Пеньківська культура.

З V ст. н. е. в Південно-Східній Європі поширюються дуже близькі за типом старожитності. Були між ними й певні відмінності, що мали локальний характер. На схід і південь від празької культури в V—VII ст.

Крім того, відомі поселення, розташовані на високих місцях, зокрема схилах балок (Обухів II та Обухів VII, Ходосівка в Се­редньому Подніпров’ї).

У пеньківській культурі, як і в празькій, 5—7 поселень утво­рюють територіальні групи, розміщені на відстані кількох кіло­метрів одна від одної. Відносно тонкий культурний шар на цих поселеннях свідчить про короткочасність їхнього існування. Пло­ща таких поселень 2—3 га, одночасно на них функціонувало не більше 10 жител, розташованих на значній відстані одне від одного. Поряд із житлами — господарські споруди, наземні бу­дівлі і ями. На окремих поселеннях господарчі ями розташовані окремою групою й разом з іншими спорудами господарчого при­значення утворюють господарський комплекс, який належав, як гадають, усім мешканцям селища.

На основі розкопок одержані матеріали для реконструкції пеньківських жител. Вони переважно однокамерні, чотирикутні, заглиблені в землю (глибина котлованів коливається від 0,6 до 1,8 м). У деяких житлах вдалося виявити сліди від вхідних при- ямків. У самих житлах знаходились опалювальні пристрої — вогнища з черінем із дрібного каменю, які будувались на рівні підлоги.

Волоському. Але виявленого

Могильники досліджені у Великій Андрусівці, Старій Ігрені, матеріалу ще занадто мало, щоб зробити будь-які узагальнення щодо обряду поховання. Перева­жав обряд трупоспалення. На могильниках зустрічаються урно- ві та ямні поховання. Характер­ною ознакою слід вважати те, що могильники й поселення пеньків- ської культури існують не самі по собі, а мають і більш пізні поховання, представлені комп­лексами культури Лука-Райко- вецька. Але в окремих випадках з речами пеньківської культури зустрічаються й поховання за обрядом інгумації (Селіште в Молдові, Олексіївна в Надпо- ріжжі).

Ліпний посуд празької (1) та пеньківської (2) культур

Кераміка — одна з найбільш масових категорій знахідок, пред­ставлена ліпним посудом (кухон­ний, великі посудини для зберігання продуктів, столовий). В профілюванні та технології різниці майже немає. Деякі вели­кі посудини — «корчаги» — наче обручем обтягнуті валиком під вінцями. Зустрічається орнамент із насічок по зрізу вінець. Специфічною ознакою пеньківської кераміки, що відрізняє її, насамперед, від празької, є певна кількість посудин з біконіч- ним або ж ребристим профілем стінок, зустрічаються слабо- профільовані, баночні посудини, проте є горщики й празького типу, а також сковорідки, диски, плошки. В ранніх комплексах пеньківської культури, як і празької, ще зустрічаються пере­житкові типи гончарного черняхівського посуду, що характери­зує перехідний етап.

У культурному шарі і заповненнях житлових котлованів пень- ківських поселень зустрічаються, хоча й не численні, знаряддя праці із заліза: наральники, серпи, мотижки, предмети озброєн­ня — наконечники стріл і списів.

поширені вироби з каменю: точильні бруски, ливарні формочки. З кісток робили голки, проколки, гребінці, з глини — пряслиця, грузила. Прикраси виготовлялися з бронзи. Це — бронзові паль­чаті зооморфні та антропоморфні фібули, браслети, платівки із зооморфними та антропоморфними зображеннями.

З пеньківською культурою, на думку дослідників, пов’язані знахідки так званих «скарбів», що включали прикраси, поясні

Срібні прикраси V—VII ст, із Мартинівського (1—4), Харківського

(5—7) та Малоржавецького (8—9) скарбів

набори, металеві деталі одягу. Вони дуже близькі за складом знахідок. Це — фібули, пряжки, нашивні бляшки, поясні гарніту­ри тощо. Найбільш відомі серед них: скарби з Мартинівки, Ма­лого Ржавця, Вильховчика у нижньому Пороссі, Козієвцях, Но­вій Одесі (Лівобережжя). У Харківсько-Курському регіоні — Суджа, Колосково, Ципляєво.

