Загальна характеристика періоду
X — початок XII ст. — це час функціонування Києворуської держави в рамках єдиної ранньофеодальної монархії на чолі з представниками династії Рюриковичів. Поняття “великокнязівський рід” уже в X ст.
означало сім’ю великого князя та його найближчих родичів. Від цього часу правління країною успадковувалося по прямій низхідній лінії споріднення за відсутності виборності. Молода держава підтримувала широкі й різноманітні зв’язки із багатьма країнами тогочасного світу. Неабияке значення мали військові походи за межі східнослов’янських земель, унаслідок яких соціальна верхівка мала значні прибутки, а сама Русь зміцнювала свій престиж на міжнародній арені. Основний зовнішній вектор був спрямований на південь, де знаходилась багата й могутня Візантійська імперія. Прагнення до отримання прибутків унаслідок міжнародних воєнних конфліктів і торговельних операцій — характерна риса правителів кінця І тис. н. е., хоча значні багатства почали надходити до центральної скарбниці також із внутрішніх районів країни.Але щоб забезпечити стабільність цього процесу, необхідно було придушити сепаратизм місцевої знаті. В писемних джерелах зафіксовано шість випадків протистояння полян-русів і древлян, по два випадки збройних конфліктів між Києвом і уличами та сіверянами, один — із хорватами. Приєднання волинян і тиверців відбулося спокійніше, хоча в першому випадку зафіксовано конфлікт із “ляхами” — правителями польських земель. Безсумнівно, це було пов’язано з боротьбою за західноволинські землі.
Конфлікти були постійною складовою цих процесів. Так сталося, наприклад, у 945 р., коли древляни вбили князя Ігоря, а його дружина Ольга жорстоко їм помстилася. Яскравою фігурою був їхній син Святослав — природжений воїн, який розробляв й успішно здійснював не тільки тактичні воєнні операції, а й тривалі стратегічні кампанії. Саме за його князювання був знищений Хозарський каганат, а молода імперія сягнула найбільших розмірів.
Він навіть планував перенести свою столицю на Дунай.Логічне завершення політика перших руських державців дістала за часів князювання Володимира Святославича (980—1015). В ці роки Київська Русь зайняла провідні позиції серед найрозвинутіших країн середньовічної Європи. На зламі I-II тис. здійснюється реформа структури державного правління, внаслідок якої чільні посади в керівництві могли обіймати тільки члени великокнязівської родини, а система взаємовідносин між сюзеренами і васалами стала чітко регламентованою (рис. 7).
Загальна стабільність Київської Русі сприяла зміцненню її кордонів. Навколо Києва, Чернігова і Переяслава були споруджені могутні оборонні лінії. У соціально-політичній сфері стосунки різних груп панівної верхівки розвивалися в діалектично пов’язаній опозиції двох основ — державної і родової. До верхніх шарів соціальної ієрархії прагнули потрапити не лише представники племінної верхівки, а й безрідні, але цілковито віддані великому князеві та його оточенню вихідці з різних земель і народів.
Рис. 7. Златник Володимира Святославича
Наприкінці X ст. відбулися докорінні зміни в ідеологічній системі. Після детального вивчення різних релігій, оцінки конкретної історичної ситуації та цілої низки дипломатичних заходів князь, а за ним й уся людність Русі, у 988 р. приймають із Візантії православне християнство, яке стало офіційною державною релігією. Завдяки цій величезної історичної ваги акції Київська держава увійшла до кола європейських християнських країн. А шлюб із візантійською принцесою Анною зробив самого Володимира фактично рівним імператорові.
Однак протистояння старої язичницької і нової християнської релігій на Русі призвело до появи такого синкретичного явища, як двовір’я. З наукового погляду, як вважає О. В. Чернецов, до нього можуть бути віднесені: одночасне звернення до християнських і нехристиянських надприродних персонажів та інші форми змішування різнорідних елементів; використанння християнами елементів язичницької обрядовості та фразеології; присвоєння персонажам християнської міфології рис язичницьких божеств; звернення до язичницьких персонажів і мотивів у християнському середовищі.
Та попри всі суперечності Київська Русь розвивалася надалі як могутній державний організм, який впливав на всі сфери життя середньовічної Європи.
По смерті Володимира його син Ярослав, прозваний Мудрим, після тривалого конфлікту з братами став правити на Русі самостійно (1019—1054 рр.). Були налагоджені дипломатичні стосунки з більшістю європейських держав, у тому числі й через династичні шлюби (самого великого князя київського навіть почали величати “тестем Європи”). Зростання економічного потенціалу країни дало можливість іще більше стабілізувати державні кордони. На міжнародній арені послідовно здійснювався курс на зміцнення авторитету Русі. Зокрема це відбилося у спробі позбавитися надмірної опіки Візантії (звідки зазвичай поставлялися митрополити) в організації церкви. Її очолив не грек, а русин Іларіон, причому без узгодження з константинопольським патріархом.
Puc. 8. Давньоруський воїн (реконструкція П. П. Голочка)
Після смерті Ярослава сформувався правовий статус Києва і прилеглих до нього територій як загальнородової спадщини Рюрико- вичів. Великий князь володів нею тимчасово — доки сидів на київському столі. Першим тут утвердився Ізяслав — старший син Ярослава. Чернігівська земля відійшла до Святослава, а Переяславська — до Всеволода. Інші сини Я. Мудрого отримали більш віддалені від столиці наділи (рис. 8).
Тріумвірат старших Ярославичів (модифікований у дуумвірат після смерті першого із них у 1078 р.) певний час визначав політику Давньоруської держави і певною мірою стримував сепаратистські прагнення молодших братів. Проте незабаром старші правителі пересварилися, і великокнязівський стіл захопив другий із Ярославичів — Святослав, а після його смерті Києвом за правом найближчого спадкоємця заволодів Всеволод.
Суперечки між представниками різних гілок князівського роду поглиблювалися, що відбилося в регіональних конфліктах та рішеннях князівських з’їздів (перший такий з’їзд відбувся в 1097 р. у Любечі — резиденції чернігівських князів). Основою цих суперечок були соціально-
економічні чинники, зокрема зміцнення феодальних тенденцій на місцях.
Суперечності зайшли так далеко, що до міжусобної боротьби почали залучатись й сусіди, насамперед кочівники причорноморських степів. Вони в цей час замінили скандинавів як основний іноземний військовий контингент на Русі. Все це, звісно, послаблювало міць країни й погіршувало умови життя широких мас населення, які найбільше потерпали від князівських чвар. Для різних прошарків суспільства дедалі привабливішими ставали об’єднувальні тенденції, виразниками яких на початку XII ст. були великі князі київські Володимир Мономах та його син Мстислав Великий. Перший із них зажив популярності ще будучи чернігівським і переяславським князем. Саме він виступив ініціатором походів на половецькі кочові орди. Його заклики до об’єднання діставали підтримку й розуміння серед багатьох соціальних верств, у тому числі й мешканців сіл — смердів.
Далекоглядна діяльність Мономаха сприяла певній стабілізації внутрішньополітичного становища країни. За його владарювання практично всі удільні правителі визнали зверхність великого князя. За цих умов почали зміцнюватися економічні зв’язки між різними давньоруськими землями. По смерті Володимира у 1125 р. на київському столі утвердився його син Мстислав, який послідовно продовжував політику свого батька. Роки його правління (1125— 1132) вважаються періодом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій у Київській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йому суспільних відносин уже невблаганно підводив одну із найбільших держав тогочасної Європи до епохи феодальної роздробленості.