Етнічний розвиток на території України у першій чверті І тис. н. е.

Цей період характеризується важливими змінами в етнопо- літичній ситуації на землях між Віслою і Дніпром. Вона була зумовле­на насамперед розпадом у середині І ст. н. е. зарубинецької культури, що була стрижнем, навколо якого проходив процес складання давньо- слов’янського суспільства.

Проте, якщо хронологічні джерела якоюсь мірою опосередковано підтверджують гіпотезу про руйнівні дії сарматів проти зарубинців у Подніпров’ї, то конфлікт готів і зарубинців у Поліссі не міг мати міс­ця. Ніяких рухів германців у середині І ст. н. е. у східній Польщі не простежується. Культурна ситуація в Повісленні в цей час характерн­

зується стабільністю^[312]. Пам’ятки вельбарської культури, з якими можна було б пов’язати германські племена, з’явилися на території Мазовії лише у другій половині II ст. Таким чином, фактор, «загрози» при розгляді причин розпаду і міграції зарубинецьких племен у По­ліссі, та й у Подніпров’ї, прийняти важко. '

На наш погляд, переміщення зарубинців на нові місця, що привело до руйнації культури, було викликано якимись кліматичними умова­ми (підвищення чи пониження грунтових вод, їх зникнення, висна­ження земельних ділянок тощо). Це могло призвести до різкого падін­ня врожайності, хвороби і падіння тварин. Очевидно, що економічна система зарубинецького суспільства вичерпала свої можливості, що спричинило кризу його внутрішнього розвитку. Не випадково, зару- бинецька культура у всіх регіонах припинила своє існування в один і ^гой самий час — середині І ст. н. е.

Розпад зарубинецької культури порушив економічну і політичну стабільність на території України. Середньодніпровське населення від­ходить у Південне Побужжя та Подесення, Подністров’я, а його місце займають окремі сарматські групи.

Дестабілізується ситуація й у Подністров’ї та на Волині, в регіоні пшеворської та липицької культур. Приплив нових значних мас людей з Полісся та Подніпров’я призвів до руйнування усталених племінних та родових зв’язків, зміни місць проживання. Відбувається освоєння нових земель, в основному регіону Середнього Подністров’я. В цих умовах починають формуватися нові племінні і міжплемінні утворен­ня, іншого вигляду набуває матеріальна та духовна культура. На нашу думку, саме в цей час в основному завершується становлення ранньо- слов’янського венедського етносу. Центр цього процесу Переноситься у західні області сучасної України та Дніпровське Лівобережжя, які не постраждали від сарматської експансії. У Подністров’ї та на Волині до кінця І ст. н. е. викристалізовується зубрицька культура, в основі якої лежить синтез пшеворської та зарубинецької культурно-етнічних спільностей. У Подніпров’ї існують в цей час змішані зарубинецько- балтські, зарубинецько-пшеворські, сармато-зарубинець кі пам’ятки. Більшість населення становили, ймовірно, нащадки зарубинецьких племен. Відповідно до писемних джерел, ці спільності слід пов’язувати з племенами венедів.

Що ж відомо про найдавніших слов’ян з писемних джерел? Почат­кові етапи діяльності слов’ян як сформованого етносу проходили, оче­видно, в глибинах Європейського континенту, на територіях, віддале­них від центрів тогочасного культурного життя. Тому давні історики, політики, географи які вивчали або цікавилися варварським світом, подали про слов’ян уривчасту, скупу і до того ж суперечливу інфор­мацію.

Для розуміння проблеми етногенезу слов’ян надзвичайно цінним є повідомлення історика VI ст. Йордана про те, що групи слов’янського народу, відомі в його час під різними іменами, в давнину називалися одним спільним іменем — «венеди».

Спробуємо відштовхнутися від цього повідомлення і розглянути всі відомі нам дані про венедів. Найраніша загадка цього етноніму на єв­ропейському континенті міститься у листах римського історика Пом- поніума Мели, яка відноситься до І ст. до н. е. і дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Ці автори пишуть, що римський проконсул у Галії отримав в дар від германців двох «ін- дів» (віндів), яких бурею загнало до їхніх берегів на балтському узбе­режжі. Це місце розглядається багатьма вченими як свідоцтво про­живання венедів-слов’ян на берегах Балтики вже в І ст. до н. е. Більш конкретною вважається згадка про венедів у римського географа і при­родознавця Плінія Старшого. Описуючи народи Прибалтики, він гово­рить, що тут живуть сармати, венеди, скірри, гірри. Дані Плінія похо­дять з 5 р. н. е. і опираються на матеріали експедиції римського флоту в гирло р. Вісла, подані римським істориком Філемоном.

