Культура Київської Русі

Культуру слід розглядати як єдиний процес розвитку духовних і матеріаль­них її складових. При цьому типологічні особливості давньоруської культури можуть бути зрозумілими лише за встановлення ролі тенденцій і новаторства в культурно-історичному процесі східнослов’янського суспільства.

Однією із складових, що характеризували рівень культури Київської Русі, стала писемність. Вона була відома слов’янам ще до зародження держави, ко­ли вони використовували так звані “черги і різи”. Це підтверджується й архе­ологічними знахідками: на деяких із них — пряслицях, уламках посуду чи кістках тварин, фіксуються написи у вигляді рисок, знаків тощо. Іноді на одному пряслиці напис міг поєднувати такі знаки й кириличні літери.

Проникнення християнства сприяло виникненню письма, якого потребу­вали і держава, і церква. За основу було взято грецький алфавіт, хоча це мало й певні незручності. Робилися спроби доповнити його спеціальними знаками з метою досконалішого передавання особливостей слов’янської фонетики. Спочатку в слов’янській чи руській азбуці додаткових літер було не 19, як у пам’ятках книжної писемності XI ст., а значно менше. Азбука, виявлена С. О. Висоцьким на стіні київського Софійського собору, складалася із 27 літер, із них 23 були грецькими, а решта призначалася для вираження сло­в’янських звуків (Б, Ж, Ш, Щ).

Після впровадження християнства набуло поширення удосконалене сло­в’янське письмо — кирилиця, яке витіснило стару писемність. Новими пись­менами створені видатні книжкові пам’ятки, але відомі й давніші написи на багатьох археологічних знахідках — пряслицях, горщиках, корчагах, голосни­ках, ливарних формочках та інших предметах домашнього ужитку.

Оповідаючи про музику й театральні дійства слід звернути увагу насампе­ред на фреску “Скоморохи” у київському Софійському соборі, на якій зобра­жено старовинний оркестр та акробатів із жердиною. Музиканти розташовані групами, відповідно до наявних інструментів. У прикладному мистецтві Київ­ської Русі добре відомі зображення гуслярів і танцюристів на пластинчастих браслетах із Києва, Чернігова та інших міст, на срібній чаші XII ст. із Черніго­ва, а також на мініатюрах Радзивіллівського літопису.

Характеризуючи мистецькі твори того часу, зауважимо, що археологічні дослідження свідчать про істотний розвиток станкового живопису вже у XII ст. Зокрема, на території київського Михайлівського монастиря була досліджена спалена у 1240 р. майстерня художника, де виявлено набір маленьких гор­щечків для фарб, розтиральник, шматки бурштину — обов’язкового компо­ненту домішок до оліфи.

Ювелірне мистецтво посідало особливе місце у культурі Київської Русі X— XIII ст. Твори художньої металообробки за своєю інформативністю значно пе­ревищували усі інші види мистецтва, в тому числі й архітектуру, живопис, скульптуру.

Рис. 20. Браслети-наручі

Чимало знахідок входило до складу скарбів, захованих за часів воєнної загрози. У багатьох із них виявлено цілі гарнітури святкових та буденних уборів княгинь чи бояринь. Такий убір складався із вінця, з боків якого на ланцюжках (ряснах) спускалися колти-підвіски із намистин, медальйонів, не­рідко виготовлених із золота. Пізніше, у XII-XIII ст., складається стилістич­но єдине убранство із тих же типів прикрас, що й золоті з емалями, але вже зі срібла з черню. Особливу увагу привертають колти (зірчасті, круглі, з ажурною каймою або з намистин, кульок, без кайми), сережки із трьома намистинами (ажурними, суцільними, із зерню або сканню), дужки (“аграфи”), скроневі кільця, шийні гривні, намиста, ланцюжки (плетені, із порожнистих бляшок або кілець), браслети з мотивами рослинного та геометричного орнаменту, із зображеннями птахів, людей, звірів, виті браслети (з чорненими наконечника­ми), персні, чаші й т. ін.

Утім, це лише один із “варіантів” у складі скарбів, хоча й досить насиче­ний різноманітними виробами. У деяких із них були представлені елементи чоловічого вбрання, парадний посуд, коштовні християнські символи. Варто зауважити, що давньоруські ювеліри та їхні шедеври були відомі не лише на Русі, адже вони нічим не поступалися виробам зарубіжних майстрів, а нерідко й перевершували їх.

Як уже зазначалося вище, основним будівельним матеріалом на Русі було дерево, з якого зводилися не лише сільські житла, а й численні різноманітні міські споруди, оборонні конструкції на державних кордонах, у замках та містах.

Протягом тривалих археологічних досліджень в Україні відкрито велику кількість жител давньоруського часу.

За планувальною структурою вони підрозділяються на одно-, дво- і три­камерні. Найпоширенішим був перший тип. Однокамерний зруб (чи кліть) був основним житловим приміщенням; двокамерний складався із житлової части-

Puc. 21. Садиба київського Подолу (реконструкція П. П. Толочка та В. О. Харламова)

ни й сіней; трикамерний — із хати, сіней і кліті. Саме цей тип житла пізніше в Україні дістав назву “дві хати через сіни”. Вхід до них, зазвичай, улаштову­вався з теплішої, сонячної сторони. Обов’язковим елементом кожної із таких будівель була стаціонарна піч, для спорудження якої, за відсутності на більшій частині території Русі каменю, використовувалася глина, що часто покривала дерев’яний каркас. Після випалювання він зникав, але залишалися його сліди.