Свого часу О. А. Спицин назвав ці старожитності «старожит- ностями антів». Пізніше Б. О. Рибаков вніс деякі корективи і визначив ці скарби як «старожитності русів», маючи на увазі, що русь — роси — східна частина антів. Тепер безперечно дове­дено, що ці скарби в історико-культурному відношенні пов'язані з пеньківською культурою, на окремих поселеннях якої знайдені речі, аналогічні тим, що входять до відомих скарбів. Скарб із с. Вільховчик знайдено в горщику пеньківського типу і на посе­ленні пеньківської культури.

Цей набір прикрас із скарбів має аналоги на великій терито­рії Європи та Азії: від Волги й Закавказзя до Італії. Українсь­кий Степ, Крим вважаються центрами їхнього розповсюдження. Датуються ці скарби другою половиною VI—VII ст. Раннім комплексом є скарб із Ципляєво з простими платівками поясних гарнітурів. Найбільш пізній — Мартинівський, в якому пряжки («тип Суук-Су») датуються першою половиною VII ст., а пла­тівки з тамговидними знаками — другою половиною VII ст.

_v Таким, чином, хронологія скарбів, поселень і могильників пень- ківської культури збігаються.

Економіка пеньківських племен базувалась на землеробстві. Помітну роль відігравало орне землеробство. Палеоботанічні до­слідження, проведені на основі відбитків злаків на кераміці, свід­чать, що склад культур у пеньківців був таким самим, як і в пле­мен празької культури (пшениця, просо, ячмінь, жито, горох, овес). Зазначені культури мають різні цикли визрівання, тому напрошується висновок про застосування сівозмін. У розведенні худоби головну роль відігравала велика рогата худоба, свині, кози і т. ін. Такий склад був досить характерним для лісостепо­вої землеробської зони, як уже зазначалось, з більш давніх часів.

Знахідки кісток свідчать про певну, але незначну роль полю­вання, поширеною була й рибна ловля, хоча вони залишалися другорядними галузями господарства.

З промислів найбільше значення мало залізоробне виробницт­во. Наявність його слідів на окремих поселеннях, а також мета­лургійного центру поблизу Гайворона, де було відкрито 21 сиро­дутний горн, свідчать про дальше поглиблення суспільного розпо­ділу праці і спеціалізації виробництва. Це, безумовно, усклад­нювало соціальну структуру слов’янського суспільства. Свідчен­ням цього є сільські ювелірні майстерні. На пеньківських посе­леннях досить часто зустрічаються вироби із бронзи й срібла. Сільські ювеліри працювали на привозній сировині. Виявлені на поселенні Хітці та городищі Селіште злитки підтверджують це припущення.

Домашні виробництва були досить різноманітними: деревооб­робка, прядіння, обробка каменю, кістки і т. п. Щодо виробни­цтва кераміки, то деякі дослідники вважають, що поряд із «до­машніми» були також і професійні майстри, які працювали в ме­жах окремих общин.

Вивчення планування поселень, їхньої структури (співвідно­шення житлових та господарських будівель), характер розміщен­ня домогосподарств і окремих поселень на певній території доз­воляють скласти уявлення про характер пеньківської общини. Пеньківські поселення фіксують перехідний етап від сімейної до територіальної общини.

ські споруди займали окраїну і розташовувалися компактно, що свідчить про їхнє колективне використання. У південних районах на поселеннях Семенки, Кочубіївка господарчі споруди знаходи­лись поблизу жител, а значить використовувались індивідуаль­но, що характерно для перехідного періоду й розкладу великих сімейних общин.