Повідомлення Плінія значною мірою розвиваються і суттєво допов­нюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Тацітом. У праці «Германія» поданий єдиний у давній літературі і конкретний опис не лише території венедів, але і кількох важливих рис їх життя та побуту.

Венеди-слов’яни, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осілим народом — землеробами. Вони носять щити і є хорошими вої­нами — ведуть активні військові дії з певкінами та фенами, застосо­вуючи при цьому продуману тактику. Таціт спеціально не вказує тери­торію проживання венедів, зауваживши лише, що вона розміщена на схід від германців. Але при описі діяльності венедів досить точно вста­новлює її — це простори між фенами і певкіна^ми, проти яких вони чинять грабіж. Певкіни, як встановлено дослідниками, жили в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, уздовж східних відломів Кар­пат. Фени жили на північ від балтів за Двіною і Верхньою Волгою, германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацітом, територія венедів у І ст. н. е. лежить на просторах, що тягнуться на схід від Вісли, на південь від фенів і балтів і на північ від бастарнів.

Ще одна згадка про слов’ян, але під їх власною назвою, хоча дещо перекрученою, міститься в «Географії» ученого з Олександрії Птоле­мея (90—170 рр). Поряд з ланцюжком племен, що проживали на пів­день від венедів, Птолемей називає народи, які творили інший ряд, сягаючи від Прибалтики далеко на схід. Це галінди, сидини, ставали, алани. Назви «ставани» і «слов’яни» ідентифікувало багато вчених, починаючи з Ломоносова і Татіщева. На думку Г. Ловмянського, цей рядок народів пов’язаний з напрямом торгового шляху від Балтійсько­го до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Ставани локалізувалися Г. Ловмянським у Середньому Подніпров’ї і Подесенні. Ця назва вживалася, на його думку, купцями, що вели торгівлю між народами Прибалтики і аланами.

Ще одну, більш пізню згадку про слов’ян-венедів знаходимо в до­рожній карті римських купців (у так званих «Певтінгерових табли­цях»), які відносяться до другої половини III ст. н. е. На цій карті, до якої дається перелік народів та земель, венеди локалізовані на північ від Карпат у Подністров’ї, а другий раз в гирлі Дунаю. Цей документ розглядається як підтвердження факту заселення слов’янами Подунав’я вже в пізньоримський час.

З аналізу писемних джерел можна зробити висновок, що слов’яни на рубежі ери займали землі сучасних Полісся, Волині та Середнього Подніпров’я. В II—III ст. венеди з цієї території прориваються через території, що належали бастарнам та данійцям, і освоюють територію між гирлами Дунаю та Дніпра.

Виходячи з археологічних та писемних джерел, є підстави ствер­джувати, що історію давніх слов’ян, на відміну від їхніх предків, пра- слов’ян, треба розпочинати з рубежу ери, з часу появи достовірних писемних даних про них. Останнє може означати, що саме в цей період слов’янські племена стали настільки сформованою етнополітичною одиницею, що були помічені і виділені серед численних народів Євро­пи) Корнелій Таціт подав найбільш вагомі свідчення про цей народ.

Виходячи з цього, історію давніх слов’ян можна розділити відпо­відно на венедський (І—IV ст.) та слов’яно-антський (V—VII ст.) пе­ріоди. У першому, без сумніву, треба виділити ранньовенедський (І— II ст.) та пізньовенедський (III—IV ст.) етапи. Перший відповідає існу­ванню венедів у рамках зубрицької та пізньозарубинецької культур, другий — часу функціонування черняхівської культури. Якщо на пер­шому етапі венеди мали основними сусідами на півдні кочові ірано- мовні орди сарматів, то на другому — тих же сарматів (аланів), і не менш войовничі, хоча в основному землеробські германські племена гепідів, герулів, бастарнів, об’єднаних готами, а пізніше — тюркомов­них номадів (гунів). У антів та слов’ян сусідами здебільшого були ко­чові племена аварів.

