Празька (корчацька) культура.
У Прип’ятському Поліссі, на Волині в середині І тис. н. е. формується культура, що одержала спочатку назву корчацької (за назвою могильника в с. Корчак поблизу Житомира). Перші пам’ятки такого типу були відкриті С.
С. Гамченко в роки революції і повідомлення про них з’явилися вже пізніше. І. Борковський поблизу Праги виділив аналогічні пам’ятки як окрему культурно-хронологічну групу третьої чверті І тис. і дав їй назву празька культура. Певний час до неї відносили різні прояви східноєвропейської культури третьої чверті І тис. н. е. (наприклад, пам’ятки типу Колочин). Лише згодом були уточнені хронологічні й територіальні межі вказаної культури. Цим пам’яткам присвячено багато досліджень (І. П. Русанова, Ю. В. Кухаренко, В. Д. Баран, І. С. Винокур та ін.). Планомірні розкопки їх проведені на території Центральної Європи (Чехо-Словаччина, Польща, Румунія, Болгарія, Німеччина), а також у Східній Європі, в тому числі й на території України.В Україні найбільш масштабні дослідження були проведені в 50—70-ті роки: в Житомирській області — Корчак, Тетерівка, Буки, могильник у Мирополі, на Волині — городище Зимне, Рип- нів, Стохід, Підріжжя. Всього нині відомо вже понад 500 пам’яток празької культури, і близько половини з них — в Україні.
Найбільш грунтовно досліджені невеликі (1—2 га) поселення відкритого типу. Є нечисленні городища (наприклад, Зимне на р. Луга, правій притоці Західного Бугу), Шеліги на р. Слу- п’янці, правій притоці Вісли (Польща). Поселення розташовані на берегах річок, схилах балок — у місцях найбільш придатних для занять землеробством та скотарством, невеликими групами — «гніздами», на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомо багато поселень на низьких надзаплавних терасах і на підвищеннях заплав. Кількість жител на одному поселенні коливалася від кількох до 10—ЗО.
Вважається, що в північних районах поселення, як правило, були невеликими.
їхні розміри залежали від типу господарства. Так, у північних районах поселення значно менші, ніж, скажімо, на Дністрі (наприклад, поселення Рашків III налічувало ЗО, а може й більше синхронних жител). Житла розміщені невеликими групами, в одних випадках — рядами вздовж схилу, в інших— «гніздами» по три — сім жител. Поряд з ними розміщувалися господарські ями, що входили до єдиного господарчого комплексу, відкриті вогнища, наземні господарчі будівлі. Група жител разом з господарськими спорудами складала єдиний житлово-господарчий комплекс. Характерно, що всі житла мали опалювальні пристрої — вогнища чи печі простої конструкції: з глиняним черінем або викладені з каменю, інколи печі вирізалися в материковому грунті.Як уже зазначалося вище, укріплених поселень празької культури відомо дуже мало. Одне з них — це городище в Зимне (Волинь). Воно розташоване на мисовому підвищенні р. Луга, штучно укріплене підсипкою землі, з земляним валом та частоколом. Розкопками розкриті залишки дерев’яної будівлі під схилом валу, поділеної на окремі комори з вогнищами. Культурний шар городища датується V—VII ст. і включає велику кількість знахідок.
На городищі був центр ливарного виробництва, ковальства, обробки місцевого каменю та ін.
Цікаві матеріали виявлені на городищі празької культури в с. Хотомель (Брестська обл.). У Польщі аналогічне городище розкопане поблизу с. Шеліги. Дослідники датують їх дещо більш пізнім часом — VII—VIII ст. Як показали розкопки Шелігів, неподалік від городища розміщувались і неукріплені поселення.
Майже в усіх районах розповсюдження празької культури встановлено, що поселення розташовувались окремими відособ- -леними групами, які відбивали структуру слов'янських общин того часу.
Житла празької культури — квадратні напівземлянки з долівкою, заглибленою на 1 м у материк, від 6 до 20 кв. м, із стовбо вою чи зрубною конструкцією стін. Обов’язковим елементом такого житла був опалювальний пристрій — піч, що складалася з каміння (Житомирщина) чи глини (Середнє Подніпров’я, Побужжя).
Основа печі вирізувалась у материку, черінь знаходився на рівні підлоги, для склепіння часто використовувались глиняні вальці. В деяких регіонах слов’янського ареалу форма і устрій жител мали певні відмінності, особливо на окраїнах культурного ареалу. Так, у межиріччі Вісли і Одера — це подовжені житла з кам’яними вогнищами.Особливо результативними виявилися дослідження ремісничих та виробничих комплексів- празької культури. В Рипневі були відкриті залишки металургійних горнів, де варили залізо і плавили кольорові метали, крім того, до комплексу майстерень, відкритих на цьому поселенні, належали й спеціальні ями для загартування заліза.
