Укріплення та озброєння

У Київській Русі, як і в інших середньовічних державах, значна частина поселень мала штучні укріплення. Це було викликано постійною воєнною за­грозою не лише з боку кочівників північнопричорноморських степів та інших іноземних нападників, а й вороже налаштованих сусідів із самого східно­слов’янського середовища.

Окрім городищ, на середньодніпровських землях, як установив М. П. Ку­чера, за часів правління вищезгаданих князів споруджувалися так звані “Змієві вали” протяжністю більш як 950 км. Це були досить складні оборонні спору­ди з дерева та землі (вал, рів, дерев’яна надбудова), об’єднані в єдину складну систему: 23 поздовжні вали в дев’яти оборонних лініях. їх створення для захисту від маневрової кінноти кочівників вимагало величезних матеріальних затрат й людських ресурсів, а також чіткої організації будівельних робіт. У хаотичній, на перший погляд, лінії валів усе ж удалося виявити єдину стра­тегічну ідею й намітити послідовність її вирішення. Основна частина цих укріплень датується кінцем X — початком XI ст., а найбільш пізній Порось- кий вал — не раніше початку XII ст. Насипи зводилися із піску та глини. Внут­рішня їхня частина складалася із дерев’яних конструкцій зрубного та пере­кладного типів, що скріплювали земляний насип і надавали йому необхідної крутизни та висоти.

Повертаючись до поселенських структур, слід уточнити, що археологічний термін “городище” означає залишки будь-якого давнього укріпленого пункту. Він трапляється як у давньоруських літописах, так і в сучасній літературі. Городища споруджували на підвищеннях, і лише зрідка — на рівних місцях та в низинах.

Форма городища великою мірою залежала від форми мису, останця чи підвищення, на якому воно було розташоване. Найбільш поширені укріплені поселення округлої форми, площа яких не перевищує 1 га (найчастіше — 0,4— 0,6 га). Більшість із них мають одну лінію укріплень. Розташовані доволі гус­то: в найбільш заселених місцевостях, уздовж річок, відстань між ними станом вить у середньому 5—8 км.

Штучні укріплення невеликих за площею городищ мали такий самий характер, як і давньоруських міст, але були менш потужними. Основним матеріалом для їх спорудження на Русі були дерево й земля (через відсутність у цій географічній зоні каменю). До таких укріплень належать земляні рови та вали, які не скрізь збереглися однаково. Іноді прослідковуються лише незначні їхні сліди. Найбільші за розмірами вали та рови розміщувалися з відкритого, напільного боку городища. ЇІо краях, оточених природними перешкодами, споруджувалися вали невеликих розмірів, а в окремих випадках їх не було зовсім. Більшість городищ укріплена одним валом і ровом. Висота валів, що краще збереглися, сягає 4—5 м, ширина — близько 15 м (іноді 20) в основі. Рови в розрізі мають здебільшого трикутну або трапецієподібну форму з вузь­ким дном і стрімкими стінками. їхня глибина не перевищує 3—4 м, а ширина — 8—12 м. Таким чином, внутрішня стінка рову і зовнішній схил валу разом ста­новили перешкоду висотою близько 10 м. На більшості городищ збереглися виразні сліди в’їздів у вигляді розривів у валах завширшки 5—8 м (рис. 9).

Залишки дерев’яних конструкцій являють собою прямокутні зруби, що містяться усередині валу й утворюють його дерев’яну основу.

Puc. 9. Оборонна стіна Білгорода Київського (за М. Г. Городцовим та Б. О. Рибаковим)

ву. Зруби споруджувалися, як правило, з дубових деревин діаметром 20— 25 см. Залежно від потужності укріплень у валах трапляються 1—2—3 ряди зрубів, що прилягають один до одного й оточують усе городище з розривом лише на місці в’їзду.

Розкопками відкрито два основні типи зрубних конструкцій. Найпоши­ренішим типом дерев’яної частини оборонних споруд були зруби, поставлені один біля одного уздовж валу в один або більше рядів. Конструктивний тип дерев’яної частини укріплень, коли всі зруби пов’язані між собою й утворю­ють суцільний ряд уздовж валу, трапляються рідше. Іноді фіксуються конструкції змішаного типу.

У плані зруби були прямокутні та квадратні, їхні середні розміри З— 3,5 х 3—4 м. На окремих городищах вони збереглися на висоті до 2,5 м. Буду­валися одночасно з ровом і заповнювалися землею. Присипалися нею також і зовні. Окрім городищ із засипаними зрубами відомі пункти з пустотілими конструкціями у валах. Вони використовувалися під господарські приміщен­ня, рідше — під житла. Охарактеризовані зруби відповідають літописній назві “городні”, а пустотілі в археологічній літературі іменуються як “кліті”.

