Загальна характеристика епохи

Епоха, якій присвячено даний розділ, охоплює трохи біль­ше тисячі років. Але, на підтвердження відомої тези про поступове прискорення історичного процесу, цей відносно короткий, порівняно з попередніми історико-хронологічними періодами, відтинок часу уві­брав у себе чимало знаменних явищ та яскравих подій.

Зазначимо, що саме у І тис. до н. е. розпочинається писемний пе­ріод історії України, а її безіменні до того давні людності вперше зали­шають у текстах стародавніх документів і творів свої власні назви та знаходять конкретні етнокультурні характеристики. Це були кімме­рійці, скіфи, алазони, будини, гелони та інші племена й народи того часу. їхній вихід на широку арену світової історії був зумовлений кількома взаємопов’язаними чинниками.

На початку І тис. до н. е. на величезних просторах Великого поясу євразійських степів, що простягнувся від голубих вод Дунаю до прозо­рих потоків Онона та Керулена, де згодом зійде войовнича зірка Чин- гіза, стрімко відбувається остаточний перехід до кочового скотарства. Це було результатом тривалого пристосування людини до природно- кліматичних умов Степу.

Специфіка цієї форми господарства позначилася на всіх сферах буття давніх мешканців степів. Вона вплинула і на кристалізацію особ­ливого характеру степовиків. Постійна готовність до захисту свого го­ловного багатства — скота — від хижих звірів та жадібних сусідів вже з дитинства формували з кожного чоловіка стійкого воїна та вправного вершника.

Рис. 20. Скіфський воїн (реконструкція М. В. Гореліка).

Не випадково на околицях кочового світу склався образ міфічної істоти — напівлюдини-напівконя. У грецькій міфології це знайомий нам з дитинства Кентавр.

Проте воєнна звитяга у кочових суспільствах не була привілеєм ли­ше чоловіків. У багатьох жіночих похованнях І тис. до н. е. на півдні Східної Європи під час археологічних досліджень виявлені різнома­нітні предмети озброєння, зокрема наконечники стріл. Саме вони, ці стародавні войовниці, увічнені ще в одній поширеній та романтичній легенді — про амазонок.

Усі ці люди, які буквально зростали та дорослішали у сідлі, легко перетворювалися з ідилічних пастухів на грізне військо.

Повною мірою це стосується і номадів Надчорноморщини. У її сте­пах, що займають тепер близько 40% території сучасної України, у згаданий період послідовно мешкали кочові кіммерійці, скіфи та сар- мати, які створили своєрідний західний варіант ранньокочової циві­лізації.

Його важливою ознакою є, мабуть, те, що тут, порівняно зі східни­ми регіонами євразійських степів, залізо раніше стає одним з найпо­ширеніших матеріалів. Воно дедалі більше використовується населен­ням Північного Причорномор’я. Швидкість та повсюдність цього про­цесу обумовлювалися цінними властивостями нового матеріалу: його міцністю, високою технологічністю обробки та досить широкою сиро­винною базою для його виготовлення (передусім — болотяної руди). Все це дало змогу виробляти набагато надійніші та дешевші речі, ніж з бронзи або каменю. Насамперед це стосувалося предметів озброєння, деталей кінської вузди та знарядь праці, але згодом, десь близько VII ст. до н. е., залізо «перемагає» остаточно.

Оснащені високоякісною залізною зброєю, загони кіммерійців та скіфів долають Кавказькі гори та вдираються до Передньої Азії з її родючими долинами й багатими стародавніми містами. Саме тому вони привертають пильну увагу розвідників і дипломатів передньоазіат- ських держав.

Історію скіфських походів до Передньої Азії також розповів у своїй видатній праці «Історія» грецький письменник V ст. до н. е. Геродот. Згідно з ним, скіфам навіть пощастило досягти воєнно-політичної зверхності у даному регіоні Давнього Сходу: «Отже, скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїми нахабством і свавіллям усе перевернули там догори ногами. З одного боку вони вимагали від підкорених народів данину, що вони визначали для кожного з них, а крім збирання цієї данини вони роз’їджали на конях і грабували все, що тільки було в кого» [Геродот, I, 106]^[84].

