Етнокультурна історія України у другій чверті І тис. н. е.

Причиною змін в етнополітичній ситуації на землях Украї­ни в останній чверті II ст. стали події на кордонах з Римською імпе­рією. Варварські племена, які протягом II ст. лише спорадично тур­бували імперію, накопичили достатньо енергії для могутнього нападу на її кордони.

Лише ціною величезних зусиль та виснажливої довготривалої вой- ни, що тяглася з 166 р. по 180 р., імперія зуміла відновити свої кордо­ни. Маркоманські війни дали поштовх для велетенського руху варвар­ських племен, що вилився у так зване переселення народів. Цей рух сколихнув найглибші закутки Європи й істотно змінив її етнокуль­турну карту. У Центральній Європі, у Подунав’ї, з’явилися нові племе­на і народи. Головне місце серед них належить германцям — готам, гепідам, герулам, боранам, вандалам і т. д. Розриваються старі і вста­новлюються нові політичні, торгові і культурні контакти, що призво­дить до формування нових культур.

Для племен України найвідчутнішою подією стало проникнення з Повіслення германських племен, очолюваних готами, формування но­вих культурних утворень — черняхівської, київської, культури кар­патських курганів. Ці утворення, подібні між собою багатьма елемен­тами матеріальної культури, належали різним племенам, місцевим і прийшлим, у тому числі і слов’янам.

Центральне місце в етнокультурному розвитку України III—IV ст. н. е. займає, безперечно, черняхівська культура, скелетом якої були, очевидно, готи. Периферійними щодот неї слід вважати київську куль­туру та культуру карпатських курганів. Співвідношення черняхівської та вельбарської культур встановити важко через невловимість куль­турних кордонів.

Етнічну належність носіїв комплексу археологічних культур Украї­ни кінця II—IV ст. н. е. ми розглянемо в процесі аналізу кожної з них.

Черняхівська культура, яка існувала у III—IV ст. н. е. на вели­чезних просторах від Лівобережжя Дніпра до Нижнього Подунав’я, є винятковим явищем в історії племен Східної Європи, в тому числі і ранніх слов’ян.

Являючись одним з найбільш складних культурно-етнічних фено­менів в історії давнього населення Європи, черняхівська культура десь

Рис. 56. Культури другої чверті І тис. н. е.

І — пам’ятки черняхівської культури, II — пам’ятки київської культури, III — вельбарська культура, 17 — культура карпатських курганів, V — кордони Римської імперії у II—III ст., VI — кордони Римської імперії до 98 р.

уже більше 100 років привертає до себе увагу великої когорти вчених, їй присвячено десятки монографічних досліджень, сотні статей та пуб­лікацій. Проте багато проблем її розвитку ще не стали загальноприй- нятними. Найважливішим є питання походження, етнічного змісту.

Першовідкривач — В. В. Хвойка вважав черняхівську культуру витвором автохтонів, тобто слов’ян, і в типологічному плані виводив із зарубинецької культури. Тоді ж німецькі вчені, а також польські дослідники довоєнного часу пов’язували виникнення черняхівських пам’яток з приходом в Україну східногерманських племен готів та гепідів (П. Рейнеке, Є. Блюме).

Радянські вчені у вирішенні цього питання теж розділилися на два табори. Одні відстоювали слов’янську належність черняхівських па­м’яток (М. Ю. Смішко, Є. В. Махно, Е. О. Симонович, А. Т. Сміленко, М. Ю. Брайчевський). Існувала думка, що ці старожитності визнача­ються III—VI ст. н. е. і безпосередньо змикаються з культурою Київ­ської Русі, ставши для неї підгрунтям (М. Ю. Брайчевський, Є. В. Max- но). Е. О. Симонович вважав, що зародження черняхівської культури проходило на Волині у І—III ст. н. е., звідки вона поширилася в інші регіони та існувала до V ст.

Інша група дослідників (М. О. Тиханова, Ю. В. Кухаренко, М. І. Артамонов) відстоювала готську належність черняхівських па­м’яток. Так, М. І. Артамонов вважав, що людність земель, де поши­рилася черняхівська культура була різноетнічною. Тут жили слов’яни, данійці, сармати. їх об’єднали германські племена готів, які мігрували сюди з північного заходу і створили державу Германаріха^[326].

Особливо бурхливими були дискусії щодо етнічної належності чер- няхівців у 60-х — початку 70-х років. Кожен дослідник, вивчаючи ці пам’ятки у своєму регіоні, поширював свої уявлення про них на весь ареал культури. Так, В. Д. Баран, опираючись на матеріали дослідже­них ним поселень у Верхньому Подністров’ї (Черепин, Ріпнів-ІІ, Де- м’янів), зробив висновок про їхній генетичний зв’язок з ранньосеред­ньовічними слов’янськими пам’ятками^[327]. І. С. Винокур, займаючись черняхіськими пам’ятками Волино-Подільського прикордоння, дотри­мувався думки, що саме цей район був центром формування черняхів­ських пам’яток, а їх генетичну основу склали слов’янські і «заруби- нецько-пшеворські» племена, які були тут в І—II ст. н. е.^[328].