Більш конкретну характеристику історичних явищ першої чверті І тис. н. е. почнемо з зубрицької культури.

Сьогодні відомо близько ста поселень цієї культури давніх слов’ян, поширеної на території Волині та Подністров’я. У дністровському ре­гіоні зубрицькі селища розташовані черезсмужно з липицькими старо- житностями.

Час функціонування зубрицьких пам’яток визначається другою половиною І — III ст. н. е.

На Волині розвиток зубрицьких селищ закінчується кінцем II ст. їх жителі під тиском германських племен вельбарської культури (го­тів) відійшли на Прикарпаття. Тут у культурі з’являються нові еле­менти, пов’язані з провінціально-римськими впливами. Більш чітко викреслюються самобутні риси. Протягом III ст.

Походження зубрицької культури є результатом складних етно­культурних процесів, що проходили на території України з середини І ст. н. е. Початок цього процесу співпадає з часом, коли у Поліссі розпалася культурна єдність зарубинецьких племен.

Зарубинецькі племена не зникли безслідно. Вони мігрували част­ково на захід, на територію пшеворської культури, можливо, на схід, у місцевість проживання етнічно і культурно споріднених племен По­дніпров’я, а в найбільшій кількості — на південь, на територію Захід­ної Волині і Прикарпаття. Це знайшло досить чітке відображення в археологічному матеріалі досліджуваного регіону.

Із цього випливає, що поселення Подністров’я та Волині, закладені в І ст. до н. е. носіями пшеворської культури, стали місцем, куди в першій половині І ст. н. е. підселилися зарубинці з Полісся, які при­несли з собою зарубинецькі елементи культури. Згодом на цих посе­леннях проживають разом дві групи населення: пшеворське і заруби- нецьке. До кінця І ст. н. е. кожна з цих груп втрачає особливості своєї культури, формується нова, спільна культура, власне зубрицька. -

До цього часу на Волині і в Подністров’ї не виявлено жодного «чис­того» зарубинецького поселення чи могильника. Очевидно, заруби­нецькі племена рухалися з Полісся, невеликими розрізненими, ймо­вірно, сімейно-родовими групами і не створювали своїх селищ. Вони зупинялися на вже існуючих пшеворських населених пунктах, всту­паючи в тісні контакти і змішуючись з їхніми мешканцями. Ріст чи­сельності населення привів до різкого збільшення пам’яток Волині і Подністров’я у другій половині І — II ст. н. е. Поряд з уже існуючими селищами виникає багато нових зубрицьких поселень. їхні розміри виросли порівняно з попереднім часом у 2—3 рази, а загальна кіль­кість населення в регіоні збільшилася у другій половині І ст. н. е, щонайменше у 2,5—3 рази.

Зарубинецький вплив відчутний практично на всіх елементах матеріальної культури зубрицьких племен. Він торкнувся, значною мірою, планової структури селищ, ї"ї форм.

На різних пам’ятках співвідношення зарубиноїдних і «пшевор- ських» форм кераміки різне. На загал, на пам’ятках Волині перева­жають зарубинецькі риси, на території Прикарпаття — пшеворські.

Помітні зміни на зубрицьких пам’ятках, порівняно з пшеворськи- ми, сталися у житловому будівництві. Житла робляться більш заглиб­леними у материк. Це в основному півземлянки. Поряд з прямо­кутною, характерною для пшеворської культури, з’являється нова форма — квадратна півземлянка.

На жаль, відсутність серед джерел поховальних пам’яток зубриць- кої людності не дає можливість простежити еволюцію поховального обряду в умовах культурної інтеграції. Але можна сказати, що резуль­татом цієї еволюції було виникнення нових, відмінних від поперед­нього часу звичаїв, невловимих поки що для археологів. Це свідчить про появу в середовищі зубрицького населення нових своєрідних світо­глядних уявлень, на жаль, поки що недоступних нашому пізнанню.

Отже, матеріали свідчать про те, що, починаючи з середини І ст. н. е., на Волині і Прикарпатті відбувається процес активної взаємодії пшеворської і зарубинецької культур. Він мав на окресленій території повсюдний характер і став, власне, основою формувацня якісно нових пам’яток зубрицької культури.

