Ранні кочовики Надчорноморщини

У багатовіковій історії кочових народів Північного Причор­номор’я можна виокремити декілька основних періодів, кожен з яких має свої, властиві йому риси. Безумовно, це повною мірою стосується і періоду становлення та подальшого формування першої кочової циві­лізації Східної Європи, творцями якої були племена ще й досі дещо загадкових кіммерійців та їхніх легендарних наступників — скіфів.

Кіммерійці. Кіммерійці були першим історичним народом Північ­ного Причорномор’я. Тобто таким народом, буття якого відбилося не тільки у пам’ятках матеріальної культури, а й у різноманітних писем-

Рис. 24. Зображення кіммерійців (1 — саркофаг з Клазомен, 2 — ваза з Ватикан­ского музею) та характерні для них речі (3—8 — курган Висока Могила).

них джерелах. Серед них стародавні поетичні твори, зокрема славно­звісна «Одісея» [XI, 13—19], клинописні тексти з архівів держав Дав­нього Сходу, свідоцтва античних письменників, а також фольклорна традиція, що відобразилась у праці Геродота^[100].

Відповідно до цих писемних джерел, близько середини VIII ст. до н. е. кіммерійці взяли участь у знищенні Фрігійського царства, що знаходилось у центрі сучасної Анатолії. Приблизно 654 р. до н. е. вони оволоділи столицею Лідійського царства Сарди, котре існувало тоді у західній частині Малої Азії, а цар Лідії Гіг загинув у битві з ними. Кіммерійці також зруйнували деякі міста іонійських греків, зокрема Магнесію та Ефес. Страбон зберіг для нас написані у цей період рядки грецького поета Калліна, де згадувалося «військо нечестивих кімме­рійців», що прямувало на Ефес. Загрожувало воно й іншим грецьким містам. Так, на території Мілета, великого грецького поліса Малої Азії, археологам пощастило знайти систему укріплень, побудованих для захисту від кіммерійської навали.

У другій половині VIII ст. до н. е. згадки про кіммерійців з’явля­ються також у ассирійських писемних документах. Саме тоді на тери­торії Передньої Азії розгорталися досить бурхливі події. Зокрема, на­прикінці VIII ст. до н. е. загострилося суперництво між двома велики­ми державами давнього Сходу — Ассирією та Урарту. Супротивники пильно стежили один за одним. Приблизно у період між 722—715 рр. до н. е. ассирійські агенти повідомили з Урарту, що володар цієї кра­їни Руса І зазнав тяжкої поразки саме від кіммерійців. Трохи пізніше військо ассирійського царя Саргона II завдало рішучого удару Урарту, а Руса І ударом кинджала скінчив своє життя. Проте щасливий пере­можець не набагато пережив свого супротивника — 705 р. до н. е. він загинув. Не виключено, як вважає видатний сходознавець І. М. Дьяко­нов, що свою смерть він знайшов у битві з тими ж таки кіммерійцями.

У 679—678 рр. до н. е. кіммерійці напали на Ассирію, однак були розбиті. Відносини кіммерійців з Ассирією були не тільки ворожи­ми — вони перебували там і як наймане військо. Проте довго викорис­товувати здобутки своїх перемог на Близькому Сході кіммерійцям не судилося — вторгнення до цього регіону скіфських загонів і наступне утвердження тут скіфського панування поклало край кіммерійській навалі, а якась частина кіммерійців увійшла до складу скіфського об’єднання. У будь-якому разі, з другої половини VII ст. до н. е. у передньоазіатских документах згадується лише ім’я скіфів.

Але навіть досить численні писемні матеріали щодо кіммерійців за якихось майже фатальних обставин тривалий час не щастило спів­ставити з археологічними пам’ятками, незважаючи на пряме свідоцтво Геродота. Зокрема він зазначав: «... країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською... Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і кра­їна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійській Боспор» [IV, 11—12]. З цього повідомлення однозначно витікало, що батьків­щину кіммерійців слід шукати на півдні Східної Європи.

Було кілька спроб розв’язати цю наукову проблему, зокрема у працях таких відомих фахівців як В. О. Городцов, М. І. Артамонов, Б. М. Граков^[101]. Проте лише кілька десятиріч тому у розпорядженні дослідників накопичилось достатньо археологічних даних, аби підійти до неї суто конкретно. Завдяки розробкам О. О. Ієссена та О. I. Tepe- ножкіна^[102] визначено група пам’яток, яку за знахідками у кургані по­близу хут. Чорногорівського на Донеччині та бронзовими виробами і ливарними формами зі скарбу, відкритого у м. Новочеркаську Ростов­ської обл., названо культурою Чорногорівсько-Новочеркаського типу.

О. О. Ієссен пов’язував її чи то з кіммерійцями, чи то з ранніми скіфами. Інакше підійшов до даного питання засновник київської школи дослідників доби раннього заліза О. І. Тереножкін, який при­святив кіммерійській проблемі кілька десятиріч зі свого плідного нау­кового життя. За його висновками, культуру типу Чорногорівки-Но- вочеркаського скарбу можна беззастережно розглядати як культуру історичних кіммерійців (тобто кіммерійців часу писемних згадок). Її хронологічні рамки слід визначити у межах 900—650 рр. до н. е.^[103].

Слід зазначити, що останніми роками з’явилося кілька спроб спростувати ці висновки, зокрема заперечити наявність у терміні «кім­мерійці» реального етно-історичного змісту або поставити під сумнів зв’язок писемних свідоцтв із конкретними пам’ятками передскіфсько- го часу, виявленими на півдні Східної Європи^[104]. Як слушно зауважила А. А. Нейхардт у своєму великому історіографічному дослідженні, вна­слідок цього кіммерійці, які завдяки тривалим дослідженням нарешті стали історичною реальністю, знов перетворилися на легенду. Навряд чи можливо, зауважує вона, гадати, що таким чином можна вирішити кіммерійську проблему^[105]. Ми цілком згодні з такою думкою і впев­нені — реальної альтернативи концепції О. І. Тереножкіна не має, оскільки лише вона органічно узгоджує дані писемних та археологіч­них джерел^[106].

Щодо останніх, то вони репрезентовані, як й в інших кочових наро­дів, головним чином поховальними пам’ятками. Поховання здійсню­вались у прямокутних або овальних могилах, над якими споруджу­вали курганний насип, чи використовували для цього ритуалу курган більш ранніх часів, у насип якого «впускали» могилу. Іноді стіни мо­гильної ями обшивали деревом. З цього ж матеріалу робили й пере­криття над могилою. У чоловічі поховання клали зброю та вузду, зрід­ка тут же ховали й бойових коней небіжчика. Інвентар жіночих похо­вань був скромнішим і складався в основному з ліпної кераміки.

Нині відомо вже близько кількасот таких пам’яток, що дає змогу перейти до детального вивчення історії та культури цього кочового на­роду. Одним з питань, у розгляді якого допомагають насамперед архео­логічні матеріали, є питання про походження кіммерійців та їхню ет­нічну історію.

Оскільки вивчення кіммерійців як конкретного історичного народу перебуває, можна сказати, ще на самому початку — кіммерознавство як окрема галузь археології ранньої залізної доби формується букваль­но на наших очах, то не всі аспекти цієї проблеми з’ясовано рівною мірою.

