На цей період припадають кардинальні зміни в етнокуль­турному розвитку населення України.

З Центральної та Південної Єв­ропи в Подунав’я та Повіслення, а також у Закарпаття просунулися кельтські племена. На території Правобережної України під вливом кельтської культури на рубежі III—II ст.

У південно-західній частині України, на території сучасної Букови­ни і прилеглих до неї земель, на рубежі III—II ст. до н. е. поширилися латинізовані пам’ятки поянешти-лукашівської культури, носіями якої були бастарни.

На цей час припадає поява із-за Дніпра на Правобережну Україну кочових племен сарматів, зокрема язигів і роксолан. Ці іраномовні номад и, розгромивши ще недавно могутнє скіфське напівдержавне об’єднання, посіли панівне становище в степах Північного Причорно­мор’я. Вони виявили значний влив на оточуючі народи, особливо на мешканців античних міст Кримського й Азовського побережжя, зем­леробське населення Лісостепу: слов’ян, данійців, пізніх скіфів.

Результатом проживання на одній території, часом черезсмужного, різних за походженням та історичною долею племен стали складні ет- ногенетичні процеси, які призвели, в кінцевому результаті, до витво­рення нових етнокультурних груп. Однією з найчисленніших серед них була слов’янська. Можливо, саме тому на рубежі ери слов’яни вперше потрапляють на сторінки творів античних письменників під назвою венедів.

Історія етногенезу слов’ян є чи не найскладнішою в історичній нау­ці.

На нашу думку, на сьогодні найбільш прийнятною є концепція київських науковців. Основним її змістом є ствердження автохтонності слов’янства між Дніпром і Одрою, хоча не відкидається й роль мігра­ційних процесів. Формування слов’янського етносу мало поетапний характер і відбувалося протягом тривалого часу шляхом інтеграції з іншими етнокультурними групами: балтами на півночі, іраномовними племенами на півдні, германцями на заході, фракійцями на півден­ному заході.

До рубежу III—II ст. до н. е. формування слов’янського етносу про­ходило в основному між Bicлою та Одрою, охоплюючи також терито­рію Волині в ареалах лужицької, поморської і кльошової культур. З виникненням зарубинецької культури, основним субстратом якої були поморсько-кльошові племена з включенням місцевих компонентів (балтських, іраномовних), центр слов’янської історії перемістився у межиріччя Вісли і Дніпра.

У другій половині І ст. н. е. населення зарубинецької культури Подніпров’я, під ударами сарматських племен, відходить у лісові райо­ни Верхнього Подніпров’я та Подесення, частково — у Південне По­бужжя. Освоюючи північні регіони, слов’яни змішувалися з місце­вими балтськими племенами. Те саме зарубинецьке населення, яке залишилося в Середньому Подніпров’ї, змішалося з прибулими сюди східнопшеворськими племенами, а також увібрало деякі балтські та сарматські елементи.

Це означало, що в обширному регіоні Середнього і Верхнього По­дніпров’я, Подесення, наприкінці І—II ст. відбувалися активні аси­мілятивні процеси, які призвели до утворення ще однієї київської куль­тури, носії якої, очевидно, не мали чіткого етнічного обличчя. Лише у V ст. в ареалі цієї культури складається своєрідна група ранньосеред­ньовічного слов’янського етносу, позначена балтськими впливами.

У середині І ст. н. е. зарубинецькі племена Прип’ятського Полісся мігрували з насиджених місць на південь, у райони Волині і Подніст­ров’я. В процесі інтеграції зарубинців з місцевим населенням на Во­лині і Подністров’ї — нащадками поморсько-кльошових племен, що асимілювали певну частину германців, тут у другій половині І ст. н. е. формується своєрідна пшеворо-зарубинецька (зубрицька) культура, носієм якої були, ймовірно, венеди.

Подальші процеси етно- і культурогенезу проходили під впливом

Рис. 46. Ареал культур рубежу ер: 1 — зарубинецька, 2 — пшеворська, 3 — куль­тура Поєнешті-Лукашівка, 4 — ареал дакійських старожитностей.