Ю. В. Кухаренко, на основі пам’яток Волині і визначення їх від­мінності від інших регіонів (наземні житла великих розмірів, наяв­ність ямних трупоспалень, речей повісленського походження), виділив так звану «мазовецько-волинську» групу, яка територіально, хроноло­гічно й генетично є перехідною ланкою між германською гото-гепід- ською культурою Нижнього Повіслення та черняхівською^[329].

Цю ж гіпотезу на матеріалі, що походив з розкопок пам’яток Во­лині (Лепесівка, Вікнини Великі, Костянець), підтримала і розвивала М. О. Тіханова. На ГЇ думку, великі наземні двокамерні будівлі, ліпні яйцеподібні горщики та інші матеріали є переконливим доказом гер­манської належності черняхівської культури, в тому числі і волин­ської групи^[330].

Є. О. Рікман, дослідник з Молдови, простежив чіткі риси подіб­ності черняхівської культури Пруто-Дністровського регіону з карпато- дакійськими пам’ятками.

Рис. 57. Черняхівська культура (кружальна кераміка, прикраси, поясні пряжки).

На основі поглибленого вивчення черняхівських пам’яток у різних регіонах поступово викристалізувалася, а в останні десятиліття стала панівною думка про гетерогенність їх носіїв. Ця думка виникла ще на початку XX ст. Її сердцевиною було положення про можливість форму­вання черняхівських пам’яток у різноетнічному середовищі. Це були численні племена Подніпров’я, Подністров’я, Волині, Попруття і По- дунав’я. Всі вони разом, а не якась одна етнічна група, сприйняли черняхівську культуру. І. І. Ляпушкін особливо наголошував на про­вінційно-римських рисах цієї культури, порівнявши їх із вуаллю, якою були накриті місцеві культури І—IV ст. н. е.

Ідея багатоетнічності черняхівської культури має багато форм. Так, Б. О. Рибаков на початку 80-х років сформулював гіпотезу про те, що черняхівська культура, знівельована впливом римської культури, походить від зарубинецького та пізньоскіфського етнічних масивів. Вона ділиться степовою смугою на дві частини. У південній частині мешкали сармати, та інші землеробські племена, в тому числі і готи. Лісостепова частина була заселена слов’янами, які своїм корінням тут сягають глибини віків. Це був, на думку ученого, один з найбільш благодатних періодів в історії слов’янського люду («Троякові віки»), який надовго зберігся у їхній пам’яті^[331].

Більш наукову, позбавлену романтизму гіпотезу висунув росій­ський дослідник В. В. Седов^[332]. Він відзначив етнічну строкатість та складність взаємозв’язків племен на території України у першій чверті І тис. н. е. Звідси дослідник зробив висновок про багатоетнічність чер- няхівської єдності. Основну масу людей складали, на його думку, на­щадки іраномовних племен і слов’яни. Останні були сконцентровані у Дніпро-Подільському регіоні.

Близькою до думки В. В. Седова є гіпотеза П. М. Третьякова^[334]. Він вважав, що у черняхівську спільність увійшли різноетнічні племена, яка під впливом провінційно-римської культури значною мірою втра­тили етнографічні особливості. П. М. Третьяков заперечував зв’язок черняхівської культури з процесом етногенезу слов’ян. Інші етнічні групи, на його думку, виділити можна, зокрема пам’ятки данійців та скіфо-сарматів.

В. Д. Баран у працях 80-х років зробив спробу узагальнити всі дані щодо етнічної належності черняхівців. Він висловив думку, що черня- хівська культура виникла в результаті інтеграції всіх культур І—II ст. (липицької, пшеворської, зарубинецької, скіфо-сарматської) при учас­ті вельбарських племен і під впливом провінційно-римської культури. На основі проявів субстратних елементів він виділяє ряд локальних груп: північно-причорноморську, пруто-дністровську та лісостнепову. Остання, на його думку, виникла на основі пшеворської та зарубинець­кої культур і належить слов’янам^[335]. Виходячи із результатів останніх досліджень, важко погодитися з цією точкою зору. Так званий лісо­степовий варіант пам’яток, на жаль, виділити не вдається.

Також слабкістю доказів відзначається гіпотеза В. В. Седова про наявність окремої Подільсько-Дніпровської групи пам’яток, які іден­тифікуються ним із слов’янським етносом^[336].

На сьогодняшній день в черняхівському ареалі чітко виділяються пам’ятки, розміщені на території Північно-Західного Причорномор’я. Для них характерне кам’яне житлобудівництво на поселеннях, наяв­ність великої кількості трупопокладень з підбоями і заплічиками на могильниках, перевага серед ліпних посудин форм скіфо-сарматського населення. Все це може свідчити про переважну більшість у цьому регіоні іраномовних племен і племінних груп. Достатньо підстав також для виділення в окрему групу пам’яток черняхівського часу у Верх­ньому та Середньому Подністров’ї (типу Черепин-Теремці.

