Християнство і пережитки язичництва

У 988 р. Київська Русь офіційно стала християнською країною, хоча цей процес, звичайно ж, був доволі тривалим. Уже на монетах Володимира Свя­тославича — злотниках і срібляниках — князь зображувався в імперських ре­галіях: з короною на голові та хрестом у правиці.

Найбільшою церковною спорудою Києва став християнський собор в ім’я Богородиці, котрий дістав назву Десятинної церкви. Він розміщувався на території князівського дитинця і його було видно здалеку. Будувався з 989 по 996 р. У його спорудженні брали участь візантійські майстри. У 1240 р. столи­ця Київської Русі, її основні споруди були зруйновані монголо-татарами, тому достовірних даних для точного відтворення архітектурно-археологічних дета­лей собору ми не маємо. Завдяки дослідженням фундаментів удалося встано­вити тип споруди та особливості будівельної техніки. Це був великий храм, в

основу плану якого було покладено хрестовобаневий варіант тринавного триапсидного храму. З трьох боків його оточували галереї, котрі, ма­буть, були споруджені дещо пізніше, або лише перебудовані на початку XI ст. Західна частина ще не зовсім з’ясована. Завершувалася споруда багатьма банями. Серед руїн були ви­явлені численні мармурові деталі — сліди внутрішнього оздоблення — капітелі колон, уламки різьблених плит. Збереглися також фрагменти мозаїчних підлог, викладених із мар­муру, пірофіліту та інших різноко­льорових порід каменю (рис. 13).

За часів князювання Ярослава

Мудрого головним (і найвеличнішим) храмом столиці Київської Русі вважав­ся Софійський собор. За деякими даними, він споруджений на тому самому місці, де раніше розміщувався однойменний дерев’яний храм.

Це був п’ятинефний хрестовобаневий храм із хрещатим підбаневим прос­тором та амфіладами бокових нефів, що його оточували. Як зазначає Ю. С. Асе­ев, п’ятинефний тип нерідко трапляється у візантійській архітектурі, проте не в такому варіанті: у київському соборі застосовано не складну, а просто хрес- товобаневу систему. Із трьох сторін його оточують два ряди відкритих гале­рей — двоповерхова внутрішня і одноповерхова зовнішня. Із заходу до собору між зовнішніми галереями прибудовані дві башти, в яких широкі сходи вели на другий поверх — “податі”. На другому поверсі містилися дві великі світлі зали, призначені для князя та його оточення. Собор завершувався тринадцять­ма банями, з яких середня (найбільша) являлася центром споруди. Головний архітектурний ефект будівлі полягав у її складній і водночас гармонійній композиції.

Підсумовуючи питання церковного будівництва на півдні Київської Русі, зауважимо, що майже половина всіх церковних споруд розташована саме в Києві. Тут їх кількість у X-XI ст. дорівнює кількості аналогічних будівель XII-XIII ст. Така ж закономірність (щоправда, у скромнішому кількісному вираженні) простежується в Переяславі. В Чернігові XI ст. датуються два хра­ми, а на територіях інших південноруських міст — по одному. Значно збіль­шується кількість церков, зведених на півдні Київської Русі у XII-XIII ст. Окрім залишків кам’яних споруд, у різних місцях виявлено речі культового вжитку: хороси, підсвічники, кадила, що засвідчує наявність тут на початку II тис. н. е. дерев’яних церков чи каплиць.

Співвідношення місцевих традицій і ортодоксального християнства прос­тежується у певних рисах поховальної обрядовості перших століть II тис. н. е. Зокрема, типовий для візантійського регіону звичай перепоховання померлих через певний час на Русі зафіксовано лише в окремих монастирях Києва та Чернігова, а також у Василеві та його околицях на Дністрі.

Певний вплив обрядовості з Візантії простежується у звичаї проживання чи поховання в печерах, що зафіксовано в кількох випадках на території Серед­нього Подніпров’я, Середнього Подністров’я та Волині. Найвідомішою у цьому відношенні є Києво-Печерська лавра.

Християнське віровчення знайшло відображення і в натільних хрестах із металу, перламутру чи сланцю, хрестах-складнях (енколпіонах) та образках круглої або прямокутної форми із зображеннями різних святих — Христа, Марії, Георгія, Миколая, Пантелеймона. На одному з уламків горщика XII ст., виготовленого місцевим ремісником Автуницького сільського поселення, вда­лося прочитати частину напису “(Боже) поможи рабу твоєму М...”. Про співіснування старих і нових вірувань у свідомості окремих людей свідчать знахідки язичницьких і християнських символів в одних і тих самих архео­логічних комплексах. Іноді протилежні з релігійного погляду речі могли поєдну­ватися в окремому виробі (наприклад, хрест у колі чи всередині підвіски-лун- ниці, або звернення до Бога на язичницькому амулеті типу кабанячого ікла).

Археологічним об’єктом, що переконливо підтверджує існування релігій­ного синкретизму в перші століття II тис. н. е., є сам курган XI-XII ст. У цьо­му похованні насип — символ язичництва в поховальній обрядовості — поєднується з обрядом інгумації, що проводилася уже в ямі, тобто виконува­лася за канонами нової релігії.

Яскравими прикладами побутування двовір’я можуть слугувати вироби прикладного мистецтва. Серед них найпоказовішими є круглі амулети-змійо- вики візантійського походження, що здобули особливу популярність на Русі. На одному боці такого оберега було зображення Христа, Богородиці, арханге­ла Михаїла чи ще якогось святого, а на другому — фігура чи сама лише голо­ва з волоссям у вигляді змій (міфологічний мотив, генетично пов’язаний з античною Медузою Горгоною).

Язичницькі мотиви простежуються також на деяких жіночих прикрасах. Це срібні двостулкові браслети-наручі та не менш відомі колти з емалями. Перші з них стягували довгі й широкі рукава сорочок, що вдягалися жінками перед ігрищами, а під час танців знімалися. Другі являли собою фрагменти головно­го убору. На браслетах часто викарбовувалися зображення жінок у танці, ско­морохів, гуслярів, тобто все те, що засуджувалося церковниками як язичниць­ке. А колти нерідко прикрашалися зображеннями птахів-сирен, “деревами життя” — символами будови Всесвіту. Проте варто зауважити, що у вищих суспільних колах ці речі носилися вже не для демонстрації перед духівництвом і поступово замінювалися сюжетами суто християнськими.

Язичницькі мотиви у православній атрибутиці простежуються навіть через багато століть. Так, царські ворота іко­ностасу чернігівського Борисогліб- ського собору були виготовлені зі сріб­ного язичницького ідола, якого, за переказами, заховали в землю жерці під час хрещення місцевих жителів за князювання Володимира Святослави­ча. Для виготовлення самого ідола бу­ли використані арабські срібні моне­ти — дирхеми, а після його виявлення у пізньосередньовічні часи срібло знайшло нове застосування — як ма­теріал для створення християнської святині.

Рис. 14. Амулет-змійовик

Численні археологічні матеріали засвідчують, що процеси і явища, які зародилися за часів ранньофеодальної монархії, знайшли свій розвиток у нас тупному історичному періоді — за часів феодальної роздробленості.