Найпоширенішим типом наземної частини укріплень була зрубна кон­струкція. Городні, залишки яких збереглися у валах, спочатку виходили на поверхню. Важливе місце в оборонній системі городищ належало фортечним брамам та вежам, які також будувалися із дерева.

Нерідко особливості місцевості доволі суттєво впливали на будівництво фортець. Так було в Карпатах, де в умовах гірського масиву в давньоруський час побудовано кілька укріплених пунктів. Серед них виділяється літописне городище Тустань. Принцип зведення наскельних споруд полягав у тому, щоб максимально використати скельні об’єми для створення захисного середови­ща у вигляді оборонних стін або побудови відповідного житла за допомогою мінімальних засобів.

А використання сирцевої цегли лише для спорудження окремих середньо­вічних укріплень слід пов’язувати із певним впливом хозарської фортифікації, котра на Русі не прижилася.

На площі городищ розміщувалися житлові та господарські приміщення. На більшості з них (деякі були забудовані лише частково) житлово-господарські комплекси розташовувалися досить густо, нерідко на відстані 1—2 м один від одного, в один або кілька рядів на краю площадки; центральна частина горо­дища здебільшого не забудовувалася. На деяких городищах життя припинило­ся унаслідок ворожих нападів. Невід’ємною частиною майже всіх укріплених поселень були й неукріплені селища, що розташовувалися поруч.

Одним із найбільш відомих і добре вивчених городищ на півдні Київської Русі є Райковецьке на р. Гнилоп’ять (Житомирщина). Укріплена площа (1,25 та) була обнесена потужним земляним валом, основу якого становили рублені дубові кліті — городні. Здіймаючись над гребенем валу, вони утворювали стіну завширшки 4,5 м. Укріплення доповнювалися подвійною лінією глибоких ровів. Житла, господарські споруди та ремісничі майстерні, розташовані по колу, примикали до валу й утворювали єдине кільце з городнями, з якими бу­ли конструктивно пов’язані.

Кліті розташовані уздовж валу у два ряди. Споруди першого ряду слугува­ли житлами, а другого — мали господарське призначення (тут утримувалася худоба, зберігався різноманітний інвентар, улаштовувалися засіки для зерна та інших припасів). До двох житлових клітей прибудовували одну господарську. Всього відкрито 52 житлові кліті, а також 25 господарських споруд.

Центральна частина являла собою внутрішнє подвір’я для усіх жителів. Тут розташовувалися кошари для худоби, стояли копиці сіна та соломи. Від них залишилися великі круглі площадки, вкриті шаром рослинного попелу (горо­дище було розгромлене і спалене). Окрім того, в центральній частині споруд­жувалися також землянки ремісників.

Добутий унаслідок розкопок матеріал засвідчує, що Райковецьке городище було не тільки оборонним пунктом, а й адміністративно-господарським цент­ром феодального землеволодіння.

Звичайно, проведення воєнних операцій різного рівня і значення було не­можливим без “знарядь війни” — різноманітної зброї та обладунку. Як заува­жував із цього приводу А. М. Кірпічніков, зміни військової техніки протягом усього давньоруського періоду досить часто полягали не стільки у створенні нових знарядь боротьби, скільки в удосконаленні вже існуючих.

За функціональними ознаками тогочасна зброя поділяється на зброю ближ­нього і дальнього бою та на рублячу, колючу й ударну. Всі ці види зброї є одночасно наступальними і захисними. Проте був також спеціальний захисний обладунок. Не слід забувати і про кінське спорядження, особливо для півден­них районів Київської Русі.

Меч уважався найбільш спеціалізованою й ефективною зброєю. У багатьох країнах він став військовою емблемою та державним символом (у такому зна­ченні він неодноразово згадується у літописах). Це була доволі дорога зброя, а тому нею володіли переважно представники вищих кіл суспільства. Меч виго­товлявся із високоякісної сталі, його лезо загострювалося із обох боків; між ним і руків’ям насаджувалося перехрестя; носили його у піхвах, що також прикрашалися. За певними ознаками мечі поділялися на багато типів, котрі загалом відповідали двом основним хронологічним періодам: каролінгські — IX-Xl ст., капетінгські — XI-XllI ст.

Шабля — рубляча зброя, пристосована передусім для кінного бою. Верш­ник однією рукою правив конем, а другою — завдавав ударів.

