Особливості етнічної історії України на рубежі ер

Цей період репрезентований в Україні пам’ятками латен­ської культури, поширеними у Закарпатті. Дослідники вважають, що її носіями були кельти, які проникли сюди з території Угорщини, пів­денної Чехії і південно-західної Словаччини.

На рубежі III—II ст. до н. е. у Прикарпатський регіон вторглася також група племен на чолі з бастарнами, яких давні автори пов’язу­ють із змішаним германо-дакійським латенізованим населенням. Ар­хеологічним еквівалентом цих племен є поїнешті-лукашівська куль­тура.

У свою чергу, пересування германських племен у Вісло-Одерсько- му межиріччі в останніх століттях до нашої ери призвели до експансії з території Мазовії та Підлісся на Волинь і Прикарпаття племен пшевор- ської культури, котрі мали змішаний германо-слов’янський етнічний ■склад. У Прикарпатті ці племена зустрілися з нащадками бастарнів, гето-даками та сарматами. Активним учасником етнічних процесів було населення зарубинецької культури, яке займало землі Прип’ять- ського Полісся, Середнього та Верхнього Подніпров’я.

Щодо ролі латенської (кельтської) культури в етнокультурній істо­рії регіону єдності серед дослідників нема. Т. Легоцький вважав, що латенська культура — результат завоювання Закарпаття кельтським населенням. Саме вони, на його думку, витіснивши місцеве населення, створили тут пам’ятки латенського типу^[280]. Іншу точку зору висловив румунський вчений В. Парван. На підставі вивчення гето-дакійських пам’яток рубежу ери на території Румунії, які мали ряд спільних рис із старожитностями Закарпаття, дослідник відніс останні до гето-да- кійців. Львівський археолог Я. Пастернак вважав ці пам’ятки герман­ськими або кельтськими^[281].

Більш поглиблене вивчення поселень та поховальних пам’яток по­казало ряд своєрідних (некельтських) рис, притаманних Карпатському регіону.

На думку В. Бідзілі, носіями латенської культури Верхнього По-

Рис. 47. Латенська культура Закарпаття (зброя, прикраси).

тисся були куштановицькі племена, які зберегли своє етнографіне об­личчя до початку нашої ери. УII ст. до н. е. вони піддалися кельтизації під впливом окремих груп кельтів, які проникли сюди^[282].

Людність Закарпаття залишила після себе поселення, могильники, чисельні скарби.

Аналіз речового комплексу латенської культури Закарпаття дає змогу твердити, що перші контакти місцевих племен з кельтами при­падають на V—IV ст. до н. е., але чітко фіксуються у першій половині III ст. до н. е. Основна ж маса знахідок припадає на час з середини III на середину І ст. до н. е.^{[283] [284]. Ці дані дали змогу дослідникам розділити латенський час у Верхньому Поліссі на кілька хронологічних періодів, кожен з яких фіксує певний час етнічної історії регіону та його особ­ливості.}

Перший період (від рубежу IV—II ст. до н. е.) пов’язаний, мабуть, з початком проникнення кельтів у середовище куштановицьких племен. Другий період (середина III — середина І ст. до н. е.) відображає процес взаємодії прийшлого й місцевого населення, розквіт культури латен- ського стилю.

Кінець існування цієї культури припадає на середину І ст. до н. е. Саме тоді на території Трансільванії створюється потужне міжплемін­не об’єднання гето-даків на чолі з Буребістою і починається їхній похід у Середнє Подунав’я та на північні території. Очевидно, саме воно, знищивши, як свідчать писемні дані, оппідуми кельтських племен — бонів та теврисків — спричинилося до знищення найважливіших куль­турно-виробничих центрів Верхнього Потисся типу Галіш-Ловачка.

Узявши до уваги «Географію» Страбона, в якій наведено перелік та характеристика основних племен регіону, доповнивши й уточнивши ці дані відомостями Геродота, Фукідіда, Плінія Старшого та співставив­ши їх з археологічними джерелами, можна зробити висновок, що но­сіями куштановицької культури були різні групи фракійського насе- лення^РКрім фракійського, як свідчать дані археології, у латенський час чітко простежуються сліди кельтського етнічного елемента.

Очевидно, що в Закарпатті у III—І ст. до н. е. склалася змішана кельто-фракійська культура^[285].