їх особливістю є наявність, здебільшого заглиблених будівель —

півземлянок та землянок, а також значної кількості ліпної кераміки, яка продовжує традиції місцевого слав’янського населення зубрицької культури. ■

Поселення типу Черепин—Теремці чітко відрізняються від посе­лень Середнього Подністров’я типу Оселівка, Сухостав, на яких вияв­лені наземні житла, а керамічний комплекс складається в основному з кружальної кераміки та амфорного матеріалу. Ця група поселень, на думку В. Д. Барана, аналогічна черняхівським пам’яткам Молдови^[337], де переважало дако-сарматське населення.

На наш погляд, готи, які зайняли у кінці II ст. Волинь і Поділля, клином «розсунули» венедів на дві сторони — у Подністров’я і Подв­оєння. Близька до римських провінцій дністровська група венедів, поєднана з ними хорошими транспортними артеріями (Дністер, Прут, Дунай), протягом першої половини III ст. входить в район черняхів- ської культури, хоча зберігає ряд виразних етнографічних рис, прита­манних групі типу Черепин—Теремці.

Слов’яни Подесення та Верхнього Подніпров’я, віддалені терито­ріально від античних центрів, сприймають провінційно-римські над­бання лише з середовища черняхівської культури, основний ареал якої між Дністром і Дніпром, належав, очевидно, германським племенам та сарматам, що не виключає існування тут окремих острівців слов’ян­ського етносу.

Формування черняхівської культури було обумовлене специфіч­ною історичною ситуацією в Європі у II ст. н. е. На основі складних інтеграційних процесів у той же час витворюються стабільні культурні утворення: зубрицька на Дністрі і Волині та пізньозарубинецька у По­дніпров’ї. Ці генетично пов’язані між собою пам’ятки синтезували в собі, як згадувалося вище, елементи багатьох попередніх культур: пшеворської, зарубинецької, липицької, культур балтського кола, яко­юсь мірою сармат та германців. Зникла характерна для пізньолатен- ської епохи родова та племінна замкнутість, це відкрило дорогу новим культурним, етнічним та економічним зв’язкам. Встановлюються жва­ві контакти з античними центрами Північного Причорномор’я, Надду­найськими провінціями. Посередниками в цих зв’язках були сармати та населення пізньоскіфських городищ Нижнього Дніпра, які розсе­лилися по північному побережжю Чорного моря, а також дакійські племена з Пруто-Дністровського межиріччя. Просування цих варвар­ських племен уздовж кордонів Римської імперії, набіги на римські володіння приводили до знайомства з досяненнями античної цивілі­зації, впровадження цих досягнень в господарство та побут. Швидке поширення нових знарядь землеробства (застосування залізного на­ральника, ротаційних жорен), прогресивних прийомів металообробки, гончарного ремесла серед населення України кінця II—III ст. н. е., свідчить про достатньо високий рівень їх економіки, здатної освоїти ці нововведення. В обмін на хліб, м’ясо, інші продукти сільського госпо­дарства різко збільшується ввіз з античних центрів традиційних то­варів: вина, прикрас, побутових предметів.

В цих умовах формується єдина культура — черняхівська, яка поєднала в собі виробничо-технічні досягнення провінційно-римської культури і традиції створивших її різноетнічних племен, у тому числі і слов’ян.

Отже «Черняхів», відзначаючись єдністю культурних елементів, включає в себе різні етнічні групи, в тому числі і слов’янські. На від­міну від ранньоримського часу, слов’яни в ареалі черняхівської спіль­ності не мали чітко визначеного культурно-етнічного комплексу. Вони сприйняли, як і інші етно-культурні утворення Південно-Східної та Центральної Європи, модель, створену під впливом провінційно-рим­ської культури, хоча зберегли при цьому всьому протягом усього роз­витку деякі етнографічні риси, зокрема ліпний посуд та специфічні житлові споруди, характерні для Подністров’я та Подесення.

Важливу роль у створенні черняхівської культури відіграли γoth_j які з’явилися в Лісостепі в період її формування. Встановивши полі­тичний контроль над місцевим населенням, в першу чергу скіфо-сар- матами і данійцями, ведучи війни з Римською імперією та слов’янами, вони сприяли консолідації автохтонних племен, утворенню великих племінних союзів. Ця обставина значною мірою прискорювала поши­рення нових рис культури.

