Населення Лісостепової України у І тис. до н. е.

Населення Лісостепової України у передскіфські часи. На противагу степовикам, чия культура в умовах кочового побуту досить швидко набувала єдиних рис, уніфікувалася та існувала у схожих формах на великих просторах східноєвропейських степів, населення землеробської зони України в культурному та етнічному відношеннях було набагато строкатішим^[173].

На жаль, ми не знаємо справжніх назв племен і народів, що меш­кали у передскіфські часи на північ від кіммерійців — якісь писемні дані про них відсутні. Тому чи не єдиним джерелом для вивчення цих людностей є матеріали археології.

Нині археологи виокремлюють на цій території кілька великих куль­турно-історичних масивів — так званих археологічних культур. Безпе­речно, кожна з таких культур відповідає певним племінним угрупован­ням і відображає реальний поділ території Лісостепової України поміж різними етносами. Якщо співставити ці дані з висновками мовознавців, можна зробити деякі підсумки щодо походження та мови останніх.

Отже, у центральній частині українського Лісостепу — від Серед­нього Дністра на заході до середньої течії р. Ворскла — на сході мешка­ли численні племена чорноліської культури, яких більшість дослідни­ків вважає предками східних слов’ян. На аргументації, яка свідчить на користь цієї думки, ми ще наголосимо.

Простори західніше та південно-західніше від чорноліського насе­лення займали племена, що залишили по собі досить близькі голіград- ську культуру, молдавську та закарпатську групи фракійського галь- штату. За своїми характерними рисами вони тяжіють до одночасових пам’яток Румунії та Угорщини і дають уявлення про східний варіант культур фракійського гальштату^[174].

Гальштатська культура — умовна назва величезної культурно-істо­ричної спільності, що охоплювала у добу пізньої бронзи і раннього заліза територію Центральної Європи та суміжні райони.

Північно-західні райони України у передскіфські часи займали племена висоцької та лужицької культур. Остання обіймала у ті часи величезну територію, яка через Східну Європу простягалася до Цент­ральної та досягала Ельби. Лужицька культура склалася на підгрунті місцевих культур бронзової доби, зокрема на базі передуючих їй тши- нецької та комаровської культур. На території України відкриті посе­лення, могильники та окремі скарби лужицької культури. Як вважає більшість фахівців, до складу населення лужицької культури входили й деякі праслов’янські племена^[175].

Висоцька культура, яка побутувала на частині Львівщини та Тер­нопільщини, відома головним чином за матеріалами грунтових мо­гильників, яких відкрито близько 20. На найбільшому з них — Ви- соцькому (саме він визначив назву культури) досліджено понад 300 поховань. Матеріали цих пам’яток свідчать, що висоцька культу­ра, яка займала територію поміж лужицьким та чорноліським куль­турними масивами, має змішаний характер та містить притаманні західним та східним культурним елементам риси. Можна припускати, що це спостереження відображає й склад населення висоцької культу­ри, до якого входили як лужицькі, так й середньодніпровські етнічні компоненти^[176].

І, врешті-решт, на схід від чорноліської культури — на території лівобережного Полісся, а також у південно-східній частині лісостепо­вого Дніпровського Лівобережжя, у передскіфські часи була поширена бондарихинська культура, корені якої сягають ще часів пізньої брон­зи. Досліджено невеликі поселення, розташовані передусім по запла­вах річок. Найбільш відомими є поселення Бондариха на Сіверському Донці, Хухри та Ніцаха — на Ворсклі.

Враховуючи це загальне тло культурно-історичного розвитку насе­лення Лісостепової України у кіммерійський період, повернемося до детальнішого розгляду чорноліської культури, племена якої відіграли визначну роль у давній історії України.

У 1949 р. у верхів’ях р. Інгулець, у межах великого лісового ма­сиву, що відомий під назвою Чорного лісу, співробітниками Інституту археології AH УРСР було відкрито велике городище передскіфської доби. У наступні роки дослідники, керовані О. І. Тереножкіним, виявили низку подібних городищ у басейні р. Тясьмин, що дало можливість виокремити чорноліську археологічну культуру^[178]. Як з’ясувалося, вона була поширена не тільки в цьому районі правобережного Дніпровського Лісостепу, айв околицях м. Умані, на Канівщині, півдні Київщини, Поділлі, Волині (до р. Горинь). Чорно- ліські пам’ятки були відкриті також на лівому березі Дніпра — голов­ним чином уздовж р. Ворскла^[179]. На багатьох із чорноліських пам’яток провадилися розкопки, завдяки яким стали зрозумілими основні особ­ливості даної культури.