Зарубинці втрутилися також у дако-пшеворський інтеграційний процес, що проходив у Прикарпатті з початку І ст. На дако-пшевор- ських поселеннях та могильниках із середини І ст. н. е. з’являється кількісно помітний зарубинецький компонент. Ці обставини створили умови для більш глибоких культурно-етнічних контактів між уже значною мірою спорідненим населенням — носіями липицьких пам’я­ток типу Ремезівців і мешканцями зубрицьких поселень. На обох гру­пах пам’яток використовують близькі форми ліпного посуду, все насе­лення Прикарпаття освоїло у побуті гончарні посудини дакійського типу, поширюються однакові прикраси одягу (фібули, пряжки, намис­та), предмети побуту (ножі, прясла). Останні дакійські елементи зни­кають на цій території наприкінці II ст. н. е. Це явище пов’язане з приходом сюди нових чисельних груп зубрицького населення Волині, витісненого експансією германських племен вельбарської культури.

" Крім Волині та Прикарпаття, зубрицькі пам’яткі поширюються і на територію Середнього Подністров’я.

. Освоєння слов’янами прилеглих до Прикарпаття середньодністров- ських земель, зайнятих данійцями і бастарнами, відбувалося, очевид­но, не лише мирним шляхом. Таціт оповідає, що венеди, ради грабун­ку «нишпорять» на землях між певкінами (бастарнами) та фенами (балтами) і, озброєні щитами, рухаються з великою швидкістю. Оче­видно, саме тоді зубрицькі племена просувалися в Карпатські перед­гір’я, де проживало в основному дакійське населення. Але слабка до- слідженість регіону, відсутність матеріалів не дозволяють аргу­ментувати цю тезу.

У Прикарпатті зуб- рицькі пам’ятки тран­сформуються у старо­житності черняхів- ського типу^[314]. Перехід від однієї культури до другої був поступовим, що підтверджується і наявністю пам’яток пе­рехідного типу, тобто таких, де поєднуються риси однієї і другої культури однаково. До таких пам’яток відно­сяться поселення в Че- репині, Бурштині, He- звиську та інші.

Порівняння кера­мічних комплексів обох культур показує, що вони відрізняються лише більшою чи мен­шою кількістю гончар­ного посуду провін­ційно-римського типу. Якщо на пізніх зуб- рицьких пам’ятках во­на становить 10—20%, то на черняхівських —

ЗО — 60%. Ліпний посуд однаковий, як і топографія поселень, іден­тичні прийоми житлобудівництва.

Що стосується знарядь праці, побутових предметів, прикрас, ін­ших категорій матеріальної культури, то вони на пам’ятках черня- хівського типу набагато різноманітніші і досконаліші, що пояснюється більш високим рівнем соціально-економічного розвитку їх носіїв. Звід­си можна зробити висновок, що черняхівські пам’ятки III—IV ст. н. е. ілюструють процес подальшого розвитку матеріальної культури зуб- рицького населення, відбиваючи якісно новий Ступінь їх культурної, соціально-економічної та етнічної еволюції.

Аналіз великої кількості археологічного матеріалу західного регіону України від І ст. до н. е. до III ст. н. е. дозволяє виявити генетичний

зв’язок між окремими історико-культурними типами пам’яток, що по­ступово змінювали один одного. Можна стверджувати, що пам’ятки черняхівського типу цього регіону сформувалися на основі старожит- ностей зубрицької культури. Останні утворилися внаслідок процесу етнокультурної консолідації носіїв пшеворської та зарубинецької куль­тур із включенням у Прикарпатті дакійських племен. В свою чергу, одним із субстратів для згаданих культур стали поморсько-кльошові старожитності, поширені у Південно-Східній Польщі і північно-захід­них обастях України наприкінці III—II ст. Зроблений висновок дозво­ляє стверджувати, що носіями вищезгаданих культурно-історичних типів був один і той же етнос.

Розробки В. Барана, щодо генезису ранньослов’янських культур Південно-Східної Європи, зокрема ствердження ним тези про належ­ність черняхівських пам’яток Подністров’я та північної частини Пра­вобережжя України групам слов’янського населення^[315], викладені ви­ще наші дослідження дають можливість зв’язати у єдиний ланцюжок, етнокультурний розвиток регіону протягом значного часу і розглядати його як ряд послідовних етапів еволюції слов’янського етносу. Це озна- -чає, що Прикарпаття та прилеглі райони Волині входили до складу земель, де здавна мешкали племена, ядро яких становить слов’ян­ський етнос. Цей етнос, судячи з археологічних даних пройшов склад­ний шлях прогресивного історичного розвитку, вступаючи у взаємодію із сусідніми групами населення, вбираючи елементи їхньої культури і, відповідно, змінюючи власну.