’ Результатом впливу високорозвиненої культури кельтів стало різ­ке піднесення економіки. Відображенням цього є виникнення таких могутніх для того часу виробничих центрів залізного видобутку й об­робки, як Галіш-Ловачка, Ново-Клиново, потужних гончарних майсте­рень. Ряд фактів свідчить про спільне проживання прийшлого й міс­цевого населення. Змішаними стають і поховальні звичаї. Так, серед деяких кельтських за обрядами поховань трапляється посуд кушта- новицької культури, інколи — кельтські поховання здійснюються за місцевими звичаями. І навпаки, на куштановицьких могильниках зро­стає кількість трупопокладень у супроводі зброї, що характерно для кельтів^[286].

Все це дає підстави твердити, що у Верхньому Потиссі відбувався процес латинізації фракійців шляхом культурної і етнічної взаємоаси- міляції. Очевидно, з місцевого фракійського і прийшлого кельтського населення утворився певний досить стійкий симбіоз, який проіснував близько 200 років.

Історичне значення латенської культури Закарпаття полягає в тому, що вона сприяла поширенню досягнень європейської цивілізації на територію сучасної України.

На Північному Прикарпатті латенських пам’яток у чистому вигля­ді поки що не виявлено. Тут відомі лише окремі знахідки латенських предметів — як одиничних, так і у складі комплексів місцевих куль­тур (ювелірні вироби, монети, зброя, гончарний посуд)^[287].

Вони дають можливість припустити, що в II—І ст.

До місцевих племен, які проживали тоді у Північному Прикар­патті, слід зарахувати носіїв поморсько-кльошової культури, нащадків племен ранньозалізного часу лагодівсько-черепинської культурної гру­пи, деякі групи дакійського населення.

До етнічної мозаїки регіону латенського часу треба долучити також і вихідців з північно-західної території Польщі, які становили симбіоз носіїв поморсько-кльошової та ясторфської культур, германських у своїй основі (поселення в Горошевій).

У цілому етнокультурна ситуація у Північному Прикарпатті в останніх століттях чітко не простежується через брак достатньої кіль­кості матеріалу.

Південне Прикарпаття, разом з Буковиною та Молдовою, у межи­річчі Прута, Дністра, Серета, від Східних схилів Карпат до Дністра було заселене з II ст. до н. е. носіями культури Поєнешти-Лукашівка. Північною межею поширення цих пам’яток є долина Дністра між міс­тами Могилів-Подільський і Заліщики.

Щодо часу існування та етнічної належності носіїв поєнешти-лука- шівської культури у науковців немає одностайності. Перший дослід-

Рис. 48. Сцена священного шлюбу на обкладці піхов меча знатного воїна пшеворської культури, виготовленого у стилі латенської культури (с. Гри­пів, Львівщина, рубіж ер).

ник цих пам’яток, румун Р. Вульпе відносив їх до II—І ст. до н. е., а носіями вважав германські племена бастарнів, які переселилися сюди з басейну р. Вісла^[288]. Ця гіпотеза, хоча з різними деталізованими ва­ріантами, отримала підтримку як румунських, так і німецьких архео­логів.

Російські вчені Д. Мачинський та К. Каспарова також поділяють їхню думку про германську (бас- тарнську) належність поєнешто-лу- кашівської культури, хоча з різним ступенем уточнення тих чи інших положень^[289].

А найкращий знавець археоло­гічних матеріалів «Лукашівки» — Г. Федоров —переконаний, що їх творці були місцевим фракійським населенням — гетами. На рубежі III—II ст. до н. е. у їхньому середо­вищі з’явилися бастарни, які при­несли з собою пізньопоморську та ранньопшеворську культури з пів­денної Польщі. Цю людність асимі­лювали фракійці ще до рубежу ери.

Поєнешти-лукашівська культу­

ра належить до числа периферійних археологічних культур латенського світу. Виникла вона, як і інші 'культури такого ж типу (зарубинецька, пшеворська, ясторфська) в ре­зультаті переміщення середньоєвропейських племен, спричинених тиском кельтів. Змішуючись з аборигенами, ці племена з латенізова- ною культурою уворювали нові етнокультурні групи, зовнішньо близь­

кі між собою.

Субстратом для поєнешти-лукашівської культури була гето-дакій- ська культура, поширена в Карпато-Дністровському регіоні у поперед­ній період. Чітко помітні також риси різних ясторфських груп, насам­перед губінської.