Могильники празької культури досліджені недостатньо, щоб мати повне уявлення про поховальні звичаї. На території України відомі грунтові могильники з трупоспаленням в урнах і ямах. Ці невеликі могильники розташовані поблизу поселень і городищ. Поховальний інвентар дуже скромний — одна чи дві ліпні посудини, прикраси та особисті речі. Зафіксовані окремі різновидності цього обряду. Так, в Ужгороді урни стояли на вимост- ках з каменю і були перекриті залишками вогнищ. Курганні поховання відомі лише на території Східної Волині. Вони розташовувались поблизу поселень. Насипи курганів мали напівсфе- ричну форму, були обнесені рівчаками. Висота курганів сягала 1 м. Урни із залишками кремації стояли на невеликих ритуальних вогнищах на рівні древнього горизонту. Спалення робилося неподалік. Речей у похованні було обмаль: окремі посудини чи уламки кількох розбитих посудин, прикраси.
Слід зауважити, що сучасний стан дослідження могильників празької культури в Україні не дає повного уявлення щодо поховального обряду. Більш грунтовно досліджені празькі поховальні пам’ятки в Румунії (Серата Монтеору), Чехо-Словаччині (Внчепи-Опатовице, Пржитлуки), в Польщі та Німеччині. Переважають поля поховань з невеликою кількістю останніх (до 20), хоча окремі могильники досить великі (так, у Серата Монтеору відкрито майже 2000 поховань).
Спостерігається також значна диференціація за розмірами та складом поселень празької культури, зокрема, могильників, що свідчить про неоднорідність суспільства, диференціацію суспільної структури. Однак сьогодні ще бракує матеріалів, щоб деталізувати це положення.Речовий комплекс празької культури досить своєрідний. Особливу увагу дослідників привертає (перш за все з точки зору визначення культури як окремої історико-культурної спільності) кераміка. Вважається, що в празькій культурі переважають ліпні посудини. Серед них виділяються специфічно «празькі» форми: витягнутих пропорцій горщик з прямими чи ледь відігнутими вінцями і високими плечиками. Для перехідного періоду (V ст.) на пам’ятках Верхнього і Середнього Подністров’я відомі й гончарні вироби (переважно горщики і рідше — лощені миски) з лискованою поверхнею провінційно-римського (черняхівсь- кого) типу.
Згодом поширюються різні групи ліпного посуду: з’являються ліпні горщики більш різноманітних форм, ліпні миски, сковорідки. Глина містить значні добавки шамоту, поверхня — нерівна, жовтувато-коричневого кольору. Окремі посудини орнаментувалися валиком, насічками, вдавленнями по краю вінець.
Знаряддя праці представлені наральниками з широкими лезами, серпами, косами. Ковальські знаряддя праці: наковальня, зубила, молотки, токарний різець тощо виявлені в Зимне. Там же знайдені предмети озброєння: наконечники списів і стріл, різноманітних типів дротиків, які дають певне уявлення щодо спорядження слов’янського воїна.
Про розвиток домашніх промислів свідчать кістяні проколки, пряслиця з мергелю, виточені на токарному верстаті, та інші предмети. З бронзи, срібла й заліза виготовлялись різноманітні прикраси: пряжки, нашивні пластинки, орнаментовані зображеннями’птахів, браслети з потовщеними кінцями, фібули.
Довгий час залишалося дискусійним питання про нижню дату празької культури. В дослідженнях кінця 60—70-х років празька культура датується VI—VII ст. Пізніше були відкриті «перехідні» комплекси на деяких поселеннях Подністров’я, у верхів’ях Прута: Кодин І, Лука-Каветчинська, Бакота, які на основі знахідок пізньоримських фібул датуються не пізніше V ст.
У згаданих комплексах, крім ліпної празької кераміки, виявлено і невелику кількість гончарної кераміки провінційно-римського (черняхів- ського) типу. Достовірність цієї дати підтверджується археомаг- нітними методами досліджень. На поселенні Рашків III п’ять жител продатовані другою половиною — кінцем V ст.В. Д. Баран та інші дослідники вважають, що празькі старожитності умовно можна поділити на три хронологічні етапи: 1) кінець V cτ.; 2) VI ст.; 3) VII ст. Однак чіткої межі між ними провести не можна. Виходячи з того, що найбільш ранні пам'ятки V ст. відомі в досить обмеженому регіоні межиріччя Дністра і Прута, дослідники вважають доцільним саме тут шукати витоки празької культури.
