Археологічні дані до реконструкції окремих подій періоду становлення Київської Русі

Через недостатність інформації у писемних джерелах про події часів фор­мування давньоруських державних структур археологічні матеріали мають суттєво доповнити наукову базу досліджень.

Цей напрям досліджень слід продовжувати. Особливий інтерес у даному відношенні викликає чернігівська округа X ст. Тут, на цвинтарі, під стінами самого міста, ховали лише представників місцевої владної верхівки за обрядом кремації. Поховання вихідців із правобережних районів Дніпра чи з відда­леніших місцевостей за обрядом інгумації у підкурганних ямах на даному кла­довищі не проводилося. А на розміщених на однаковій відстані від цього нек­рополя двох могильниках (Болдіни гори та “Старе кладовище в Берізках”), окрім поховань за обрядом кремації, виявлені й трупопокладення під кургана­ми. Факт проживання в безпосередній близькості від резиденції князів місце­вої династії представників великокнязівської влади, яких ховали у цій же місцевості, дає підстави припустити, що в X ст. автохтонна знать, яка хоча й володіла зовнішніми атрибутами влади і, як і раніше, територіально була відда­лена від переселенців, найімовірніше, мала номінальні можливості у вирішен­ні багатьох важливих питань. Всі її дії контролювалися представниками цент­ральної державної влади, які постійно перебували поруч.

Розглядаючи ситуацію у лівобережному регіоні в ширшому плані, зазначи­мо, що картографування археологічних об’єктів кінця І тис. н. е. дає мож­ливість виділити тут два початкові напрями феодалізації території літописних сіверян.

Другий генеральний напрям на Дніпровському Лівобережжі простежується із району літописного Переяславля Руського (нині Переяслав-Хмельницький) на Курськ. Значна концентрація населення в районі останнього із названих пунктів спричинила підвищений інтерес держави до цієї місцевості. А сам ме­ханізм підкорення конкретних мікрорегіонів простежено в районі с. Журавне Сумської області, на правому березі р. Ворскли. Тут в останній чверті І тис. н. е. відбувалася значна концентрація поселень носіїв роменської культури й, очевидно, сформувався центр малого племені сіверянського союзу. Велико­князівські дружинники знищили його у другій половині X ст. Про це свідчить шар попелу на сіверянському городищі, де життя більше не відроджується. Тут унаслідок польових робіт, окрім значної кількості фрагментів роменської ліпної кераміки, знайдено лише один уламок давньоруського гончарного гор­щика. Пізніше поблизу виникає новий політико-адміністративний, а також торговельний опорний пункт державної влади.

Два розглянуті вище напрями генерального наступу молодої держави дають підстави вважати, що феодалізація цих територій здійснювалася насам­перед уздовж прикордонних областей “Руської землі”. І лише потім, коли були “узяті в лещата” внутрішні райони розселення сіверян, розпочалося пла­номірне й остаточне одержавлення регіону. З цим, другим, етапом слід пов’я­зувати також появу нових центрів, таких як Новгород-Сіверський, Путивль та інших.

На Дніпровському Правобережжі основним був напрям із Середнього Дніпра на Західний Буг (у район літописних Червенських градів на польсько- руському прикордонні).

Ще одна проблема, до розв’язання якої слід залучати археологічні ма­теріали, — це наявність різних субкультур у культурі кожного етносу соціаль­но стратифікованого суспільства. Тож уявляється доцільним вивчати дві куль­тури в суспільствах класового рівня, а такою, безперечно, є Київська Русь. Із виділенням з єдиного егалітарного (тобто зрівняльного) суспільства, з одного боку, “багатих”, “великих”, “сильних”, “кращих” людей чи мужів, а з іншого — бідних общинників, почалося становлення вищезгаданих субкультур. Далі ці процеси еволюціонували.

Такі субкультури дістали назви елітарної (офіційної, міської, дружинної — останній термін якраз стосується Київської Русі) і народної (фольклорної, сільської) культур. У багатьох елементах дружинної давньоруської культури простежуються генетичні зв’язки з матеріальною культурою місцевого насе­лення раніших часів (житлобудівництво, знаряддя праці, озброєння, поховаль­ний обряд). Однією з найхарактерніших її рис була вже згадувана гончарна манжетоподібна (або курганного типу) кераміка, характерна якраз для півден­них областей східного слов’янства.

Рис. 6. Ритони з Чорної Могили

Ще одним елементом нової культури стали так звані речі-гібриди. У цих металевих прикрасах дружинного вбрання, кінської збруї органічно перепле­лись традиції і сюжети не лише місцевого походження, а й Скандинавії, Се­редньої Азії, Угорщини. Прикладом може слугувати знайдена на київському Подолі шиферна формочка з арабським написом, призначена для відливання популярних у давньоруському дружинному середовищі поясних металевих накладок.

Окрім ремісничих традицій, деякі речі-гібриди несуть на собі відбиток взаємовпливів ідеологічних уявлень різних етносів, що контактують між собою. Це добре простежується, наприклад, у сюжетах зображень на срібному окутті турячих рогів для пиття з Чорної Могили (рис. 6). Деякі дослідники шу­кають прототипи цих сюжетів у духовному світі місцевого слов’янського насе­лення, інші — у народів Північної Європи або ж — у звичаях хозар.

Торкаючись проблеми світогляду східних слов’ян періоду державотворення, Б. О. Рибаков зауважував, що в них існували не лише наївні забобони села, а й державна язичницька релігія міста й соціальних верхів з добре виписаним космологічним епосом, з уявленнями про божественне походження вели­кокнязівської влади, зі складним ритуалом і розгалуженим станом жерців. Найімовірніше, їх ховали у скорченому стані (зв’язували або вкладали в мішок), оскільки відчували страх перед таємничою і невідомою силою. “Скорченики” — волхви літописних зводів — були виявлені в різні часи на багатьох могильниках.

Аналогії з іншими міфологічними системами, тричленний поділ світу на верхній, середній та нижній — концепція так званого “світового дерева”, що знайшла своє відображення й у композиції Збручського ідола, сам стародавній звичай кремації померлих на кострищах вказують на те, що світогляд східних слов’ян містив поняття про поділ Космосу. Кожен об’єкт, перебуваючи в од­ному із трьох “світів”, через певний час переміщувався до іншого (або ж міг переміщуватися). При цьому початковий напрям міг бути лише вгору — разом із димом поховального кострища до “небесного світу”. Проте й пізніше, коли вже ховали за обрядом інгумації, душа так само “відлітала на небо”. “Кораб­лями”, в яких відбувалося це переміщення, були споруди будинкоподібних обрисів (“будинки мертвих”), що пізніше трансформувалися у християнські домовини.

Слов’янина за життя і після смерті оберігали різні амулети — круглі підвіски (символи Сонця), лунниці (символи Місяця), сокирки й шматки кре­меню (символи Перуна), шумливі підвіски (для відлякування злих духів), гли­няні писанки (символи відродження), ключики (символи багатства), кігті диких звірів (обереги від хвороб) та ін. Оберегами за певних обставин могли слугувати й деякі побутові предмети, наприклад ножі або ножиці.

Отже, твердження щодо примітивізму чи недосконалості язичницьких віру­вань у цілому є безпідставними.