Численні дискусії точилися щодо мовної приналежності цього народу. Ще на початку нашого сторіччя фундатор сучасної школи скіфознавства М. І. Ростовцев підтримав точку зору^[107], згідно з якою вони розмовляли фракійською мовою — однією з мертвих зараз індоєв­ропейських мов, що була поширена в давнину у східній частині Бал- канського півострова і прилеглих територіях. Завдяки високому авто­ритету дослідника ця теза була сприйнята багатьма фахівцями. Крім того, матеріалів для дослідження цього питання було обмаль — про кіммерійську мову можна говорити лише на основі декількох слів, які збереглися у писемних джерелах. Зокрема, це імена кіммерійських вождів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса) та Шандакшатри. Щодо похо­дження цих імен лінгвісти не дійшли одностайного висновку — лише ім’я Шандакшатри впевнено пояснюється з іранської, оскільки його другу частину — «кшатр», складає типове лише для іранських мов слово, яке можливо перекласти як «влада», «доля», «талан» тощо^[108].

Останнім часом питання про мову кіммерійців більш-менш почало з’ясовуватися. Так, на основі археологічних досліджень О. І. Теренож- кін сформулював і переконливо довів висновок про генетичний зв’язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури^[109]. Щодо остан­ніх, як і стосовно близьких їм за походженням і культурою племенам андронівської культури, поширених на схід від Волги, найбільш пере­конливою є думка про їхню іраномовну приналежність^[110]. Відомий лін­гвіст В. І. Абаєв зазначає, що теза про глибокі місцеві корені ірано- мовних племен на півдні Східної Європи грунтується також на деяких мовних запозиченнях, що могли виникнути не пізніше другої полови­ни II тис. до н. е.^[111].

Висновок про генетичний зв’язок історичних кіммерійців та носіїв зрубної культури не тільки з’ясовує питання про мову першого народу

Рис. 25. Кіммерійські антропоморфні статуї.

Східної Європи, назва якого збереглася до наших часів, а й дає можли­вість зазирнути в його далеке минуле. Нині доведено, що предками зрубного населення була людність полтавкінської культури, пошире­ної на території Нижнього Поволжя у першій половині II тис. до н. е. Саме цю територію й можна вважати стародавньою прабатьківщиною кіммерійців.

Проте у складанні кіммерійського етносу взяли участь не тільки зрубні племена, а й групи прийшлого населення, що просунулись до Південно-Східної Європи з території сучасного Казахстану та Півден­ного Сибіру. Саме з цими районами пов’язані чужорідні для європей­ського півдня форми наконечників стріл, кинджалів, вудил та псаліїв, а також антропоморфних статуй, котрі з’являються тут на чорногорів- ському етапі розвитку кіммерійського населення³¹. Особливо показо­вою є поява антропоморфних статуй, що походять від так званих «оле­невих каменів» Південного Сибіру та Центральної Азії. Це, на думку Н. Л. Членової, вагомо свідчить, що йдеться саме про просунення пев­них груп населення, які мали відповідні традиції монументального мистецтва, зі сходу на захід, оскільки такі важкі та масивні вироби не могли з’явитися на півдні Східної Європи унаслідок торгівельних зв’язків або міжплеміного обміну³².

№ Членова H. Л. О связях Северо-Западного Причерноморья и Нижнего Дуная с востоком в киммерийскую эпоху // Studia Thracica.— 1975.— 1.— С. 88.

синської улоговини. Саме з провідними формами цієї культури, зокрема характерними кинджалами, пов’язаний генезис деяких кате­горій культури типу Чорногорівки.

Але ця подія, зважаючи на спорідненість місцевого степового насе­лення та чужинців, не могла призвести до докорінної зміни етнічної ситуації у кіммерійських степах. До того ж, як свідчить археологія, найвиразніший у X—IX ст. до н. е. імпульс східного впливу у Східній Європі поступово згасає, якщо не враховувати формування новочер­каських форм залізних кинджалів та кам’яних антропоморфних ста­туй на підгрунті запозичених елементів. Очевидно, не пізніше середи­ни VIII ст. до н. е. чужинці розчинилися серед місцевого населення. Проте вони також відіграли певну роль у формуванні гетерогенного етносу історичних кіммерійців, які полишили по собі глибокий слід в історії України та сусідніх країн. Подальший розвиток цього степового народу був обірваний скіфською навалою.

Скіфи. Цей народ полишив по собі такий глибокий слід у минув­шині та народній пам’яті, що його назва стала почасти ім’ям номіналь­ним. Давні автори поширювали цю назву не тільки на інші кочові народи, сучасні скіфам, а й більш пізніх номадів. Проте в даному випадку під терміном «скіфи» ми розуміємо конкретний кочовий народ, що панував у європейських степах на початку та у середині І тис. до н. е.

Перші кроки цього народу на історичній арені поки що досить не- вивчені. «Батько історії» Геродот, який присвятив скіфам одну з дев’я­ти книг свого великого дослідження, найбільш вірогідним вважав таку версію подій, що передували появі скіфів у Східній Європі. За його розповіддю, прабатьківщина скіфів знаходилась десь на схід від кімме­рійської землі. Але під тиском іншого кочового народу — массагетів, яких більшість авторів античного часу розміщувала у пустельних ра­йонах на схід від Каспійського моря, скіфи покинули свої рідні місця й рушили на захід. Згодом вони просунулися і до кіммерійської землі. «Кіммерійці,— пише далі Геродот,— коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити... І найдо- стойнішою була думка царів, а думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж залишившися наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну... Отже, перші вирі­шили без бою покинути країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю... Скоро вони прийняли таке рішення, вони роз­ділилися, обидві їх частини стали рівними в числі і вони почали би­тися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Tipacy (і їхні могили і тепер ще можна там бачити)... Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її» [Геродот, IV, 11].

Ці події, описані Геродотом багато років пізніше — у V ст. до н. е., приблизно можна датувати початком VII ст. до н. е. До цього ж часу — першої половини і середини VII ст. до н. е. — відносяться й найбільш давні у Східній Європі знахідки скіфської матеріальної культури. Це, перш за все, найархаїчніші скіфські наконечники стріл із дволопатевою голівкою ромбічної форми, які раптово з’являються на величезному просторі європейського півдня від Дагестану до Приду- нав’я. Зустріч місцевого доскіфського населення цієї території з при­йшлими номадами археологічно віддзеркалюють і не дуже чисельні, але важливі для розуміння цього часу поховальні пам’ятки, інвентар яких складався з речей, що були характерні як для новочеркаської, так і для скіфської культур. Це поховання поблизу сіл Єнджа та Бєлоградець у Болгарії, № 39 з могильника поблизу хут. Кубанського Краснодарського краю, а також поховання поблизу Лермонтовського роз’їзду та поховання 1921 р. Каменомостського могильника на Ставропіллі^[112].

Таким чином, початок VII ст. до н. е. був відправною точкою скіф­ської історії. Саме з цього часу, відповідно до даних археології та найраніших згадок про скіфів у писемних джерелах, ми можемо ви­користовувати термін «скіфи» щодо кочового населення, яке мешкало на просторах північнокавказьких та причорноморських степів, а та­кож мало цілком визначену і добре відому археологам «скіфську куль­туру».

