Період феодальної роздробленості

Загальна характеристика періоду

Період феодальної роздробленості (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.) характеризується поглибленням процесу феодалізації давньоруських земель.

Зміцнення феодального способу виробництва покликало до життя не тіль­ки імунні права, а й надзвичайно розгалужену систему васальних зв’язків. Соціальна верхівка давньоруського суспільства XII-XIH ст. являла собою складну феодальну ієрархію, верхні щаблі якої посіли представники згаданого князівського роду, а нижчі — бояри, дружинна знать, дворяни.

Князі — засновники місцевих династій, швидко зміцнивши своє станови­ще в окремих землях, увійшли в тісний контакт із земським боярством, вели­кою земельною знаттю, конче заінтересованою в мирному господарюванні у своїх вотчинах. Із часом, однак, між князями і місцевим родовим боярством виникли серйозні суперечності, що нерідко переростали у збройні конфлікти. Тож у цій боротьбі володарі земель мали спиратися на постійну дружину, роз­ташовану поблизу від столиці князівства й готову щомиті вирушити в похід на супротивника. Так у XII ст. в кожній із земель починає формуватися нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство.

Невід’ємним елементом державного розвитку Русі була православна церк­ва. Її організація багато в чому нагадувала світську владу.

Політична історія XII-XIII ст. з її складною й заплутаною системою міжкнязівських взаємовідносин, нескінченними усобицями та об’єднавчими з’їздами, постійною половецькою загрозою і походами руських дружин у Степ засвідчує федеративну форму управління на Русі, де провідну роль відігравав київський стіл. Традиційна роль Києва — головного міста країни, її культур­ного та релігійного центру, економічна могутність, честь і право старшинства великокнязівської влади, високий авторитет “матері міст руських” і в XIl- XIII ст. робили його заповітною мрією багатьох честолюбних князів. А політичне суперництво окремих князівських династій близько середини XII ст. покликало до життя систему дуумвірату: одночасного правління у Києві князів із двох найсильніших князівських ліній.

Протягом XI-XII ст. на Русі з’явилося майже півтора десятка великих земель-князівств, із яких п’ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Bo- лодимир-Волинське та Галицьке — розміщувалися переважно в межах тери­торії сучасної України. Та удільні князівства також не були монолітними й самостійними державами: у другій половині XII — першій половині XIII ст. процес політико-адміністративного дроблення захопив і їх. Виникло безліч ма­лих князівств-васалів, а кожна земля в мініатюрі повторювала політичну сис­тему всієї Київської Русі.

Важливе місце в політичній структурі Русі періоду феодальної роздробле­ності посідали Київ і Київська земля. Втративши реальну політичну силу, Київ, однак, залишався церковним центром усіх давньоруських земель, органі­затором боротьби проти зовнішніх ворогів.

Рис. 15. Стародавній Київ (реконструкція П. П. Томчка)

А сама Київська земля — давнє політичне й територіальне ядро Русі, на думку П. П. Толочка, на відміну від більшості територій, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських гілок, а впродовж усього періоду фео­дальної роздробленості вважалася загальнодинастичною спадщиною давньо­руського князівського роду.

Формування території цієї землі в основному завершилося у другій поло­вині XI ст., коли стару “Руську землю” було поділено між Києвом, Черніговом і Переяславом. Географічно Київська земля обіймала частини двох ландшафт­них зон — Полісся та Лісостепу, що позитивно позначилося на її економічно­му розвитку. Одночасно з формуванням основної території визначилися її межі. На Дніпровському Лівобережжі Київ володів лише вузькою смугою зав­ширшки 10—15 км, а основним регіоном стало Правобережжя Дніпра.

У період феодальної роздробленості Київська земля була однією із найроз­винутіших й густозаселених областей. Тут, згідно з писемними та археологіч­ними джерелами, налічувалося близько 80 міст. Найбільшими з них (окрім самого Києва) були Вишгород, Білгород (нині с. Білгородка), Василів (нині м. Васильків), Юр’їв (нині м. Біла Церква), Овруч.

Найбільшим за площею князівством Південної Русі було Чернігівське. Процес його формування завершився в XI ст., коли Ярослав Мудрий передав Чернігову колишні землі сіверян, радимичів, вятичів, а також Муромську во- лость і Тмутаракань на Таманському півострові. Засновником місцевої династії став син великого князя київського Святослав. До цієї землі на початку XIl ст. входили землі аж до Оки. Літописне Посем’я з центром у Курську займало проміжне положення між Чернігівщиною і Переяславщиною.

Географічне розташування Чернігівської землі сприяло тому, що тут рано почали осідати вихідці з іранського і тюркського світів, а пізніше половці.