На думку більшості вчених, готи переселилися із Скандинавії на материк в районі Польського Помор’я на початку І ст. н. е. Уже в II ст. вони зайняли Східне Помор’я, Куявію, а наприкінці цього століття проникли на землі Мазовії, Підлясся, Волині і Поділля. У III ст. пись­мові джерела фіксують готів вже у Приазов’ї та на Дунаї. Шляхи роз­селення і напрям руху готів в Україні досить надійно простежуються за писемними даними, але насамперед за археологічними матеріалами вельбарської культури. Час появи германців в Україні, за останніми даними, співпадає з повідомленнями Йордана про рух готів у країну «Ойум» і на Балкани. Це остання чверть II — початок III ст. н. е. При­чому пам’ятки готів цього часу розташовані лише в межах Волині і По­ділля^[338]. В інших районах, зокрема Подніпров’ї, Північному Причорно­мор’ї, вельбарські старожитності або їхні елементи відносяться до сере­дини — другої половини III ст. н. е. З цього виходить, що готські племена осіли на землях Волині та Поділля на 50—70 років раніше, витіснивши місцеве слов’янське населення. Ця теза підтверджується археологічними джерелами, зокрема, припиненням існування саме в той період часу всіх пам’яток зубрицької та пізньозарубинецької куль­тур у цих регіонах, які належали венедам. Вони змінюються поселен­нями вельбарської культури готів. Ніяких контактів між двома наро­дами не спостерігається. На нашу думку, саме тут на початку III ст. готи, перед походом на південь, розділилися на дві великі групи, а не у Північному Причорномор’ї, як вважається^[339]. Основу остроготів скла­ло плем’я грейтунгів на чолі з королівським родом Амалів, а ядро візіготів — плем’я тервінгів, яке очолював королівський рід Балтів. Королем амалів в цей час був Фелімер. Очевидно між двома родами була досягнута домовленність про шляхи подальшого напрямку до кор­донів Римської імперії. Візіготи рушили в напрямку на південь через землі Поділля, перетнувши Дністер у його середній течії, до Молдови і через Попруття досягли території Дакії. Вони опинилися на Балканах уже в перших десятиліттях III ст.^[340] Остроготи пійшли на схід і півден­ний схід у Подніпров’я в напрямі, як свідчить Йордан, «крайньої час­тини Скіфії», яка межувала з Понтом, і вийшли на побережжя Азов­ського моря. Звідси вздовж Північного Причорномор’я вони проникли на Балкани і вийшли до кордонів Римської імперії^[341]. Описуючи де­тально рух готських військ (народу) в цьому напрямку, Йордан заува­жує, що «ця частина готів, яка була при Філімері (остроготи), пере­йшовши ріку (очевидно Дніпро.— Д. Козак) опинилася, як кажуть, переміщеною в область «Ойум» і заволоділа бажаною землею. Відразу ж без затримки вони, розпочавши битву (мабуть, з сарматами.— Д. Ко­зак), здобувають перемогу. Звідси, вже як переможці, рухаються вони в крайню частину Скіфії, що межує з Понтійським морем»^[342].

Уточнюючи місце перебування остроготів у Надчорномор’ї і їх дальше переміщення, Йордан пише, що «коли вищеназвані племена жили на початковому місці свого розселення у Скіфії біля Меотіди, то мали, як відомо, королем Філімера. їх перше розселення було на Скіф­ській землі біля Меотідського болота, друге — в Мізії, Фракії і Дакії, третє — на Понтійському морі — знову у Скіфії»^[343].

Разом з готами у Північне Причорномор’я проникли й інші герман­ські племена з півночі та заходу Європи, зокрема борани, герули, бур- гунди. Швидко проходить процес формування різноетнічного військо­вого союзу під егідою готів, в який включаються і покорені місцеві племена. Ці угруповання були неоднорідними за своїм складом: еллі­ни, вихідці з римських провінцій, тісно пов’язані з греко-римським світом, нащадки скіфів та сармати. Останні складали основну частину населення регіону. На думку дослідників (В. П. Буданова, Д. Н. Козак) просування готів у Причорномор’ї не мало характеру завоювання. Гер­манці вливалися у місцеві общини і ставали їх складовою частиною, швидко сприйнявши елементи культури. На відміну від степових ре­гіонів (Волинь, Поділля, Подніпров’я) культура готів не репрезентова­на у Причорномор’ї у «чистому» вигляді, а має сарматські та дакійські компоненти^[344].

