Сільське господарство та промисли

Сучасні дослідники одностайні в тому, що за середньовічних часів якраз село було формуючим осередком феодалізму, що зумовлювалося його роллю у становленні й розвитку тогочасних суспільних відносин.

Панівною галуззю, на думку В. Й. Довженка та інших дослідників, на Русі було землеробство. В цей час відбуваються революційні зміни в розвитку техніки землеобробітку: перехід від розпушення грунту до його підрізання, переміщення та обертання шару, для чого були необхідні нові знаряддя праці. В останній чверті І тис. н. е. основним знаряддям обробітку землі залишалося рало з вузьколезим або широколезим наральниками. Для південних земель розселення східних слов’ян, за класифікацією Ю. О. Краснова, характерними були одноручні прямогрядильні рала зі стійкою між грядилем і наральником (перший тип — найбільш універсальний), а також прямогрядильні, але з на­ральником, вставленим у грядиль знизу, з прямим (тип 3) або вигнутим наральником (тип 2); прямогрядильні рала з наральником, що поєднувався з грядилем за допомогою двох стійок (тип 4). Усі вказані типи відрізнялися за

сферою застосування на різних грун­тах. Рало як один із видів землероб­ської техніки залишалося у користу­ванні протягом усього середньовіч­ного періоду (рис. 10).

Рис. 10. Давньоруське рало

Проте використання чорнозем­них грунтів лісостепової (а в пізніші часи — й степової) смуги, вихід на вододіли, уведення в культурний обіг значних земельних ділянок були не­можливими за умов існування лише старої системи землеробства з розпу­шувальною технікою — вона висту­пала вже стримувальним чинником зростання продуктивності землероб­ства.

Еволюція формальних ознак лемеша, що має безпосереднє відношення до змін техніки обробітку землі, простежується за знахідками самих знарядь: від симетричних лемешів, які разом із череслами забезпечують глибоку оранку з підрізанням та переміщенням шару, перехідних типів лемешів із певними ознаками асиметрії до асиметричних, здатних на цілковите перевертання грун­ту. Окрім розвитку ознак асиметрії, фіксується збільшення розмірів та ваги лемеша й чересла, що давало можливість обробляти важчі грунти (рис. 11).

Замість стандартної для рала парної упряжі, під час оранки плугом засто­совувалися дві чи й більше пар волів або коней (залежно від стану грунтів).

Окрім упряжних знарядь, у рільництві застосовувалися й допоміжні, ручні — мотики і заступи. Вони на деяких ділянках виконували роль основних (зокрема в городництві та садівницт­ві). Мотики були двох типів — втуль- часті із загнутими бортиками і з го­ризонтальним вушком. Заступи також двох типів — залізні й, частіше, дере­в’яні із залізним окуттям.

Збирання урожаю, як і за попе­редніх часів, здійснювалося серпами. Вони були двох типів, пристосовані до найбільш ефективного збирання пшениці, жита та інших культур.

Подальша обробка зерна здійснювалася відповідно до біологічних власти­востей злаків. Підсушка у сушарках і жаровнях, а також у стодолах. Зерно збе­рігали у спеціальних ямах або сховищах, де частину приміщення відгород­жували дошками для зсипання зерна.

Для зони Українського Полісся характерною залишалася підсічна система землекористування, яка уможливлювала збільшення площі ріллі завдяки випа­лу лісових ділянок і підживлення грунту органічним добривом — попелом.

Накопичення археологічних матеріалів відкрило нові можливості для вив­чення тваринництва: виявлені залишки приміщень для утримання тварин, зна­ряддя праці, предмети побутового вжитку, що використовувалися у тварин­ництві, а також кістки, залишки продуктів у льохах, господарських ямах, житлах та культурному шарі.

За даними археологічних та палеонтологічних досліджень галузей тварин­ництва, переважало розведення великої рогатої худоби (35—37 відсотків загальної кількості стада). Вона належала до породи великих грубокістних тва­рин (корови, бугаї, воли). Друге місце належало свинарству. Третє-четверте місця поділяли конярство та розведення дрібної рогатої худоби. Вирощували також різні породи домашньої птиці.

Серед виявлених знарядь праці, що використовувалися у тваринництві, пе­реважають коси, форма яких була пристосована до ботанічного складу трав. Так, під час укосу лісових ділянок використовували косу-горбушу з коротким вістрям. Для роботи на відкритих ділянках, на ниві, застосовували інший тип коси — з вузьким, довгим клинком, із довгим косовищем, що сприяло най- ширшому прокосу. Крім того, коси відрізнялися між собою й хронологічно: порівняно невеликі використовувалися у X-XI ст., а більші за розмірами — пізніше.

