Основні риси соціально-економічного і культурного розвитку.

Писемні джерела містять небагато інформації щодо характеру господарства та соціально-економічних відносин у Київській Ру­сі. З цієї причини в історичній літературі нерідко зустрічаємо хибні уявлення про господарство східних слов’ян як таке, що було пов’язане переважно з лісовими промислами.

Землеробство та скотарство були основою економіки, причо­му орне землеробство стало провідною галуззю сільськогоспо­дарського виробництва. В культурних шарах давньоруських по­селень знаходять різноманітний сільськогосподарський інвентар: залізні леміші від дерев’яних плугів, наральники, сошники, коси, серпи. Спеціальні споруди робились для зберігання зерна (ями, засіки). Під час розкопок на давньоруських городищах та сели­щах (Райковецьке, Колодяжин, Звенигород, Володимир та ін.), які зазнали страшної монголо-татарської навали, були зруйно­вані і спалені, виявлено майже повний асортимент таких зна­хідок.

У сільському господарстві Київської Русі застосовувалися найбільш досконалі для того часу знаряддя праці (плуг із заліз­ними робочими деталями, відвальним пристосуванням та ін.).

В феодальних господарствах утримували великі стада. При розкопках поселень, у культурних шарах зустрічається чимало кісток свійських тварин. Вони переважають серед остеологічних залишків і дозволяють реконструювати склад стада, до якого входили, перш за все, велика рогата худоба (корови, воли), коні, а також дрібна рогата худоба, домашня птиця тощо. Полювання та рибна ловля в районах орного землеробства відігравали до­поміжну роль у господарстві, але мали більшу вагу в лісових зонах. Продуктивність праці зростала при певній організації феодальних господарств, за рахунок експлуатації залежних пра­цівників і забезпечувала феодалів надлишками сільськогоспо­дарських продуктів, сировини, які використовувались ними для зовнішньої торгівлі і складали основу їхнього багатства.

Ремесло становило важливу частину господарства. Ремісники були мешканцями міст і боярських вотчин, феодальних замків та сільських поселень. Під час розкопок відкриваються ремісни­чі квартали. Так, цілий район, де жили ковалі та металурги, від­крито при розкопках Райковецького городища. Б. О. Рибаков, який присвятив проблемі давньоруського ремесла фундамен­тальне дослідження, виявив понад 60 різних ремесел.

ськогосподарських знарядь та Асортимент виробів із заліза налічує до 150 назв. Давньо­руські ковалі володіли багать­ма технічними прийомами та оригінальними технологіями. Знали ковку, зварювання, гар­тування, наварювання стале­вих лез, інкрустацію сріблом, золотом і т. ін.

В художній обробці мета­лів, ливарній та ювелірній справі давньоруські ремісники досягли високої майстерності, використовуючи техніку скані, черні, зерні, перегородчастої емалі, чеканки та ін. Художні витвори руських майстрів були відомі далеко за межами краї­ни.

ремісничого інструментарію.

Провідними галузями були чорна металургія та обробка за­ліза, виготовлення різноманітних виробів — від зброї до сіль­середньовічний автор називав Прикраси з давньоруських курганів Русь країною, де були відкриті

секрети «мистецтва емалі та різноманітної черні».

Ювелірні майстерні відомі в Києві, Чернігові, Галичі, Ряза­ні, Вишгороді. В майстерні на Райковецькому городищі виявле­но повний комплекс ювелірного обладнання, інструментів — гор­но, тиглі, ковадло, пінцети, а також 29 кам’яних матриць. Під час ворожих навал у землю заривалися скарби, серед яких були й ювелірні вироби.

Особливу увагу привертає гончарне ремесло. Рівень його роз­витку, технологічна досконалість свідчать про спеціалізацію, яка можлива лише за умов суспільного поділу праці. А. В. Арцихов- ський з цього приводу зазначав, що знахідки кераміки, виготов­леної на гончарному крузі, як правило, свідчать про існування класового суспільства з високою внутрішньою організацією — державним устроєм. Гончарство Давньої Русі зробило крок упе­ред порівняно з минулим періодом. Майже весь посуд тепер ви­готовляється на гончарному крузі. Спеціальні печі — горни — служили для обпалювання великих партій посуду. Горни мали двоярусну конструкцію, що нагадувала черняхівську: з глиня­ною перегородкою між ярусами та топкою у нижньому ярусі. Вироблялася й цегла — плінфа, яка використовувалася для мо­нументального будівництва. З плінфи будувалися князівські па­лаци, храми, фортифікаційні споруди.

