Стародавня слов’янська етнічна спільність у середині

І тис. н. е. З середини І тис. н. е. відбувається особли­во інтенсивний процес розпаду слов’янської етномовної спільнос­ті, починається новий етап — етногенезу. Писемні джерела за­свідчують швидкий політичний розвиток слов’ян, їхню участь у Великому переселенні народів та широке розселення по Європі, в ході якого формувалися союзи племен та більш стійкі політич­ні утворення, відомі з джерел як «Славінії».

У VI ст. слов'яни вперше стали відомі під своїм власним ім'ям, яке є самоназвою, етнонімом. У цей час слов’яни згадують­ся у багатьох авторів (Псевдо-Кесарій, Іоан Ефеський, Менандр та ін.). Однак найширші і найцінніші свідчення про них знахо­димо у Йордана та Прокопія Кесарійського. Зазначимо декілька моментів, на які слід звернути увагу з точки зору етногенезу.

У обох авторів подається картина розселення слов’ян в озна­чений час, називаються їхні основні етнополітичні угруповання: анти (Antes) та склавени — слов’яни (Sclaveni), наголошується їхня спорідненість за звичаями, віруваннями, мовою та похо­дженням від «одного кореня». Щоправда, Йордан, на нашу думку, більш поінформований, сповіщає і про третє угруповання сло­в’ян — венедів. Досить конкретно вказані орієнтири розселення кожної групи: венеди — у нижній течії Bicли, анти — у межиріч­чі Дніпра та Дністра, слов'яни — у межиріччі Дністра та Дунаю. Важливим також є свідоцтво Йордана про розпад єдиної венед- ської спільності. Його згадки про венедів, які ми знаємо, знахо­дять підтвердження у джерелах І—II ст. Дуже цінними є свід­чення Йордана, які стосуються деяких подій IV ст. У зв’язку з цим він згадує про.антів, росомонів та багато інших племен, що жили в цей час на території України. Згадки про антів IV ст. хо­ча й відбивають реалії того часу на території Східної Європи, однак їхня локалізація залишається неясною.

З писемних джерел випливає, що слов'яни, безперечно, були осілими землеробами, вироіцували не тільки різноманітні злаки, але й овочеві культури, мали розвинуте скотарство, різні ремес­ла, серед яких виділялися залізоробне виробництво, ковальство та ін.

Криза первісно-родових відносин обумовила посилення експан­сіоністських тенденцій, спрямованих на розширення своїх тери­торій, оволодіння багатствами, накопиченими в оазисах старо­давньої рабовласницької цивілізації, перш за все в Візантії. На кілька століть війна стає вагомою частиною їхнього суспільного життя, особливо характерною для соціальної верхівки. Вперше під 527 р. у Прокопія згадується про напад «гуннів, слов’ян та антів» на придунайські провінції Візантії.

Суспільний лад слов'ян мав усі риси перехідного етапу від первісно-родового до класового суспільства (так звана «воєнна демократія»).

Відносини з Візантією складалися по-різному і не завжди носили характер конфронтації. Воєнні сутички не заважали мирним контактам, торгівлі, розселенню слов’ян у межах імпе­рії. Візантійські воєначальники нерідко запрошували слов’янсь­ких та антських князів на службу.

Можемо згадати про два значних воєнно-політичних союзи: антський та слов'янський у середині І тис, н, е.

Зазначимо, що процес формування народностей у слов’ян по­чинається саме в рамках союзів племен, які були вже більш- менш стійкими спільностями.

Політичний лад слов’ян тих часів певною мірою може бути реконструйований за даними візантійських джерел. Зокрема, в них повідомляється, що окремими племенами керували «архон­ти», згадуються і «рекси» — королі. Вони стояли на чолі великих воєнних сил, складних політичних союзів, причому їхня влада мала спадковий характер. Автори хронік відзначають дві тенден­ції у взаємовідносинах архонтів та рексів: ворожнечу, суперницт­во й водночас прагнення до об’єднання.

Засвідчені досить складні ієрархічні воєнно-політичні струк­тури слов'ян: поряд з військовими союзами утворювалися й більш тривкі політичні об'єднання, в рамках яких відбувалася етнічна консолідація.

У політичній термінології слов’ян вживається й таке поняття, як «земля батьків» — батьківщина. Вважається, що племінний принцип організації у слов'ян уже в VI ст, змінюється на тери­торіальний (територія — земля — батьківщина). Якщо над пле­менами стояли старійшини, то над їх об’єднаннями, що висту­пали вже як територіальні організації, був архонт чи реке. На зміну племінним союзам у наступний період приходять княжін­ня, які безпосередньо передують середньовічним ранньофеодаль­ним державам.

Воєнно-політичні слов'янські об'єднання одержали назву «Славій» чи «Славіній» (Фіофілакт Симокатта та ін.). Вони ство­рювалися як союзи кількох князівств, а також в результаті заво­ювань нових земель.