Як допоміжні знаряддя відомі граблі та вила. Серед іншого інвентаря, що застосовувався у тваринництві, зафіксовані цвяхи для підковування коней, самі підкови, пута із замками, підкови для тяглових тварин — биків, дзвінки- калатала (підвішували на шию корові, аби знайти її, якщо заблукала в лісі або чагарнику), пружні ножиці для стрижки овець.

Діяльність сільського (як і міського) ремісника також була певною мірою пов’язана із розвитком тваринництва, як джерела різноманітної сировини для обробки кістки, ткацтва, виготовлення одягу та взуття зі шкіри тварин, вичин­ки хутра й іншими видами обробки продуктів скотарства.

Поряд із сільськогосподарським виробництвом існували також різні про­мисли, передусім — переробка зерна на крупи та борошно. Найбільш архаїч­ним способом було обдирання та часткове грубе розбивання злаків за допо­могою ступ. Для розмелювання зерна на дрібну крупу та якісніше борошно використовувалися ротаційні жорна. Виготовлялися також рослинна олія, тва­ринне масло (про що свідчать знахідки деталей спеціального пресу, мутовок та маслоробок), сир. Спеціальній обробці для тривалого зберігання піддавалися м’ясо та риба. Як і в минулому, значну роль відігравало збиральництво.

Серед досліджуваних матеріалів зафіксовано залишки смолокуріння, ви- гонки дьогтю, виготовлення деревного вугілля.

Мисливство забезпечувало сільське, а часом і міське населення значною часткою м’яса, шкірою та хутром диких тварин. Порівняно невелика кількість мисливської зброї на досліджених пам’ятках зумовлювалася використанням інших, ефективніших способів полювання, без використання зброї чи таких, де вона відігравала другорядну роль.

Рибальство репрезентоване знахідками знарядь ловлі (гачки, блешні, гар­пуни, ості, грузила для сіток) та остеологічними матеріалами. Бортництво представлене лише поодинокими знахідками спеціалізованих ножів-медорізок.

Сільськогосподарське виробництво та промисли розвивалися на площах відкритих поселень — селищ, розташованих здебільшого на берегах водоймищ, а іноді на вододілах. Вони займали надзаплавні тераси, миси, дюни та підви­щення у заплавах річок. Площа таких ділянок була різною — від-0,2—0,6 до 8—10 га (іноді й більше), але в середньому 2—3 га. Типовою для них вважаєть­ся рядова забудова, якщо цьому не перешкоджали топографічні умови місце­вості (рис. 12).

На початку II тис. н. е. з’являються археологічні свідчення про появу се­лянських дворів. Слід зазначити, що формування садиб на селі розпочалося дещо пізніше, аніж у місті. Навколо них зводилися дерев’яні огорожі, що свідчило про розвиток приватної власності. У цей же час фіксується також по­ява серій навісних замків.

Рис. 12. Селище в урочищі Ревутове на Канівщині (реконструкція В. О. Петрашенко та В. К. Козюби)

Досліджена одна із таких садиб на селищі Автуничі — на півночі Чернігівської області. Вона функціонувала (тобто перебудовувалася і розвива­лася) протягом чотирьох етапів, від кінця X — початку XI ст. до зламу XlI- XIlI ст. До її складу входили житло-майстерня гончара, а також супутні до­поміжні споруди. Виявлені гончарні горна та невеликі глиняні кар’єри, а неподалік житла — снопосушильні та смолокурні. Побутово-господарські об’єкти розміщувалися між житловими і виробничими.

Одне із найкраще досліджених селищ давньоруського часу — Комарівське — розташоване поблизу Переяслава-Хмельницького. У різні роки на розкопаній площі у 3,5 га тут зафіксовано близько ЗО жител кінця X — початку XIII ст. Площа поселення — 8—10 га. Одночасно на ньому могло розміщуватися 15—20 житлових комплексів (площа однієї садиби становила 0,2 га). Житла здебільшого з трохи заглибленими котлованами або (пізніші) наземні, на підкліті. Розташовані рядами, на відстані 20—25 м одне від одного, вони ста­новили єдиний житлово-господарський комплекс, до якого входили житлові споруди, господарські будівлі та ями. Речові знахідки представлені сільсько­господарським та ремісничим інвентарем, а також предметами універсального призначення (наральники, серпи, жорна, рибальські знаряддя, ножі, сокири, ножиці, долота, свердла і т. ін.), прикрасами і, найбільше, керамічними виро­бами чи їх фрагментами.

Наявні археологічні матеріали засвідчують досить високий рівень розвитку сільськогосподарського виробництва за часів Київської Русі, а також значний вплив сільського люду на створення потенційних можливостей усього давньо­руського суспільства. Вивчення останнім часом пам’яток цієї археологічної категорії дало підстави дійти важливого висновку: в IX-XlII ст. між містом і селом у багатьох сферах життя існували паритетні відносини.