Але наприкінці VII ст. до н. е. підвалини скіфської гегемонії у регіоні було підірвано. Це пов’язано з посиленням Мідії, яка пере­творилася на могутню державу, спадкоємицю слави Ассирії. Цар Мідії Кіксар підступно запросив скіфських проводирів на бенкет, який став

Рис. 21. Речі скіфського типу із Закавказзя.

для них останнім. Ці події призвели до поступового зменшення воєн­ного тиску з боку скіфів, а на початку VI ст. до н. е. вони остаточно втрачають будь-яку помітну роль у районах, що простягнулися на пів­день від Головного Кавказького хребта.

Північніше останнього — на рівнинах і в передгір’ях поміж Кубан­ню та Каспієм, що сполучалися із Закавказзям кількома зручними шляхами, під час походів до Передньої Азії мешкала більшість скіфів. Вірогідно, саме тут була також ставка верховних скіфських володарів. На цю думку наводять відкриті на Північному Кавказі надзвичайно багаті скіфські кургани VII — початку VI ст. до н. е. У багатьох з них, зокрема Келермеських, знайдено коштовні вироби передньоазіатських златоковалів, оздоблені у руслі скіфських декоративних традицій. Без­умовно, скіфські царі та їхні найближчі сподвижники, які очолювали воєнні походи у давні країни Близького Сходу, й мали бути головними споживачами тих шедеврів, що виходили з-під рук найвизначніших ювелірів Передньої Азії^[85].

Проте не тільки кочова верхівка, а й кочове суспільство загалом завжди відчувало нестачу продуктів землеробства та ремесла і було зацікавлене у тісній взаємодії з осередками осілості. Після закінчення переможних походів до Передньої Азії північнокавказькі степи втрати­ли стратегічне значення своєрідного плацдарму для наступу на країни Близького Сходу. Інша ситуація склалася на той час у Північному Причорномор ’ ї.

Тут, у лісостепових районах сучасної України, зокрема на тери­торії Середнього Подніпров’я, ще з часів трипільської культури ніколи не переривалися традиції розвинутого хліборобства. Широке поширен­ня заліза сприяло підвищенню ефективності землеробсько-скотарсько­го господарства лісостепових племен. Важливість тих змін у житті ста­родавніх хліборобів, що пов’язані з появою залізних знарядь праці, зайвий раз підкреслює розповсюдження на цій території легенд про божественних ковалів Козьму та Дем’яна, які відкували перший плуг і перемогли страхітливе чудовисько^[87].

У середині VII ст. до н. е. в політичному та економічному житті населення Північного Причорномор’я виник ще один новий, але важ­ливий чинник. Саме з цього часу починається історія грецької коло­нізації північного узбережжя Чорного моря, пов’язаної головним чи­ном з вихідцями з Іонії. Тісні зв’язки колоністів з тубільцями Північ­ного Причорномор’я простежуються у багатьох сферах економіки та культури (згадаймо лише елліно-скіфський етап у розвитку скіфського звіриного стилю). Один з найдавніших осередків грецької цивілізації виник на пониззі Дніпра та Південного Бугу. Йдеться про поселення на сучасному острові Березань та славнозвісну Ольвію, яка з другої поло­вини VI ст. до н. е. стає одним з найпомітніших грецьких центрів Над- чорноморщини^[88].

Дуже важливо, що вже з кінця VII та початку VI ст. до н. е. на території Середнього Подністров’я (Немирівське городище), Дніпров­ського лісостепового Правобережжя (Жаботинське поселення, кургани біля сіл Дар’ївка, Болтишка, Мартоноша, ін) та Середньої Ворскли (Більське городище) трапляються не дуже численні, але виразні зразки грецького імпорту.

Проте факти свідчать, що принаймні з VI ст. до н. е. виникають досить тісні торгівельні зв’язки між грецькими колоністами Північно­го Причорномор’я (насамперед — мешканцями Березані й Ольвії) та населенням українського Лісостепу, що постійно поглиблювалися. У реальному житті ці торгівельні контакти здійснювали купецькі кара­вани, які, користуючись суходольними або річковими шляхами, зму­шені були долати широку смугу причорноморських степів.