Переяславське князівство склалося як одна із трьох частин давньої “Русь­кої землі” ще до її поділу між синами Ярослава. Проте в XII-XIII ст. воно, на відміну від інших князівств, фактично втратило політичну самостійність і цілковито залежало від Києва. На його території, що межувала зі Степом, осідали численні групи тюркомовних племен. Довкола самого Переяслава розміщувалися князівські феодальні двори, села і замки. Інших великих міст на цій території не існувало. Самі переяславські князі брали активну участь, а нерідко й очолювали походи на половців. Смерть місцевого князя Володими­ра Глібовича, що сталася під час походу на степняків у 1187 р., відгукнулася тугою по всій Переяславщині. “И плакашася по нем вси Переяславци... о нем же Оукраина много постона”, — зазначав літописець.

Волинське князівство являло собою відносно невелику територію на окраїн­них землях Києворуської держави (межувало із землями західнослов’янських “ляхів”). Залежність Волині від Києва, а потім Галича зумовила певну невиз­наченість її політичних кордонів. Території між Західним Бугом і Віслою не­одноразово ставали предметом незгоди між Руссю і Польщею. Земля дістала назву від свого давнього центру — міста Волинь на Бузі. Однак уже на почат­ку XI ст. він поступився місцем новій столиці — Володимиру, заснованому князем Володимиром Святославичем. Серед інших міст у цій землі вирізняли­ся Луцьк, Холм (сучасний Хелм), Белз, Дорогобуж, Пересопниця.

До середини XII ст. Волинське князівство не мало власної династії: воно або безпосередньо управлялося з Києва, або ж на місцевому столі сиділи князі — ставленики. Лише за князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здо­була статус спадкової вотчини і надовго закріпилася за його родом.

Ще одне західноруське князівство — Галицьке — почало формуватися нап­рикінці XI ст. Остаточно цей процес завершився лише в 40-ві роки наступно­го століття. Як і Волинь, Галичина була відносно невеликим за розмірами кня­зівством. Основні центри — Перемишль (сучасний Пшемисль), Звенигород, Теребовль і, звичайно, Галич (сучасне с. Крилос). Швидке піднесення остан­нього зумовлювалося зручним географічним розташуванням на Дністрі, а також тим, що в околицях міста добувалася “стратегічна” сировина середньо­вічної епохи — кам’яна сіль.

Наприкінці XII ст. Галичина і Волинь об’єдналися. Так виникло Галицько- Волинське князівство, правителем якого став Роман Мстиславич. Оволодівши потім Києвом, він, по суті, сконсолідував усю Південну Русь в одній дер­жавній структурі. Гідним спадкоємцем цього князя на галицькому столі став Данило Романович Галицький, який досяг помітних успіхів у політичній стабілізації західноруських земель.

З перипетіями буття в даний історичний період пов’язана ще одна науко­ва проблема: наявність чи відсутність єдиної східнослов’янської етнічної спіль­ноти — так званої давньоруської народності. Деякі дослідники обстоюють її існування, інші — заперечують. І ті, й інші вдаються до архітектурно-архео­логічної аргументації. Але й це не допомагає вирішити проблему. З одного боку — спільні риси у церковному будівництві в різних районах Русі, а з іншо­го — відмінності в особливостях керамічних виробів навіть Галицько-Волин­ської Русі (тобто на території одного об’єднання). Можливо, істину треба шукати десь посередині. На рівні роду Рюриковичів та їхнього оточення (носіїв елітарної культури), мабуть, існувало відчуття певної єдності, адже во­ни нерідко переходили із одного князівського столу на інший. А серед маси сільського люду переміщень і контактів практично не було — їхні “світи” бу­ли набагато меншими. Навряд, щоб селянин десь під Галичем відчував свою єдність із “колегою” під Псковом.

Та всі політичні, економічні, етнічні, культурні процеси значною мірою припинилися у першій половині XIII ст.

Міста і замки

Особливий інтерес археологів до середньовічного міста пояснюється не ли­ше багатством знахідок, що містяться у його культурному шарі, а й надзвичай­но широким спектром проблем, які вони дають можливість поставити й вирішувати. Зокрема, аналіз наявних джерел свідчить, що раннє давньоруське місто являло собою найважливішу структуру державності, на перших порах, по суті, рівну їй.