Спис належав до найдавніших масових видів зброї, а серед археологічних знахідок посідає одне з перших місць. За формою давньоруські списи поділя­ються на два основні типи — ранні листоподібні (IX—XI ст.) і пізні ланцето­подібні (XII—XIII ст.). Зміни у їхній конструкції були викликані розвитком захисних засобів — броні. Окрім того, існували також спеціальні метальні спи­си, або дротики-сулиці.

Лук і стріли вважалися найпоширенішою зброєю для бою на відстані. В Київській Русі існував так званий складний лук, корпус якого виготовлявся з кількох пластинок різних порід гнучкого дерева та кістки — для досягнення більшої еластичності. Наконечники стріл — одна з найпоширеніших категорій археологічних знахідок. За формою вони поділяються на кілька типів, основ­ними з яких є листоподібні, ланцетоподібні, ромбічні, чотиригранні, піра­мідальні та круглі. Кожен із них мав певну бойову функцію.

Сокира на Русі була основним знаряддям у господарстві й водночас важ­ливою зброєю (для цього в ній подовжували держак). їй належить одне з пер­ших місць серед знахідок. Відомі два типи — клиноподібні, лезо яких поступо­во сходить донизу, і з борідкою, лезо яких у верхній частині з боку держака має напівокруглий виріз. Відомі також суто бойові сокири (відрізняються мен­шими розмірами).

Ударною зброєю у Київській Русі вважалися булави та обушки. Булави (залізні, мідні, кістяні) насаджувалися на кінець дерев’яного держака; за фор­мою вони — круглі, гранчасті та ребристі, з гострими шипами. Обушок був схожий на булаву, але до держака прикріплювався за допомогою ланцюга, ременя або вірьовки (замість дірки для насаджування існували вушка).

До бойової зброї слід віднести також великі й масивні ножі-скрамасакси, кинджали, палиці, пращі для метання каміння.

Воїна захищали від ударів супротивника щит, шолом і броня. Перший із них уважався основним засобом захисту. В центрі щита містився умбон — металева сферична його деталь. Основою звичайного щита була дерев’яна дош­ка або каркас, що обтягувався товстою і твердою шкірою. Відомі щити круг­лої, овальної, трикутної чи трапецієподібної форми.

Шолом захищав від удару голову воїна. Він мав широку тулію і плавно віді­гнуті й витягнуті догори стінки, зверху увінчувався шпилем. З’явився на Русі у IX ст., а його прототипом уважалися східні шоломи. Це була доволі коштов­на річ.

Броня — кольчуга і панцир — захищали тулуб воїна. Кольчуга (особливо поширена на Русі) являла собою металеву сорочку, виготовлену із кілець, про­пущених одне крізь одне і потім заклепаних. Уперше з’явилася на Сході. Пан­цир відомий у Східній Європі з давніх часів, однак у Київській Русі він не набув масового поширення. Річ у тім, що кольчуга була легшою, елегантнішою, зручнішою у користуванні та надійнішою як засіб захисту.

Спорядження вершника та бойового коня — теж атрибут давньоруського воїна. Перший етап києворуської історії (саме в цей час на Русі з’являються вудила) характеризується засвоєнням різноманітних, переважно східних за по­ходженням, конструкцій з прямими та дугоподібними псаліями. Уже в X ст. з’являються загальноєвропейські вудила, в яких псалій і підвісне кільце злива­ються (пізніше вони витісняють інші типи). У XII-XIII ст. спорядження кінних степняків уже не має на Русі свого попереднього впливу.

Стремена типологічно поділяються на дві основні групи. Для більш давніх характерним є вушко, оформлене у самостійному виступі, та підніжка, здебіль­шого округлої форми; у більш пізніх — отвір для путлища прорізаний у самій дужці, а підніжка за формою буває як заокругленою, так і виконаною під ку­том. Це пов’язано зі зміною посадки й сідлання, за яких опорна роль стремен значно збільшується.

Протягом IX-X ст. київські кіннотники майже не застосовували шпор, а під час управління конем (як і степняки) користувалися нагайкою та шенке­лями. Від XI ст. у зв’язку зі зростанням ролі кінноти вершники починають ши­роко використовувати “остроги”. Перші шпори мали дугу і шип, розміщені в горизонтальній площині. В XI ст. з’являються зразки шпор з вигнутою (якщо дивитися збоку) дужкою і шипом, спрямованим не вгору, а вниз.

Одним із засобів управління конем була нагайка, від якої збереглися в основному рукояті. Серед деталей кінської упряжі варто згадати пряжки та її металеві прикраси. Слід зазначити також, що в давньоруський час для бойо­вого коня підкови не були характерними. Іноді використовувалися льодохідні шипи.