За спостережнням С. Пачкової, більш ранніми привнесеннями бу- ли пізньопоморські елементи а більш пізнім компонентом — ясторф- ські риси культури. Дослідниця відмічає також вплив на Лукашівку пшеворської культури^[290]. Таким чином, цю культуру необхідно вва­жати якісно новим утворенням, де однаковою мірою органічцо співіс­нують риси місцевої та прийшлої людностей.

Дані про етнічну належність носіїв культури поєнешти-лукашівка можна почерпнути з писемних джерел. Давні автори прямо не гово­рять про склад населення Карпато-Дунайського регіону в останні сто­ліття до нашої ери. З повідомлень багатьох письменників, від Геродота і до Птоломея можна визначити, що тут жили в основному гетські племена, які належали до фракійського етнічного масиву. Крім них, згадуються сармати, германці і бастарни.

Етнічна належність бастарнів не з’ясована. Писемні джерела не одностайні і відносять їх до різних етносів. Так, Страбон в одному випадку протиставляє бастарнів германцям, в іншому — називає їх германцями, у наступному — включає до роксоланів. Є розбіжності і в повідомленні Таціта, який вагається, куди зарахувати певкінів (бас­тарнів): чи до германців, чи до сарматів, хоча «певкіни, яких деякі називають бастарнами, за мовою, за одежею, за поселеннями та жит­лами нагадують германців»^[293].

Пліній зараховує бастарнів до германців і говорить, що вони ста­новлять їхню п’яту частину; а Тіт Лівій називає їх галатами і наголо­шує на подібністі мови бастар та їх звичаїв до мови і звичаїв кельт­ського племені скарбісків.

З такої різнозначності писемних джерел можна зробити висновок, що кожен із авторів, очевидно, має певну слушність. Різноманітність уявлень про бастарнів відображає конкретну реальність того часу. У складі бастарнських племен були, ймовірно, різноетнічні групи: гето- дакійські, германські, кельтські^[294].

Поєнешти-лукашівська культура зникла десь у середині І століття до н. е. Подальша доля носіїв цих пам’яток не з’ясована. Судячи з розвідкових даних, а також археологічних досліджень, на поселеннях Пруто-Дністровського регіону рубежу ери (Велика Слобідка-П, Оселів-

Рис. 49. Зарубинецька культура (кераміка, знаряддя праці, зброя).

Рис. 50. Пшеворська культура (матеріальний комплекс, реконструкція поселення біля с. Гірка-Полонка на Волині).

ка, Барнашівка) проживали якісь розріджені групи дакійського населення, інколи — з чітко вираженим компонентом пшеворської культури.

Отже, в Карпато-Дунайському басейні в останні століття до нашої ери і на рубежі ери провідними етнічними групами були фракійські, кельтські, гето-дакійські, германські племена. Починається проник^ нення у регіон сарматів.

При цьому треба зазначити, що значна кількість місцевого насе­лення, особливо гірської частини Карпат, не згадується в писемних джерелах. Розміщуючись на певній відстані від основних шляхів пере­сування євразійських народів, гірське населення було мало пов’язане з центрами культури того часу, Грецією та Римом, і не опинилося у полі зору письменників. Поки що, на жаль, ця територія не охоплена й археологічними дослідженнями.

На рубежі нашої ери основні імпульси, які впливали на хід етно­культурної історії Карпатського краю, змінилися: вони йшли з пів­ночі. У середині І ст. до н. е. на Волинь і Прикарпаття з території Мазовії та Підлясся просунулися носії пам’яток пшеворської культу­ри. Через століття сюди проникли значні групи племен зарубинецької культури, які, змішавшись із пшеворцями, створили якісно нові па­м’ятки зубрицької культури. Носіями цих пам’яток, згідно з писем-

ними даними, були давні слов’яни-венеди. З кінця І ст. починається просування венедів на південь, безпосередньо в Карпатський регіон, а водночас — і процес асиміляції слов’янами дакійських племен.

Зупинимося детальніше на цих процесах.

' Пшеворська культура рубежу III—II ст. до н. е. до V ст. н. е., що зай­мала в основному територію сучаної Польщі, поширена також суціль­ним масивом на Волині в басейнах Західного Бугу і Стоходу, в Північ- -ному Прикарпатті на Лівобережжі Дністра, приблизно до м. Галич.

Початкова дата існування пшеворської культури у Подністров’ї та Волині визначається серединою І ст. до н. е., а її кінець — 40—70 рр. І ст. н. е.