Зародження територіальних зв’язків відбилося і в проникнен­ні на пеньківські поселення представників кочового населення Півдня України. На окремих пеньківських поселеннях (Стецівка, Багате, Осипівка та ін.) відкриті юртоподібні житла. Описані вище археологічні ознаки розкладу общини доповнюються дани­ми про виділення дружини з середовища одноплеменників.

Племінна верхівка та дружинники збагачувались під час по­ходів і за рахунок зростаючої експлуатації общинників. У їхніх руках зосереджувались значні багатства. Про це свідчать скар-' би, що належали племінній верхівці та дружинникам. У їх складі значне місце займають візантійські імпорти. Важко ви­значити, потрапили вони до рук пеньківської знаті внаслідок торгівлі чи були воєнною здобиччю. В епоху слов’яно-візантій- ських війн обидва джерела, безперечно, мали місце. Крім скар­бів з «дружинним комплексом», відомі знахідки візантійських широкогорлих амфор та візантійських монет. Однак, на думку дослідників, у Подніпров’ї їх було знайдено не так багато, щоб зробити висновок про існування торговельних зв’язків із Візан­тією. В. В. Кропоткін взагалі допускає, що в цей час у регіоні не було розвинутої торгівлі, даний період він визначає як «без- монетний».

Таким чином, наведені дані свідчать, що в загальних рисах празька і пеньківська культури мають багато спільного. Однак цього замало для вичерпної етнічної інтерпретації пеньківської культури. З приводу її етнічної належності існують різні точки зору. Більшість дослідників вважають пеньківську культуру сло­в'янською (антською). О. М. Приходнюк з цього приводу зазна­чає: «Археологічна локалізація пеньківської культури чітко збігається з територією розселення антів».

Разом з тим І. П. Русанова вважає носіїв пеньківської куль­тури іраномовним населенням. На думку В. В. Седова, не слід ототожнювати антів і слов’ян. Чому? Справа в тому, що, за Про- копієм,вони користувалися однією мовою, однак візантійці від­різняли антів від слов’ян, оскільки вважали їх, перш за все, окре­мими племінними союзами, що мали свою організацію — війсь­ко, вождів, своїх союзників і ворогів. Не виключено, що вони відрізнялись і в етногенетичному відношенні.

Питання про походження пеньківської культури є одним Із ключових у дослідженні етногенезу слов'ян. Дослідники, поді­ляючи думку про те, що пеньківська культура — це культура антів, її генетичних попередників бачать по-різному: дехто з них пов’язує пеньківців з київсько-зарубинецьким культурним комп­лексом та його носіями (В. Д. Баран, О. М. Приходнюк), інші вважають, що подібну роль відіграла черняхівська культура (В. В. Седов). На нашу думку, ці розходження не мають прин­ципового значення. Нагадаємо, що пеньківська культура сформу­валася на території, де був розповсюджений київський варіант черняХівської культури та синхронна йому київська культура. Коли ранньокласове суспільство, проявом якого була надетнічна черняхівська культура, занепало, пануючою став тип культури традиційної, якою була в цьому регіоні київська. Про це свід­чить наявність комплексів перехідного постчерняхівського етапу на київських та черняхівських поселеннях Середнього Наддні- пров’я: Обухів II, Обухів І, Черняхів, Леськи.

Населення пеньківської культури включало в себе слов’яні­зованих нащадків різноетнічних груп східноєвропейського на­селення, значну частину якого складало іраномовне. Тому мож­на вважати, що діалектні особливості, які склалися, на думку лінгвістів, саме в цей час, знайшли своє відображення і в існу­ванні пеньківської культури. Але, як бачимо, на території, яка в пізніші часи була заселена південними племенами східних сло­в’ян, у третій чверті І тисячоліття в наявності було дві етнокуль­турних групи, які можна пов’язувати з слов’янами.

Пеньківська культура відбиває і такий важливий момент, як розселення антів на Дунай, де відомі «змішані» празько-пеньків- ські старожитності. Це свідчить про перегруповання слов’ян у ранньому середньовіччі, що відіграло певну роль в етногенезі середньовічних слов’янських народів.