Основні етапи етнічної взаємодії населення України у І тис. до н. е. — на початку І ст. н. е.

Праслов’яни чориоліської доби та їхні сусіди. Один з напря­мів етнокультурних зв’язків чорноліського населення було спрямовано на захід, в області розповсюдження культур фракійського гальштату.

Знайдено у Подніпров’ї й інші речі західного походження. Зокре­ма, це нечисленні бронзові кельти лужицького типу. Можливо, це свід­чить про проникнення якихось груп лужицьких або висоцьких племен на територію чориоліської культури^[196].

Проте найбільш драматичні події відбувалися на порубіжжі пра­слов’янського Лісостепу та кіммерійського Степу.

Квітуча зона розвинутого землеробства та ремесла, якою були зем­лі чорноліських племен, не могла не привернути уваги войовничих кочовиків. Очевидно, їх перші напади на мешканців Дніпровського лісостепового Правобережжя розпочалися ще від самого початку існу­вання могутнього кіммерійського об’єднання.

Рис. 42. Археологічні культури передскіфської доби: І — пам’ятки киммерійців; II — чорноліська культура; III — група фракійського гальштату; ΓV — голіград- ська група; V — закарпатська група гальштату; VI — висоцька культура; VII — лужицька культура; VIII — кизил-кобинська культура.

хисна лінія з багатьох чорноліських фортець уздовж Тясьмина, а у Чорному лісі будується оперезане трьома рядами валів городище, що було південним форпостом чорноліських племен. До речі, створення такої єдиної та продуманої системи оборони, що потребувало великих трудових затрат значної кількості людей, безперечно свідчить про на­явність у чорноліських племен (принаймні тих, які мешкали у Києво- Черкаському регіоні) міцної надплемінної організації. Не виключено, що центром цієї спілки було Суботівське городище, підступи до якого прикриті цілою низкою невеликих чорноліських фортець^[197].

Попри усі зусилля, боротьба з кочовиками була нелегкою. У вогні великої пожежі, яка завжди є супутником нищівного штурму, заги­нуло Тясьминське городище, сліди руйнувань та пожеж простежено на Суботівському та Чорноліському городищах. Можливо, саме у ці ча­си почав складатися у слов’янському фольклорі образ багатоголового Змія, що спалював міста та забирав жінок і дітей. На думку фахівців, у цьому образі відображено реальну кочову загрозу. Головними супро­тивниками Змія були перші ковалі, герої-богатирі Козьма та Дем’ян, що дає можливість віднести виникнення цього стародавнього міфу до періоду широкого освоєння заліза^[198]. Не виключено, що процес коло­нізації чорноліськими племенами територій на Лівобережжі Середньо­го Дніпра — зокрема Поворскля, який розпочався у VIII ст. до н. е., також треба розглядати через призму цих подій як намагання чор- ноліських племен відшукати та освоїти більш безпечні місця.

Дуже важливим є питання про наслідки кіммерійської експансії у чорноліські землі. Ця проблема детально розглядалася київським до­слідником С. А. Скорим^[199], який дійшов висновку, що на території Дніпровського лісостепового Правобережжя поряд з типовими чорно­ліськими могилами, для яких характерним є обряд тілоспалення, ви­никають і курганні поховання з типовими степовими рисами. Усього він виділив 13 таких поховань, серед яких такі багаті комплекси, як кургани поблизу сіл Квітки та Вільшани на Черкащині. Зокрема, тіль­ки в першому з них (на жаль, дуже зруйнованому) було виявлено вели­ку кількість бронзових деталей кінської вузди (щонайменше 6—7 ком­плектів), різноманітної зброї та численні для цього часу золоті речі, серед яких масивна кругла бляха, оздоблена інкрустаціями скляної пасти^[200].

Ці поховання, які датуються другою половиною VIII або самим початком VII ст. до н. е., відкрито північніше захисної лінії тясьмин- ських городищ. Більшість з цих поховань концентрується у районі сучасного Канева, де колись був брід через Дніпро — тобто у вигідному районі перехрестя водних та суходільних комунікацій. Даний факт свідчить, що наприкінці VIII ст. до н. е. кіммерійцям пощастило подолати опір чорноліського населення, проникнути вглиб їхніх земель і опанувати там важливі у стратегічному відношення райони. Імовірніше, у кількісному відношенні група прийшлих кочовиків не була дуже численною, проте вони посіли місце правлячої військово- аристократичної верхівки даного регіону, про що свідчить багатство їхніх поховань.

Одним із наслідків цієї події стало широке розповсюдження серед чорноліського населення своєрідної «моди» на речі кіммерійського зразка, насамперед зброю та кінське спорядження. Цікаво, що одно­часно з цими речами на території чорноліської культури з’являються й вироби кавказьких та передньоазіатських майстрів. Це бронзові асси­рійські бляхи з Носачівського кургану, кавказькі речі з Залевкінсько- го скарбу, бронзова посудина з кургану поблизу с.

Вірогідно, саме тоді починається поступове розмежування захід­ного й східного слов’янства, спільні корені якого сягають єдиної тши- нецько-комарівської культури. Якщо предки західних слов’ян у межах лужицької культури активно взаємодіяли з кельтськими та іллірійськими племенами, то східні праслов’яни опинилися у сфері впливу войовничого об’єднання іраномовних кіммерійців^[202]. Ще знач­нішого впливу з боку степовиків-іранців зазнали вони у наступну, скіфську добу. Проте перш ніж розглянути це питання, коротко зупи­нимося на основних моментах етнічної взаємодії скіфів та мешканців античних центрів Північного Причорномор’я.

Скіфи та населення античних держав Північного Причорномор’я. Заснування на північному узбережжі Чорного моря цілої низки цент­рів античної цивілізації було частиною того епохального історичного процесу, що одержав назву Великої грецької колонізації. Вона відбува­лася протягом VIII—VI ст. до н. е. і охопила значні території матери­кової та Іонійської Греції. Причини цього процесу досить складні та багатогранні, але умовно їх можна поділити на дві групи — внутріш­нього та зовнішнього характеру. До першої слід віднести, перш за все, стрімке зростання населення у метрополіях, політичну боротьбу серед їхніх громадян, необхідність пошуку нових ринків сировини, а також збуту готової продукції ремісничого виробництва. До другої — воєнний тиск з боку оточуючих держав. Остання обставина відіграла, зокрема, чималу роль в активізації еміграційних потоків з античних центрів Іонійської Греції.

Грецькі міста Малої Азії, що намагалися розширити підвладну їм територію, зустріли активну протидію з боку Лідійського царства. ^[203] Його володарі з династії Мермнадов — Гіг, Ардіс, Садіатт, Аліатт уже з першої половини VII ст. до н. е. вели безупинну воєнну боротьбу з Мілетом, Ефесом, Клазоменами та іншими містами, що закінчилася за часів Креза^[204] їхнім підкоренням та приєднанням до Лідійського цар­ства [Геродот, І, 26—29]. Захоплені трофеї та накладена на іонійських греків данина прославила столицю Лідії Сарди накопиченими у них скарбами, а ім’я Креза донині залишається ім’ям номінальним та сим­волом величезного багатства і розкошів. Навпаки, тривалі та виснаж­ливі війни мали негативно вплинути на розвиток грецьких міст, розмір їхніх сільськогосподарських територій. У ситуації, що склалася, пере­селення частки мешканців Іонії на нові землі було чи не єдиним мож­ливим виходом. Одним з основних напрямів їхньої колонізаційної активності стало північне узбережжя Чорного моря — Нижнє Побуж­жя, де згодом утворюється Ольвійська держава, та Керченський пів­острів, що став основною територією Боспорського царства.