Ситуація, що склалася, була дуже привабливою для кочовиків: на північ від степового коридору простягалися землі розвинутого хлібо­робства, а на південній його околиці виникали і швидко розвивалися давньогрецькі поліси. До того ж географічні особливості торгівельних комунікацій, що пов’язували ці дві великі культурно-економічні об­ласті, відкривали широкі можливості для встановлення над ними на­дійного контролю з боку номадів. Зазначимо, що різні варіанти такого контролю над торгівельними шляхами та одержання пов’язаного із цим зиску були чи не найважливішою метою багатьох кочових об’єд­нань різних часів. Не були винятком у цьому відношенні й скіфи.

Під таким кутом зору стає зрозумілим, чому після закінчення пе- редньоазіатських походів відбувається помітна переорієнтація зовніш­ньої політики скіфської орди, а її основне угруповання близько середи­ни VI ст. до н. е. просувається з рівнин Північного Кавказу на захід — у степи Північного Причорномор’я.

Цей процес, що досить добре фіксується збільшенням скіфських пам’яток відповідного часу на півдні Надчорноморщини, призвів до кардинальної зміни етнополітичної ситуації, яскравим уособленням якої стало утворення Великої Скіфії — держави, котра об’єднала під егідою кочовиків різні за походженням, способом буття та культурою племена й народи Північного Причорномор’я^[91].

Виникнення могутньої скіфської держави привернуло пильну ува­гу античних авторів до історії та етногеографії останньої. Надзвичайно важливі свідчення залишив у своїй «Історії» Геродот. Він присвятив значну частину праці опису Скіфії та основним подіям скіфо-перської війни, що відбулася наприкінці VI ст. до н. е.^[92]. Саме завдяки Геродоту ми знаємо чимало барвистих і живих подробиць того воєнного кон­флікту. Колоритною є, зокрема, розповідь про дарунки скіфів персько­му царю. Замість бажаної останнім скіфської землі й води як символів визнання його верховної влади, вони надіслали Дарію птаха, мишу, жабу і п’ять стріл. Зміст цієї «дипломатичної ноти» був досить промо­вистим: якщо перси не сховаються подібно цим істотам, вони загинуть від скіфських стріл [Геродот, IV, 126—132]. Так і сталося — Дарій І із залишками свого війська був примушений тікати, а скіфська зброя здобула слави непереможної.

Найвищий розквіт Скіфії припадає на IV ст. до н. е. Саме цим періодом датуються грандіозні нижньодніпровські кургани скіфських володарів: Чортомлик, Огуз, Олександропольський, Козел тощо. Мож­ливо, під велетенським насипом однієї з цих степових «пірамід» похо­вано й царя Атея — видатного скіфського можновладця тієї епохи.

З його ім’ям пов’язана спроба Скіфії поширити свій вплив на захід­не Причорномор’я, на узбережжі якого були розташовані великі і бага­ті грецькі міста. Мету експансії скіфський цар досить відверто висло­вив у своєму листі до мешканців розташованого на березі Босфорської протоки міста Візантій: «Цар скіфський Атей візантійському народові: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води» [Климент Олександрійський, V, 5, 31].

На заваді скіфській політиці стала Македонська держава. Її цар Філіпп у 339 р. до н. е. завдав нищівної поразки скіфському війську. У жорстокому бою, що спалахнув неподалік гирла Дунаю, загинув і сам Атей. Було йому тоді понад 90 років [Лукіан Самосатський. Довго­вічні, 10].

Невдачі на заході на перший погляд не спричинилися до втрати воєнно-політичної моці всієї Скіфії. По-перше, через декілька років після загибелі Атея скіфи спромоглися знищити грізну тридцятити- сячну армію намісника Олександра Македонського — Зопіріона [Пом­пей Трог, XII, 2]. По-друге, більшість найвизначніших курганів вищої

Рис. 22. Скіфо - перська війна. Військо Дарія І на марші ( 1 ), атака скіфської кінноти на персів ( 2 ). Реконструкція М. Горелика.