Славінія — це назва всіх слов'янських воєнно-політичних сою­зів раннього середньовіччя.

Деякі з Славіній зберігали свою стару назву. В Східній Євро­пі, наприклад, до X ст. зберігаються назви Славіній кривичів, сіверян та ін., про які пише в своєму творі Костянтин Багряно- родний, називаючи їх «пактіотами (тобто данниками) Росів».

Як етносоціальний організм кожна Славінія — це перехідна форма від воєнно-територіального союзу до держави, від етніч­но споріднених племен (сукупність племен) до народності.

Згідно сучасних уявлень про етногенез, дуже важливим є фор­мування самосвідомості народу, певним проявом якої є поява етноніму. Якщо одна з перших назв слов’ян «венеди» — не сло­в’янського походження і, згідно з теорією визначного польського лінгвіста Т. Лер-Сплавинського, одержана в спадщину слов’яна­ми від більш раннього населення — кельтів чи ілірійців, то сло- в’яни (грецька транскрипція «скловени») — самоназва. Є підста­ви вважати, що вона була відома ще у II ст. н. е., задовго до згадки про слов'ян у зв'язку з подіями 527 р. У «Географії» Пто­лемея згадуються племена, що розселялися на південний схід від венедів: галінди, судини (балтської групи) та ставани, що жили «до аланів», а далі називаються скіфи та алани, серед яких проживали суобени.

Анти як загальна назва слов’янських племен з’явилась наба­гато пізніше. В деяких писемних джерелах І ст. н. е. племінна назва «анти» згадується серед назв народів Закавказзя. У IV ст. ця назва була перенесена на частину слов’ян, мабуть, унаслідок їхнього близького спілкування з іраномовними антами. На той час анти — слов’яни були близькими сусідами іраномовних пле­мен. Це повністю відповідає даним лінгвістики: в східнослов’ян­ських говірках є дуже багато запозичень з іранської мови, чима­ло запозичень у віруваннях і культах.

Разом з тим у антів склалася власна система звичаїв, міфоло­гії, вірувань і в цілому культури, що відрізняла їх від інших слов’ян. Але й етнічна близькість антів та слов’ян була очевид­ною для візантійських авторів. Як повідомляють писемні дже­рела, назви слов’ян мінялися в залежності «від різних родів та місцевостей», тобто найбільш поширеними шляхами утворення етнонімів були назви місцевостей чи патронімій.

Менше ясності Щодо загальної назви слов’ян та антів, приведеної Про- копіем. Так, загальними предками слов’ян VI ст. він називає спорів. Дехто з дослідників взагалі вважає цю назву помилковою. У інших вона асоціює­ться з більш давніми племінними назвами, такими як паралати, спали, пізні­ше — поляни. В. П. Петров вважає, що ця назва може бути поставлена в один ряд з другою частиною річкової назви Дніпра: Дана — Поріс, що засвідчує її місцеве походження.

• У VI—IX ст. етнонім «слов’яни» використовується вже в різних ча­стинах слов’янського світу. А з початку VII ст., коли зникає назва «анти», він на певний час стає загальною назвою для всіх слов’ян. З цього часу починається новий етап консолідації слов’янства, що проходила в умовах конфронтації з Візантією та аварської загрози. Перемога над імперією та дальше розселення слов’ян у Південній, Центральній та Східній Європі, контакти з іноетнічними групами населення дали імпульс новим напрямам етнічного розвитку, зокрема відособленню певних частин слов’янського світу.

Автори VII ст. вже рідко пишуть про слов’ян, а частіше йдеться про різні їхні угруповання. Так, згадуються сорби, драгувіти, сагудити та ін. Всі вони позначаються терміном «gens», тобто народ,— окрема етнічна спільність. Доведено, що ці етнічні назви вже не зникають з джерел і піз­ніше.

Таким чином, у VII ст. відбуваються зміни в формах об’єд­нання слов’ян, їхнє перегруповання, у різних групах виникає но­ва самосвідомість. Територіальні політичні утворення, відомі на початку VII ст., це — «держава Само» в Центральній Європі та «Сім родів» — у Південній (на території римської провінції Me- зії).

Після падіння антського політичного союзу в Східній Європі тут відбуваються перетворення, які згодом привели до форму­вання первісних народів — етносів, відомих за Літописом.

Етнічні процеси, що розвивалися у третій чверті І тис. н. е. на території України, мали своїм результатом перемогу слов'янсь­кого етнічного компонента над іноетнічними (іранським, балтсь- ким, фракійським). Асиміляція певних етнічних угруповань при­вела, зокрема, до утворення специфіки південно-східного слов'ян­ства, яка пережила умови нової консолідації усього східного сло­в'янства в межах Київської Русі, й надалі відбилась в етногенезі.українців.