Перше поселення, що, вірогідно, звалося Борисфенідою, іонійці, головним чином вихідці з Мілету, заснували на нинішньому острові Березань, котрий у ті далекі часи був півостровом. Це відбулося у дру­гій половині VII ст. до н. е. Приблизно через 50—70 років мілетські колоністи просунулися вглиб материка приблизно на 40 км, де на узбе­режжі Дніпро-Бугського лиману виникає нове поселення — Ольвія^[205].

Не можна ігнорувати той факт, що ці події збігаються у часі з перебуванням скіфів у Передній та Малій Азії, зокрема на території Лідійського царства [Геродот, І, 73—74]. Саме від них іонійці могли отримати корисну інформацію про далекі північнопричорноморські степи, а може навіть і одержати дозвіл на виведення сюди своїх коло­ній^[206]. В усякому разі, вибір для нового поселення найбільш зручного місця на перехресті двох великих водних артерій — Дніпра та Буга, безперечно, передбачає наявність або мовчазної згоди скіфів, або яко­їсь іншої угоди з ними^[207].

Проте на перших етапах грецької колонізації Нижнього Побужжя кочові скіфи, основна орда котрих займала тоді рівнини Північного Кавказу, не могли повною мірою скористатися усіма вигодами даної ситуації. У ці часи основні торгівельні інтереси грецьких переселенців пов’язані з населенням лісостепових районів Подніпров’я та Побужжя. Про це свідчить, як уже зазначалося, концентрація тут античного ім­порту VII—VI ст. до н. е. Цікаво, що на території Нижнього Побужжя, в свою чергу, знайдено чимало зразків типової для населення Лісо­степу ліпної кераміки^[208]. Це доводить, що на околицях Березані та Ольвії у VII—VI ст. до н. е. мешкали досить численні групи лісосте­пового населення. Однак у середині VI ст. до н. е. ситуація змінюєть­ся — кочове об’єднання скіфів, основне ядро котрого просунулося у Північне Причорномор’я, усі важливі суходільні та річкові торгівель-

ні комунікації, що пролягли степами, взяло під свій контроль. Безперечно, ця подія не могла не привести до зміцнення контактів поміж скіфською верхівкою та ольвіополітами. За часів Геродота в Ольвії навіть жила довірена особа скіфського царя на ім’я Тімн. Саме від нього Геродот [IV, 76—80] почув дуже цікаву розповідь про скіф­ського царя Скіла.

Син скіфського володаря Аріапейта та грекині з Істрії, він мав схильність до еллінських звичаїв. Тому, коли Скіл приводив своє військо до міста, він залишав скіфських воїнів під його мурами, а сам протягом місяця чи більше жив у самій Ольвії у своєму палаці, носив грецький одяг і навіть брав участь у вакхічних містеріях. Коли скіфи прознали про таку зраду своїм звичаям, вони передали владу іншому сину Аріапейта — Октомасаду, який, зрештою, відтяв Скілу голову.

Ми не беремося судити, чи насправді до загибелі Скіла спричини­лися його еллінофільскі настрої, чи це була офіційна версія, що мала виправдати кривавий розбрат у царський родині. Але не викликає сум­ніву, що Скіл вів своє військо до Ольвії не тільки для участі у місте­ріях, а, подібно царю якихось саїв — чи то скіфів, чи то сарматів^[209] — Сайтафарну, що згадуються у відомому ольвійському декреті кінця III ст. до н. е. на честь Протогена, за «дарунками». Тому не можна не погодитися з Ю. Г. Виноградовим, який пов’язує тривале перебування в ольвійському передмісті скіфського війська з так званим «годуван­ням» останнього, що було своєрідною формою данини. На цій підставі дослідник дійшов висновку — за часів Скіла мав місце протекторат скіфів над Ольвією, що виявився, головним чином, у контролі кочо­виків над економікою грецького полісу^[210].

Поблизу Ольвії мешкало й постійне скіфське населення. Зокрема Геродот [IV, 17] зазначає, що у її околицях мешкали калліпіди, «які є напів елліни і напів скіфи»^[211]. Дійсно, аналіз ліпної кераміки, поши­реної на території Нижнього Побужжя у V—IV ст. до н. е., довів, що «варварський» компонент населення Ольвії та й' сільськогосподар­ських поселень складався у ці часи майже виключно із степових скі­фів^[212]. На нашу думку^[213], саме з калліпідами пов’язаний досліджений поблизу грецького міста Аджигольський курганний могильник^[214]. Ha- рівні з типовим для рядових скіфських поховань комплектом озбро­єння (стріли, мечі), тут виявлено досить значну кількість античних речей, що надає цій пам’ятці дещо специфічного забарвлення. Подібні до аджигольских могили рядових скіфів виявлені й у некрополі самої Ольвії^[215]. Зокрема, це відкрите у 1910 р. поховання № 12, де було знайдено відому бронзову хрестоподібну бляху^[216]. Проте усі наявні матеріали свідчать, що у архаїчну та класичну епохи життя скіфського та грецького населення Нижнього Побужжя і Подніпров’я проходило поруч, але немовби двома паралельними потоками, що інтенсивно не змішувалися. Тому культура мешканців Ольвії та її хори у цей період залишається чисто грецькою^[217]. Ситуація починає змінюватися при­близно з середини III ст. до н. е.

Саме у ці часи починається період поступового занепаду Ольвій- ської держави. Як вважають дослідники, у зв’язку з кризовими яви­щами частина мешканців Ольвії, а також поселень правого берега Бузького лиману поступово переселяється до нижньодніпровських городищ^[218]. В. М. Зубар, який докладно розглянув цей процес^[219], ціл­ком обгрунтовано доводить, що внаслідок такої перманентної міграції грецьке населення змішувалося з тубільним іранським, засвоювало певні риси місцевої культури та, у свою чергу, еллінізувало останню. Широкі масштаби вихід греків до Нижнього Подніпров’я набув після гетської навали у середині І ст. н. е. Таким чином, значна частина ольвіополітів протягом тривалого часу мешкала у варварському ото­ченні. Початок відбудови Ольвії, її «друге заснування», що відбулося «за бажанням скіфів, які потребували торгівлі та відвідин еллінів» [Діон Хрисостом. Борісфенітська промова, II, 48], розпочинається за кілька десятиріч після гетського розгрому. Безумовно, це було справою нової, змішаної греко-скіфської общини^[220]. На думку В. М. Зубара^[221], внаслідок міксації цього різнорідного населення під час «другого заснування Ольвії» в Нижньому Побужжі остаточно завершилося утворення нової етнічної спільності, яку умовно можна назвати «борисфенітами».

