеньківську: ліпна, майже без орнаментації, кераміка має характерне глиняне тісто з шамотом; форми — банкоподібні, біконічні та циліндроконічні; є «загальнослов’янські» круглобокі посудини; залізні знаряддя праці, в тому числі наральники й ко- си-горбуші, серпи, риболовні гачки й пішні; кістяні вироби: ту- піки, кочедики; бронзові прикраси: браслети з потовщеними кін­цями, металеві обкладинки поясів, пряжки, фібули, трапецевидні підвіски. Але в цілому склад речей такого роду значно відріз­няється від «дружинних комплексів» південних слов’янських культур. Загалом їх можна віднести до «старожитностей антів». Найбільш ранні пам'ятки колочинської культури відносяться до V ст. (поселення Заяр'є поблизу Новгород-Сіверського), пізні датуються VII ст.

Господарська діяльність населення була зв’язана з підсіч­ним землеробством, про що свідчить відкриття підсічного поля колочинського поселення поблизу Трубчевська. Серед зернових на першому місці було просо. Крім того, колочинці займалися мисливством та рибальством.

Залізоробне виробництво характеризується наявністю місце­вої бази. Разом з тим металографічний аналіз виробів з металу свідчить про досить низьку якість заліза (велика кількість домі­шок, дуже рідко зустрічаються сталеві вироби, термообробка). Загалом усі ці особливості були притаманні й київському мета­лу. Невелика кількість бронзових виробів свідчить про відсут­ність достатньої сировинної бази для ливарства.

Формування полонинської культури відбувалося на основі київської, у межах однієї території. Нова полонинська спільність утворилася в умовах більш інтенсивних контактів з північно-за­хідними сусідами — носіями культури штрихованої кераміки, па­м'яток типу Банцерівщини і Тушемлі. Колочинську культуру, та­ким чином, слід вважати спорідненою за походженням з пеньків- ською, що, в свою чергу, дає підстави віднести її до одного із угруповань середньовічних слов'ян.

Аналіз трьох основних культур раннього середньовіччя на те­риторії України дає можливість відповісти на питання: як спів­відносяться вони з письмовими, лінгвістичними і антропологіч­ними джерелами?

Хронологічно всі три культури раннього середньовіччя відно­сяться до періоду «великого переселення народів», яке розпоча­лося у Південно-Східній Європі задовго до їх появи, але куль­мінація якого збігається з ними. З цим періодом збігається і «ве­лике розселення слов’ян». Археологічні дані дозволяють зробити висновок, що це був неодноразовий акт. Ще в черняхівсько- київську добу розпочалося просування частини населення на пів­день. Це була повільна слов’янська колонізація, освоєння незай­маних земель для занять хліборобством.

Письмові, лінгвістичні та археологічні джерела відбивають певні зміни в етнокультурному розвитку слов'ян, новий етап етно­генезу, що припадає на середину І тис. н. е. Саме до цього часу відноситься початковий етап розпаду мовної спільності слов’ян, що відповідає різним етнокультурним групам слов’янства, відо­мим сьогодні за матеріалами празької, пеньківської та інших слов’янських культур V—VII ст. Співвіднесення цих культур з антами та слов'янами дозволяє розглядати їх як достовірно слов'янські культури. Аналіз останніх свідчить про генетичну близькість до них більш ранніх місцевих культур Східної Євро­пи, серед яких особливе місце посідає київська, як перша куль­тура східних слов’ян, а також так званий волино-подільський варіант пшеворської культури — основи празьких старожитнос- тей.

Матеріали археологічних культур слов'ян середини І тис. н. е. містять конкретні дані щодо їхнього соціально-економічного устрою, політичної структури та етнічної консолідації у межах антського та слов'янського політичних об'єднань.

* * *

Лісостепова зона Східної Європи в V ст. н. е. після розпаду черняхівського об'єднання племен, в умовах Великого пересе­лення народів, стає ареною консолідації слов'янського етносу. Утворюються споріднені союзи племен, археологічним виявом яких є празька, пеньківська та колочинська культури.

Найбільш ранні пам'ятки середньовічних слов'ян (кінець IV—V ст.) виявлені в прикордонній зоні Лісостепової та Лісо­вої зон.

Саме на цій території і в попередні часи відомі традиційні культури місцевого населення, які визначаються як слов'янські чи праслов'янські. Саме з цією територією збігається ареал сло­в'янських гідронімів.

Письмові джерела засвідчують проживання на цій території антів та склавенів, з якими збігаються пам'ятки V—VII ст.

IIa великій території, де розселилися слов'яни в середині І тис. н. е., формуються спільні риси матеріальної культури. Ар­хеологічні матеріали засвідчують, що саме в цей час східні сло­в'яни просуваються на Верхню Оку, Середній Дон, Прут та Ду­най. В кінці цього періоду у них починають формуватися нові об'єднання — Славінії, що в Літопису виступають під своїми назвами.

Рекомендована література

Ayлік В. В. Зимнівське городище. K., 1972.

Баран В. Д. Пражская культура Поднестровья: по материалам поселе­ний у с. Рашков. K., 1988.

Кухаренко Ю. В. Средневековые памятники Полесья // Свод археол. исследований. M., 1961. Вып. E 1.

Приходнюк О. М. Археологічні пам’ятки Середнього Придніпров’я VI— XI ст. н. е. K., 1980.

Русанова И. П. Славянские древности VI—VII вв. M., 1976.

Сміленко А. Т. Слов’яни та їх сусіди в Степовому Подніпров’ї (II— XIII cτ.). K., 1975.

Седов В. В. Восточные славяне VI—XIII вв. // Археология СССР. M., 1982.

Тимощук Б. О. Слов’яни Північної Буковини V—VI ст. K., 1976. Живка Н. Въжарова. Славяни в прабългари. София, 1976.

Hertsel W. Slowiaszcyzna Wczesnosrediewieczna. Narys kultury Hiaterialnej. Warszwa, 1965.

Szymartski W. Scheligi pod Plockiem па poczatku wczesnego Sredniowiecza. Wroclaw, 1967.