Існували й інші виробництва, зокрема склоробне. Широко відомі були вироби з давньоруського скла, що вивозилися за межі країни. Виготовлявся склоробами і спеціальний матері­ал— різнокольорові кубики скляної маси (смальти), які вико­ристовувалися для монументального живопису (мозаїчних кар­тин). Вони прикрашали стіни київських, чернігівських, переяс­лавських та інших давньоруських храмів.

Вироби з дерева зустрічаються досить рідко (в землі вони зберігаються лише за певних умов). Такого роду знахідки свідчать, що деревороби ви­готовляли безліч речей, необхідних у господарстві і побуті (з дерева бу­дували житла, робили настили мостових, човни, вози, сани, виготовляли посуд і вирізали ідолів). Широко використовувалися токарні станки. Вироби з дерева більше всього відомі з розкопок у Новгороді, де в умовах вологого грунту вони добре зберігаються. Останнім часом залишки дерев’яних споруд відкрито в Києві, на Подолі. Там же знайдено дерев’яну статую ідола.

У Звенигороді (поблизу Львова), де умови грунту наближаються до новгородських, одержана одна з найкращих колекцій археологічного дерева XI—XIlI ст. Майстерність давньоруських теслярів засвідчують досконалі фортифікаційні споруди, будинки в кілька поверхів, мости. Про міст через Дніпро повідомляє літопис 1115 р.

З розвитком ремесла відбувається другий великий суспіль­ний поділ праці (за Ф. Енгельсом), який сприяв піднесенню тор­гівлі, росту міст. Племінна східнослов'янська верхівка здавна була втягнута в міжнародні економічні зв'язки, торгівлю з краї­нами Сходу і Візантією. Через землі Русі пролягав ряд міжна­родних торговельних шляхів. «Шовковий» шлях зв’язував Се­реднє Наддніпров’я з країнами Центральної Європи, Болгарією, Середньою Азією і Китаєм. «Соляний» і «залозний» вели у При­карпаття і на Кавказ. Велике значення мав «грецький» шлях («із варяг у греки»), що йшов по Дніпру і зв’язував Русь з рин­ками Прибалтики та Причорномор’я. У Києві та інших містах були «двори» іноземних купців, ринки (у Києві їх налічувалося 8). Розвивалася і внутрішня торгівля, в яку все більше втягува­лося міське населення.

До X ст. на території Київської Русі були в обігу арабські монети, пізніше — візантійські та західноєвропейські. Монети часто зустрічаються в скарбах, менше — в похованнях, чимало їх виявлено і в культурних шарах міст і поселень. На території України відомі скарби, що вміщували сотні і навіть тисячі мо­нет (Галич, Копіївка на Вінниччині).

Срібна монета князя Володимира

на») стає основною грошовою одиницею в Новгороді. Відповід­но до вагових норм арабських грошей склалася й північна си­стема, в основі якої була «гривна кун» — вища грошова одини­ця (більш дрібні — ногата, куна, резана). В XI ст. дирхеми перестають поступати на Русь. їхнє місце займає західноєвро­пейський динарій. Однак руська срібна гривна залишається в обігу. Міняються лише співвідношення між дрібними одиниця­ми. Так, у «Короткой Правде» ми зустрічаємо «резани», в «Про­странной Правде» (початок XIII ст.) в аналогічних випадках згадуються куни. З IX—X ст. на Русі ходять злитки срібла, вони зустрічаються і в скарбах. Відомі два їх типи: київські гривни, шестигранні, вагою 163, 73 г. і новгородські — у вигляді опукло- вигнутої смуги, вагою в 204, 66 г. Київські гривни вживалися до середини XIII ст., новгородські — до чеканки монет за часів князя Дмитрія Донського.

Реальним багатством і загальним ціновим еквівалентом у Київській Русі було хутро, яке ніколи не зникало з обігу. Пере­хід до металевих грошей, таким чином, затягнувся на століття. Тільки початок карбування монет у XIV ст. поклав край вико­ристанню хутряних «грошей»,