Дещо схожими шляхами йшов розвиток етнічних процесів на тери­торії Боспору. Основні міста майбутньої єдиної держави — Пантика- пей, Мирмекій, Тіритака, Феодосія, Гермонасса та ін., за даними ар­хеологічних матеріалів, були засновані протягом досить вузького хро­нологічного періоду, що охоплює приблизно 590—560 рр. до н. е^[222]. Деякі з них виростали на місцях поселень тубільного населення чи, принаймні, у місцинах, що мали негрецькі назви, котрі збереглися у назвах нових міст^[223]. Слід зазначити, що грецькі колоністи опинилися тут у досить складному в етнічному плані середовищі — на Тамансько- му півострові їхніми найближчими сусідами були синдо-меотські пле­мена, на Керченському — таври Гірського Криму та кочові скіфи. Вив­чення ліпної кераміки боспорських міст, а також матеріалів їхніх некрополів, дало змогу дійти висновку, що вже з VI ст. до н. е. сюди проникали окремі, нечисленні, групи скіфського населення^[224]. Насам­перед це стосувалося невеликих, окраїнних міст. Проте загалом ос­новну масу мешканців боспорських міст у VI—V ст. до н. е. безумовно складали нащадки перших грецьких поселенців^[225].

У 480 р. до н. е. у їхньому житті сталися величезні зміни — посту­пова консолідація окремих міст, що, не виключено, була відповідною реакцією на підсилення північнопричорноморської Скіфії, привела до виникнення єдиної Боспорської держави під владою Археанактидів. Через 42 роки їх змінили володарі з династії Спартокидів, за часів котрих — у IV ст. до н. е., Боспор стає однією з найбільших держав античного світу, а його площа сягає приблизно 6 тис. кв. км^[226].

Економічним підгрунтям розквіту нової держави була хліботоргів­ля. За свідченням давньогрецького політика та оратора Демосфена, тільки до Афін з Боспору надходило близько 400 тис. медимнів (при­близно 1 млн. пудів) хліба. Очевидно, значна його частина вироблялася безпосередньо на території Боспорської держави, зокрема у Східному Криму. Тільки у європейській частині Боспору нині відомо понад 200 сільських поселень. Xopa Боспору, вірогідно, складалася з різних частин: хори міст, де мешкали грецькі колоністи, та хори, підвладної боспорським царям. Населення другої в етнічному плані було досить строкатим та формувалося за рахунок місцевих племен, зокрема ко­чових скіфів, що осіли на землю^[227].

Проте ми впевнені, що вагома частина того хліба, що експортував Боспор до материкової Греції, надходила, в свою чергу, з «глибин» Скіфії, володарі котрої «перекачували» сюди зерно із хліборобських районів Лісостепу. Наприклад, у межах Боспорського царства вияв-

но значну групу могил представників скіф­ської еллінізованої вер­хівки¹⁵⁰, які, можливо, брали участь в органі­зації хлібної торгівлі. Найвідомішою серед них є курган Куль-Оба, де був похований якийсь скіфський воло­дар IV ст. до н. е., кочо­вища котрого приляга­ли до кордонів Боспору. Про велику роль скіф­ської знаті у житті Бос­пору свідчать також події міжусобної динас­тичної боротьби між спадкоємцями царя Перісада наприкінці IV ст. до н. е. На боці одного з них — Сатира, виступили скіфи, вій­сько котрих складалося

Рис. 43. Зображення скіфів на срібному кубку з кургану Куль-Оба.

приблизно з двадцяти тисяч піхоти та десяти тисяч вершників [Діо- дор, XX, 22]. Саме вони здобули для Сатира повну перемогу в битві на Фаті, що стала одним з яскравих прикладів вмілої скіфської такти­ки^{[228] [229]. Не можна ігнорувати також ту обставину, що у містах Боспору у V-IV ст. до н. е. існували спеціалізовані майстерні, де вироблялися великі партії розрахованих на скіфський смак ремісничих виробів, зокрема озброєння, художні бронзи тощо[230].}

Спільні політичні та економічні інтереси грецької, скіфської та синдо-меотської знаті, певне злиття грецької та «варварської» куль­тур, етнічний склад Боспорської держави та інші чинники дають під­стави стверджувати, що у IV — на початку III ст. до н. е. вона докорін­но різнилася від класичних еллінських полісів та являла собою особли­ву греко-варварську державу протоелліністичного типу^[231]. В III—II ст. до н. е. династія Спартокидів остаточно перетворюється на елліністич­ну монархію, в рамках котрої досить органічно поєднувалися у різних сферах життя грецькі та «варварські» елементи. Яскравим прикладом такого сполучення є боспорська культура II ст. до н. е., що просте­жується на матеріалах боспорського мистецтва, зокрема торевтики та архітектури поховальних пам’яток, у особливостях поховального риту­алу, синкретизмі релігійних уявлень тощо. При цьому еллінські риси все ж таки переважали у містах, а культура населення хори була знач­ною мірою «варварською»^[232]. Проте особи «варварського» походження були й у найближчому оточенні останніх володарів з династії Спарто- кідів. Відомо, що дочка царя Малої Скіфіі в Криму Скілура була дру­жиною боспорського аристократа Геракліда, який, можливо, був роди­чем царя Перісада V^[233].

Усі ці факти дозволили дослідникам^[234] дійти висновку, що у II— І ст. до н. е. розвиток етнічних процесів на території Bocnopa призвів до формування нової етнічної єдності, котру, згідно з античною писем­ною традицією [Страбон, VII, 4, XI, 2, 10; Птолімей, V, 8, 24], можна визначити як «боспоряни».

У наступні часи унаслідок посилення впливу сармат етнічний склад населення Bocnopy зазнав подальших змін. Особливо посилився цей процес, який інколи визначають як «сарматизацію Bocnopy», з III ст. до н. е.

На відміну від Ольвійського полісу та грецьких міст Боспору, тре­тій визначний центр античної колонізації у Північному Причорно­мор’ї — Херсонес Таврійський, не був пов’язаний своїми історичними коренями з Іонійською Грецією. Усталеною в науці є точка зору, згідно з якою його було засновано у 422/421 рр. до н. е. громадянами дорій­ського полісу Гереклея Понтійська, що знаходився на південному узбе­режжі Чорного моря. Два причорноморських міста й надалі підтри­мували досить тісні стосунки^[235]. Проте останнім часом отримано ваго­мі докази того, що перше невелике поселення гераклеотів (можливо, з домішкою колишніх мешканців Ольвії) було засновано на місці май­бутнього Херсонеса вже наприкінці VI ст. до н. е.^[236]. Тому Ю. Г. Ви­ноградов та М. І. Золотарьов наполягають вважати датою заснування Херсонесу 528/527 рр. до н. е.^[237].

Але не тільки складом колоністів різнилися історичні долі ан­тичного Боспору, Ольвії та Херсонеса. Протягом тривалого існування останнього, до перших сторіч н. е. включно, здебільшого населення міста становили греки. Нині відомо близько 360 імен його мешканців, з них варварські становили тільки 4%. Причому імена іранського кореня з’являються тут лише на початку н. е. і їхній відсоток дуже не­значний^[238]. Це спостереження підтверджується й аналізом матеріалів некрополя Херсонеса. Ніяких виразних рис «варварського» ритуалу — ні таврського, ні скіфського, виявити неможливо. Тільки з II ст. до н. е. у поховальних комплексах простежуються окремі особливості, що можна пов’язувати із наявністю у місті невеликої еллінізованої групи сарматів^[239]. Тому населення Херсонеса практично не було варваризоване і зберігало свій еллінський вигляд. Деякі дослідники вважають, що саме це є проявом «дорійської» моделі цивілізації, що, на відміну від «іонійської», не призводила до тісної взаємодії грецьких та місцевих компонентів в сфері культури та етнічного розвитку.