Розпад культури пов’язаний із просуванням на цю територію зару- бинецьких племен з Прип’ятського Полісся та їх змішанням із пше- ворським населенням.

Найновіші дослідження пшеворської культури польськими архео­логами показали неабияку складність її формування. Виявлялося, що пшеворські пам’ятки виникли на території Вісло-Одерського межиріч­чя раптово, на рубежі III—II ст. до н. е., а не в результаті розвитку місцевих поморських і підкльошових племен, як вважалося. Польські дослідники — А. Невенгловський, Т. Домбровська та інші — прийшли до висновку, що пшеворська культура була привнесена на територію Польщі у сформованому вигляді східними германцями. Пам’ятки цієї культури існували черезсмужно з пам’ятками місцевої людності. Лише через століття спостерігається процес залучення поморсько-кльошового компонента (очевидно, слов’янського) у пшеворську культуру^[295].

На цих даних грунтується гіпотеза про походження верхньодніст- ровського варіанта пшеворської культури. Пам’ятки цієї культури з’я­вилися у Прикарпатті та на Волині у сформованому вигляді в середині І ст. до н. е., тобто саме тоді, коли на території Польщі спостерігався процес змішання прийшлої (германської — за походженням) та місце­вої (поморсько-кльошової) культур. Помітний поморсько-кльошовий компонент у пшеворських пам’ятках прикарпатського регіону може свідчити про те, що сюди переселилися етнічно змішані племена. Пев­на ізоляція від основного пшеворського (у цілому — германського) ма­сиву, вплив спорідненого місцевого поморсько-кльошового населення, а дещо пізніше — сусіднього зарубинецького, призвело до того, що у пшеворців цього регіону перевагу отримала «поморсько-кльошова» (мабуть, давньослов’янська) лінія етнокультурного розвитку. У Вісло- Одерському межиріччі пшеворські племена, серед яких було, судячи з останніх даних археологів, давньослов’янське населення, перебували під постійним впливом західних і північно-західних германських культур.

Порівняльний аналіз поморсько-кльошової та пшеворської куль­тур у Прикарпатті свідчить про ряд спільних рис між ними. Так, до деталей співпадають територіальні межі двох культур, однаковою є топографія поселень. У ряді випадків поморсько-кльошові і пшевор- ські поселення розташовані на одному і тому самому місці.

Близькі між собою житла двох культур. Важливим доказом зв’яз­ків поморсько-кльошової та пшеворської культур є подібність похо­вальної обрядності, зокрема, перевага урнових трупоспалень. Близь­кість двох культур підтверджується і в такій категорії матеріальної культури, як кераміка. Вона має багато спільних рис у формах, техно­логії виконання, орнаментації, способі обробки зовнішньої поверхні тощо. Про те, що поморсько-кльошова людність влилася у прийшле (очевидно, етнічно близьке) населення пшеворської культури свідчать бікультурні комплекси на окремих поселеннях, тобто такі, де поєдну­ються елементи двох культур. Ймовірно, у цьому регіоні в останніх століттях до нашої ери мали місце активні інтеграційні процеси, які призвели до взаємоасиміляції і витворення своєрідного Подністров­ського варіанта пшеворської культури. В цій культурі, мабуть, розчи­нилися ті германські елементи, що входили до її складу в процесі пере­селення з території сучасної Польщі. Така ж доля спіткала й інші групи германського населення, що проникли на Волинь і Прикарпаття в останніх століттях до нашої ери, зокрема, носії ясторфської культу­ри. Чіткі сліди цієї культури простежені на ряді пам’яток поморсько- кльошової культури, зокрема, ранніх фазах її розвитку і ледь проявля­ються в ареалі пізнішої, пшеворської культури.

Східними і північними сусідами пшеворських племен Прикарпат­тя та Волині були носії зарубинецької культури. Кордон між ними проходив на півночі приблизно по лінії середніх правих притоків При­п’яті, а на сході — по Горині та лівих притоках Дністра.

Аналіз археологічних матеріалів пшеворської культури, а також огляд зарубинецьких пам’яток вказують на їх відмінність. Різна топо­графія поселень, чіткі відмінності демонструє керамічний матеріал, за виключенням тих форм, які мають спільне походження від поморсько- кльошової культури. В жодному випадку на пшеворських пам’ятках не виявлено специфічних елементів зарубинецької культури, а на зару­бинецьких — пшеворської.