Щодо території Надчорноморщини, то її остаточне освоєння відбу­лося вже після закінчення скіфських походів до Передньої Азії. Саме з цього епізоду розпочинається «Скіфська оповідь» Геродота [IV, 1—З]: «скіфів, які були відсутні протягом двадцяти восьми років, коли вони повернулися до своєї країни, спіткали випробування такі тяжкі, як і ті, що були в Мідії, адже вони зустріли там численне вороже військо, бо скіфські жінки через те, що їхніх чоловіків не було з ними так довго, взяли собі за чоловіків рабів... Отже, від цих скіфських рабів і від жінок народилося і виросло покоління юнаків, які, довідавшись про своє походження, виступили проти тих, що повернулися з Мідії... Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи не можуть подолати супротивників, один із скіфів сказав так: «Що ж це ми робимо, скіфи? Ми б’ємося з нашими рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити: відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них»... Почувши це, скіфи так і зробили, а здивувавшися тому, що сталося, юнаки припинили битву і повтікали».

На жаль, до часів Геродота цей епізод, пов’язаний з опанування скіфами великих просторів Північного Причорномор’я, набув уже у фольклорній традиції характеру вільної від конкретних історичних деталей легенди. По це свідчить і наявність у цій розповіді «ходячого» сюжету про застосування проти непокірних канчуків. Схожий мотив досить поширений у епічних творах різних кочових народів, зокрема

Рис. 26. Зображення битви «старих» та «молодих» скіфів на срібному ториті з кургану Солоха (деталь).

тюрко- та монголомовних. Тут батіг не тільки допомагає керувати ко­нем, а й використовується як зброя, якою вбивають ворогів, котрі не заслуговують на почесний удар клинком^[113]. Цікаво, що подібна тради­ція існувала серед степовиків протягом тисячоріч — адже за переко­нанням запорізьких козаків шаблю можна було використовувати лише проти «чесного» супротивника, а проти «бусурманів» слід було діяти канчуками^[114].

До речі, це не єдиний приклад такого перекликання характерних уявлень кочових народів, віддалених інколи один від одного багатьма сторіччями. Згадаймо, наприклад, епізод з символічними «дарунками» скіфів Дарію І, до складу яких входили стріли. Але й у багатьох ко­човиків більш пізніх часів саме стріли часто символізували послів. Недаремно серед посадових осіб Чингіз-хана були чотири «далеких та близьких стріли» — вірогідно, так звали ханських послів^[115]. Не менш виразною є й аналогія відомому листу царя Атея мешканцям Візантія,

Рис. 27. Зображення скіфа на виробах стародавніх ювелірів.

Рис. 28. Скіфські антропоморфні статуї.

який наводився нами у попередньому розділі. Звертаючись через дві тисячі років до запорожців, кримський хан використав майже таку саму формулу: в обмін на мир обіцяв аж до самого Києва своїх коней у Дніпрі не поїти³⁷.

Такі паралелі, кількість яких можна було б збільшити, не тільки знімають питання про те, чи знали античні автори, зокрема Геродот, скіфський фольклор³⁸, а й свідчать про наявність особливої, образної «мови» сталих символів та формулювань, що була поширена серед сте­повиків протягом величезного відтинку часу. Цей феномен не можна пояснити лише подібними умовами життя та традиціями різних кочо­вих народів. На наш погляд, це є яскравим доказом певної єдності того етногенетичного процесу, який протікав на величезних просторах єв­разійських степів протягом тривалого часу та залучав до себе різні за походженням кочові народи. Безперечно, однією з ланок цього процесу був і розвиток скіфського етносу, який мав розпочатися задовго до першої згадки про них у писемних джерелах та продовжився навіть тоді, коли скіфи зійшли з історичної арени — адже окремі групи скіф­ських племен взяли участь у етногенезі пізніших народів. На жаль, ще не усі деталі етногенезу скіфів з’ясовано.

Завдяки тривалій дискусії, що точилася протягом усього розвитку скіфознавства як окремої гілки історико-археологічної науки, посту­ ^{[116] [117]пово викристалізувалися два різні підходи до ви­рішення цієї складної проблеми. Прихильники першого з них (М. І. Ар­тамонов, Б. М. Граков) віддавали перевагу міс­цевим, східноєвропей­ським кореням форму­вання скіфських племен, тоді як їхні наукові опо­ненти (А. L Тереножкін) підкреслювали основну роль у складенні скіфів кочовиків, які прийшли до південних районів Єв­ропи зі сходу39. Проте навряд чи варто рішуче протиставляти ці дві на­укові теорії — як свід­чать сучасні дані, кожна з них віддзеркалює дві сторони єдиного процесу етногенезу скіфів, у ор­біту якого були втягнуті різні за походженням групи населення.}

Як уже зазначалося, початок скіфського пері­оду в історії нашого пів­дня фіксується за поя­вою на території євро­пейських степів у VII ст. до н. е. нових форм озброєння, кінської вузди і деяких інших предметів матеріальної культури, а також типового «звіриного» стилю у мистецтві, що не мають прототипів у поширених на цій території у попередні часи старожитностях. Це дало можливість пов’язати такі нові культурні елементи з появою тут прийшлих груп кочовиків, що просунулися, згідно з Геродотом, зі східних районів Євразії.

Тому особливу увагу привертає той факт, що деякі з цих привнесе­них категорій матеріальної культури, а саме дволопатеві наконечники стріл, вудила та псалії, подібні за своїми формами аналогічним катего­ріям черногорівського етапу кіммерійської культури, що також пов’я-

θθ Мурзін В. Ю. Проблема походження скіфів в сучасній історіографії // Археологія.— 1984.- Вип. 46.

зані зі східною лінією розвитку. Таким чином, археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що за часів ранньої залізної доби до пів­денних районів Східної Європи послідовно проникають два імпульси східного культурного впливу з територій, де проходив безперервний розвиток тієї культури, яку можна назвати «протоскіфською». Пер­ший імпульс східного впливу (X і IX ст. до н. е.) поступово згасає, а групи населення, що його передали, з часом розчиняються у місцевому кіммерійському середовищі.

Виникнення на території Північного Кавказу і Північного Причор­номор’я скіфського об’єднання було результатом появи тут другої хви­лі носіїв протоскіфської культури. Якщо врахувати, що і кіммерійці, і протоскіфи належали до близьких за мовою народів, цю подію слід розглядати як наслідок якихось значних перегрупувань у тому масиві численних іранських племен, що займали широкі простори Великого поясу євразійських степів.

На жаль, вихідна територія міграції протоскіфів й досі ще чітко не визначена. Проте є всі підстави для и' пошуку на території від Східного Казахстану до Західної Монголії, де відкриті найдавніші пам’ятки куль­тури скіфського типу, зокрема кургани Чиліктинський та Аржан^[118].

Зустріч прийшлих протоскіфських і місцевих кіммерійських пле­мен на початку VII ст. до н. е., що залишила свій відбиток й в архео­логічних пам’ятках, відзначила початок етногенезу скіфів як кон­кретного кочового народу Східної Європи. Хоча чужинці одержали верх над аборигенами і поширили на них не лише свою владу, а й своє ім’я — за Геродотом, усі племена разом звалися сколотами, а скіфами їх назвали елліни — на першому етапі їх сумісної історії термін «скіфи» мав не стільки етнічний, скільки політичний зміст і позначав відношення різних за походженням кочових племен до етнополітич- ного новоутворення, що склалося внаслідок описаних вище подій. На користь такого його розуміння свідчать і писемні, і археологічні джерела.