Освоївши територію Надчорномор’я, готи рущили у Крим. Згідно з писемними джерелами, основний шлях їх просування на цю територію проходив вздовж Азовського моря. Частина їх перейшла, на думку Т. М. Висотської, через Перекопський перешийок. Можливий також, на її думку, шлях від гирла Дніпра до північно-західних берегів Криму. Саме на цьому шляху готи могли зруйнувати нижньодніпров­ські городища і Ольвію. Ці ж загони завдали удару по державі Мала Скіфія у Криму^[345]. Потрапивши на європейський Боспор, готи руйну­ючи зустрічні міста, вийшли на південний берег Криму. Частина їх осіла там, змішавшись з місцевим населенням, а частина, в союзі з аланами, рушила на територію Римської імперії. Археологічні дослі­дження в Криму останніх десятиліть дали змогу отримати численні підтвердження руйнівних дій готів при освоєнні цих земель, матері­альні сліди їх подальшого проживання тут, оцінити культурну спад­щину^[346]. Дослідники пов’язують з готським об’єднанням у Криму так звану «Країну Дорі». Більшість вчених дотримується думки, що кра­їна Дорі простягалася по всій території південно-західного гірського Криму. До середини III ст. н. е. готи добилися політичного панування над усіма племенами, які проживали у Лісостеповій частині України, у Причорномор’ї, Приазов’ї, Криму. Був створений готський союз, який своєї могутності досяг при владі короля Германаріха — одного з най­більш талановитих та удачливих готських вождів. У зв’язку з його іменем виникло поняття «держава Германаріха». Воно відображає ре­альне існування політичного союзу, в основі якого лежала, очевидно, різна ступінь підпорядкованості місцевого землеробського і кочового населення організованому і воєнізованому суспільству германців з ме­тою встановлення данинних відносин й постачання військових дружин для походів. З 239 по 269 рр. цей союз здійснює ряд ніщивних походів на Чорноморське побережжя, східне узбережжя Понту, Італію, Іллі­рію. Наслідком цих походів став розгром багатьох античних центрів на морському узбережжі, повна руйнація пізньоскіфського царства у Криму і пізньоскіфських нижньодніпров- ських городищ, покорення Ольвії та Тіри.

Наприкінці IV ст. під тиском гунів та слов’ян готи покинули землі Лісостепової України та Причорномор’я і відійшли на Балкани й далі у Південно-Західну і Західну Європу. Готське населення залишилося лише у Криму. Саме тоді припиняє своє існування вельбарська куль­тура на Волині і Поділлі, як і черняхівська культура, створена готами в південних регіонах України.

У найбільш чистому вигляді матеріальна культура готів репрезен-

тована поселеннями, могильниками і скарбами на території Волині, від Західного Бугу до Горині і Случі, в межах Волинської, Рівненської, північної частини Хмельницької областей. Ці пам’ятки.з’явилися тут у сформованому вигляді. До найбільш вивчених і відомих належать вельбарські могильники у Дитиничах, Любомлі, Баєві, поселення у Лепесівці, Боратині, Загаях II, Линеві, Пражеві^[347].

Вже згадувалося, що найраніші пам’ятки вельбарської культури датуються в Україні останньою чвертю II ст. н. е., а найпізніші — кінцем IV ст. н. е. Весь цей час культура проіснувала у незмінному вигляді лише на Волині. Новим елементом, що з’явився у другій поло­вині III ст., була гончарна кераміка черняхівської культури. На тери­торії Південної Волині і Поділля, у Подніпров’ї, в зонах найбільш активних зв’язків з провінційно-римськими центрами, готи мали змі­шану вельбарсько-черняхівську або ж черняхівську культуру. На те­риторії Середнього Подністров’я, Північного Причорномор’я, в Криму, вельбарські пам’ятки часто розташовані серед черняхівських, що на­лежали слов’янам, скіфо-сарматам, данійцям, або ж входили в них як один з компонентів. Всі вони датуються від середини III ст. Це свідчить про особливу сприйнятливість германцями елементів культури місце­вого населення.

Готи рухалися на території України не суцільною масою, а повіль­но, освоюючи і спорадично заселяючи землі, по яких проходили. Про це свідчать пам’ятки вельбарської культури, розкидані окремими ост­рівцями або масивами на більшій частині території сучасної України. Писемні дані також підтверджують, що готи у III—IV ст. н. е. були розсіяні на значних просторах окремими родовими, сімейно-родовими або сусідськими общинами. Як уже зазначалося, готи підкорили пле­мена, котрі проживали між Дністром і Дніпром. Але, виходячи з систе­ми поселенської структури суспільств того часу, що характеризується значною розрідженістю і скритністю поселень, повного підпорядкуван­ня бути не могло. Готи, оволодівши Північним Причорномор’ям, відрі­зали данійцям, скіфо-сарматам і слов’янам самостійний шлях до моря, взяли під свій контроль усі інші торгові шляхи. Володіючи налаго­дженою військовою організацією, вони при зіткненнях мали перевагу, розоряючи селища, спалюючи і витоптуючи збіжжя, забираючи поло­нених. Але й самі готи, проживаючи у середовищі корінного населення в стані постійної конфронтації, не могли почувати себе спокійно. Тому безперервний конфліктний стан не був вигідний ні одній із сторін. Очевидно, на цій основі був досягнуто якогось компромісу у відноси­нах, що базувався на признанні місцевим населенням певної форми (васально-данинної) залежності при гарантії зі сторони готів безпечно­го існування і вільної торгівлі з античними містами та іншими племе­нами регіону. Зауважимо, що така система відносин могла нівелювати­ся складним переплетінням етнічних, сімейних, соціальних зв’язків.