Етногеографія північнопричорноморської Скіфії. Безцінним дже­релом для відтворення етнічної карти України за часів скіфів є «Істо­рія» Геродота. Його розповіді про головні події війни між скіфами та персами передує опис театру воєнних дій — Північного Причорномор’я та народів, які мешкали на території останнього.

Тут необхідно спинитися ще на одному моменті. Звертаючись до Геродотової праці, треба мати на увазі, що наведені ним відомості є немовби одним моментальним зрізом великого генеалогічного дерева північнопричорноморських народів, який відбиває певну історичну си­туацію приблизно кінця VI—V ст. до н. е. Протягом тривалого періоду, що увійшов до нашої історії під назвою «скіфського», вона, безпереч­но, змінювалась.

Наприклад, у період передньоазіатських походів, коли більшість власне скіфських племен мешкала у Передкавказзі, степові райони Ук­раїни були заселені досить слабо. Змінювалась ця ситуація й пізні­ше — так, у IV ст. до н. е. скіфами була захоплена велика територія сучасної Добруджи, змінювалися кордони й між іншими племенами. Проте дані Геродота мають величезну цінність не тільки завдяки їхній повноті, а й тому, що вони відтворюють ситуацію найважливішого часу у житті північнопричорноморської Скіфії — часу ії формування і піднесення.

Сама Скіфія, за описом Геродота [IV, 101], являла собою величез­ний квадрат, південний край якого простягався вздовж Чорного моря від Істра до Меотіди (Азовського моря). Відповідно північний її кордон мав би пролягати приблизно на широті Прип’яті та Чернігова.

На цьому великому просторі, у межах Степу, Лісостепу та півден­ного краю Лісу, жили численні племена і народи.

Найближчі землі до Ольвії — «торгівельної гавані боресфенітів», яка розташовувалась майже посередині південного краю скіфського квадрату, займали калліпіди чи то еллінські скіфи, за ними були землі алізонів, а ще далі на північ — скіфів-орачів, які «сіють зерно не для власного вжитку, а на продаж». Ще далі мешкають неври. Так розповідав Геродот [IV, 17] про народи на захід від Бористену. Щодо неврів, свідчення «батька історії» уточнюються також зауваженням римського історика Плінія Старшого [Натуральна історія, 88], згідно з думкою якого неври мешкали у верхів’ях Бористену.

За Бористеном [Геродот, IV, 18—21; 102—117] спочатку розташо­вана Гілея (тобто Полісся — заплавні ліси у пониззі Дніпра), а на північ від неї жили скіфи-землероби. Вище них по течії — велика пустеля, а за нею мешкають андрофаги — особливе, нескіфське пле­м’я. На схід від землеробів живуть скіфи-кочовики, а за рікою Герром (чи то сучасною Конкою, чи то Молочною)^[240] кочує найчисленніше скіфське плем’я — скіфи-царські, які вважають усіх інших скіфів сво­їми рабами. На північ від них живуть меланхлени — вже нескіфське плем’я. І за рікою Танаїсом також уже не скіфська земля — тут меш­кають савромати, а територію вище них Геродот «віддає» будинам, поряд з якими мешкали також і гелони.

За спроби розмістити усі ці племена на сучасній географічній карті бралося не одне покоління дослідників. Одну з них здійснив на по­чатку нашого сторіччя видатний знавець скіфскої історії і культури М. І. Ростовцев^[241]. Згідно з його уявленнями, Скіфія являла собою могутню державу від Дунаю до Волги у широтному напрямку та від узбережжя Чорного моря на півдні до межі Лісостепу і Лісу на півночі. Уся ця територія, за М. І. Ростовцевим, була зайнята скіфами- іранцями, котрі прийшли з глибин Азії у VII ст. до н. е. Припускаючи наявність у деяких районах, зокрема на території Середнього Подніпров’я, залишків місцевого доскіфського населення, дослідник, проте, вважав, що воно перебувало у цілковитій залежності від скіфів і входило до складу скіфської держави.

Пізніше широкого визнання набули карти Скіфії, складені Б. М. Траковим, М. І. Артамоновим, та О. І. Тереножкіним разом із В. А. Іллінською^[242].

Розглядаючи ці історико-географічні реконструкції, відразу можна побачити, що майже усю степову зону України дослідники одностайно «віддають» власне скіфським племенам — скіфам-кочовикам і скі­фам-царським, а на приольвійських територіях, згідно з Геродотом, розміщують еллінізованих скіфів.

Проте при спробі конкретизувати ці загальні спостереження вини­кають певні труднощі. Так, за даними археології, на території Ниж­нього Подніпров’я за часів Геродота було відсутнє населення з вираз­ним осіло-землеробським господарством, що не співпадає з його згад­кою про скіфів-землеробів. Цю розбіжність між даними писемного джерела та археологічними реаліями фахівець з іранської лінгвістики В. І. Абаєв пояснює невірним тлумаченням терміна «скіфи-георгої», який вживає Геродот. Дослідник запропонував виводити визначення «георгої» не з давньогрецької мови, де воно має значення «землероб», а з іранської, і вважати його огреченою скіфською племінною назвою «gau-varga» — «ті, що розводять худобу», тобто перекладати термін Геродота не як «скіфи-землероби», а навпаки — як «скіфи-скотарі»^[243]. До речі, таке тлумачення досить добре відповідає природним умовам дніпровських плавнів, де навіть у найжаркішу пору року було вдосталь корму для скота. Певні уявлення про такі властивості Гілеї дає слав­нозвісний Великий Луг, що простягався ще зовсім недавно широкою смугою вздовж лівого берега Дніпра від сучасного Запоріжжя на багато десятків кілометрів нижче за течією.

Досить дискусійним є і питання локалізації скіфів-царських. Оче­видно, вони були нащадками привілейованого суспільного підрозділу протоскіфського об’єднання і, відповідно, з часів виникнення скіф­ської орди, до якої увійшли групи кіммерійського та протоскіфського кочового населення, становили правлячу верхівку даного новоутво­рення. Саме з середовища цих гордих володарів Степу, які вели свій родовід від легендарного Колоксая, мала походити династія скіфських можновладців.

Окреслюючи межі земель скіфів-царських, Геродот зазначає, що землі скіфів-георгоїв простягнулися на схід на відстань, що дорівнює трьом дням дороги. Далі на схід ще протягом 14 днів дороги, до річки Герра, мешкають скіфи-кочовики. Лише за ними починаються землі скіфів-царських, які на півдні сягають Таврики (Кримський пів­острів), а на сході місцями доходять до Танаїса (Дона). Якщо зважити, що день дороги суходолом становив 25—ЗО км, то землі скіфів-цар­ських (17 днів дороги х 25 км) були від Гілеї щонайменше на 425 км. Таким чином, якщо розуміти Геродота буквально, землі скіфів-цар­ських поміж Дніпром та Доном місця практично немає.