Так, у запитах ассирійського царя Асархаддона є згадки про те, що з північного сходу його державі загрожували не тільки скіфи, але й кіммерійці^[119]. Якщо взяти до уваги усю античну традицію, котра ма­лює кіммерійців і скіфів як запеклих супротивників, то таке «мирне співіснування» і сумісні їхні дії можна пояснити лише неоднорідним складом війська скіфських царів, яке формувалося і з власне скіфів, і з кіммерійців, підкорених раніше або вже у Передній Азії.

Як археологічну ілюстрацію до цієї складної ситуації можна на­вести матеріали Келермеських курганів. Знайдена тут кінська вузда досить чітко поділяється на дві групи — вироби першої орнаментовані у типовому для кіммерій­ського мистецтва геомет­ричному стилі, а другої — у традиціях скіфського тва­ринного мистецтва^[120]. Дове­дено, що поховані в курга­нах степової аристократії коні були останніми дарами померлому володарю від підданих^[121]. Тому матеріали Келермеса свідчать про на­явність усередині скіфсько­го об’єднання двох різних груп населення, перша з яких була носієм кіммерій­ських культурних тради­цій, а друга — нових куль­турних тенденцій, пов’яза­них із найдавнішою, власне скіфською, культурою.

Висновок про гетероген­ний характер скіфського ет­носу добре узгоджується і з спостереженням Д. С. Раєв- ського, згідно з яким у Скі­фії існували дві різні міфо­логічні традиції, зокрема про складання скіфської ет- носоціальної структури, та двох теомінологічних сис­тем для визначення п елементів^[122]. Характерно також, що скіфське об’єднання було побудоване за принципом тричленної «піраміди», вер­хівку якої займали скіфи-царські. Але, за свідченням Діодора Сици- лійського [II, 43], на самому початку своєї історії скіфська або, вір­ніше, «протоскіфська», орда поділялася лише на дві частини. Пере­творення її на тричленну структуру мало відбутися саме внаслідок під­корення місцевого кіммерійського населення, якому було відведено окреме місце в рамках нової тріадної організації. Вона забезпечувала панування скіфської правлячої верхівки, що спиралася на завойов- ників-протоскіфів, над переможеними кочовиками^[123].

Рис. 32. Сцена полювання скіфського вершника на фантастичну тварину (деталь фрізу срібної чаши з кургану Солоха).

У рамках єдиної кочової орди розмивання культурних градацій відбувалося досить швидко, і практично вже на початку VI ст. до н. е. на усьому просторі європейських степів поширилась єдина ранньоскіф- ська матеріальна культура — своєрідний сплав елементів, принесених протоскіфами зі сходу (мечі, наконечники стріл, вудила та псалії, круглі бронзові дзеркала, основні схеми та образи тваринного стиля у мистецтві тощо), місцевих кіммерійських компонентів (насамперед — ліпної кераміки) та передньоазіатських культурних впливів, що зали­шили найбільший слід у скіфській паноплїї (захісний обладунок) і скіфському мистецтві^[124].

Поступово відбувався й процес усвідомлення степовим населенням своєї етнополітичної єдності. Ідеологічно ця єдність, як і завжди у кочових об’єднаннях, обгрунтовувалась на підставі вигаданої кревної спорідненості усіх груп населення, що об’єднувалися у єдиній генеало­гії. Яскравим прикладом такого генеалогічного древа є скіфські ет- ногенетичні легенди. Одна з них [Геродот, IV, 5—6] виводила усі скіф­ські племена від трьох братів — Ліпоксая, Арпоксая, Колоксая і їхньо­го батька Таргитая.

Процес поступового формування єдиної етнічної свідомості відбив­ся не тільки у оформленні цих генеалогічних оповідей. Добре відомо,

що одним із проявів етнічної єдності є протиставлення у свідомості людей, які складають певний народ, себе іншим за принципом «ми- вони», «свої-чужі».

Прикладом такого протиставлення можуть бути зафіксовані Геро­дотом [IV, 106, 107, 117] характеристики племен, що оточували Скі­фію. Вони грунтувались, безперечно, на даних його скіфських інфор­маторів: андрофаги одягаються як скіфи, але мова у них своя; мелан- хлени відрізняються чорним одягом, проте звичаї у них скіфські; сав- ромати користуються скіфською мовою, але розмовляють нею здавна з помилками.

Наведемо ще один цікавий епізод на підтвердження нашої думки.

Рис. 34. Насип кургану Чортомлик

Розповідаючи про чисельність скіфів, Геродот [IV, 81] зазначав, що певне уявлення про це дає величезний бронзовий казан, місткість яко­го дорівнювала 600 амфорам. Його було відлито за наказом скіфського царя Аріанта, який «захотів довідатися, скільки є скіфів, і для цього наказав усім скіфам кожному принести по одному наконечнику стріли. А хто не принесе, тому він загрожував смертю. Отже, коли йому при­несли дуже багато наконечників стріл, він вирішив спорудити з них постійний пам’ятник. З них він зробив цей казан...».

Такі казани, згідно з етнографічними матеріалами, мали певне символічне значення та уособлювали єдність суспільних підрозділів кочовиків різного рівня. Так, за свідченням літописця, могутній хан Кончак — один з героїв славетного «Слова о полку Ігоревім», був здат­ний перенести свій казан через Сулу, тобто перейти кордони Русі. Зро­зуміло, у даному випадку йдеться не про реальний казан, а саме про об’єднання половців, яким керував і яке «годував» Кончак^[125].

Оскільки казан таких гігантських розмірів (щонайменше 9000— 10000 літрів) навряд чи існував насправді, залишається припустити, що Геродотом був зафіксований один з сюжетів скіфського фольклору, який через зрозумілу і прозору алегорію — величезний казан, що уві­брав у себе частку кожного — обгрунтовував спільність скіфського на­роду. Симптоматично, що подібні бронзові казани знайдено у багатьох визначних скіфських похованнях, а у так званих «царських» курга­нах, де поховані особи, які очолювали великі кочові колективи, казани мають значні розміри.

Остаточне завершення скіфського етногенезу припадає на другу по­ловину V ст. до н. е. До цього висновку підводить аналіз скіфського поховального ритуалу. Незважаючи на відносно швидку уніфікацію

під час розкопок

скіфської матеріальної культури, скіфські поховальні звичаї протягом VII—V ст. до н. е. відзначалися значною різноманітністю, що відобра­жало складну етносоціальну структуру скіфського суспільства, котре виникло внаслідок закріплення панівної ролі одного з компонентів («протоскіфів») майбутнього скіфського етносу.

Але на кінець V ст. до н. е. припадають значні зміни у скіфському поховальному ритуалі. Поширюється такий тип поховальної споруди, як катакомба (вона складалася з вертикальної вхідної шахти і підзем­ної поховальної камери). З цього часу поховання і скіфських царів і рядових воїнів здійснювались в однакових за конструкцією спорудах, які, проте, відрізнялися своїми розмірами. Це свідчить про зменшення етнічних розбіжностей у середовищі скіфського кочового суспільства. Консолідації номадів безумовно сприяло утворення північнопричорно- морської Скіфії в межах Степу і Лісостепу, тобто великої багатомовної держави, в рамках якої, незалежно від їхнього походження, усі групи кочовиків-іранців мали єдині політичні та економічні інтереси. Подальший розвиток цього процесу було спинено загибеллю Великої Скіфії як єдиної держави та переходом політичної гегемонії у степах Північного Причорномор’я до сарматів.