Існування у цей час на Волині чистих пам’яток пшеворської та зарубинецької культур свідчить про відсутність тоді між ними зв’яз­ків, які б позначилися на їхніх культурних рисах. Культурна специ­фіка зарубинецьких племен, відображена в прикрасах, металевих частинах одягу, зброї, керамічному комплексі, чітко відрізняється від культури пшеворських племен. Перші тяжіють до північно-східного регіону і перегукуються з балтійським ареалом, другі — до північно- західного і тісно пов’язані з середньоєвропейською пшеворською куль­турою. Кожен із цих регіонів має свої особливості. Так, деякі типи фібул, велика кількість булавок, браслетів, різноманітних підвісок, на­мистин, що властиві лише зарубинецькій культурі, мають свої прото­типи у балтських за етнічною належністю (юхнівській та милоград- ській) культурах. Пшеворським племенам Прикарпаття та Волині притаманний набір предметів (фібули, речі домашнього вжитку, багато зброї), які походять із Вісло-Одерського межиріччя, тобто з периферій­них областей германського світу, а також кельто-дакійського ареалу. Обидва регіони чітко виділяються поховальною обрядністю. У них були свої традиції в планіграфії поселень, житлобудівництві. Ці куль­тури пов’язані лише наявністю спільного поморсько-кльошового ком­понента. Саме через поморсько-кльошові елементи можна пов’язати етнокультурні процеси рубежу ери з етнокультурним розвитком Ук­раїни першої чверті І тис. до н. е.

Зарубинецькі племена — один з найбільших культурно-етнічних масивів на території України на рубежі ер. Вони були відкриті київ­ським археологом В. В. Хвойкою наприкінці XIX ст. поблизу с. Зару­бинці на Київщині. Тут дослідник виявив залишки могильника з тру- поспаленням та своєрідним речовим інвентарем, який поклав початок вивченню історії та культури народу, що проживав на землях України від рубежу III—II ст. до н. е. до І ст. н. е. Зарубинецькі племена засе­ляли територію Середнього та Верхнього Подніпров’я, басейнів річок Прип’яті, Десни, а також Південного Побужжя загальною площею близько 450 тис. кв. км, що дорівнює площі таких сучасних держав Європи, як Франція чи Німеччина. Але на цих землях поселення зару- бинців розташовані не суцільною масою. Як показує картографування, вони займали порівняно невеликі окремі регіони, де розселялися гніз­дами, тобто компактними групами по 10—15 чоловік. Кожна така гру­па, на думку дослідників, відповідала окремому племені. Між регіона­ми розміщувалися малозаселені або пустуючі простори, які, очевидно, слугували мисливсько-скотарськими угіддями^[296]. Племінна територія не була сталою. Вона розширювалася або звужувалася на різних ета­пах існування культури.

Час існування зарубинецької культури визначається останньою третиною III ст. до н. е.— серединою І ст. н. е. Окремі дослідники виділяють ще пізній етап розвитку зарубинецької культури — з другої половини І до кінця II ст. н. е.^[297]. Проте пам’ятки цього часу настільки відмінні від власне зарубинецьких, що їх справедливо виділяють в окрему, пізньозарубинецьку культурну групу (Р. В. Терпиловський, С. Обломський, Д. Н. Козак). Більшість спеціалістів визнають кінцем зарубинецької культури середину І ст. н. е. і пов’язують його з експан­сією сарматів у Середнє Подніпров’я.

Перший дослідник зарубинецької культури В. В. Хвойка творцями зарубинецької культури вважав слов’ян. Ця інтерпретація стала до­мінуючою у працях багатьох дослідників (Є. В. Махно, Є. О. Симоно­вич, Є. В. Максимов).

Іншу точку зору ви­словив німецький архе­олог П. Рейнеке. Вихо­дячи із зовнішньої по­дібності зарубинецької та пшеворської куль­тур, він був перекона­ний у їх германському походженні^[298].

Ще одну інтерпре­тацію зарубинецької культури запропонував Ю. В. Кухаренко. Він розділив її на локальні варіанти і кілька хро­нологічних періодів. Піддавши аналізу ці ва­ріанти, Ю. В. Куха­ренко дійшов виснов­ку, що зарубинецька культура має в основ­ному прийшлий харак­тер і є прямим продов­женням західних піз- ньолужицької та помор- сько-кльошової куль­тур^[299].