На існування зв’язку між діалектами Древньої Русі і племе­нами Літопису звернули увагу О. О. Шахматов та О. І. Собо- левський, які вважали, що літописні племена були історико- етнічними групами східного слов’янства, своєрідність яких мала глибоке коріння.

Цю думку підтримали визначні історики, мовознавці, археоло­ги (спершу Л. Нідерле, В. В. Хвойка, пізніше — Ю. В. Готьє та ін.). У 30-ті роки були проведені дослідження окремих східносло­в’янських племен: в’ятичів (А. В. Арциховський), радимичів (Б. О. Рибаков).

З другої половини XIX ст. широко розгорнулись археологічні дослідження слов’янських пам’яток. І хоча спершу вивчалися в основному курганні старожитності давньоруського часу, але вже й серед них О. А. Спициним були виділені речі, що могли слугу­вати етнічними ознаками східних слов’ян — жіночі прикраси.

Інший шлях досліджень обстоював у 30-ті роки П. М. Третья­ков, який заперечував можливість вивчення літописних племен за даними курганних старожитностей IX—XIII ст. Локаліза­цію різних типів жіночих прикрас (скроневих кілець), у якій О. А. Спицин убачав етнічний розподіл східного слов’янст­ва, він пов’язував з феодальною економікою, формуванням фео­дальних центрів, кожен із яких виділявся тими чи иншими особ­ливостями у виготовленні ювелірних виробів. Але як показали подальші дослідження самим П. М. Третьяковим культур І тис. н. е., саме в цей час складалися етноплемінні ознаки східно­слов’янського населення. А жіночі прикраси давньоруського часу — це пізніший прояв етнічного розчленування східних слов’ян. Однак довести це положення можна було лише за наявності більш ранніх джерел. їхньому виявленню і вивченню у 50—80-х роках XX ст. присвячено чимало археологічних праць

За антропологічними даними, ранньо- та середньовічні східні слов'яни характеризуються чотирма основними, антропологічни­ми типами. Спостерігається певна локалізація цих типів: мезо- кранний, відносно широколиций антропологічний тип відповідає південно-західному регіону (кургани Волині й південного Поліс­ся, могильники Прикарпаття та Молдови, у Подніпров’ї — Киє­ва, Вітачева, Роденя).

Другий антропологічний тип — доліхо-субмезокранний, вузь­колиций; локалізується у басейні Оки та Лівобережжя Дніпра. Він відповідає більш раннім серіям, що походять з могильників черняхівської культури цієї ж території. Це дає підстави при­пустити, що іраномовне (скіфо-сарматське) населення було аси­мільоване слов’янами і вплинуло на етногенез слов’ян Середньо­го Подніпров’я. Другий антропологічний тип розповсюджений також у Верхньому Подніпров’ї та Верхній Оці. Але однознач­ний висновок щодо його походження у даному випадку не від­повідав би дійсності. Поряд із розселенням середньодніпровсь- ких слов’ян у цьому регіоні, на його формування, очевидно, впли­нуло й місцеве дослов’янське (фінно-угорське) населення.

Третій антропологічний тип — доліхокранний, широколиций. У Верхньому Подніпров’ї та басейні Західної Двіни він наслідує особливості місцевих балтських племен, асимільованих слове­нами.

У північно-західних регіонах панує четвертий тип — мезо- і суббрахікранний, з низьким, відносно вузьким лицем. Цей тип не був притаманний балтському населенню. Найближчі анало­ги — в землях балтійських слов’ян — жителів басейнів Вісли та Одера. Проте він є характерним і для Ярославського та Кост­ромського Поволжя. Сюди мігрувало й населення з Новгородсь­кої землі.

Звичайно, самі по собі антропологічні дані не відбивають етнічного процесу в цілому, однак вони дозволяють прослідку­вати участь у цьому процесі через фізичну присутність тих чи інших груп населення, у кожній з яких переважає певний комп­лекс антропологічних ознак. Антропологічні матеріали поряд із лінгвістичними та історичними джерелами дають необхідні орієн­тири для історичної інтерпретації археологічних культур і, перил за все, їх етнічної інтерпретації.

Матеріальна культура слов'ян у цей час не була монолітною. Наявність спільних рис не виключала й відмінностей між окре­мими групами археологічних пам’яток.

Дослідники виділяють сьогодні чотири основні великі слов'ян­ські культури: празьку (корчацьку), пеньківську, колочинську,

Давньослов’янські культури на території України:

/ — празька (Корчак); 2 — пеньківська та колочинська

суковську. Відповідно вони локалізуються: перша — на території Польщі і Чехо-Словаччини, у волино-подільському районі Укра­їни; друга — в лісостепових районах Середнього Подніпров'я, Подунав’я і Балкан; третя — у Верхньому Подніпров'ї; четвер­та — на північному заході слов'янського ареалу.

Етногенез слов'ян на території України в V—VII ст, представ­лений першими трьома культурами, в ньому брали участь і де­які неслов'янські етнічні угруповання.