Скіфи, савромати та сармати. Скіфське населення Північного При­чорномор’я було лише західною гілкою величезного масиву іраномов- них народів, які мешкали на степових просторах Євразії. Найближ­чими сусідами скіфів були споріднені з ними за мовою та способом буття савромати. Ці два кочових народи, згідно з античною писемною традицією, межували у пониззі Дона — Танаїса або Танаїда давньо­грецьких авторів. «Якщо перейти ріку Танаїд — писав зокрема Геро­дот — там уже не Скіфія, але перша її частина належить савроматам, які живуть у країні, що починається від затоки Маєтидського озера (тобто Таганрогської затоки Азовського моря.— В. М.) і простягається на п’ятнадцять днів шляху, і вся ця країна позбавлена дерев і диких, і культурних» [Геродот, IV, 21].

Нині пам’ятки савроматської археологічної культури виявлені у межиріччі Дона і Волги, у степах Заволжжя та Південного Приуралля. Усім їм притаманні певні спільні риси, що дає можливість вирізняти це культурно-історичне явище на загальному тлі археологічних куль­тур інших кочових народів цього часу — зокрема ранньоскіфської, вже з VI ст. до н. е.

Оскільки савроматські археологічні пам’ятки репрезентовані ви­ключно похованнями, ці спільні риси простежуються, перш за все, у сфері поховального ритуалу з характерними для нього перекритими деревом великими прямокутними могилами, та у складі супроводжу­ючого інвентарю — наприклад, наявністю у жіночих похованнях ка­м’яних вівтарів-жертовників. Безумовною самобутністю відзначається також савроматський звіриний стиль — один з яскравих художніх напрямів скіфо-сибірського зооморфного мистецтва^[126].

Проте нарівні із таким єдиним підгрунтям, що визначає загальний археологічний образ савроматської культури, у різних регіонах розпов­сюдження останньої простежуються деякі конкретні відмінності. На цій підставі у її межах було виділено два локальних варіанти — волго- донський та самаро-уральский^[127].

Не виключено, що кожний з них мав різне етнічне забарвлення. На думку фахівців, тільки першу, західну групу пам’яток можна беззасте­режно пов’язувати із власне савроматами Геродота. Щодо другої, схід­ної групи, існує кілька версій. Так, К. Ф. Смирнов вважав, що при­уральські степи займали нарівні з савромато-сарматськими племенами протоаорсів та роксоланів також згадувані Геродотом [IV, 13, 25—26] кочовики-ісседони^[128]. На думку Д. А. Мачинського та В. П. Шилова^[129], останні були основними мешканцями даної території.

Згідно зі стійкою античною традицією, саме скіфи були причетні до процесу складання савроматів як окремого історичного народу. Найвідомішою є версія Геродота [IV, 110—117]. У минулі часи, коли елліни перемогли амазонок поблизу річки Термадонту у Малій Азїї^[130], вони з усіма полонянками відпливли на своїх кораблях. На морі ама­зонки перебили чоловіків, але оскільки не вміли керувати кораблями, то були змушені віддатися на волю хвиль та вітру. Кораблі прибило до до землі вільних скіфів на узбережжі Маєтидського озера, де знахо­дяться Кремни^[131]. Амазонки захопили коней і почали грабувати скіф­ські кочовища. Спочатку скіфи стали на бій з ними, але довідавшись, що їхнім супротивником є відважні жінки, вирішили не вбивати ама­зонок, а мати від них дітей. З такою метою вони надіслали до них своїх юнаків та наказали їм отаборитися поблизу амазонок. Обидва табо­ри — скіфський та амазонський, поступово наближалися один до одно­го, а згодом об’єдналися. Скіфські юнаки та їхні войовничі дружини вирішили оселитися за Танаїсом північніше від Маєтидського озера. «І відтоді і дотепер жінки савроматів живуть, як і за давніх часів, тобто і на полювання їздять увесь час верхи і разом із своїми чоловіками і без них, і на війну ходять, і одягаються так, як чоловіки. Савромати роз­мовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів пога­но, бо амазонки не навчилися їй як слід. Що ж до шлюбів, то ось як у них так встановлено: жодна дівчина не виходить заміж, поки вона не вб’є якогось ворога»,— завершує свою розповідь Геродот.

Основою переданої Геродотом легенди про походження савроматів, безумовно, була місцева фольклорна традиція, поширена у кочовому середовищі та дещо переосмислена «батьком історії», який поєднав її з окремими епізодами еллінської амазономахії. Незважаючи на свій на- півказковий сюжет, не можна заперечувати, що легенда містить певне раціональне зерно^[132].

Попри усю складність питання про походження савроматів як кон­кретного історичного народу, у науковців не викликає сумніву, що їхні етнічні витоки, як і власне скіфів, пов’язані зі світом зрубно-адро- нівських та деяких споріднених з ними племен доби пізньої бронзи^[133], проте характер такого зв’язку залишається практично нез’ясованим. На початку ранньої залізної доби у межиріччі Дона та Волги були поширені такі ж самі, як і в Північному Причорномор’ї, кіммерійські старожитності чорногорівсько-новочеркаського типу^[134]. Наступні сав- роматські пам’ятки помітно відрізняються від них новими формами речового комплексу та художньою традицією, що, подібно до основних елементів ранньоскіфської культури, мали бути привнесені зі східних районів Євразії. Можливо, до цього спричинився вихід протоскіфів «з глибин Азії», що на початку VII ст. до н. е. докорінно змінив етно­культурну ситуацію у передгір’ях Північного Кавказу та степах Пів­нічного Причорномор’я. Цей потужний етнічний імпульс був спро­можний затягнути до сфери свого тяжіння й інші іраномовні кочові племена, які не входили до складу протоскіфської орди. У своєму русі на захід останні знайшли свою «нову батьківщину» у межиріччі Волги та Дону, тобто на північ та схід від скіфських володінь, та підкорили місцеве кіммерійське населення. Участь савроматів - принаймні їхньої племінної верхівки, у скіфських походах до Закавказзя та Передньої Азії^[135], вірогідно, сприяла консолідації нового об’єднання^[136]. В усякому разі савроматська археологічна культура стає історичною реальністю саме у VI ст. до н. е., тобто після завершення скіфської експансії на південь від Головного Кавказького хребта. Не виключено, що окремі групи власне скіфів вплинули й на остаточне формування савромат- ського етносу. Зокрема, археологічні пам’ятки Нижнього Дону за свої­ми ознаками можуть бути віднесені і до ранньоскіфської і до савро- матської культури^[137]. Це може свідчити, що у цій контактній області відбувався процес етнічної міксації скіфського та савроматського насе­лення.

Дуже цікавим є «амазонський мотив» Геродотової розповіді про походження савроматів та їхні звичаї. Певний час у спеціальній літе­ратурі особливе становище жінки у савроматському суспільстві (на від­міну від скіфського), нібито обумовлене наявністю у савроматів пере­житків матріархату, не викликало сумнівів^[138]. Проте аналіз археоло­гічних матеріалів довів, що відносна кількість жіночих поховань зі зброєю (близько третини) у скіфів, савроматів та більш східних саків майже однакова^[139]. І це цілком природно — як слушно зауважив О. П. Смирнов,^[140] у середовищі кочовиків, де вільне чоловіче населення брало участь у далеких грабіжницьких походах, турботи про безпеку своєї домівки та родини значною мірою були покладені на плечі жінок. Таким чином, це вторин­не явище, пов’язане зі специфічними умовами життя, а не з елементами материнського роду.