Усі точки зору на походження заруби­нецької культури та її етнічну належність об’єднала К. В. Каспа­рова^[300]. Опираюсь на аналіз, в основному, прикрас (фібул), до­слідниця зробила вис-

Рис. 51. Пізньозарубинецька культура Подніпров’я (прикраси, побутові речі).

новок, що крім явної поморсько-кльошової основи, зарубинецька куль­тура має риси культур Балкано-Карпатського регіону, носіями яких були кельто-дакійці та кельто-іллірійці. Особливо близькою, на її дум­ку, до зарубинецької є культура Поєнешті-Лукашівка. Виходячи з цьо­го, К. В. Каспарова вбачає серед носіїв зарубинецької культури різно-

Рис. 52. Археологічні культури у першій чверті І тис. н. е.

1 - пшеворська на території Польщі, 2 — межі черняхівської культури у III ст. н. е., З — піз- ньозарубинецькі культурні зони, 4 — зубрицька, 5 — липицька.

етнічні племена — бастарнів і кельто-іллірійців, які змішалися з місцевими групами населення.

Дещо простішою виглядає концепція В. В. Седова^[301]. Він однознач­но висловився за «поморське» походження зарубинецької культури і пряме відношення до слов’янського етногенезу. Але, на думку дослід­ника, таке ж відношення має зарубинецьке населення і до балтських племен. Займаючи проміжне становище між балтськими і слов’ян­ськими мовами, зарубинці, залежно від обставин, могли стати балтами або слов’янами.

Український дослідник зарубинецьких племен Є. В. Максимов вва­жає, що цю культуру треба розглядати як нове історичне явище, що виникло в результаті інтеграції різних племен прийшлих і місцевих. У різних регіонах, а їх Є. В. Максимов виділяє п’ять, елементи цих куль­тур діяли по-різному, залежно від обставин, і проявилися в різних пропорціях. Слов’янська належність зарубинців у дослідника сумнівів не викликає.

' Таким чином, питання походження та етнічної належності зару­бинецької культури сьогодні є дискусійним і вимагає, очевидно, шир­ших досліджень. Зрозуміло лише те, що процес формування був дуже складним і багатогранним. Його основу склало переміщення ряду центральноєвропейських племен у Вісло-Дніпровське межиріччя і їхня взаємодія з місцевою людністю, також, очевидно, неоднорідною за eза язигами, на територію степової України проникли роксо- лани. Страбон зазначає, що їх було 50 000, а на чолі народу стояв цар Тасій. У середині І ст. н. е. роксолани досягають Подунав’я.

У VI ст. н. е. до Дунаю з прикаспійських степів підійшли аорси, а дещо пізніше, наприкінці І ст., нове велике кочівницьке об’єднання — алани. Останні, створивши потужний союз племен, зайняли панівне становище серед сарматських племен, покоривши їх і передавши їм своє ім’я^[304]. Разом з іншими племенами ( бастарнами, костобоками, бессами) сармати протягом І—III ст. беруть участь у багаточисельних походах на Рим. Особливо активними вони були у Маркоманських війнах.

Сармати залишили після себе пам’ятки у вигляді поховань та неве­лике число поселень. До рубежу II—І ст. до н. е. велика частина сар­матських поховань впускалася у кургани більш ранніх некрополів. Пізніше з’явилися окремі сарматські курганні і грунтові могильники, хоча продовжувалася традиція впускних поховань.

Поховання супроводжувала жертовна їжа у вигляді шматків м’яса вівці чи коня, а також широкий набір речей різноманітного призна­чення: зброя, предмети побуту, прикраси одягу, речі особистого убору. В деяких могилах були уздечні набори (вудила, псалії). Поховання знаті виділяються багатством і розкішшю інвентаря.

Сарматське суспільство було воєнізованим, що типово для всіх ко­чівників. Це був народ-військо, де всі чоловіки, а можливо, й якась частина жінок, були воїнами. Основу війська складала легка кавалерія озброєна луками, списами та клинковою зброєю. На думку дослідни­ків, з І ст. у сарматів з’явилися загони катафрактаріїв. їхня зброя характеризувалася наявністю оборонного обладунку, застосування піки завдовжки 3,5—4,5 м як головної наступальної зброї для прориву римського легіону. Марцелін пише, що сармати рухалися з великою швидкістю й долали значні відстані на слухняних і швидких конях, ще ведучи кожний запасного.