Порівняємо дані, отримані в результаті наших археологічних до­сліджень, з відомими і добре опрацьованими писемними джерелами, що висвітлюють події ранньоримського часу.

Загальновідоме повідомлення Йордана, яке відноситься до IV ст. стосовно того, що слов’яни, знані в його час під назвою «анти», «скла- вени» та «венеди», походять від одного кореня і в давнину називалися спільним іменем «венеди»^[316].

Ми не будемо зупинятися на аналізі даних давніх авторів. Ця робо­та прискіпливо і всесторонньо здійснена рядом вітчизняних і зарубіж­них дослідників. Наведемо лише висновки, отримані Д. Мачинським при аналізі даних праці Таціта «Германія...» з урахуванням усіх остан­ніх писемних джерел^[317], а потім співставимо їх з висновками, отрима­ними нами у результаті археологічних досліджень.

1. Більша частина даних, наведених Тацітом, отримані римлянами наприкінці 60-х р. І ст. н. е. Ці повідомлення могли поповнюватися до 98 р., коли була завершена «Германія...».

2. До опису венедів Таціт підходить, рухаючись із заходу на схід. Тому повідомлення про венедів, найімовірніше, відносяться до більш знаної римлянами і германцями західної венедської території, тобто — до західної частини Полісся, Волині, Прикарпаття і Поділля.

3. Територія можливого домінування венедів з другої половини І ст. н. е. межує з областю германців, тобто обмежується приблизно середньою течією Західного Бугу. На південному заході вона тягнеться через Подільську височину, не сягаючи, проте, течії Верхнього Дніст­ра, де жили бастарни, а пізніше, з останньої третини І ст. н. е.,— дакійське плем’я костобоків. На півдні кордон між обастями доміну­вання венедівта ірано-язичного кочового світу пролягав через північну частину лісостепу по верхній течії Південного Бугу і, можливо, дещо північніше Росі виходив до Дніпра. Східний кордон, за писемними даними, не простежується.

4. Територія проживання і область нападів венедів Таціта відпо­відає північній частині тієї обасті «взаємного страху» між германцями і сарматами, яка, за Тацітом, обмежує Германію зі сходу. Венеди, з одного боку, ймовірно, зазнали нападів сарматів, з іншого — самі ви­ступають як активна войовнича сила.

На цій території венеди, з одного боку, ніби то мешкають (будують житла), а з другого — їхнє життя якесь нестабільне і характеризується постійними грабунками, пересуваннями («нишпорять задля грабун­ку»). Складається враження, що в районах між Верхньою Прип’яттю і Дністром венеди в другій половині І ст. н. е. виступають як сила, що з’явилася недавно, як завойовники, що ще не повністю освоїли тери­торію.

Д. Мачинському не вдалося співставити наведені висновки з дани­ми археології, оскільки в середині 70-х років на окресленій за писем­ними даними території не було виразних археологічних пам’яток.

Сьогодні така можливість існує.

1. Час, описаний Тацітом, співпадає з часом утворення і фінкціо- нування селищ зубрицької культури.

2. За аналізом Д. Мачинського, визначена Тацітом територія про­живання венедів співпадає з частиною ареалу зубрицької культури, яка займає регіони Прикарпаття та Волині.

Співпадають дані щодо кордону стику венедів і германців відповід­но з ареалом зубрицької й пшеворської культур.

Проте Д. Мачинський, без будь-яких на те підстав, відносить регіо­ни Верхнього Подністров’я до території проживання бастарнів. Архео­логічні ж матеріали переконливо доводять, що племена Верхнього По­дністров’я, включаючи частину Прикарпаття та Західного Поділля, становила в І—II ст. єдине культурно-етнічне ціле з Волинню.

Ймовірно, бастарни проживали на рубежі нашої ери південніше — в районі Середнього Подністров’я і в Попрутті, де відомі описані нами вище пам’ятки поєнешти-лукашівської культури, а пізніше — змішані пшеворсько-дакійські пам’ятки.