Саме тому деякі дослідники, не вдаючись до деталей, позначають її широкою дугою від Східного Криму до північно-східного Приазов’я, інші — намагаються інакше зрозуміти свідчення Геродота. Зокрема Б. А. Рибаков для визначення цієї землі штучно сконструював другу Гілею на Середній Ворсклі^[244].

На наш погляд, потреби у таких складних операціях немає. Досить звернутися до етнографічних даних. За зібраними Д. І. Яворницьким матеріалами^[245], на лівобережжі Нижнього Дніпра за часів пізнього середньовіччя кочували дві ногайські орди — Джедишкульська (або Єдичкульська) та Джамбойлуцька (або Перекопська). Перша пересу­валася зі своїми стадами та отарами вздовж лівого берега Дніпра, починаючи свій рух навпроти міста Кизикермена (було розташоване приблизно на ЗО км нижче сучасного Нікополя) до гирла р. Конка, а потім до її витоків і далі до р. Берда. Довжина маршруту становила понад 300 верст (близько 340—350 км). Друга орда кочувала від ши­роти Кизикермена до низу вздовж лівого берега Дніпра до Кінбурна і далі на схід у напрямку сучасного Бердянська.

Привертає увагу той факт, що довжина маршруту Джедишкуль- ської орди точно співпадає з 14 днями дороги Геродота (350 км : 25 км). Навряд чи це є випадковим збігом. Тому ми вважаємо, що дана обста­вина досить упевнено обгрунтовує такі висновки. Під «днями дороги» Геродота слід розуміти дні перекочовки. Землі скіфів-кочовиків, віро­гідно, співпадали з територією кочування Джедешкульської орди. Тоді володіння Джамбуйлацької орди дають певні уявлення про межі землі скіфів-царських: останні розпочиналися справді східніше від території скіфів-кочовиків, а потім простягалися вздовж північного узбережжя Азовського моря на захід — до гирла Дніпра, охоплюючи на півдні також Східний Крим.

Проте найбільш дискусійним є питання локалізації лісостепових племен. Особливо помітно це при порівнянні карт, складених Б. М. Траковим, М. І. Артамоновим, та О. І. Тереножкіним разом з В. А. Іллінською. Це наслідок того, що фахівці по-різному сприймали основну проблему етногеографії Геродотової Скіфії.

Адже поступово, завдяки накопиченню археологічного матеріалу і виділенню локальних варіантів скіфської культури, з’ясовувалося, що висновок щодо іранської приналежності населення Скіфії вірний лише стосовно степових районів Північного Причорномор’я, заселених власне скіфами. На території ж Лісостепу у скіфську епоху мешкали племена, які сприйняли скіфську культуру, проте походили головним чином від місцевого населення попереднього часу — чорноліського, фракійського гальштату та ін. Унаслідок цього виникла дилема — чи то вважати, що скіфська держава не була одноетнічною і до неї входили різні за поводженням народи і зберегти, таким чином, уявлення Геродота про північний кордон Скіфії, чи то визнавати тезу про одноетнічність Скіфії, але скоротити її уявні межі до розмірів пів- нічнопричорномоського Степу.

Саме другий шлях і обрали М. І. Артамонов і Б. М. Граков. Тому на їхніх картах геродотові племена були «посунуті» до півдня. Проти такої етногеографічної схеми послідовно виступали А. І. Тереножкін та В. А. Іллінська, які вважали, що територія і Степової, і Лісостепової

Рис. 44. Карта Скіфії за В. А. Іллінською та О. І. Тереножкіним.

України входила до складу єдиної Скіфії із різнорідним населенням. У лісостеповій зоні Правобережної України вони розміщали скіфів-ора- чів, які походили від місцевих чорноліських племен, а поруч — інші перелічені Геродотом «нескіфські» племена.

Якщо запропонована ними локалізація скіфів-орачів була сприй­нята більшістю фахівців, то у визначенні географії інших «нескіф- ських» народів ще багато дискусійних моментів. Це наочно продемон­струвала праця Б. О. Рибакова, присвячена етногеографії Скіфії. Так, тільки щодо розміщення будинів існує декілька варіантів — від Серед­нього Подніпров’я до Верхньої Волги та Ками^[246].

Отже, розглянемо найвірогідніші варіанти локалізації «нескіф- ських» народів Геродота на території лісостепової зони та їхній мож­ливий зв’язок з археологічними культурами цього часу або їхніми локальними варіантами.

Загальноприйнятою, як уже згадувалось, є думка про зв’язок києво-черкаського та подільських варіантів культури скіфського типу зі скіфами-орачами. На її користь свідчить багато фактів, найважли­вішими серед яких є такі. Географічні координати, наведені Геродо- том, досить точно відповідають території поширення цих варіантів. За Геродотом, земля скіфів-пахарів віддалена від грецького міста Ольвії (поблизу сучасного Миколаєва) чотирма днями дороги. Це збігається з реальною відстанню — близько 150 км, від гирла Південного Бугу до початку лісостепової зони. А сама земля скіфів-орачів виглядала як величезний трикутник поміж гирлами Десни, Ворскли та середньою течією Дністра. Найбільш висока концентрація пам’яток простежуєть­ся вздовж Дніпра, де вони займають смугу до 120 км завширшки. Саме під час дослідження середньодніпровських та південнобузьких пам’я­ток VII—VI ст. до н. е. виявлено значну кількість речей античного походження. Це не тільки амфорна тара, а й вельми коштовний роз­писний посуд, чудові вироби з бронзи та витвори грецьких ювелірів, що свідчить про тісні торгівельні стосунки населення означених ре­гіонів з античним світом, своєрідним форпостом якого у Північному Причорномор’ї була тоді Ольвія. Це якнайкраще відповідає геродо- товій характеристиці [Геродот, IV, 17], за якою скіфи-орачі «сіють пшеницю не для їжі, а на продаж», тобто підкреслюється значна роль виробництва товарного хліба.

За мовною приналежністтю скіфи-орачі були праслов’янами. Цей висновок грунтується на доведеному археологами генетичному зв’язку скіфів-орачів з племенами чорноліської культури, а також даних мово­знавства. Згідно з останнім, мовні запозичення свідчать, що предки східних слов’ян мали мешкати у оточенні іранських, балтських та, вірогідно, фракійських племен^[247]. Це спостереження цілком відпові­дає тим історичним реаліям, що склалися у І тис. до н. е.

Так, із згадуваними Геродотом алізонами (вони «сіють і їдять пше­ницю і цибулю та часник і сочевицю та просо») або агафірсами ( що «є найлагіднішими людьми, вони носять на собі багато золотих прикрас» та «схожі на фракійців»), можна співставити з високою долею віро­гідності фракійське населення Лісостепової Молдови та Карпатського басейну, яке межувало зі скіфами-орачами на південному заході. Ймо­вірно, у складанні етносу агафірсів узяли участь і певні групи ірано- мовних кочовиків, які на початку VI ст. до н. е. просунулися аж на територію Трансільванії^[248].