скіфської знаті зводиться у північнопричорноморських степах саме за часів Атея та у наступні кілька десятиріч — приблизно до 300 р. до н. е. ^[93]

З рубежу IV—III ст. до н. е. зникають на півдні Надчорноморщини й кургани рядових скіфів. Віднині залишки скіфського населення зосереджуються лише на обмежених територіях у Криму та на пониззі Дніпра^[94].

Рис. 23. Монета царя Атея.

Загибель Великої Скі­фії — а саме про такий хід подій свідчать дані археоло­гії — відразу після найви­щого піку її розвитку, на перший погляд, виглядає досить несподіваною. Проте подібні випадки не пооди­нокі в історії. Згадаймо лише такі хрестоматійні приклади, як імперія Олек­сандра Македонського чи держава Атили. Незважаю­чи на всі розбіжності устрою цих двох політичних організмів, їм, а також іншим подібним утворенням, були притаманні певні спільні ри­си. По-перше, це гранична централізація військово-політичної струк­тури суспільства. По-друге, єдність такої велетенської структурної піраміди забезпечувалася, головним чином, авторитетом та воєнним таланом однієї непересічної особистості. Завдяки її природним рисам певною мірою долалися й характерні пірамідальній організації недо­ліки, зокрема прагнення структурних частин до відокремлення.

Боротьба двох тенденцій — доцентрової та відцентрової, у скіф­ському суспільстві з його кочовим та рухливим населенням мала бути особливо відчутною. Адже скіфська держава за своїм характером була нерозвинутою та досить «рихлою». Тому давньогрецький історик Фу- кідід [Про пелопонеську війну. II, 97] зазначав, що перемогти скіфів неможливо, але лише тоді, коли вони одностайні.

Очевидно, такої «одностайності», тобто чергового (після часів пану­вання у Передній Азії або підкорення народів Надчорноморщини та війни з Дарієм І) посилення доцентрових засад було досягнуто й у IV ст. до н. е.^[95]. Матеріальними символами високого ступеня кон­центрації владних функцій у руках вищої скіфської аристократії є її величезні поховальні споруди з унікальним супроводжуючим інвен­тарем.

Але аналіз таких пам’яток та даних писемних джерел свідчить, що в останні десятиріччя IV ст. до н. е. змінилося кілька скіфських воло­дарів. Можливо, мають рацію ті фахівці, які пояснюють це похилим віком спадкоємців Атея внаслідок його тривалого перебування на чолі скіфського об’єднання^[96]. У такому разі невдовзі після загибелі Атея припинили свій земний шлях і ті, хто протягом багатьох років разом з ним будував і зміцнював велич скіфської держави.

На жаль, така «організаційна» криза у скіфській державі співпа­ла й з іншими негативними чинниками. Вірогідно, мало місце загальне погіршення природно-кліматичних умов на великих територіях Півдня Євразії^[97]. Як свідчать нові дослідження^[98], серед цих чин­ників певну роль мав відігравати й тиск на Скіфію з боку сармат­ських племен, якому останнім часом не завжди приділялася належна увага.

Важливо, що тоді ж відбувається помітний занепад життя й у лісо­степових районах північнопричорноморскої Скіфії, господарство яких відігравало найважливішу роль в економіці цього державного об’єд­нання. Процес певного відродження у Середньому Подніпров’ї розпо­чинається лише з формуванням наприкінці III ст. до н. е. зарубинець- кої культури^[99].

Мабуть, усі ці та інші несприятливі для Скіфії моменти, про які ми можемо іноді лише гадати, й спричинилися до її загибелі. Приблизно з кінця III ст. до н. е. починається новий, сарматський період в історії Північного Причорномор’я.

Отже, розглянемо основні чинники етнічного розвитку на території Надчорноморщини, котрими у згадані часи були іраномовні кочовики Степу, тубільне населення лісостепової та лісової України, а також мешканці античних держав Північного Причорномор’я.

2.