Вона викристалізувалася поступово, з оформленням вже згаданої «дер­жави Германаріха». Вірогідно, функції політики-адміністративного контролю здійснювали готські общини, котрі проживали на вельбар- ських поселеннях серед місцевої людності. Ймовірно, існував добре відпрацьований зв’язок між такими дрібними групами германців, які, у разі необхідності, спільно створювали військову силу, здатну не ли­ше утримувати в покорі оточуючі племена, й формувати у потрібний час потужні військові загони для далеких походів. Йордан у «Готиці» описує численні походи готів до кордонів імперії, особливо морські, та військові зіткнення з різними племенами у Подунав’ї. При цьому вій­сько готських вождів нараховує десятки, сотні тисяч воїнів. Зрозуміло, воно складалося не лише з германців. Узявши до уваги запропонова­ний механізм організації війська з готських общин, які проживали серед підкорених народів, можна пояснити, звідкіля готські вожді чер­пали такі значні сили для походів. На нашу думку, цим можна також пояснити невідповідність між великою кількістю писемних даних про перебування готів у Причорномор’ї і маловиразними матеріальними слідами германців у цьому регіоні. Основною територією проживання готів були Лісостепові регіони України. У Північному Причорномор’ї готи, очевидно, концентрували сили для військових походів, мали тор­гові та якісь інші опорні пункти. Також, треба визнати, що готи скла­дали військово-адміністративну касту у суспільствах народів, які насе­ляли України у III—IV ст.

Щодо взаємовідносин готів з оточуючими племенами, слід зазначи­ти, що в археологічних матеріалах України III—IV ст. поки що не зафіксовано змішання готських (вельбарських) і слов’янських матеріа­лів. Водночас є достатньо випадків спільних гото-фракійських, гото- сарматських та гото-пізньоскіфських елементів. Це може попередньо свідчити про те, що між германцями і венедами весь час зберігалася відчуженість, ймовірно, ворожість, що підтверджується також і пи­семними джерелами, зокрема повідомленнями Йордана. Він пише, що серед покорених готами народів були і венеди, між якими існували досить напружені відносини. Через часті погрози застосувати зброю слов’яни вимушені були покорятися і терпіти готів. Але після смерті Германаріха і вторгнення гунів конфлікт між венедами і готами все- таки виник. Він переріс у війну, відгомін якої знаходимо у Йордана. Ця війна закінчилася відходом готів у Подунав’я.

Більш самобутньою булажультура предків історичних слов’ян, яка займала у другій чверті І тис. н. е. північну частину Середнього та південну — Верхнього Подніпров’я і суміжні території Білорусі, відо­ма в науці як київська^ На півдні і заході ці пам’ятки межували з черняхівською і черняхівсько-вельбарською культурою, на півночі — з балтськими племенами культури штрихованої кераміки, дніпро-двін- ською та мошинською. Пам’ятки київської культури утворюють в ос­новному три великі територіальні групи: середньодніпровську, верх­ньодніпровську і деснянську.

В. М. Даниленко, визначаючи місце київської культури в історії

Рис. 58. Київська культура (реконструкція поселення Гочеве І у Подесенні). слов’янського етногенезу, вважав її прямим продовженням розвитку зарубинецьких старожитностей і попередником ранньосередньовічних слов’ян. Дослідник відкидав участь у слов’янському етногенезі черня- хівського населення, вважаючи головною «зарубинецьку» лінію роз­витку. При цьому київська культура стала, на його думку, основою для формування пам’яток типу Колочина IV—V ст. н. е., а остання — підосновою пеньківських пам’яток⁷².

П. М. Третьяков запропонував відмінну концепцію етнічного роз-

^² Даниленко В. М. Пізньозарубинецькі пам’ятки київського типу // Археологія.— 1976.— № 19.

витку у Подніпров’ї. На його думку, нащадки зарубинецьких племен покинули у І ст. землі Подніпров’я і переселились у північніші райони. У IV—V ст. частина з них повернулася на давню батьківщину і сфор­мувала пеньківську культуру. У цей же час населення, що залишилося у Верхньому Подніпров’ї, сформувало пам’ятки полонинської культу­ри. Отже, пам’ятки київської культури були, як вважав дослідник, прямими попередниками цих ранньосередньовічних слов’янських культур^[348].

Протилежної точки зору дотримується В. В. Седов. Він розглядає носіїв всіх культур Дніпро-Деснянського регіону, в тому числі зару- бинецьку, пізньозарубинецьку, колочинську, як балтів. Слов’яни, на думку В. В. Седова, були засновниками черняхівської культурної спільності. Черняхівська ж культура стала спадкоємцем пшеворсько- зарубинецьких культурних традицій. їх носіями було слов’янське на­селення, яке асимілювало лісостепове і прилягаючі до нього степові скіфо-сарматські групи населення^[349].

В. В. Седова підтримала І. П. Русанова. Піддавши аналізу кераміч­ний комплекс культур Подніпров’я, Подесення та прилягаючих облас­тей Білорусії, дослідниця зробила висновок про їх помітну балтську належність і суттєву відмінність від кераміки слов’янських культур, зокрема празької^[350].