Населення мілоградської культури, поширеної на півночі Украї­ни та у суміжних районах Білорусі, сучасні дослідники, зокрема О. М. Мельніковська,^[249] ототожнюють з неграми. Десь північніше за неврів мешкали племена андрофагів, які, за визначенням Геродота, «серед усіх людей мають найдикіші звичаї, в них нема ні прав, ні законів». їхній зв’язок з конкретною територією та певною археоло­гічною культурою є ще досить проблематичним. Можна лише конста­тувати, що їхню територію слід шукати у Верхньому Подніпров’ї. У скіфську добу тут існувала так звана дніпро-двинська культура. Мож­ливо, саме вона й була полишена племенами андрофагів^[250].

Північніше скіфів жили також меланхлени, назва яких — «чорно­ризці», походила від одягу чорного кольору. Вони мешкали на відстані 20 днів шляху від узбережжя Чорного моря. Незважаючи на такі ніби­то ясні вказівки Геродота, точно визначити територію меланхленів по­ки ще дуже важко. Деякі дослідники вважають, що це мають бути райони поблизу сучасного Чернігова, оскільки назва останнього, розта­шованого приблизно на вказаній Геродотом відстані від морського узбережжя, а також народні перекази про княжну Черни та князя Чорного, перекликаються з ім’ям цього народу^[251].

Дуже складним є також питання про локалізацію земель будинів та гелонів. За Геродотом [IV, 108—109], будини — «це велике і числен­не плем’я, і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся. В їхній країні побудовано дерев’яне місто, що називається Гелон. Кожна час­тина його муру має завдовжки тридцять стадій, а мур високий і дере­в’яний... А гелони — це первісно елліни... Вони користуються то скіф­ською, то еллінською мовами. А будини користуються не тією мовою, що гелони, і спосіб життя в них інший, бо будини — тубільці, кочови­ки і лише вони в тій країні харчуються кедровими горішками. Гелони обробляють землю і споживають збіжжя і є в них сади і вони не схожі на будинів ні зовнішністю, ні кольором шкіри та волосся». Будини мешкали на відстані 15 днів дороги від затоки Маєтидського озера (сучасна Таганрозька затока Азовського моря), в країні, що вся заросла деревами.

Вірогідно, зараз найбільш прийнятною є точка зору Б. О. Рибако- ва, згідно з якою основні землі будинів співпадають з територією поширення юхнівської культури, віддаленої від узбережжя Азовського моря приблизно на 500 км та розташованої у лісовій ландшафтній зоні^[252].

Щодо міста Гелон, то у фаховій літературі поширена гіпотеза Б. А. Шрамко, який вважає за таке велечезне Більське городище (загальна довжина валів близько 36 км), розташоване у середній течії Ворскли^[253], хоча існують й інші думки^[254]. У VIII ст. до н. е. сюди, а також у басейн середнього Псла, просунулися чорноліські племена. Вони відтіснили на північ, а частково асимілювали місцеве бонда- рихінське населення, на підгрунті якого згодом формується людність будинів-юхновців. Саме характер господарства цих переселенців з Дніпровського лісостепового Правобережжя відповідає провідній ролі землеробства та садівництва, що підкреслена Геродотом. З півдня до цього району, де відбувалися довготривалі контакти балтських племен будинів та праслов’янського населення, спорідненого зі скіфами-ора- чами Правобережжя, примикали території, зайняті іраномовними кочовиками. Не виключено, що якоюсь їхньою гілкою й були загад­кові гелони, які могли розмовляти скіфською мовою^[255]. Оскільки їхня племінна назва визначила ім’я самого міста, є підстави припускати, що саме степовики були провідною політичною силою у даному регіо­ні. А проте проблема характеру стосунків поміж населенням Лісосте­пової України та власне скіфськими племенами має й більш загальний ракурс.

Іраномовні кочовики та праслов’яни Лісостепу у скіфські часи. Даний аспект має кілька основних сторін^[256]. При його розгляді неми­нуче виникають питання про північні кордони скіфської держави, ступінь залежності лісостепового населення від кочовиків та характер відносин поміж цими двома великими етнокультурними групами.

Незважаючи на нібито ясні свідчення Геродота про розміри «скіф­ського квадрата», очевидна умовність такої чіткої геометричної побу­дови Скіфії завжди залишала значний простір для наукових дискусій щодо реальних меж скіфських володінь північніше степової зони. Крім того, не можна вважати такі межі чітко фіксованими на зразок сучас­них кордонів. Вони, безперечно, залежали від конкретної розстановки сил, яка змінювалася у часі. Тобто скоріше слід говорити про сферу скіфського воєнно-політичного впливу, який поступово зменшувався у напрямку до периферії скіфського світу.

До недавня переважала думка, що попри політичну та економічну залежність лісостепових племен від скіфів, характерними проявами якої з боку останніх мали бути збирання данини та контроль над торго­вельними шляхами, в етнічному відношенні вони були чітко розмежо­ваними. Звідси значне поширення у побуті лісостепових племен мате­ріальної культури скіфського типу, скіфського звіриного стилю у мис­тецтві та багатьох елементів чужого місцевим традиціям поховального ритуалу пояснювалося лише культурним впливом кочовиків — своє­рідною «модою» на так звану «скіфську тріаду», що нібито складалася насамперед зі зброї, вуздечки та декоративного мистецтва скіфського типу. Це стосувалося навіть Правобережжя Середнього Подніпров’я — східної частини території скіфів-орачів, де місцева культура вже з VII ст. до н. е. набуває яскравого скіфського забарвлення.

Ретельне дослідження поховальних пам’яток скіфського типу на території українського Лісостепу, зокрема аналіз поховального ритуа­лу, дало змогу дещо відійти від накресленої вище схеми та впевнено виокремити тут цілу серію власне скіфських курганів.

До кола таких пам’яток безперечно мають відношення великі кур­ганні могильники поблизу м. Ромни у Посул’ї, що налічують десятки насипів та датуються головним чином другою половиною VII—V ст. до н. е. Ці воїнські, дружинні поховання (тут виявлено не менш 27 мечів, 100 наконечників списів, 24 бойових сокири та близько 20 панцирів) за характерними ознаками поховального ритуалу та складом супро­воджуючого інвентарю досить близькі раньоскіфським курганам Пів­нічного Кавказу. Виявлені подібні кургани й північніше, у басейні середнього Псла. Зокрема це великий могильник біля с. Броварки. Зваживши на ці факти, В. А. Іллінська дійшла висновку, що дані поховальні пам’ятки слід розглядати як курганні могили скіфського військового прошарку^[257].

Подібні висновки щодо території Дніпровського лісостепового Пра­вобережжя сформульовані С. А. Скорим. За його даними, щонайменше половині усіх курганних могил цієї території притаманні ті чи інші скіфськи риси. А ціла група курганів відповідає декільком ознакам степових курганів. Саме такі пам’ятки, найімовірніше, було спору­джено власне скіфами. Дуже цікавою є динаміка їхньої чисельності у часі: 10% для VII—першої половини VI ст. до н. е., близько 21% — для другої половини VI—V ст. до н. е., понад 25% — для кінця V та IV ст. до н. е.^[258].

Такий же процес зафіксовано на західноподільських територіях скіфів-орачів, де вже з VII ст. до н. е. простежується спільне мешкання груп власне скіфського населення та нащадків місцевих чорноліських та голіградських племен, а також їхня етнічна взаємодія^[259].