Є всі підстави стверджувати, що основною містотворчою силою на почат­ковому етапі давньоруської історії була політична влада. Молода східно­слов’янська знать розпочала будівництво замків-фортець, котрі порівняно швидко ставали дитинцями ранньофеодальних міст. Під їхніми стінами відбу­валася концентрація ремесла і торгівлі, а в межах самих фортець складалася військова дружина. Варяги називали Русь “Гардаріки” — країною міст або замків. На початковому етапі давньоруської історії відомо 16 міст, у другій по­ловині XI ст. з’являються повідомлення про 50 нових центрів, у XII ст. — більш як 130, а в перші десятиліття XIII ст. — ще близько 50. Як показали дослідження останніх десятиліть (П. П. Толочко, А. В. Куза та ін.), тісний адміністративно-політичний та господарський зв’язок давньоруських міст із сільськогосподарською округою зумовив певну специфічність їхнього соціаль­но-економічного життя порівняно із західноєвропейськими. Ремесло і тор­гівля, попри їх загалом високий рівень, не становили основу розвитку міст. Вони росли за рахунок додаткового продукту, що створювався у сільськогос­подарському секторі економіки країни внаслідок значної концентрації в містах великих землевласників. Не випадково в літературі іноді трапляється визна­чення давньоруського міста як колективного феодального замку. Тому ці по­селенські структури характеризують як місця, де концентрувався, переробляв­ся й перерозподілявся додатковий продукт.

За розмірами, а отже й за кількістю населення, міста XII-XIlI ст. можна поділити на чотири групи. До першої групи входять найбільші центри, площа яких сягала 100 га. Серед них — столиці уже згаданих земель-князівств, а також деякі інші центри. До другої — міста, площа яких не перевищувала 10— 50 га. До третьої — 2, 5—10 га. До четвертої — 1—5 га. Нині є всі підстави стве­рджувати, що на Русі за часів феодальної роздробленості в містах проживало 510—520 тис. чоловік населення (у великих центрах — 10—50 тис. осіб, у се­редніх 3—5 тис., у малих 1—2 тис.).

Основним елементом зростання і розвитку кожного міста була фортеця. Феодальна природа такого урбаністичного центру зумовила його соціально- топографічну структуру: відносно невеликий князівсько-боярський дитинець, де зосереджувалися органи влади й управління, та велике за розмірами передмістя-посад, заселене переважно простолюдом. У деяких випадках зафік­совані й околишні міста, що займали проміжне місце між двома вищеназва­ними. Така соціально-топографічна модель залишалася універсальною протя­гом століть. З кінця XII — початку XIII ст. передмістя-посади почали ділити­ся на дрібніші адміністративно-структурні одиниці, так звані кінці. В цілому давньоруські міста являли собою соціально-економічні, політичні й культурні центри, де зосереджувалися вищі матеріальні й духовні надбання народу. Напередодні монголо-татарської навали найбільші центри сягнули європей­ського рівня розвитку, але цей поступальний процес був насильно припине­ний ордами хана Батия.

Одним із найбільших міст на Русі, безперечно, був Київ (площа міста ся­гала 400 га), археологічні дослідження якого тривають уже більш як півтора століття. Аналіз наявної інформації свідчить, що він постав на правому березі Дніпра ще наприкінці V ст. н. е. У IX-X ст. територія міста значно збіль­шується: поселення й городища цього періоду розміщуються на горах — Старокиївській, Замковій, Лисій, Щекавиці, Дитинці, Кудрявці й на Подолі. Одночасно з розширенням самого міста збільшується і його центральна части­на: уже в середині X ст. за межами дитинця VI-VIII ст. зводяться деякі князівські будівлі. Є всі підстави стверджувати, що в цей час окремі поселен- ня та городища являли собою не ізольовані населені пункти, а окремі складові єдиного міста. На Старокиївській горі розмішувався дитинець із князівськими спорудами, а Поділ, Лиса гора, Щекавиця, Кудрявець та інші райони утворю­вали посадську частину.

Поблизу поселень містився й курганний могильник, на якому було досліджено в різні роки цілу низку багатих поховань, у тому числі й воїнів зі зброєю. Він складався із двох основних груп: на території Верхнього Києва і на Кирилівських висотах. Окрім того, поховання виявлено також у міському парку над Дніпром та на Батиєвій горі.

Кінець X — середина XIII ст. — період найвищого піднесення міста. Збіль­шується його територія, розквітають економіка та культура. Найдавніше київ­ське городище уже за часів Ігоря та Ольги стало затісним для дитинця. Тому за князювання Володимира Святославича навколо нього зводять нові земляні укріплення. Площа “міста Володимира” наприкінці X — на початку XI ст. ста­новила 10 га, а спрямування та конфігурація валів повністю відповідали топо­графії місцевості. З боку плато розміщувалися центральні Софійські ворота.