Південний кордон венедів, окреслений Д. Мачинським, за даними писемних джерел, співпадає з кордоном поширення пізньозарубинець- ких пам’яток, близьких до пам’яток зубрицької культури.

4. Значний інтерес викликають дані писемних джерел, які свід­чать, за Д. Мачинським, що венеди у другій половині І ст. н. е., з’явля­ються між Прип’яттю і Подністров’ям як нове, щойно прибуле насе­лення, яке ще не повністю освоїло дану територію.

Це спостереження цілком підтверджується археологічними мате­ріалами. Вони переконливо доводять появу у вказаному регіоні у дру­гій половині І ст. н. е. нового населення, яким були племена заруби- нецької культури Прип’ятського Полісся. Саме тоді пам’ятки зубриць­кої культури, що сформувалися за участю зарубинців, з’являються та­кож у районі Середнього Дністра, де жили сармати і нащадки певкінів- бастарнів. Ймовірно, з поступовим освоєнням цієї території пов’язані повідомлення Таціта про постійні воєнні сутички венедів з іншими племенами («нишпорять задля грабунку»).

З усього викладеного можна дійти висновку, що або носії заруби- нецької культури Прип’ятського Полісся, переселившись на Волинь і Прикарпаття, підкоривши пшеворські племена, дали їм назву венедів, або, навпаки, зарубинці, розчинившись у пшеворському середовищі, взяли собі їх племінну назву.

Як бачимо, два незалежні джерела — археологічні матеріали і по­відомлення античних письменників, цілком узгоджуються, підтвер­джуючи і доповнюючи один одного. Вони свідчать про те, що почина­ючи з пізньолатенського часу на території Північно-Західної України проживали давньослов’янські племена — носії пам’яток поморсько- кльошової, зарубинецької, пшеворської, зубрицької культур та пам’я­ток черняхівського типу, які мали, в крайньому випадку, з другої по­ловини І ст. н. е. назву венеди і становили, ймовірно, західну частину цього великого етнічного масиву Південно-Східної Європи.

Південними сусідами венедів було населення липицької культури, яке з’явилося у Прикарпатті в 20-х роках І ст. н. е. і проживало тут до III ст. н. е.

Вивчення цієї яскравої за матеріальним вираженням, високорозви- неної для свого часу культури розпочалося ще наприкінці XIX ст. з розкопок І. Коперницьким великого тіл опального грунтового могиль­ника біля с. Верхня Липиця Івано-Франківської області. На сьогодні ця культурна група об’єднує порівняно невелику кількість пам’яток: близько десятка поселень, декілька могильників та два окремих бага­тих поховання (Чижиків, Колоколин). Значна їх частина досліджена археологічними розкопками.

Ю. Смішко розглядав липицькі пам’ятки як свідчення проживан­ня у Подністров’ї найбільш північного відгалуження гето-дакійського масиву, поширеного у Закарпатті, Молдові, Румунії, Словаччині^[318]. По­дальше вивчення липицьких старожитностей підтвердило цю думку, і тому з нею погодилися більшість дослідників.

Водночас аналіз липицьких пам’яток дає змогу виділити в цій культурі ряд рис, характерних тільки для Прикарпаття. Серед них М. Смішко назвав досить помітні пшеворські елементи^[319]. В. Циглик виділив значні зарубинецькі риси^[320].

Вивчення венедських старожитностей зубрицької культури дало можливість відзначити тісні контакти їх носіїв з липицьким населен­ням^[321]. Виявилося, що елементи згаданих культур більшою мірою ви­значають характер липицьких пам’яток, аніж дакійські. Порівняльне вивчення цих пам’яток дозволяє навіть виділити окремі групи, по­в’язані з тим чи іншим етнокультурним типом. Найраніші пам’ятки (могильник у Болотині) за культурними елементами відображають процес кельто-дакійської інтеграції, і є виявом етнічного складу того населення, яке прийшло у Прикарпаття на початку І ст. н. е. Пам’ятки типу могильників у Звенигороді характеризуються наявністю дакій- ських і пшеворських етнкоультурних елементів і відображають процес їх взаємоасиміляції. Вони відносяться до 40—70 років І ст. н. е.

Ще один тип пам’яток ілюструють матеріали поселення у Ремезів- цях. Вони містять у собі дакійські, пшеворські і зарубинецькі елемен­ти, відображаючи у повному обсязі процес асиміляції дакійського посе­лення Прикарпаття слов’янами.