Існує також думка, згідно з якою із скіфською присутністю на те­риторії Лісостепу слід пов’язувати не тільки частину курганних по­ховань, а й деякі городища — зокрема такі великі, як Більське, що могли бути осередками впливу іраномовних номадів на тубільне насе­лення^[260].

Картографування найбільш вірогідних власне скіфських пам’яток Лісостепу дало змогу С. С. Безсоновій підкреслити^[261], що їхня біль­шість розташована у стратегічно важливих регіонах поблизу від сухо­дільних торгівельних шляхів, а також річкових переправ. Цікаво та- кож, що вони концентруються на тих ділянках Лісостепу, де перева­жають грунти степового і лугового типу та які мають своєрідні при­родні «коридори», що зв’язують ці ділянки із степовими просторами. Нечисленність подібних ділянок у середній течії Південного Буга, на її думку, є причиною того, що тут не виявлено яскраво виражених скіф­ських поховальних комплексів.

Відомі нині скупчення вірогідних скіфських пам’яток не тільки досить добре окреслюють райони найбільшого політичного впливу з боку степовиків, а й дозволяють дещо з’ясувати щодо характеру скіф­ської експансії на територію Лісостепу у часі.

Безперечно, перші кроки даної експансії пов’язані з тією могут­ньою хвилею протоскіфських племен, яка накотилася у південні райо­ни Східної Європи у VII ст. до н. е. Вже від початку освоєння нових земель увагу скіфів мали привернути лісостепові території України з розвинутими тут землеробством та. ремеслом. Уже тоді певні групи іраномовних кочовиків просуваються у південні регіони Лісостепу та здобувають тут воєнно-політичну зверхність. Проте розвитку цього процесу мали зашкодити походи скіфів до країн Близького Сходу, які відволікали сили скіфського об’єднання до більш розвинутих та бага- тіших давньосхідних центрів.

Закінчення цих походів, яке співпало з заснуванням грецьких ко­лоній на узбережжі Чорного моря, змінило ситуацію. Стратегічні інтереси примусили перекочувати основне ядро скіфських племен до Нижнього Подніпров’я, що відновило боротьбу за остаточний контроль над лісостеповим населенням. Здається, ця боротьба була досить вда­лою, про що свідчить не тільки збільшення власне скіфських поховань у лісостеповій зоні, а й початок економічного занепаду у південних районах Лісостепу — зокрема басейні Тясмина, який припадає на дру­гу половину V ст. до н. е. Найвірогідніше, цей занепад пояснюється безпосереднім включенням цих районів до складу північнопричорно- морської Скіфії, що супроводжувалося прямою та жорстокою еконо­мічною експлуатацією місцевого населення на кшталт тієї, що мала місце в Передній Азії, де скіфи, за Геродотом [І, 106], «грабували все, що тільки було в кого». В інших регіонах Лісостепу цей тиск мабуть був дещо слабшим і зводився до збирання якоїсь фіксованої та більш- менш регулярної данини.

Довготривале та тісне співіснування предків східних слов’ян разом із скіфами-іранцями мало відчутні наслідки. Як зазначає Б. А. Ри- баков, східна половина слов’янської прабатьківщини міцно увійшла в широке коло «скіфської культури»^[262], яка глибоко вплинула на тільки на зовнішні прояви їхнього буття, зокрема в сфері матеріальної куль­тури, а й на мову та релігійні погляди східних слов’ян. Іранський за походженням корінь «don» — вода, простежується у назвах майже усіх основних річок України — Донець, Дніпро, Дністер, Дунай. З іранської прийшли до нас також такі важливі для суспільного життя поняття, як «бог» та «цар». Відгуки мотивів скіфського звіриного стилю й досі наявні у народному мистецтві східних слов’ян. З цьо­го приводу Б. О. Риба- ков також зазначає: «Скіфи-іранці вплива­ли не тільки на зовніш­ній побут, а й на мову та релігію праслов’ян. Вплив, вірогідно, йшов через слов’янську знать, і розпочався він досить рано, коли скі­фи щойно повернулися зі своїх багаторічних переможних походів до Малої Азії і змінили у степах кіммерійців. Пишна скіфська мода зрівняла слов ’ янських вершників та купців зі справжніми скіфами і

Рис. 45. Срібний кубок із зображенням скіфів (Во­ронезька область).

зробили їх такими схожими в очах греків, з якими дніпровські зем­лероби вели торгівлю хлібом, що греки назвали їх також загальним ім’ям скіфів»^[263].

Якщо з цими спостереженнями відомого історика та археолога важко не погодитися, то серйозні заперечення викликає у фахівців його намагання «відкраяти» від скіфської спадщини її чималу частину та беззастережно «віддати» останню предкам східних слов’ян. Ми має­мо на увазі «сколотські» етюди, які присутні у декількох фундамен­тальних працях Б. О. Рибакова^[264].

У стислому викладі канва роздумів Б. О. Рибакова є такою. По­мітну роль у етногенетичній легенді про Таргітая та його нащадків (ми її наводили раніше.— В. М. ) відіграють золоті речі, які впали з неба, зокрема плуг та ярмо. Оскільки власне скіфи, за даними археології та усієї писемної традиції, були кочовиками, «які нічого не сіють і не обробляють землі» [Геродот, IV, 19], Б. О. Рибаков пов’язав цю легенду з землеробським, праслов’янським населенням Скіфії. Під таким він розуміє скіфів-орачів Дніпровського лісостепового Правобережжя та скіфів-землеробів («георгоїв»), яких він локалізував у басейні Ворск­ли. Це певною мірою перегукується з висновками Б. М. Гракова про наявність у легенді пласта, який пов’язаний з місцевим осіло-земле- робським населенням^[265].

Далі Б. О. Рибаков звернувся до повідомлення Геродота [IV, 6], згідно з яким усі племена, що ведуть свій родовід від Таргітая, звуть себе сколотами. Назву «скіфи» їм дали елліни. Це стало для вченого підставою стверджувати, що саме «сколоти» було загальною самоназ­вою праслов’янських племен Лісостепової України, а визначення «скіфи» вони одержали від греків завдяки політичній залежності від іраномовних кочовиків у рамках єдиної Скіфії. Ім’я «сколоти» він — порівняно зі словами «супутники», «соратники», «сусіди» — розуміє як ті, хто походять з однієї округи («околотка»).

За Б. О. Рибаковим, володіння Колоксая та його нащадків — пара- латів, слід шукати на території києво-черкаської групи археологічних пам’яток скіфського типу, землі авхатів — у басейнах Горного Тікича та Синюхи, катіарів і траспієв — у межах східно- та західноподіль- ських археологічних груп.

Певні підтвердження своїм висновкам Б. О. Рибаков відшукує у багатирських казках східних слов’ян, де присутній мотив трьох царств. У цих казках, що беруть свої витоки за часів сивої давнини, головну роль грає Світовик (Колоксай, Сонце-цар за Б. О. Рибаковим), якого супроводжують Гориня (Ліпоксай) та Усиня-Верни-вода (Арпок- сай). Згідно з Б. О. Рибаковим, скіфського Колоксая можна співста­вити також з одним із основних фігур дохристиянського пантеону схід­них слов’ян — Дажьбогом.