В XI ст. Київ продовжував швидко зростати, а тому стара лінія укріплень також перестала відповідати вимогам його оборони. У першій половині XI ст. Ярослав Мудрий заклав нову фортецю, площа якої була набагато більшою від попередньої, хоча й починалася від валів X ст. “Місто Ярослава” мало троє в’їзних воріт — Лядські, Жидівські і Золоті. Центральні, Золоті ворота, явля­ли собою двоярусну споруду (нагорі розміщувалися сторожова площадка і Благовіщенська церква).

У другій половині XI ст. забудовується так звана Михайлівська гора (верхнє плато сучасної Володимирської гірки). Цей район також мав власну систему укріплень.

Київ XI-XIII ст. мав великий ремісничо-торговельний посад, більша час­тина якого (180—200 га) містилася на Подолі. За укріпленнями посаду розмі­щувалися садиби “передгороддя”, що тягнулися уздовж дороги на Дорогожичі (до Кирилівської церкви). Як уже згадувалося, у XII-XIlI ст. в окремих містах з’являються кінці. Зокрема, один із них, Копирів, розміщувався за Жидівськи­ми воротами (район сучасної Львівської площі) і займав територію в 40 га.

В XI-XIII ст. навколо столиці Русі з’явилися приміські слободи, села, князівські двори й монастирські садиби, що були безпосередньо пов’язані з Києвом і складали його периферійні райони. Це, зокрема, Кирилівський, Пе­чорський, Видубицький, Кловський монастирі, Предславино, Берестове, Красний двір та інші. Загалом у місті та його околицях мешкало близько 50 тис. чоловік. Тобто воно стало одним із найбільших населених пунктів середньовічної Європи.

Місто мало досить чітку планувальну структуру. Її найважливішими вузла­ми були ворота в системі валів, міські площі, архітектурні ансамблі, куди радіально сходилися вуличні магістралі. Напрям вулиць залежав також від топографічних чинників: гір, річок, ручаїв. Ширина вулиць, забудованих в основному дерев’яними житлами, господарськими спорудами, об’єднаними в окремі садиби, не перевищувала 6 м, а ширина провулків — 3—3, 4 м. Харак­терною особливістю кам’яного будівництва було те, що всі монументальні спо­руди розміщувалися певними ансамблями, які утворювали композиційні цент­ри окремих районів міста. Різноманітні археологічні знахідки доповнююті інформацію про життя столиці Русі.

До міст другої із вищеназваних груп можна віднести Новгород-Сіверський, що займав територію більш як ЗО га. Заснований наприкінці X ст. на місці кількох поселень роменської культури, ймовірно, як укріплений форпост на кордоні “Руської землі” (у вузькому значенні цього терміна), він наприкінці XI ст. стає столицею великого князівства, що відділилося як окрема структура від Чернігівської землі в середині XII ст.

Місто стоїть на високому правому березі Десни. На Замку (дитинець давнього міста) були досліджені житла, господарські будівлі, оборонні спору­ди. Синхронні матеріали з Городка (посадська частина) та з інших територій свідчать про відносно велику кількість населення в даному пункті вже з часів його заснування. Виділення в удільне князівство дало новий потужний імпульс його розвитку.

У XII-XIII ст. Новгород-Сіверський мав складну структуру. Ядром міста був дитинець площею близько 2 га, споруджений на високому останці ріки з крутими схилами. Наприкінці XI — на початку XII ст. старі дерево-земляні оборонні конструкції перебудовуються, внаслідок чого їхня міць збільшується удвоє. На Замок вів лише один в’їзд. Серед інших об’єктів тут виявлено погріб-медушу XII ст., в якому зберігалося близько 100 амфор з вином та ме­дом, а також різні продукти.

Дитинець із трьох сторін був оточений посадом, площа якого сягала близь­ко ЗО га. До цієї частини міста вело троє воріт: Чернігівські, Курські та Водяні. На посаді зосереджувалося основне ремісниче виробництво, про що свідчать різноманітні вироби та будівлі. За стінами града містилися неукріплені сели­ща. У 2 км від міста, вниз за течією ріки, був споруджений Спасо-Преобра- женський монастир. Досліджені центральний собор, а також будівля, ана­логічна йому за конструктивними особливостями, подібної якій на Русі досі не виявлено (можливо, заміські князівські хороми). Для побудови обох вказаних споруд використана однакова цегла-плінфа. Під час пожежі, що сталася, ймовірно, за часів монголо-татарського нашестя, всередині собору загинули люди — жінки та діти.

Гради третьої та четвертої груп, менші за розмірами, звичайно, були й менш топографічно структурованими. Проте всі вони складалися із двох час­тин — дитинця і посаду.