Проте важливо, що у савроматів військова фун­кція була перш за все привілеєм та обов’язком незаміжніх дівчат. Так, у своєму трактаті Гіппократ [Про воздух, води та місцевості, 24] зазначає про звичаї савроматів: «їхні жінки їздять верхи, стріляють з луків та кида­ють дротики, верхи стина­ються з супротивниками, поки вони дівчата; заміж вони не йдуть аж доколи не вб’ють трьох ворогів... Заміжні перестають їзди­ти верхи, поки не з’явить­ся потреба усім поспіль рушити в похід».

Симптоматично, що спомини про озброєні дівочі загони зберіга­лися протягом тисячоліть і відбилися не тільки у фольклорі ірано- мовних осетин, а й узбеків та каракалпаків Приаралля, де мешкали колись сакські та масагетські племена кочовиків-іранців. Зокрема, у каракалпакському епосі «Кирк киз» («Сорок дівчат») розповідаєть­ся, як багатирка Гулайим та її подруги перемогли ворогів у кривавій січі, коли «від сліпучих стріл ніч ставала осяйною». Дослідниця цих мотивів Л. С. Толстова зауважила, що у них йдеться про окремі дівочі гарнізони. Вони мали функцію своєрідного форпосту на віддалених кордонах племені. Як й інші науковці, Л. С. Толстова пов’язує це яви­ще з інститутом вікових класів, коли саме на молодь покладалася охо­рона своєї землі^[141].

Цей висновок дає підстави вважати, що згадуваний Геродотом окремий табір «амазонок» слід розглядати як свідчення на користь існування у савроматів подібних дівочих загонів, що мешкали поблизу Танаїду, на порубіжжі скіфських та савроматских територій. Вірогідно, у скіфів таких окремих дівочих дружин не існувало — адже писемна традиція ніколи не згадує про скіфських войовниць. Крім того, оповідь Геродота про воєнні сутички скіфів та «амазонок» дає

підстави вважати, що відносини поміж скіфами та савроматами були не тільки мирними. Відгомін одного з таких конфліктів зберігся також у новелі «Токсарід або дружба» давньогрецького письменника Лукіа- на. Тут йдеться про напад савроматів на розташоване поблизу Танаїда скіфське кочовище, коли вони побили багатьох спроможних носити зброю скіфів, а інших захопили у полон.

Але не такі локальні «непорозуміння», цілком звичні для кочових суспільств з притаманним їм культом воєнної звитяги, мабуть все ж таки характеризують скіфо-савроматські відносини протягом трива­лого періоду. Адже саме савромати були головним союзниками скіфів у їхній боротьбі з перською навалою [Геродот, IV, 119, 120].

Сталі мирні стосунки були потрібні цим кочовикам ще й тому, що їхніми країнами йшов важливий торгівельний шлях. Він з’єднував північнопричорноморскі степи із східними регіонами Євразії. Його напрямок добре простежений за знахідками вироблених у античній Ольвії бронзових речей, головним чином дзеркал^[142]. У свою чергу, у некрополі Ольвії було виявлено типовий для савроматської культури кам’яний жертовник^[143], а під час розкопок скіфського Кам’янського городища на Нижньому Дніпрі — кістки верблюда^[144], що мимоволі ви­кликає здогадки про каравани далеких східних купців, які йшли на­зустріч скіфським торговцям. За свідченням Геродота [IV, 24], останні на своєму шляху до земель ісседонів, племінне ім’я котрих, можливо, збереглося у назві притоку Тоболу р. Ісеть, були змушені користува­тися допомогою сімох товмачів із сімома мовами.

За Геродотом [IV, 13, 25—27], ісседони жили майже на краю ойку­мени, поруч з дивними створіннями — одноокими арімаспами та гри­фами, які охороняють золото. Про них майже нічого невідомо, крім того, що розповідали самі ісседони. Навіть Геродот не дуже довіряв такій інформації. Але науковці вважають, що за цими казковими пер­сонажами приховані реальні племена і народи. Зокрема арімаспів, у міфології яких помітну роль мав відігравати культ однооких демонів, розміщують десь поміж Уралом та Алтаєм, приблизно на території Східного Казахстану^[145]. З «грифами» переконливо ототожнюють пле­мена багатого на золото Алтаю, у мистецтві яких був поширений образ цього фантастичного хижого птаха^[146].

Рис. 36. Сарматський воїн (реконструкція М. В. Гореліка).

Саме на цих віддале­них від Північного При­чорномор’я територіях наприкінці І тис. до н. е. починають розгортатися події, що згодом при­зведуть до кардинальної зміни етнокультурної си­туації на півдні Східної Європи.

Вже античні автори добре розуміли, що поява нових кочовиків на бере­гах Дніпра та Дунаю є ли­ше ланкою тих великих міграційних процесів, що беруть свій початок дале­ко на сході. Не випадково Геродот пов’язував просу­вання предків скіфів на узбережжя Чорного моря з тиском на них або масса- гетів [IV, 11], або ісседо- нів: «Арімаспи витіснили з країни ісседонів, а іссе- дони скіфів, а кіммерій­ців, які жили біля півден­ного моря, скіфи змусили покинути країну» [IV, 13].

Чергове переміщення розпочинається приблизно у IV ст. до н. е. У ці часи у Південному Приураллі та навколишніх регіонах на основі ісседоно-массагетського кочового населення складаються потужні об’єднання, що поступово поширюють свою експансію у різних на­прямах, основним з котрих був західний. Особливо відчутним цей про­цес стає у III—І ст. до н. е.^[147]. Зі сходу накочуються послідовні хвилі кочовиків, що, накладаючись одна на одну та змішуючись із Геродото- вими савроматами, утворюють нові орди, яких стародавні автори об’єд­нують загальним ім’ям «сармати». Колишній кордон по Танаїсу вже був не в змозі зупинити їхній невпинний рух на захід, що став часткою так званого «великого переселення народів».

На чолі перших сарматських об’єднань, що просунулися на тери­торію Північного Причорномор’я, були племена «царських язигів» та роксоланів. Зокрема античний географ І ст. до н. е. Страбон [VII, 3, 17] зазначав, що орда язигів, до складу якої входили також якийсь час

угри, займала степи у межиріччі Дніпра та Дністра. Роксолани, «котрі вважалися народом войовничим», мешкали поміж Дніпром та Доном. «Вони носять шоломи,— уточнює Страбон,— і панцири з сирої воло- в’ячої шкіри та сплетені з лозин щити, а за наступальну зброю їм правлять списи, лук та мечі... Вони йдуть за своїми стадами, обираючи завжди місцини з гарними пасовиськами, взимку у болотах поблизу Маєтіди (Азовського моря.— В. M.), а влітку — і на рівнинах».

Невдовзі сармати «ранньої хвилі» наближаються до кордонів Рим­ської імперії, що простягалися вздовж Дунаю. Тут, чи не у найвідда- ленішому кутку держави, на початку І ст. н. е. відбував своє заслання славетний римський поет Публій Овідій Назон. Написані ним цього часу елегії містять не тільки нарікання на жорстокість долі, а й багато конкретних історичних деталей. Згадує він також [Листи з Понту, 1, 2, 75—85] «несамовитих язигів», «яких надихають луки, повні сагай­даки та коні, здібні до найдовших перегонів».