Детальний аналіз усього комплексу київської культури засвідчив, що вона існувала протягом кінця II — половини V ст. н. е.^[351].

У розвитку культури, спостерігаються три етапи залежно від ха­рактеру контактів з оточуючим середовищем. На першому етапі III ст. н. е. спостерігаються поглиблені контакти київських племен з балт- ським культурним ареалом лісової зони. Під їхнім впливом київські племена виробили свій специфічний костюм, до складу якого входило багато прикрас з виїмчатою емаллю.

Для середнього (друга половина III — IV ст.) найбільшого етапу розвитку культури характерні широкі торгові зв’язки з ареалом черня­хівської культури. Ці контакти відігравали важливу роль в соціально- економічному поступі київського суспільства.

На пізньому етапі, що співпадає із заключною фазою розвитку чер­няхівської культури (друга половина IV — перша половина V ст.), черняхівські впливи охоплюють всі регіони київської культури, вони стали глибшими і всестороннішими.

На цьому етапі функціонування київської культури в ній почина­ють проявлятися риси, що стали панівними в наступному ранньосеред­ньовічному циклі слов’янських культур, зокрема колочинській та пеньківській.

Недостатня вивченість пам’яток київської культури не дає мож­ливості повною мірою висвітлити питання її генези. Це ж стосується і пам’яток попереднього часу, які, очевидно, складали підгрунття київ­ських старожитностей. Вище ми відзначали, що, незважаючи на бага- токомпонентність, рівнозначну багатоетнічності, серед матеріалів усіх груп пізньозарубинецьких пам’яток спостерігаються виразні заруби- нецькі елементи. Ці ж елементи (риси житлобудівництва, структура поселень, форми посуду) простежуються, на думку Р. В. Терпиловсько- го, і у київській культурі^[352]. Проте аналіз київських матеріалів пока­зав, що тут присутній ще один компонент, пов’язаний із слов’янською культурою західного регіону України — Волинню і Подністров’ям. Під їх впливом у київській культурі з’явився ряд форм керамічного посу­ду, здебільшого столового, а, головне — важливі риси поховальної об­рядності. Найсуттєвішою серед них є наявність у похованнях уламків повторно перепаленої кераміки. Проникнення цього елементу духовної культури західноукраїнської слов’янської людності, пов’язаної з пше- ворським ареалом, у таку консервативну субстанцію, як поховальний обряд, свідчить про її вагому роль у етнічному складі київських племен.

Поява рис зубрицької культури на київських пам’ятках (кінець II — початок III ст. н.е) збігається з часом вторгнення на Волинь і Поділля германських племен під егідою готів і витіснення з цих земель венедів^[353].

Одним із регіонів переселення слов’ян (окрім Подністров’я, регіону Буджакського степу) стало, очевидно, Подніпров’я. Відзначимо також співпадіння часу появи у Подніпров’ї венедів з початком формування тут київської культури. На нашу думку, найвагомішим був внесок ве­недів зубрицької культури у формування середньодніпровського варі­анту київських старожитностей.

Дослідник київської культури Р. В. Терпиловський вважає, що суттєву роль у її становленні відіграли також північні зарубинецькі племена, які залишили на кордонах з балтською культурою штрихо­ваної кераміки пам’ятки типу Кистені—Чечерськ, що дуже слабо до­сліджені^[354].

Очевидно, з цими балтизованими групами племен, котрі з’явилися у Подніпров’ї у II ст. і залишили пам’ятки типу Гринів, можна пов’я­зати у київській культурі деякі форми кераміки, орнаментацію по­верхні посуду розчісами. Балтські компоненти особливо помітні на київських пам’ятках Верхнього Подніпров’я та Подесення.

ψ Таким чином, при формуванні київської культури основними ком­понентами у різних регіонах стали субстратні групи населення. Архео­логічні матеріали засвідчують наявність процесу повільної перебудови, очевидно, під впливом зовнішніх чинників (зубрицької і черняхівської культур) традицій різних груп пізньозарубинецької людності. Про це свідчить, зокрема, можливість виділення локальних варіантів київ­ської культури (середньодніпровського, деснянського, верхньодніпров­ського). Очевидно, процес інтеграції, зважаючи на різноетнічність складових, проходив важко і був довготривалим, що пояснюється відірваністю від основних культурних центрів Європи, примітивністю економіки. Культурна і етнічна інтеграція слов’янських груп Подніп­ров’я завершилася, очевидно, у ранньому середньовіччі. Проявом цього є виникнення колочинської культури. Її генетичний зв’язок із київськими старожитностями цілком достовірний і доведений багать­ма дослідниками (В. М. Даниленко, П. Н. Третьяков, Є. А. Горюнов, Р. В. Терпиловський). Це підтверджується повним співпадінням ареа­лів, подібністю матеріальної культури, особливостей господарського комплексу. У Верхньому Подніпров’ї, а також Подесенні є низка пере­хідних пам’яток, що ілюструють плавну трансформацію однієї куль­тури в іншу.Загалом, на думку дослідників, колочинська культура є ще примітивнішою за київську, що пояснюється посиленням контак­тів із лісовими областями у післяготську епоху^[355].