Одну укріплену площадку (як і прикордонні фортеці) мали давньоруські замки, які на сьогодні ще недостатньо досліджені. Мало вивчені й особливості їхнього функціонування. У соціологічному відношенні замок — це феодальне поселення його власника (іншими словами — резиденція) — центр вотчинного володіння. У поселеннях цього типу мешкали сам феодал, його челядь, особи, що належали до вотчинної адміністрації, дружинники, людність, яка обробля­ла землі місцевого володаря і постійно перебувала на феодальному дворі. В замку розміщувалися житла феодала та його оточення, різні виробничі та гос­подарські приміщення. Його площа здебільшого не перевищувала 1 га.

Прикладом укріпленої феодальної садиби XII-XIII ст. площею 0,2 га мо­же слугувати Чорнівське городище в басейні р. Прут, на Буковині. З напіль­ного боку садиби виявлені додаткові укріплення. До основної захисної лінії входили оборонні кліті-зруби, здебільшого прямокутної форми, а сама вона мала два яруси бою. Нижній складався з приміщень порожнистих зрубів, а на верхньому розміщувався бойовий майданчик на дерев’яному накатнику. Всі ці конструкції були споруджені за єдиним планом. Використовувалися вони як бойові камери, з яких можна було вести стрільбу, й водночас як складські приміщення. До оборонних клітей примикали житлово-господарські зруби. Мабуть, вони належали рядовим дружинникам. Біля в’їзду на городище стоя­ла сторожова вежа.

У найвищій частині двору було двоповерхове житло самого феодала, а поб­лизу нього ще кілька споруд. Увесь двір городища поділявся на дві частини — житлову і господарську (до складу останньої входили хліви, легкі навіси, вик­ладений камінням робочий майданчик). У клітях, де здебільшого не було тра­диційних печей, а лише відкриті вогнища, могло проживати півтора десятка воїнів зі своїми сім’ями. Хоча відсутність стаціонарних опалювальних споруд дає підстави припустити, що жили вони тут не постійно. На городищі виявле­но різноманітний інвентар. Це свідчить, що місцеві жителі вели сільське гос­подарство, ремесла, торгівлю (рис. 16).

Поблизу городища розташоване одне велике, а на певній відстані — ще сім невеликих селищ. Вони, як і в інших аналогічних випадках, очевидно архео-

Puc. 16. Чорнівське городище (реконструкція О. А. Бойко та І. П. Возного)

логічно відображають наявність “гнізда” поселень — тобто структуру феодаль­ної вотчини (її укріплений центр та відкриту сільську округу, де створювався основний додатковий продукт).

Відсутність у багатьох випадках стаціонарних жител самих феодалів (в ос­новному в найбільших замках) підтверджує наведену вище характеристику давньоруського міста як колективного замку найбільших землевласників окру­ги. Тобто боярин контролював ситуацію, перебуваючи здебільшого в міській резиденції, а його сільською вотчиною керували представники підлеглої адмі­ністрації, які мешкали там постійно.

Ремесла і торгівля

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства, і не ли­ше за часів феодальної роздробленості, належало ремісничому виробництву, яке розвивалося в основному в містах.

Провідною галуззю була чорна металургія, яка разом із землеробством ста­новила основу економічного розвитку країни. Залізо добувалося із болотних руд (у деяких поліських районах частка заліза в них сягала 40 %). Виплавляло­ся воно у спеціальних горнах. Як правило, залишки цього виробництва фіксу­ються за межами міст. Хоча відомі й спеціалізовані центри, одним із яких був літописний Городськ на Житомирщині (тут одночасно могли функціонувати десятки горнів).

На Русі застосовувались як залізні, так і стальні вироби. Горни, в яких вип­лавляли залізо, називалися сиродутними, оскільки під час плавки в них нагніталося непрогріте повітря, на відміну від пізніших домен, де використо­вується підігріте дуття. Відомі як примітивні, заглиблені в землю конструкції, так і більш “модернізовані” залізоплавильні печі наземного типу. Повітря нагніталося до горна за допомогою ручних міхів. У XII-XIII ст. з цією метою почали використовувати привід водяного млина. Завантаження здійснювалося через верхній продух, куди засипалися руда та деревне вугілля. Унаслідок плавки отримували губчастий шматок заліза — так звану крицю, вагою 2—6 кг. Потім її неодноразово проковували для видалення шлаку й надавали округлої форми. Сталь двох сортів, виготовляти яку було значно важче, становила ли­ше 10—12 відсотків чорного металу. Використовувалася в основному для на­варки лез чи робочих частин знарядь праці, для виготовлення зброї тощо.