Рис. 39. Кераміка чорноліської культури.

Насамперед, було з’ясовно хронологічні рамки існування куль­тури — X — початок VII ст. до н. е. Саме цим періодом датуються відомі зараз чорноліські поселення та городища. Перші є найчислен- нішим типом чорноліських пам’яток, поширеним на основній тери­торії розповсюдження чорноліської культури. Городища виявлені ли­ше на півдні чорноліської території, де вони з VIII ст. до н. е. змі­нюють прості неукріплені поселення. Як уже зазначалося, більшість таких городищ розташована у басейні р. Тясмин та сконцентрована поміж Смілою, Кременчуком та Чорним лісом.

Городища розміщувалися на добре захищених природою майдан­чиках — найчастіше на високих прирічних мисах. Насамперед зво­дилося кругле в плані укріплення діаметром 40—100 м, оточене валом. На гребні валу будувалася стіна з пов’язаних поміж собою дерев’яних зрубів. Із боку поля викопувався один або кілька ровів. Найсклад­нішим за своїм плануванням є саме південне городище — Чорноліське, яке було захищене трьома лініями валів та ровів.

Питання про етнічну приналежність чорноліських племен та їхню мову довгий час було предметом жвавих дискусій науковців. Згодом сформульовалося кілька основних точок зору щодо цієї проблеми. Основні дебати розгорнулися поміж прихильниками фракомовності чорноліського населення (М. І. Артамонов, В. Д. Рибалова C. C. Бере- занська та ін.) та науковцями, які наполягали на зв’язку чорно­ліських племен з протослов’янами (О. І. Тереножкін, О. Н. Трубачов, Б. О. Рибаков та ін.)^[180]. Остання концепція зараз є переважаючою. На її користь свідчить кілька вагомих аргументів.

По-перше, достеменно доведено, що чорноліська культура фор­мується на підгрунті попередньої білогрудівської культури, а чорно­ліське населення є нащадками білогрудівських племен. У свою чергу, білогрудівська культура виникла на основі комарівської та тшинець- кої культур бронзової доби. Саме тоді — у II тис. до н. е., відбувається, на думку лінгвістів, виокремлення праслав’ян із загального індоєвро­пейського масиву^{[181] [182] [183] [184]. Цю найдавнішу праслов’янську спільноту сучас­на наука впевнено ідентефікує з племенами комарівської та тщинець- кої культур, які мешкали на великому просторі від лівобережжя Середнього Дніпра до Одера. Таким чином, чорноліську культуру мож­на вважати органічною ланкою довготривалого культурно-історичного розвитку праслов’янського населення Середнього Подніпров’я.}

Крім цих загальних спостережень, існують й більш конкретні докази праслов’янської приналежності чорноліських племен. Відомий лінгвіст О. Н. Трубачов виявив, що більшість архаїчних слов’янських гідронімів (назв річок) пов’язана з територією Дніпровського лісосте­пового Правобережжя та басейном р. Ворскла, де у передскіфські часи існувала чорноліська археологічна культура¹⁰⁴. Межі її поширення вірогідно можна вважати межами прабатьківщини східного сло­в’янства.

Тут необхідно одне поточнення. Один з найбільш авторитетних су­часних славістів Б. О. Рибаков слушно зауважив, що «прабатьківщи­ну» не слід розуміти як область, зайняту єдиним народом з єдиною мовою з правічних часів. Прабатьківщиною є територія з досить розми­тими межами, де проходили складні та довготривалі етногенетичні процеси за участю різних за походженням етнічних компонентів¹⁰⁵.

Безперечно, такі процеси, які ми маємо намір розглянути у за­ключному параграфі, протікали й на землях, зайнятих чорноліськими племенами.

Населення Лісостепової та Лісової України за скіфської доби. Завдяки багаторічним дослідженням археологів зараз на даній терито­рії виділено близько десятка окремих груп (варіантів) старожитностей скіфського періоду¹⁰⁶. Зокрема, це такі варіанти лісостепової культури скіфського типу, як києво-черкаський, східно- та західноподільські, посульський, ворсклинський, сіверсько-донецький. Територіально во­ни займають лісостепові райони Подністров’я, Південного Побужжя та Подніпров’я, басейни середніх течій Псла, Ворскли та верхів’їв Сівер- ського Донця.