Майже одночасно з язигами дунайських меж Риму дісталися й роксолани. Незабаром язигі оселилися у межиріччі Дунаю та Тиси, у сучасній мадярській області Альфьольде. Римський історик Тацит [Іс­торія, 3, 5] згадує, що саме вожді язигів володарювали усіма тутешні­ми племенами. Язиги та роксолани досить активно втручаються у справи Риму, імператори якої для нейтралізації їхньої загрози були змушені тільки поміж сучасними Віднем та Будапештом тримати на­поготові чотири легіони^[148]. Проте такі заходи не завжди були дійови­ми — адже близько початку II ст. н. е. роксоланам щастить добитися від Римської імперії сплати досить регулярної данини^[149].

Тим часом степів Північного Причорномор’я сягає нова хвиля сар­матських племен. Ними були аорси і алани, які з’явилися тут у І ст. н. е. та утворили нове кочове об’єднання. їхня культура, забарвлена у бірюзово-золоті тони притаманного їм поліхромного оздоблювального стилю, має безумовний східний акцент. Це деякі образи звіриного мис­тецтва, бронзові китайські люстерка, вироби з улюбленого у Китаї неф­риту тощо^[150].

На відміну від своїх попередників, алани спромоглися створити на півдні Східної Європи досить потужне об’єднання. Войовнича політика сармато-аланської орди мала кілька основних напрямів, що певною мірою співпадають з векторами політичної активності колишнього скіфського об’єднання. Загони сарматів долають Кавказькі гори та вдираються на територію Ірану^[151]. Значний тиск з їхнього боку відчу­ває у ці часи населення лісосте­пового межиріччя Дніпра та Дністра, де виявлено значну гру­пу суто сарматських поховань^[152]. На півдні кочовики беруть ак­тивну участь в династичній бо­ротьбі, що точилася у середині І ст. н. е. у Боспорській державі. Близько 70-х років цього ж сто­річчя сарматські «царі» Фарзой та Інісмей, які, вірогідно, були представниками аланського правлячого роду й очолювали західне, аорське «крило» нової орди (Аорсією греки Надчорно- морщини звали степи Дніпров­ського Правобережжя)^[153], досяга­ють тимчасового панування над Ольвією, де карбуються монети з їхніми іменами^[154]. На заході пле­мена, котрі входили до алансько­го союзу, разом з язигами та рок- саланами, посилюють наступ на кордони Риму. Невипадково од­на з війн, що точилася поміж Ри­мом та «варварами» у II ст. н. е., отирим ала у сучасників назву Сарматської.

Симптоматично, що з ворса­ми та аланами у Північному Причорномор’ї пов’язані досить численні поховальні пам’ятки. Зокрема це великі компактні мо­гильники — Усть-Кам’янський на Нижньому Дніпрі, Молочан- ський у Приазов’ї, Підгороднян- ський у межиріччі Самари та Орелі та ін. Це свідчить, що аланське об’єднання відрізня­лося безперечною стабільністю та досить чіткими територіальними межами. У надрах цього об’єд­нання набувають прискорення процеси складання типової кочової дер­жави, заснованої на засадах грабіжницької воєнної політики та екс­плуатації аланською верхівкою підкорених племен і народів. Як і завше у номадів, надійним індикатором таких процесів є поява так званих «царських» поховань, що виділяються своїм вишуканим та коштовним інвентарем. І хоч поховання вищої сармато-аланської арис­тократії — кургани Нагайчинский, Соколова Могила, Пороги тощо за цією ознакою значно поступаються скіфським «царським» гробницям, вони свідчать, що розвиток сармато-аланського суспільства йшов у схожому зі скіфським напряму. У рамках нової етнополітичної орга­нізації відбувалися й певні процеси етнічної інтеграції — «алани мало- помалу своїми постійними набігами виснажили сусідні народи і поширили на них назву своєї народності» — писав у цьому зв’язку римський історик Амміан Марцеллін [XXXI, 2, 14]. Не випадково етн­онім «аорси» досить швидко виходить із вжитку.

Рис. 37. Знатна сарматка (Соколова Мо­гила).

Проте усім цим проявам не судилося одержати подальшого роз­витку. їхньому логічному завершенню не вистачило одного з основних чинників успішного етносоціального розвитку — часу. Спочатку у III ст. н. е. германські племена готів, а згодом, у IV ст., нова хвиля східних кочовиків — гунів, які увійшли до історії під прізвиськом «кари божої», нанесли аланському об’єднанню нищівних ударів, що практично означало завершення тривалого періоду панування у пів- нічнопричорноморських степах іраномовного населення.

Захоплена у вирій цих кривавих подій, частина аланів була роз­пилена по Західній Європі і навіть досягла берегів Північної Африки. Більшість аланів відкочувало у північнокавказькі степи, де аланські племена мешкали до початку татаро-монгольської навали. Під загро­зою останньої вони відійшли у передгірні та гірські райони Північного Кавказу. Внаслідок їхньої міксації з місцевим населенням поступово відбулося формування осетинського етносу — найбільшого іраномов­ного народу сучасної Європи.

Наша розповідь про фінальний етап панування іраномовних кочо­виків на теренах Північного Причорномор’я не буде повного, якщо коротко не зупинитися на подальшій долі степового населення Великої Скіфії.

Безумовно, та велика комплексна криза, основні чинники котрої залишаються й досі остаточно не з’ясованими, призвела не тільки до занепаду Великої Скіфії як політичного утворення, а й суттєво по­значилася на чисельності мешканців степової Надчорноморщини. Ми вже зазначали раніше, що скіфські курганні поховання III ст. до н. е. практично невідомі, що є одним з красномовних проявів даного процесу.

Очевидно, значна частина скіфської орди відкочувала до західних кордонів своєї колишньої території і згодом таки оволоділа частиною Добруджи, у битві за яку кілька десятиріч тому загинув Атей. З се­редини III ст. до н. е. концентрація скіфів у цьому регіоні стає спов­на відчутною^[155], а територія отримує назву Малої Скіфії [Страбон, VIII, 4, 5].

Не викликає сумніву також, що певна частина кочових скіфів була захоплена сарматським рухом на захід та увійшла до їхніх політичних об’єднань. Зокрема, загадкових ургів, які начебто входили до складу орди язигів, деякі дослідники пов’язують саме зі скіфами^[156].

Проте ані загибель власної кочової «імперії», ані могутні хвилі сарматських міграцій виявилися нездатними остаточно витіснити за­лишки скіфського населення з території Північного Причорномор’я. Пізні скіфи, як їх прийнято називати у спеціальній літературі, за­кріпилися у двох відносно захищених самою природою куточках Над- чорноморщини. Це передгірні райони Кримського півострова та пониззя Дніпра з його протоками та плавнями.

Відчутне скорочення підвладних скіфам територій, відмінність їхніх природно-екологічних умов порівняно з колишніми скіфськими степами, призводять до кардинальної зміни їхнього способу буття — із кочовиків вони перетворюються на осілих мешканців поселень сіль­ського типу та укріплених городищ. «Пізньоскіфська культура та її характер,— слушно зауважив П. М. Шульц,— значною мірою визнача­лися процесами виникнення та розвитку скіфського міста»^[157]. У Ниж­ньому Подніпров’ї нині відомі 14 городищ приблизно II ст. до н. е. — II ст. н. е., найвідомішим з котрих є городище Золота Балка, та декіль­ка селищ. У Криму відкрито чотири пізньоскіфських міста, зокрема столиця Кримської Скіфії — Неаполь Скіфський на околицях сучасно­го Сімферополя та Палакій (Усть-Альминське городище) на західному узбережжі Криму. Крім того, тут виявлено приблизно 20 укріплених та 50 сільських пізньоскіфських поселень, окремі садиби тощо^[158].