Обробка заліза, виготовлення з нього речей для господарства, побуту, військової справи здійснювалися в ковальських майстернях-кузнях, що зводи­лися, як правило, на окраїнах населених пунктів. Асортимент виробів із заліза включав близько 150 найменувань: знаряддя праці, ремісничі інструменти, зброя, предмети домашнього начиння, кінська збруя, спорядження вершника, деякі види прикрас. Досконалим був ковальський інструмент, який мало в чому змінився і за пізніших часів (наковальні, молотки, кліщі, зубила, пробій­ники). Давньоруські майстри володіли різноманітними прийомами обробки заліза (кування, зварювання, цементація, обточування, інкрустація кольорови­ми металами, полірування). У ряді категорій виробів висока якість металу доповнювалася функціональною досконалістю форм, а також художнім оздоб­ленням. Прикладом може слугувати меч із написом “Коваль Людота”, знайде­ний у с. Хвощевате на Полтавщині.

Давньоруське слово “кузнец” означало також і ремісника, який працював з кольоровими металами. Ці майстри володіли усіма видами обробки кольоро­вих металів (золота, срібла, міді), відомими за середньовічних часів: литвом, волочінням дроту, сканню або філігранню (оздоблення припаяним золотим чи срібним скрученим дротом), зерню, емаллю, технікою свинцевих та олов’яних відливок. Одним із джерел для вивчення технології ювелірного виробництва є інструментарій, виявлений в одному з поховань Пересопницького курганного могильника на Рівненщині: ваги, наковальня, молоток (все невеликих розмі-

Puc. 17. Вироби давньоруських ювелірів

рів), а також бронзові матриці для виготовлення прикрас із зерню. Відомі також залишки ювелірних майстерень на території кількох населених пунктів. Проте основним джерелом інформації є матеріали численних скарбів, знайде­них у різні часи, до складу яких входять різноманітні й оригінальні вироби (рис. 17).

Мистецтво відливок у так званих імітаційних формах винайшли київські майстри у XII ст. В цій техніці виготовлялися прикраси, що імітували кош­товні речі й призначалися для широкого попиту. Монополією ливарників сто­лиці Київської Русі було виготовлення хрестів-енколпіонів, котрі мали попит і за межами країни.

Високою технологічною досконалістю вирізняються давньоруські перего- родчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена з Візантії в X-XI ст., набула особливого поширення у XII-XIII ст. В ній виготовлялися князівські діадеми й барми, медальйони і колти, хрести, оклади книг. Прикладом високої майс­терності може слугувати сахнівська діадема з Поросся (Черкащина), на якій зображено вознесіння на небо Александра Македонського.

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи ще в X ст., однак най­вищої майстерності досягли у XII-XIII ст. Відомі численні знахідки, виготов­лені в цій техніці — колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, браслети- наручі. Вражає декоративність зображень на цих виробах, їхня технічна й функціональна довершеність.

Галуззю, тісно пов’язаною з виробництвом емалей, було склоробство. В майстернях виготовляли мозаїчну масу — смальту, віконне скло округлої фор­ми, деякий посуд, скляні браслети і намисто (дуже популярні в широких ма­сах), персні та інші речі. Оволодіння секретами скловаріння на Русі відносять до кінця X — першої половини XI ст., а його розквіт припадає на XII-XIII ст.

Та наймасовішу продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Для епохи Київської Русі це, насамперед, кружальний посуд — найчисленніша категорія знахідок, обов’язковий атрибут культурного шару усіх поселень. Цей продукт ремісничого виробництва має важливе значення не лише як етно­графічне джерело. Він містить найбільш доступну інформацію про хронологію археологічних пам’яток чи окремих об’єктів (рис. 18).

За своїм функціональним призначенням давньоруський посуд поділяється на кілька типів: горщики, корчаги, глечики, миски, миски-сирниці, ско­ворідки, кубки. Горщики трапляються найчастіше. Вони мали відігнуті назовні вінця й невисоку шийку. Найширша частина приходилася на плічка. Як пра­вило, ширина горщика набагато менша, ніж його висота. Весь посуд виготов­лявся на гончарному крузі, поширення якого відносять до останніх століть І тис. н. е. Однак посуд IX-X ст. технологічно відрізняється від пізніших зразків. Це пов’язано з тим, що на ранніх етапах розвитку ремесла застосову­вався ручний гончарний круг, а пізніше — ножний, який обертався швидше. На денцях частини керамічних виробів фіксуються так звані клейма, що вирізалися на поверхні гончарного круга й відбивалися на денцях. Стінки по­судин нерідко були орнаментовані хвилястими чи паралельними лініями.

До гончарних виробів належать світильники, полив’яні фігурки людей, тва­рин, вершники на конях, глиняні яйця-писанки. Особливе враження справля­ли різнокольорові полив’яні плитки, що використовувалися для мостіння

Рис. IS. Типи давньоруської кераміки

підлоги чи облицювання стін храмів, князівських та боярських приміщень. Во­ни мали невеликі розміри, квадратну, прямокутну або трикутну форму.