Що стосується етнічної і племінної належності носіїв липицьких пам’яток, то М. Смішко, грунтуючись на писемних джерелах висловив припущення, що вони залишені дакійським племенем костобоків^[322]. Цю думку підтримали більшість вітчизняних і зарубіжних дослідни­ків. Але викладені нами вище дані показують багатопластовий етніч­ний склад носіїв липицької групи пам’яток. Крім дещо кельтизованого дакійського компоненту, тут пристутні також пшеворські та заруби­нецькі елементий. Один з двох останніх, а, можливо, й обидва були давньослов’янськими. Без сумніву, М. Смішко мав слушність, визнаю­чи етнічне обличчя прибулих у Прикарпаття з півдня носіїв культури «Липиця». Але протягом певного часу прийшле дакійське населення було асимільоване пшеворсько-зарубинецьким давньослов’янським людом. Цей висновок грунтується на тому, що липицькі пам’ятки зни­кають поступово, протягом кінця І—початку III ст. н. е., а не відразу, що було б неминуче у випадку відходу данійців з Прикарпаття під тиском пшеворців, як вважалося раніше. Ще одним аргументом на користь висловленої думки є існування змішаних пам’яток з липиць- кими, зарубинецькими і пшеворськими матеріалами.

Рис. 55. Липицька культура (зразки ліпного посуду, побутові речі, реконструкція житла).

Повне зникнення дакійської культури у Прикарпатті співпадає з припливом сюди нових мас давньослов’янського населення з Волині, витісненого германськими племенами вельбарської культури. Це при­вело до остаточної асиміляції дакійського субстрату, його злиття з ве­недами — носіями пам’яток зубрицької культури.

Значення носіїв липицької культури в етнокультурній історії По­дністров’я велике. Дакійці мали тісні контакти з римськими провін­ціями і перебували на порівняно вищому щаблі соціально-економіч­ного і культурного розвитку. Змішуючись з місцевим давньослов’ян- ським населенням, вони передали їм прогресивні навики господарю­вання, сприяючи їх розвитку.

Менш вивченими є етнокультурні процеси, що проходили в І— II ст. н.е у східних регіонах України після розпаду зарубинецької куль­тури. Цілком очевидною є наявність різновекторних міграцій населен­ня: зарубинецького у Південне Побужжя, у Подесення і на схід Дніп­ровського Лівобережжя; пшеворського із заходу у Середнє Подніпро­в’я; балтського на південь; сарматського на північ. В цих умовах про­ходить складання кількох локальних груп пам’яток, носіями яких були різноетнічні общини. Ці пам’ятки об’єднані у пізньозаруби- нецьку культурну групу і відносяться до другої половини І—II ст. н. е. Вивчені вони недостатньо. В даний час дослідники виділяють пам’ятки типу Лютіж у районі Середнього Подніпров’я, південно-бугські па­м’ятки типу Рахни, пам’ятки типу Почепа у Подесенні, типу Картеми- шево-2—Терновки-2 на сході Дніпровського Лівобережжя і в басейні Сіверського Дінця, типу Гринів у Подніпров’ї.

Жодна з цих груп не є прямим продовженням зарубинецької куль­тури, за виключенням, можливо, поселень типу Лютеж у Середньому Подніпров’ї, але кожна з них має зарубинецький компонент^[323].

Саме тому ми маємо підстави говорити про специфіку процесу ста­новлення у Подніпров’ї слов’янського (венедського) етносу. Вона поля­гає в асиміляції балтського етносу, що відображають змішані юхнів- сько-зарубинецькі пам’ятки типу Почепа та пам’ятки типу Гринів, де крім зарубинецьких є елементи культури штрихованої кераміки.

Асимілятивні процеси венедів з носіями пшеворських пам’яток (очевидно, змішаного слов’янсько-германського населення) і з сарма­тами відображають матеріали поселень Південного Побужжя, посе­лень типу Картемишево-2—Терновки-2.