Структура празько-слов’янських поселень та окремих територіальних груп пам’яток дозволяє зробити висновки щодо соціальної організації населення — носіїв празької культури. Невеликі селища були місцями проживання патріархальних общин, що вели спільне господарство, основу якого складала спільна власність на землю. Проте вже в цей час почався процес розвитку сусідської (первісної) общини, про що свідчать такі великі поселення, як Рашків, де відкрито кілька «дворів» — господарств. У появі таких поселень відбився процес зародження індивідуального господарства, де великі й малі родини виступали вже як сусіди, залишаючись водночас первісними родовими колективами, що вели натуральне господарство. Основою такого господарства було підсічне землеробство. Патріархальний побут поселень ще не був зруйнований соціальною диференціацією, про що свідчать скромний інвентар поховань та знахідки в культурному шарі й житлах. Склад знахідок на городищі Зимне значно відрізняється від рашківських. Тут виявлено багато предметів ремісничого виробництва, а також прикраси з кольорових металів, імпортні речі і навіть візантійська монета. Такі знахідки свідчать про майнове та соціальне розшарування, пов'язане з інститутом князівської влади й дружинної організації. Не випадково комплекс металевих прикрас V—VII ст.— застібки для плащів, фібули, пряжки тощо — дістали в літературі назву «дружинної культури».
Цей комплекс речей у цілому мав багато спільних рис і був широко розповсюджений у середньовічній Європі та пізньоантичному світі. Його найбільш характерною рисою була наявність пластинчатих «пальчатих» фібул і пряжок типу «омега», зооморфних бляшок.Підсіка і перелог складали основу землеробства. Про це свідчать ландшафтні умови місць розташування празьких поселень — долини річок, багаті чорноземами, а також знахідки злаків: пшениці різних сортів, жита, ячменю, проса, віки, гороху та ін. Остеологічні знахідки на поселеннях празької культури належать, перш за все, великій рогатій худобі, на другому місці — дрібна рогата худоба, свині, коні. Таке співвідношення в лісостеповій зоні України збереглося з більш давніх часів.
Існування залізоробного виробництва, ковальської і ливарної справи, виготовлення прикрас свідчило про досить високий рівень економічного розвитку. Проявляються ознаки й товарних відносин, але в цілому виробництво ще не виходило за межі общинного ремесла. Гончарне виробництво носіїв празької культури загалом пов’язують з домашніми промислами. Хоча більш докладне вивчення технологічних прийомів свідчить, що при виготовленні посуду застосовувались деякі примітивні пристрої (поворотний столик тощо). Це дає підстави стверджувати про наявність певної спеціалізації у розвитку ремесел.
У цілому археологічні матеріали органічно доповнюють писемні джерела, що характеризують соціально-економічний розвиток слов’ян середини І тис. Вони мають велике значення для дослідження не лише господарства, але й соціального устрою слов’ян. Городища в Зимному та Шелігах являють собою яскраву ілюстрацію дружинного побуту і племінних центрів, у яких мешкали князь та його дружина. Чи не про такі центри йшлося у Йордана, коли він описував напад готів на слов’янського князя Божа, або ж при згадках слов’янських князів Мезамира, Арда- гаста, Мусокія?
Для вияснення деяких проблем етногенезу слов'ян дуже важливо відповісти на питання про витоки празької культури. В працях, виданих у минулі роки, зустрічаються різні точки зору на це питання. Сьогодні більшість дослідників дотримується думки, що празька культура сформувалася на основі кількох культур населення лісостепового Правобережжя України, яке в основному генетично пов'язане із зарубинецькою культурою. Так, П. М. Третьяков і В. М. Даниленко вважали, що в формуванні празької культури основну роль відіграли носії київської культури. Соціально-економічна модель празької культури, на думку цих учених, багато в чому збігається з київською. Свого часу вони знайшли підтримку серед фахівців Польщі (К. Годловський), ФРН (У. Вернер). Б. О. Рибаков у празькій культурі вбачав наступний етап розвитку піиеворської, черняхівської та пізньозару- бинецької культур. Один із найбільш компетентних дослідників цього питання В. Д. Баран переконливо доводить, що в формувань празької культури велику роль відіграло, перш за все, населення Дністровсько-Прутського межиріччя та Київського Подніпров'я, яке залишило пам'ятки черняхівського і київського типів. Згадаймо, що саме на цій території виявлено так звані пам’ятки «змішаної» культури, серед яких виділяються пшеворсь- кі й вельбарські елементи. Відносно останніх варто зауважити, що певні ознаки вельбарської культури в них зовсім зникають (яйцеподібні посудини, деякі типи мисок, комбінована обробка поверхні тощо). Однак у поховальному обряді празької культури залишаються окремі риси, притаманні й вельбарцям — тру- поспалення на стороні з поміщенням залишків вогнища та уламків кераміки в поховання. На окремих могильниках у верхів’ях Вісли більш чітко виступають зв’язки із пшеворською культурою, у якій виділяються не тільки окремі елементи, а й цілісні комплекси, що мають близькі аналогії серед кераміки празького типу. Але ці ознаки не дають підстав розглядати пшеворську культуру (В. В. Седов, Г. П. Русанова) як єдину підоснову празької. На думку В. Д. Барана, який досліджував слов’янські пам’ятки в межиріччі Одера та Ельби, пшеворська культура може розглядатися в основному як підоснова окремої, локальної віс- ло-одерської групи слов'янських старожитностей VI—VII ст., а не всієї празької культури.