Випалювалися гончарні вироби в печах або у спеціальних горнах. Останні були двох типів — двоярусні і горизонтальні. У перших внизу містилася топ­ка, відділена від верхньої частини горизонтальним подом з отворами для надходження гарячого повітря. У горизонтальних горнах топка розміщувалася в передній частині, звідки гаряче повітря спеціальними каналами потрапляло у випалювальну камеру.

Для виготовлення різноманітних виробів широко застосовувалася також кістка. З неї виготовляли руків’я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники мисливських стріл, гребінці, писала, грузики, іконки, шахматні фігурки. Частину виробів прикрашали циркульним та іншими орнаментами. Для обробки сировини використовувалися пилки, свердла, токарні станки.

Високого рівня розвитку досягли в Київській Русі галузі ремесла, пов’язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виготовлення цегли (плінфи) й вапна. Найдавнішим із них була деревообробка. Із деревини будувалися жит­лові та господарські споруди, численні християнські храми (особливо в сіль­ській місцевості), оборонні стіни навколо міст і замків. Із дерева виготовляли також різноманітні господарські та побутові речі: вози, сани, човни, меблі, по­суд. Утилітарність більшості дерев’яних виробів зумовлювала їхню художню досконалість. Тесля чи столяр був водночас й умілим різьбярем.

Кам’яне будівництво, що особливо активно розгорнулося на Русі на зламі I-II тис. н. е., потребувало різних спеціалістів — архітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випалення вапна та ін. Окрім того, з каменю виготовляли жорна, дрібну пластику (хрестики, іконки, форми для лиття), архітектурно-декоративні деталі (карнизи, капітелі, деталі порталів та ін.), то­чильні бруски. В галицькому, чернігівському, а також у володимиро-суздаль- ському зодчестві використовувалася техніка білокам’яної кладки з елементами різного оздоблення. Спеціалізованим виробництвом, притаманним лише Південній Русі, було добування й обробка пірофіллітового сланцю-шиферу, поклади якого містилися на Овруцькому кряжі (Житомирщина). Там функціо­нували також спеціалізовані майстерні, в яких виготовляли пряслиця, натільні хрестики, підвіски. Використовували шифер і для оздоблення давньоруських храмів. Доволі поширеними були також майстерні з обробки бурштину.

Активно розвивалися й такі різновиди ремесел, як кравецьке, обробка шкіри й пошиття взуття. На Русі була відома золотна вишивка, що викорис­товувалася для прикрашання речей церковного ужитку та одягу феодальної знаті.

Поряд із ремісничим виробництвом активно розвивалися товарний обіг і торгівля, які наприкінці І — на початку II тис. н. е. стали важливим чинни­ком життєдіяльності феодального суспільства. Протягом усього періоду існу­вання давньоруської державності характер і напрями економічного обміну й торговельної діяльності південноруського регіону не були сталими і пройшли кілька етапів у своєму розвитку. Цьому сприяло передусім вигідне географічне положення Русі. Через територію сучасної України пролягало кілька торговель­них магістралей трансєвропейського значення, основним із яких був знамени­тий шлях “із варяг у греки”. Але окрім водних маршрутів існували й сухопутні.

На першому етапі розвитку торговельних операцій основним був східний напрям. Виразним свідченням цього є знахідки скарбів та окремих арабських монет-дирхемів. Масову групу імпорту кінця І тис. н. е. становлять також скляні намистини. У південному напрямі протягом століть переважали русь­ко-візантійські відносини, про що свідчить, зокрема, амфорна тара IX-X ст., знайдена в багатьох містах — у ній доставляли на східнослов’янські землі ви­но, олію, можливо, нафту. Разом із амфорами на Русь потрапляв і столовий візантійський посуд. Були започатковані й русько-західноєвропейські зв’язки, про що свідчать знахідки скляних намистин та гем, а також мечів із рейнських майстерень. Скандинавські імпорти IX-X ст. (особливо з південношведсько- го регіону) представлені знахідками зброї, прикрас, фібул, пряслиць та інших виробів із чорного стеатиту.

Водночас розвивалася і внутрішня торгівля, яка на зламі I-II тис. н. е. уже відділилася від зовнішньої. Особливо помітним було зростання її рівня між великими міськими центрами.