З такої трактовки даної етногенетичної легенди логічно витікає тлумачення Б. О. Рибаковим розповіді Геродота про вшанування свя­щенних золотих дарів як щорічного землеробського свята^[266], що мало забезпечити родючість землі: «... священне золото пильно оберігають їхні царі і дуже шанують його і щороку, приносячи йому щедрі жерт­ви, просять його захистити їх. Проте коли хтось із сторожів цього золота під час свята, будучи просто неба, засне, скіфи кажуть, що він не проживе до кінця року. І через це як нагороду дають йому стільки землі, скільки він за один день може об’їхати верхи» [Геродот, ΓV, 7].

Слід зазначити, що переказана вище гіпотеза Б. О. Рибакова, яка грунтується на його надзвичайно широких знаннях в різних галузях історичної науки, етнографії та географії, на перший погляд цілком логічно пояснює чимало «темних» місць Геродотової розповіді. Біль­ше того, його висновки ніби-то дозволяють набагато поглибити писем­ну історію східних праслов’ян, з’ясувати їхню загальну самоназву, назви їхніх племінних об’єднань та притаманні їм уявлення про свій родовід.

Проте при детальнішому розгляді аргументації Б. О. Рибакова можна знайти чимало фактів, що їй протирічать. Наведемо лише ос­новні з них. ^[267]

1. Із праці римського історика Квінта Курція Руфа [VII, 8, 17—18] ми знаємо, що майже тотожній скіфському варіант легенди про золоті дари існував також у споріднених зі скіфами саків Середньої Азії. Зо­крема, посли останніх заявили Олександру Великому: «Знай, нам, скі­фам, дані такі дари: запряг биків, плуг, спис та чаша». Цей факт безпе­речно свідчить, що легенда про золоті дари існувала саме в середовищі іраномовних кочовиків. Тому, за слушним зауваженням А. М. Хаза­нова, її північнопричорноморський варіант слід пов’язувати із прий­шлими номадами-іранцями, а не з тубільними хліборобами^[268].

2. Наявність серед дарів золотого плуга можна пояснити тим, що предки скіфів та саків за доби бронзи, коли склалися ці легенди, були осілими скотарями й землеробами^[269]. Давність уявлень про плуг як священний атрибут підтверджується й тим, що у такій якості він є загальноіранським мотивом^[270].

3. За авторитетним визначенням О. Н. Трубачова^[271], поміж форма­ми «скіфи» і «сколоти» має місце певна схожість. Вони можуть відби­вати одну й ту саму іранську основу та походити від погано збереже­ного іранського слова *skud- («відщепенці»), що збігається з подіями початкової скіфської історії.

4. Якщо поділ праслов’янського етнічного масиву на «три царства» є лише логічеською конструкцією Б. О. Рибакова, то реальна тричлен­на структура скіфської кочової орди достеменно зафіксована Геродотом [IV, 120] у розповіді про перебіг скіфо-перської війни. Тріадна будова («центр» та два нерівноправні за статусом «крила»), була характерною й для інших кочових об’єднань. Тому ми вважаємо, що тричленна структура була притаманна саме скіфам та склалася внаслідок перемо­ги «протоскіфів» над кіммерійцями^[272]. До речі, відголоски такої структури збереглися не тільки у слов’янських казках, що може бути результатом тривалого перебування предків східних слов’ян у складі Великої Скіфії, а й у героїчному епосі іраномовних осетин^[273].

5. Щодо землеробського характеру свята вшанування священних дарів, не менш слушною є думка про його більш загальний зміст: «щорічне ритуальне вбивство людини, яка заміщала скіфського царя, є відображенням на скіфському грунті загальносвітового мотиву осін­нього вмирання природи»^[274]. Наділ, який одержувала ця людина, був імітацією «царства». Визначення розмірів цього «царства» пояснюєть­ся солярною сутністю ритуалу — адже сонце панує над землею, яку воно «об’їздить» за день^[275]. Треба зазначити, що певні паралелі цьому скіфському звичаєві ми знайдемо і в інших кочових народів — зга­даємо, наприклад, про ритуальне вбивство хазарських каганів, які, до речі, щовесни розпочинали тривалу подорож по підвладних землях.

6. Нарешті, закликаючи до сумлінного аналізу свідчень Геродо­та^[276], Б. О. Рибаков для локалізації скіфів-георгоїв у межах єдиного сколотського етнічного масиву був змушений припустити (всупереч са­мому Геродоту) наявність двох Гілей — дніпровської та ворсклинської.

Ці та інші моменти змушують нас приєднатися до виваженого вис­новку відомого історіографа скіфської проблеми А. А. Нейхардт, яка писала про концепцію Б. О. Рибакова : «автор відшукує нові шляхи до розв’язання тих неясностей та протиріч, на які так багатий скіфський логос Геродота. Проте майже усі запропоновані дослідником рішення мають гіпотетичний, попередній характер і потребують подальшої роз­робки»^[277].

Треба враховувати, що спільне співіснування власне скіфів та предків східних слов’ян у межах єдиного етнополітичного утворення, обов’язково мало привести до дії механізм етнооб’єднувального процесу.

Симптоматично, що у праці Геродота [IV, 8—10] зафіксовано ще один варіант скіфської етногенетичної легенди, який, на відміну від оповіді про Таргітая і його синів, що обгрунтовувала спорідненість сте­пового населення, виводить від єдиного першопредка вже різні степові і лісостепові народи. Згідно з переданим «Батьком історії» і дуже еллінізованим варіантом легенди, Геракл, перебуваючи у Гілеї, взяв шлюб з богинею цієї місцевості — напівдівою, напівзмією. Від цього шлюбу й народилися три брати — Агафірс, Гелон і Скіф. Згодом від молодшого сина узяли свій родовід усі скіфські царі. Безперечно, ця легенда пізніша від легенди про Таргітая, тому що вона фіксує нові історичні реалії і відповідає інтересам скіфів, які намагалися стати на чолі усіх причорноморських племен, об’єднаних їхньою владою. Коли б ця влада виявилася б досить сталою і довготривалою, не виключено, що етнічна взаємодія цих народів поступово призвела б до формування нового етносу^[278], проте історична доля склалася інакше. Загибель Великої Скіфії поклала кінець скіфським надіям на гегемонію у Пів­нічному Причорномор’ї.

І хоча певні етнокультурні контакти поміж іранцями та прасло- в’янами виникають і пізніше, наприклад у сарматську епоху, про що йтиметься у наступному розділі, вони ніколи не були такими тісними та розгалуженими, як у скіфську добу. Не випадково І. В. Фабріціус^[279] дотепно порівнювала межі «скіфського квадрату», незважаючи на всю географічну умовність цього терміну, з територією сучасної України. Саме тому ми вважаємо, що роль власне скіфів у складанні східно­слов’янських народів, зокрема українського, оцінена ще недостатньою мірою, що потребує подальших досліджень у галузі археології, історії, лінгвістики, фольклористики та інших наукових дисциплін, які спро­можні стати на заваді як зменшенню цієї ролі, так і спекуляціям щодо ототожнення предків українців зі скіфами.