Вельми складним є питання про те, чи були єдиними пізні скіфи Криму та Нижнього Подніпров’я у політичному відношенні. Про пози­тивну відповідь ніби-то свідчить такий уривок з «Географії» Страбона [VII, 4,5]: «Уся ця країна (тобто Кримський півострів.— В. M.), а також майже уся область за перешийком до Бористена зветься Малою Скіфією». Проте реально ці два райони пізньоскіфської осілості були розділені великим степовим простором, що не дозволяє наполягати на їхній територіальній цілісності^[159]. Можливо, певний політичний вплив

Рис. 38. Рельєф із зображенням царя Скілура та його сина Палака.

на пізньоскіфське на­селення Нижнього По­дніпров’я з боку Крим­ської Скіфії поширю­вався лише в періоди найвищої могутності останньої.

Один з таких періо­дів припадає на II ст. до н. е. У пошуках прямого виходу до морського узбережжя Кримська держава піз­ніх скіфів розпочинає політику активної екс­пансії у західному на­прямі, що призводить до конфлікту з Херсо­несом. Вже на початку цього сторіччя на території хори Херсонеса у Північно-Західному Криму на місці грецьких сільських поселень буду­ються пізньоскіфські укріплення^[160]. Одночасно виникають досить тісні контакти поміж Кримською Скіфією та Ольвією. Громадяни останньої, що перебувала в оточенні ворожих племен, у пошуках сильного союз­ника приблизно у середині II ст. до н. е. навіть визнають протекторат скіфів. Ця подія пов’язана з ім’ям царя кримських скіфів Скілура, мідна монета якого починає карбуватися в Ольвії. За часів Скілура у його найближчому оточенні з’являються радники-греки, які не тільки були великими купцями та посередниками у торгівлі, а й керували військово-морськими експедиціями пізньоскіфської держави проти піратів, забезпечуючи тим самим безпеку морської торгівлі Скіфського царства, допомагали розбудовувати столицю — Неаполь Скіфський, вели ділову переписку грецькою мовою тощо. Відомо ім’я одного з них — Посидей, який, вірогідно, був громадянином Ольвії^[161]. Безумов­но, саме вони, а також їхні помічники-греки були провідниками ел­лінського впливу на культуру Кримського царства, зокрема на архі­тектурний вигляд його столиці. Вплив цей був таким відчутним, що деякі дослідники^[162] навіть намагалися довести, що Неполь заснований ольвіополітами. Отже, наведені факти свідчать, що однією з важливих складових частин населення Скіфського царства у Криму була досить чисельна грецька громада пов’язана, можливо, своїм походженням на­самперед з Ольвією. Особливості планування, домобудування та мате­ріальних залишків, притаманні пізньоскіфським пам’яткам Нижнього Подніпров’я, дають підстави стверджувати про наявність тут також певного прошарку грецького населення. Зокрема ця обставина могла відіграти свою роль у середині І ст. н. е., коли після розгрому Ольвії гетами мешканці її хори шукали порятунку саме на нижньодніпров­ських поселеннях^[163].

Іншим, можливо, ще важливішим чинником, що впливав на етніч­ний склад пізноскіфського суспільства, було сарматське середовище. Повною мірою це стосується пізніх скіфів Нижнього Подніпров’я, те­риторія котрих була буквально оточена володіннями кочовиків-сар- матів. Антропологічні дослідження, а також характер поховального ритуалу пізніх скіфів даного регіону, зокрема матеріали Золото-Бал- ківського могильника, виявили неоднорідний склад місцевого населен­ня, присутність тут безумовно сарматських етнічних елементів. Ціка­во, що основним носієм останніх були головним чином жінки, які, вірогідно, потрапляли до пізньоскіфського середовища внаслідок змі­шаних шлюбів^[164]. Близька ситуація склалась і на території Скіфського царства в Криму. Перші сарматські інвазії на територію півострова (сарматів цариці Амаги і роксоланів на чолі з Тасієм) мали місце у II ст. до н. е. та були пов’язані з воєнно-політичним суперництвом поміж скіфською державою та Херсонесом, у перебіг котрого сармати досить активно втручалися. Спочатку вони проникають у Крим на­чебто спорадично, про що свідчить відсутність тут їхніх пам’яток II— І ст. до н. е.^[165]. Проте деякі фахівці вважають^[166], що плем’я сатархів, присутність котрого у Степовому Криму фіксується античними автора­ми з II ст. до н. е., слід вважати одним з сарматських кочових племен. Надалі чисельність сарматів у Криму, а отже й у складі населення Скіфського царства, починає невпинно зростати. Особливо цей процес, як виявив на матеріалах некрополя Неаполя Скіфського Д. С. Раєв- ський, посилюється з середини І ст. н. е.^[167]. Відбувається й помітна «сарматизація» мешканців інших пізньоскіфських поселень Криму, що надає їхній культурі у перші три сторіччя нашої ери своєрідного вигляду^[168].

Таким чином, пізньоскіфське населення Нижнього Подніпров’я та Криму було за своїм етнічним складом багатокомпонентним і склада­лося перш за все з нащадків кочових скіфів, вихідців із сарматського середовища та певного прошарку північнопричорноморських еллінів. Крім цих основних елементів, у етнічних процесах, що протікали на розглядуваних територіях, брали участь і деякі інші, менш чисельні етнічні групи. Так, у Криму — це нащадки таврських племен, які не тільки заселяли його південну частину з доби пізньої бронзи, а й дали півострову одну з його назв — Тавріка, Таврида. Пов’язана з ними кизил-кобинська культура, за новітніми дослідженнями, існує до II ст. до н. е.^[169]. Отже, її носії безперечно могли бути тим субстратом, що брав участь у складанні гетерогенного пізньоскіфського населення Криму. Може саме тому античні автори інколи йменували його скіфо-таврами [Пліній, IV, 85]. Серед пізньоскіфського населення Нижнього Подніп­ров’я простежується наявність гетських, фракійських, кельтських еле­ментів, що свідчить про посилення — можливо через скіфів Добру- джи — контактів з країнами Подунав’я, а також носіїв зарубинецької культури Середнього Подніпров’я^[170].

Розвиток багатогранної, синкретичної пізньоскіфської культури та її носіїв як гетерогенної етнічної спільності обривається у II—III ст. н. е. Так, на початку II ст. припиняється життя на більшості нижньо­дніпровських городищ, що може бути пов’язане з якоюсь міграцією сарматських племен. Приблизно у середині III ст. н. е. на територію Криму просунулися германські племена готів, а у 325 р. тут — поміж Херсонесом та Керченським півостровом — уже існувала область Го- тія^[171]. Одночасно тут з’являються аланські племена, поширюється при­таманна їм матеріальна культура та характерні для них поховання людей із деформованими черепами. Одне з багатих аланських поховань виявлено навіть на території Неаполя Скіфського, поблизу головної брами, що може свідчити про занепад міста. ^[172] Серед нових мешканців Крима й розчиняються остаточно залишки його колишнього пізньо­скіфського населення.

3.