Цей цілісний у культурному та етнічному відношенні масив, який виник на попередній чорноліській — отже праслов’янській, основі, простягався, таким чином, у широтному напрямі на 400 км. Відстань від південної межі масиву (степового порубіжжя) до північної (кордо­нів лісової зони) також досягала приблизно 400 км^[185]. Симптоматично, що саме ця територія була майже тотожною майбутньому осередку «Руської землі» VI—VII ст.

Яскрава і самобутня культура, що існувала тут у скіфський час, набула особливого розквіту у VII—VI ст. до н. е. Високий рівень еконо­міки, що базувався на орному землеробстві, сприяв консолідації місце­вих племен. На зміну невеликим поселенням і фортецям чорноліського часу приходять великі городища, зокрема, Немирівське, Мотронин- ське, Трахтемирівське тощо. Посилюється процес майнової та соціаль­ної диференціації, прискорюється виділення військової аристократії. Це добре простежується за матеріалами поховальних пам’яток відпо-

Рис. 40. Інвентар кургану поблизу с. Волковці на Посуллі.

відного часу. Так, на землях Дніпровського лісостепового Правобереж­жя, на території добре вивченої києво-черкаської групи пам’яток, із рубежу VII—VI ст. до н. е. зустрічається виразний набір озброєння, а з другої половини VI ст. до н. е. в курганах присутній практично весь комплекс озброєння скіфського типу. Подібні поховання відкрито й на

Рис. 42. План поховання з кургану поблизу с. Гуляй-Город на Черкащині, рекон­струкція його первісного вигляду та основний інвентар.

території інших локальних груп, які ми згадували вище. Взагалі па­м’ятки, що складають ці групи, досить часто мають не менш, а поде­куди — й більш «скіфський» вигляд, ніж курганні поховання сте­повиків.

У прилеглих до окресленої території областях вплив скіфської культури відчувається значно слабше.

Як і у попередній період, у лісостеповій частині Молдови межували два великих етнічних масиви. Перший з них був пов’язаний своїми коренями з племенами Побужжя та Подніпров’я (пам’ятки типу Ca- харна-Солончени), а другий — з фракомовним населенням. Культура останнього репрезентована тут пам’ятками культури Шолданешти, що є одним з варіантів відомої культури Басарабії, що існувала у скіф­ський період на землях сучасної Румунії, Югославії та Угорщини. По­ступово фракійські племена поширюють свій вплив і у VI ст. до н. е. займають усі лісостепові райони сучасної Молдови^[187].

На території Закарпаття дослідниками виділено окрему куштано- вицьку культуру. Аналіз характерних для неї речей, головним чином ліпних керамічних виробів, дав можливість припустити, що населення куштановицької культури було змішаним і складалося з місцевих фракійських компонентів та значної групи західноподільського по­ходження, яка просунулася на південний захід на початку скіфської доби^[188].

Певний тиск з боку західноподільських племен у цей час починає відчувати також населення Західної Волині та Прикарпаття. Тут скла­даються різні культурні групи, характерною ознакою яких є поєднан­ня елементів попередньої висоцької культури з проявами впливу куль­тур скіфського типу^[189]..

З півночі останні були обмежені територією розповсюдження па­м’яток мілоградської або, в українській фаховій літературі — підгір- цевської культури. Вона простягнулася від Збруча та Случі на заході до Десни і Сожа на сході. На півдні її пам’ятки сягають басейну р. Стугна^[190]. Щодо етнічного змісту цієї культури, то слід зважити, що на території Верхнього Подніпров’я та басейну Прип’яті, за даними мовознавців, тоді проходила межа між праслов’янськими та балтськи- ми племенами^[191].

Балтські гідроніми часто фіксуються також у межиріччі середньої Десни та Сейму, де у скіфський період мешкали племена юхнівської культури^[192]. Зокрема, на території України її пам’ятки виявлено на півночі Чернігівської та Сумської областей. Вважається, що юхнівська культура сформувалася на основі попередньої бондарихинської, насе­лення котрої було відтиснене на північ носіями лівобережних варіантів культури скіфського типу^[193].

Внаслідок такого короткого огляду ми окреслили основні культур­но-історичні прояви, що фіксуються у скіфську добу на лісостепових та лісових територіях України.

4.