подій, що відбувалися на кордонах Римської імперії, в Подунав’ї. Map- команські війни, в яких проти Риму виступили племена сарматів, гер­манців, данійців, завершилися повною перемогою імперії і перетво­ренням Дакії в римську провінцію. Кордони імперії, таким чином, впритул наблизились до Подністров’я і Подніпров’я. У II ст. між цими регіонами встановилися тісні торгівельні і культурні контакти. Рим вимагав рабів, зерна, м’яса, а варвари — вина, тканин, предметів розкоші, срібних денаріїв.

Протягом II ст. н. е. спостерігається нівелювання культурних рис зубрицьких і пізньозарубинецьких пам’яток, що відображає посилен­ня інтеграційних процесів між різними етнографічними групами дав­ніх слов’ян, утворення єдиної давньослов’янської спільності на терито­рії сучасної Правобережної України. Саме в цих умовах на більшій частині сучасної України формується черняхівська культура. У По­дніпров’ї її носіями стала південна частина пізньозарубинецьких сло­в’янських племен, а також скіфо-сарматське осіле населення, у Подністров’ї — венеди — носії пам’яток зубрицької культури, у Кар­патському регіоні — данійці. Тісні стосунки з античною цивілізацією справили значний вплив на економічний, соціальний та культурний розвиток народів Вісло-Дніпровського межиріччя, в першу чергу сло­в’ян.

Цей процес був перерваний в останній чверті II ст. вторгненням з північно-західної Європи германських племен, основу явих складали готи і гепіди. Зайнявши Волинь і Поділля, готи розірвали вже значною мірою єдиний слов’янський масив у Вісло-Дніпровському межиріччі, а до середини III ст. встановили контроль над основною масою слов’ян, скіфо-сарматами, данійцями.

У другій половині IV ст. на територію України зі сходу вторглися кочові племена гунів, які ліквідували політичне панування готів у Пів­денно-Східній Європі. Цим скористалися слов’яни. У війні, яка тягну­лася, як пише готський історик Йордан, з перемінним успіхом, пере­могу отримали слов’яни. Готи на початку V ст. залишили територію України. Очевидно, у боротьбі з готами витворилося перше протодер- жавне утворення слов’ян — союз племен на чолі з дулібами, який проіснував до середини — кінця VII ст. і був розгромлений кочівника- ми-аварами. Центр дулібського союзу знаходився в західному регіо­ні — у Подністров’ї і на Волині.

Раннє середньовіччя — це період, коли слов’яни повністю заявили про себе в Європі. Відомо три різновиди археологічної культури сло­в’ян цього часу: празько-корчакська, пеньківська та колочинська. Перша, що сформувалася на основі черняхівської та якоїсь частини київської культур, належала історичним склавінам, друга, започат­кована на київських і частково черняхівських старожитностях, — антам, а третя, колочинська, продовжила основні традиції київської культури Верхнього Подніпров’я і Подесення. До кінця VII ст. куль­турні особливості трьох груп слов’янства нівелюються і на обширних просторах від Західного Бугу до Дніпра формується єдина східносло­в’янська культурно-історична спільність, яка залишила культуру Луки Райковецької. Територію Дніпровського Лівобережжя займала в цей час окрема група слов’ян, відома за роменсько-борщівською куль­турою. Її генезис пов’язаний із населенням, котре залишило пам’ятки волинцівської культури, що походить, в свою чергу, від повністю аси­мільованого слов’янами іранського етнічного компоненту, очевидно, осілих скіфо-сарматів періоду черняхівської культури.

Таким чином, етнічний розвиток населення України на рубежі ер і в І тисячолітті характеризується складним поєднанням інтеграційних явищ між різними за походженням народами: слов’янами, іранцями, фракійцями, германцями та бал тами. Основою цього процесу були ста­новлення і вихід на історичну арену слов’ян-венедів, антів, дулібів- склавінів, які у VIII ст. у своєму розвитку підішли до стадій форму­вання власної держави.

Розглянемо детальніше, у хронологічній послідовності, етноісто- ричний процес, що проходив в Україні протягом зазначеного вище часу, виражаючи вагомість внеску кожної з культурно-етнічних груп.

1.