У перші століття II тис. н. е. торгівля між регіонами стає більш інтенсив­ною. Активно розвиваються й зовнішні зв’язки. З цього часу основним парт­нером Південної Русі стає Візантія, куди, окрім традиційних хутра, шкіри, вос­ку, меду, з кінця XI ст. починають надходити й деякі ремісничі вироби (в основному київських майстрів). Серед продуктів імпорту — вина та різна олія (в амфорах), а також скляні вироби, ткацька продукція тощо. Дещо пізніше збільшується обсяг імпортного художнього керамічного та металевого начин­ня, християнської атрибутики, зокрема книг.

Не припинялася і східна торгівля, але замість колишнього основного парт­нера — Хозарського каганату, якого не стало, з’явився новий — Волзька Бул- гарія. Наявність контактів між обома країнами засвідчують знахідки на Русі бронзових замочків у вигляді фігурок коня, барана, лева; намисто із гірського кришталю; сфероконуси для зберігання ртуті. Проте основою цих зв’язків бу­ла, насамперед, глобальна посередницька торгівля по одній із ниток Великого Шовкового шляху, що з’єднував цивілізації Сходу і Заходу.

Польові археологічні дослідження дали можливість реконструювати окремі ділянки маршруту і навіть виявити своєрідні караван-сараї на ньому. Встанов­лено, що з волзького регіону до Середнього Дніпра йшли каравани в’ючних тварин (коні, верблюди), а далі на захід товари (різноманітні хутра, шовкові тканини, ремісничі вироби, сіль) везли вже на возах. Кінцевим пунктом цього відтинку трансєвропейської магістралі був район міста Регенсбурга на Верхньо­му Дунаї, де добре знали купців із Русі. Звідти вони везли кольорові та доро­гоцінні метали (цинк, олово, мідь, срібло), романське металеве начиння (дзво­ни, свічники, водолії, чаші, різьблену кістку), зброю та військовий обладунок.

Попри феодальну роздробленість продовжувала розвиватися і внутрішня торгівля. Вироби київських майстрів-ювелірів, галицька сіль, овруцькі прясли­ця та інші товари поширювались далеко за межі тих регіонів, де їх виготовля­ли чи добували.

Під час торговельних операцій часто діяла схема “товар на товар”, хоча й гроші уже стають важливим чинником економічного піднесення. На першому етапі існування давньоруської системи торгівлі основною грошовою одиницею був срібний арабський дирхем, який до початку XI ст. правив за світову “валю­ту”. В цей час у невеликих обсягах на Русь потрапляли дрібна мідна арабська монета фельс, а також дирхеми хозарської чеканки.

Поряд з арабськими дирхемами в системі грошового обігу Русі певне місце посідав карб Візантійської імперії. Більшість монет IX-XIII ст. становили бронзові фоліси та золоті номісми. Іноді трапляються й монети Херсонеса (літописного Корсуня).

Певну роль у грошовому обігу на Русі відіграли й західноєвропейські ди­нарі!, хоча їхня функція як платіжного засобу повного мірою виявилася лише на північноруських землях.

Після прийняття християнства (988 р.) київська великокнязівська адміні­страція увела в обіг власну карбовану монету за золотим (“злотник”) та сріб­ним (“срібляник”) номіналами. Наприкінці свого правління князь Володимир Святославич здійснив ще одну емісію срібних грошей. Срібляники випускали також його сини Святополк та Ярослав.

Заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливка­ми срібла у грошовій системі Русі відбулася в середині XI ст. Випуск цього різновиду грошей — так званих гривень “київського типу” шести­кутної форми — зумовлювався роз­витком товарного виробництва, по­ширенням практики оптових заку­півель, великих платіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнарод­них торгах. Емісії “київських гри­вень” здійснювалися у двох номіна­лах (163, 73 г і 204, 66 г). Останнім часом удалося виділити ще один пів- денноруський тип гривень — “черні­гівський”. Такі зливки вагою менш як 200 г мали ромбоподібну форму й розклепані довгі кінці (рис. 19).

Подальший розвиток економіки неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної місь­кої торгівлі (на селі, як і раніше, панував натуральний обмін). Водночас відчутно проявився й монетний “голод”, що спричинило дефіцит монет чи зливків. За цих умов на Русі у XII-XIII ст. набуває поширення обіг шкіряних грошей. Це явище мало давні традиції — адже сприйняття хутра білок і куниць як загального еквівалента відоме ще у східних слов’ян додержавного періоду. Однак у Київській Русі нові “гроші” застосовувалися дещо інакше: в обіг вво­дилися лише шкури без хутра (тобто їхня товарна споживча вартість явно бу­ла меншою за номінальну мінову). Обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламентації з боку держави (пломбувалася тільки певна кількість шкур, а до обігу потрапляли лише ті з них, які мали голови і лапи). Окрім того, встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетне срібло. Опломбовані шкури білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі правили за своєрідні кредитні гроші.