Головними заняттями сарматських племен, що проживали в сте­пах Причорномор’я було екстенсивне кочове скотарство. Згідно із Страбоном^[305], вони йдуть за своїми стадами, завжди вибираючи міс­цевість з добрими пасовищами, зимою біля Меотіди, а влітку — на рівнинах. Сармати розводили овець, велику рогату худобу, коней. У перших століттях нашої ери деяка частина сармат, на думку вчених, найбідніша, переходить на осілий спосіб життя і займається земле­робством. Значне місце в отриманні засобів існування у кочовиків зай­мала зовнішньоексплуататорська діяльність. Основну роль в ній займа­ли данинні відносини, які сармати встановлювали з покоренними народами.

Протягом своєї історії сармати пройшли шлях від первіснообщинного ладу до створення великих союзів племен на чолі з племінним вождем.

Ймовірно, у другій половині І — на початку II ст. сарматські царі Фарзой та Інісмей, які чеканили свою монету в Ольвії, здійснили спро­бу створити єдину державу. Очевидно, це було типове для кочовиків ранньокласового рівня розвитку тимчасове військово-політичне об’єд- наня з такими атрибутами державності, як спільна територія, певна стратифікація суспільства, наявність верховної влади та війська вождя.

Панування сарматів у степах України завершилося у III ст. з при­ходом готів. Германці знищили основні торгові центри сарматів, від­різали їх від античних міст, розсіяли кочовища. Більша частина сар­матів перейшла на осілий спосіб життя, підкорившись готам і склала один з етнічних компонетів черняхівської культури.

Особливе значення у житті сарматів мали їх відносини з землероб­ськими племенами Лісостепу України, серед яких основними були но­сії зарубинецької культури — праслов’яни. Від цих відносин залежало благополуччя сарматів, оскільки слов’яни були основними постачаль­никами хліба й рабів.

Як і у скіфський час, необхідним було створення симбіозу скотар­ського і землеробського союзу, що складало основу якоїсь форми полі­тичного союзу. Головною формою такого союзу було стягнення данини з зарубинецького населення і посередництво в їх торгівлі з античними містами Причорномор’я. Тому спочатку, очевидно, застосовувалися активні військові акції проти землеробів. Свідченням цього є архео­логічні дані. Зокрема, дослідники відзначають виникнення нових і укріплення існуючих городищ зарубинецької культури у Середньому Подніпров’ї (Пилипенкова гора, Ходосівка, Бабина гора) в І ст. до н. е., тобто в час появи сарматів на Правобережжі України. У валах і куль­турному шарі таких городищ знайдено сарматські наконечники стріл, що свідчить про напад на них кочівників. Проте фізичне знищення, руйнівні грабежі не могли забезпечити номадам притоку продуктів землеробства, тому в силу повинні були вступити договірні (данинні) відносини, посередництво в торгівлі. Саме такі відносини існували між давніми слов’янами і сарматами до перших століть нашої ери. Причо­му саме в цей час починається процес осідання сарматів серед землеро­бів, про що свідчать поховання перших у ряді пунктів Київщини, Чер­кащини, Поділля, а також змішані зарубинецько-сарматські похован­ня — кургани^[306].

Процес венедсько-сарматського симбіозу продовжувався в наступні століття, триваючи до раннього середньовіччя. Про це свідчать пам’ят­ки етулійської культури досліджені українськими археологами у Буд- жацькому степу^[307], які мають змішані сармато-венедські елементи, а також пам’ятки черняхівської культури, що засвідчують спільне іс­нування сарматів і слов’ян у лісостеповій зоні України у III—IV ст. н. е.^[308]. Вплив сарматів на розвиток слов’янського етносу ще не дослі­джено, але, без сумніву, він був значним. Адже контакти двох народів тривали близько 500 років, вони були багатогранними і припали на найраніші етапи розвитку давньрслов’янського етносу на території Ук­раїни, а тому зачепили багато сторін його сутності. Достатньо відзна­чити елементи іранської міфології, що лягли в основу ідеологічного комплексу слов’ян^[309]. Ми не погоджуємося з тими дослідниками, які, відзначаючи іранські риси культури слов’ян, пов’язують їх передусім із впливом скіфів^[310].

У час перебування скіфів у степах України слов’янський етнос ще не набрав форми спільності, а місцеве населення Лісостепу (скіфи-ора- чі), на наше переконання, мало опосередковане відношення до цього процесу.

2.