Зрозуміло, що житло призначалося для перебування у ньому всієї сім’ї в нічний час, у непогоду та холодні пори року. Відносно невеликі його розміри (25—30 м²) свідчать про те, що значний час члени сім’ї перебували надворі, де виконувалася більша частина домашніх робіт. Будувалися також різноманітні господарські споруди, об’єднані в єдиний житлово-господарський комплекс — садибу. Навколо неї зводилася дерев’яна огорожа. В місті площа невеликих садиб не перевищувала 250—300 м², середніх — 600—700 м². Садиби багатих людей були набагато більшими.

Садиби в сільській місцевості з’явилися дещо пізніше від міських і значно перевищували їх розмірами. Дослідження останніх десятиліть дали підстави переглянути думку щодо примітивності й одноманітності забудови давньорусь­кого села: тут, поряд із ординарними спорудами, виявлені й такі, що нічим не відрізнялися від міських.

Серед основних господарських споруд — хліви, де перебувала худоба, приміщення для зберігання припасів, реманенту, сировини, майстерні, коло­дязі, виробничі площадки тощо.

Міська давньоруська вулиця з двох сторін була захищена паркана­ми з ворітьми. На торгових місцях розміщувалися ряди крамниць та майстерень, що виходили на під’їзні шляхи і торгові площі. Основні ву­лиці сходилися біля в’їзних воріт, а також у районі торгової площі або церковного майдану. Вулиці та площі нерідко замощувалися де­рев’яними колодами або плетеними гатями.

Уже на початковому етапі вход-

Puc. 22. Терем на чернігівському дитинці (реконструція М. В. Холостенка)

ження Київської Русі до світу євро­пейської середньовічної цивілізації тут починає розвиватися будівельна справа і монументальна архітектура. При зведенні церков канонічним став візантійський хрестовобаневий тип хра­му. Вперше він був застосований при спорудженні Десятинної церкви. Після творчої переробки зодчими Київської Русі він являв собою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди.

Важливу роль в оформленні внутрішнього простору церкви виконували мо­заїка і фресковий розпис, що багатокольоровою гамою вкривали склепіння, стіни, стовпи. Одним із найяскравіших об’єктів у цьому відношенні — за майстерністю виконання, масштабами та силою художньої виразності — були фрески й мозаїки Софійського собору в Києві, що стали визначним явищем у світовому мистецтві.

Пізніше в архітектурі великих центрів дедалі більше починають проявляти­ся місцеві риси, що згодом розвинулися у школах зодчества окремих областей. Прикладом у цьому відношенні може слугувати Успенський собор XII ст.

Усього в давньоруському періоді виділяють п’ять стильових етапів церков­ного будівництва. Окрім соборів, до монастирських ансамблів входили й інші споруди — трапезні, підсобні приміщення та ін. У деяких випадках до основ­них елементів забудови додавалися й печерні комплекси (Києво-Печерський, Ільїнський у Чернігові, Бакотський на Дністрі та інші монастирі).

Майже всі храми будувалися у хрестовобаневих традиціях. Проте були й винятки: зокрема, до кінця XII — початку XIII ст. відносять будівництво круг­лої ротонди навпроти Десятинної церкви. Її стіни членували пілястри, а в центрі розміщувався круглий стовп.

На дитинці стародавнього Києва, окрім численних церковних споруд, археологічними дослідженнями виявлено залишки й кількох світських, на дум­ку деяких дослідників, це були князівські палати. Одна із них, як свідчить техніка будівництва (відсутність у зв’язувальному розчині цем’янки та цегли- плінфи у підмурках), була споруджена навіть раніше за Десятинну церкву. План її цілком виявити не вдалося, хоча вважається, що за типом це була круг­ла ротонда, і визначають її як складову теремного палацу княгині Ольги.

Інший палац стояв поблизу західного фасаду згаданої церкви, по осі її вхо­ду. Він мав п’ятичастинну структуру, лише центральна частина його була квад­ратна, а бокові дещо витягнуті. Перед центральною частиною, оберненою до головного фасаду Десятинної церкви, розміщувалася галерея. Стіни членува­лися плоскими пілястрами, всередині палац прикрашався фресковим розпи­сом. Під час розкопок виявлено рештки різьблених мармурових та шиферних капітелей і деталей. На думку деяких фахівців, палац був резиденцією Володи­мира Святославича, тобто головною офіційною спорудою тогочасного міста.

У палацовому кам’яному будівництві, як показують матеріали досліджень, побутувало два типи споруд: великі, прямокутні у плані (X—XI ст.), й неве­ликі, квадратні, високі тереми, які, можливо, входили до ансамблю дерев’яних палацових комплексів (в основному XII ст.). Такі будівлі мали витоки в давньоруській дерев’яній архітектурі. Великі, прямокутні у плані, поділені на кілька відділень будівлі походять від ранньосередньовічних палацових споруд Візантії та Західної Європи. Мають певні аналогії і з архітектурними пам’ят­ками Ближнього Сходу. Тричастинні палаци, на основі аналогій у серед­ньовічному палацовому будівництві та мініатюр Радзивіллівського літопису, мали вигляд видовжених, очевидно, двоповерхових будівель з баштами в центрі або з боків, можливо, з аркадами в першому ярусі та лоджіями у другому.

Залишки палацових споруд виявлені не лише у столиці Русі, а й у інших містах, зокрема на дитинці Чернігова. Але тут відомі й менші за розмірами кам’яні будівлі. Так, поблизу Спаського собору досліджено фундамент невели­кого за розмірами, квадратного у плані терема. Знахідки, товщина стін та відносно невеликі розміри дають можливість реконструювати його як трипо­верховий терем, покритий свинцевими листами, багато прикрашений і розпи­саний фресками (рис. 22).