Отже, етнічний процес у першій чверті І тис.н. е. у Подніпров’ї відзначався більш складним переплетенням зв’язків різних етнічних груп, аніж це мало місце у Подністров’ї. Все ж основою цього процесу була асиміляція зарубинецьким, очевидно, давньослов’янським насе­ленням балтського, сарматського, частково германського населення, що відобразилось у складанні різнотипових груп пам’яток. У резуль­таті взаємодії всіх цих культурно-історичних угруповань наприкінці II — на початку III ст. н. е. викристалізовується нова давньослов’ян- ська київська культура.

Незважаючи на низку спільних елементів у східно- та західно-ве- недських культурах, між ними є певні відмінності, зумовлені різними контактами та впливом субстратного населення. Якщо венедська люд­ність Подніпров’я вступила в асимілятивні процеси в основному з балт- ським (носіями юхнівської культури, культури штрихованої кераміки) та іраномовним (сарматами) населенням, то давні слов’яни Подніст­ров’я і Волині тісно контактували з дакійським (носіями липицьких пам’яток) та германським (носіями пшеворської культури) групами населення.

До початку II ст. політична ситуація на всій території Правобереж- ньої України стабілізується. У Подніпров’ї зникають сарматські похо­вання. На думку спеціалістів, основна маса сарматів у цей час переміс­тилася до римських кордонів.

У слов’янського люду відроджуються традиційні види ремесел, способи обробітку землі. Основою розвитку слов’янських племен Ук­раїни стала металургія. Саме тоді виникають потужні металургійні центри, які працюють на ринок^[324]. Слов’яни західного регіону прий­мають і використовують у господарстві нові, більш ефективні знарядя праці (залізний наральник, ротаційні жорна, сокира з горизонтальним обухом, напильник, токарний станок тощо). Ці прогресивні запози­чення слов’яни прийняли від населеня римських провінцій, можливо, І через посередництво дакійських племен Подністров’я. Звідси передові прийоми землеробства та ремесел поширюються і серед спорідненого населення Подніпров’я. II ст. — це століття стабільного життя у лісо­степовій смузі України. Археологічні джерела фіксують тісний і зрос­таючий культурний зв’язок між слов’янськими групами, що населяли Волинь, Поділля та Подніпров’я, поступову уніфікацію і політичну консолідацію слов’янських племен венедів між Дністром і Дніпром, процес формування на цій основі єдиної етносоціальної одиниці^[325]. По­літична ситуація, що склалася в цей час у центрі цивілізаційних імпульсів — півдні Східної Європи значною мірою сприяла цьому про­цесу. Римська імперія, підпорядкувавши еліністичні центри, утвер­джує своє панування на Балканах і у Північному Причорномор’ї, а після Маркоманських війн поширює свої кордони до Нижнього Дунаю, Карпат і Подністров’я. Правобережна Україна стала, таким чином, близькою периферією пізньоантичної цивілізації. Необмежена, по суті, потреба римських центрів (Ольвія, Tipa) у хлібі створила передумови для тісних торгових і культурних контактів між ними і венедськими землеробськими племенами. Торгівля значною мірою стимулювала економічний розвиток слов’ян, насамперед землеробство і тісно пов’я­зане з ним тваринництво, тобто ті галузі господарства, які давали мож­ливість збільшувати експорт.

Економічне піднесення племен, які населяли Лісостеп, фіксується, насамперед, величезною кількістю римських монет, розширенням гон­чарного, скляного товарних ремесел, що були орієнтовані не на приві­лейовану племінну верхівку, а на основний прошарок населення. Це свідчить про те, що основу венедського суспільства почали складати вже не родові, а сусідські общини, в які об’єднувалися економічно самостійні домогосподарства. Саме ці домогосподарства володіли виробленою продукцією і вільно розпоряджалися її залишком. При активному розвитку торгових відносин з Римом кожне таке самостійне господарство було зацікавлене у виробництві максимального додаткового продукту, який можна було обміняти на римські монети, гончарний посуд, вироби скляного та ювелірного ремесла'.

Соціальна стратифікація за археологічними матеріалами не про­стежується, мабуть вона була нечіткою. Але зростання цінності землі, з одного боку, розпад традиційних сімейно-кланових зв’язків, з іншо­го, призводили до концентрації земельних та інших багатств у руках військової верстви. Слов’янське суспільство йшло до встановлення ранньокласових відносин.

Цей важливий в історичному розвитку слов’янства процес був по­рушений в останній чверті II ст. н. е. різкою зміною етнокультурної ситуації в регіоні.

3.