Пам’ятки київської культури стали також одним із субстратів пеньківської культури антів. Особливо помітним є вклад київських племен у пеньківську культуру Дніпровського Лівобережжя. Про це свідчить майже повне співпадання керамічних комплексів двох куль­тур (біконічність посуду), близькість прийомів житлобудівництва і форм жител (наявність центрального опорного стовпа і вогнища), основних елементів поховальної обрядності. Це дає вагомі підстави дослідникам говорити про переселення частини київських племен у Подесення, у більш південні райони і їх поштовх для створення пень­ківської культури^[356]. Відомо, що у складі цієї культури значне місце займали й інші елементи, пов’язані з черняхівською культурою, а та­кож кочовими племенами на території України.

Етнос носіїв київської культури однозначно невизначений. Це по­яснюється не лише браком писемних джерел про ці відалені від антич­них центрів етнічні масиви, а й недостатньою вивченістю всього блоку культур Подніпров’я першої половини І тис.н. е. Тому застосування ретроспективного методу для визначення етнічних питань цих культур не дає надійних результатів. Можна лише констатувати присутність елементів київської культури у пеньківських старожитностях, які більшістю дослідників пов’язуються з антським племінним союзом слов’ян. Але теза про слов’янську належність пеньківських пам’яток, особливо ранньої фази, є спірною. Ще більш хитке твердження про етнічний зміст колочинських пам’яток, які пов’язані з київською культурою. Ці пам’ятки є складовою частиною більш-менщ одноманіт­ної культурної області, котра охоплює корінні землі балтського етніч­ного масиву — Верхнє Подніпров’я, Подесення та Подвиння^[357].

Тому більш аргументованою на даному етапі досліджень буде, на наш погляд, думка про поліетнічність у київській культурі. Це б озна­чало, що київські племена являли собою змішану балто-слов’янську людність. В одних регіонах, ближче до слов’янського масиву (Середнє Подніпров’я) переважав слов’янський компонент, в інших, які стика­ються з балтським світом (Верхнє Подніпров’я) — балтський.

Загалом, ця культура, як і більш ранні та більш пізні культури цього регіону, відображає процес асиміляції слов’янами південно-за­хідної частини балтських племен. Колонізація слов’янами північно- східних і східних земель продовжувалася і в наступні століття, охо­пивши також землі з угро-фінським населенням.

Південно-західний регіон України у III — на початку IV ст. н. е. був зайнятий людністю, яка створила пам’ятки культури карпатських курганів. Вони займають передгірські області Східних Карпат по верх­ній течії річок Дністр, Серет, Тиса.

Виникнення культури карпатських курганів, як і черняхівської культури, тісно пов’язане, на думку дослідників, з результатами Map- команських війн, активним проникненням провінційно-римської культури в середовище варварів і припадає на рубіж II—III ст. н. е.

Період її розквіту — друга половина III — IV ст. н. е., час політич­ної стабілізації у Римській імперії, а її розпад — це рубіж IV—V ст. н. е., пов’язаний, насамперед, із занепадом імперїї.

Першим етнічну атрибуцію носіїв культури карпатських курганів дав М. Ю. Смішко. Вчений висловив припущення, що це були карпи — одне з дакійських племен, яке локалізується за писемними даними в районі Карпат. Пізніше, на його думку, цей народ асимілювався сло­в’янами і став предками літописних хорватів^[358].

В. В. Котигорошко, який досліджує карпатські пам’ятки у Потис- сі, вважає, що вони відображають черговий етап розвитку північно- фракійського населення^{[359] [360].}

Свій погляд на етнічну атрибуцію носіїв культури карпатських курганів висловив також румунський дослідник В.Міхайлеску-Бур- ліба. На його думку, її виникнення є результатом змішування однієї з груп дакійського населення (людності липицької культури) та прий­шлих германських племен астингів, носив пшеворських пам яток°°.

Розглянувши культурні спільності, які передували пам’яткам культури карпатських курганів Л. В. Вакуленко дійшла висновку, що останні не є прямим продовженням жодної з них. Але на найраніших могильниках та поселеннях можна простежити риси пшеворської культури (Братово), культури данійців, кельтів. Щодо специфічного поховального обряду карпатських племен, то він має аналогії на те­риторії Семиграддя (Румунського Прикарпаття), серед іллірійського населення.

Слід зауважити, що культура карпатських курганів, як і черня- хівська, виникли начебто відразу. їх етнос визначити на археологічних даних важко. Нівелюючий вплив провінційно-римського середовища значно зрівняв матеріальні прояви різних етнічних груп.

Але, виходячи з подібності ряду елементів (жител, ліпного кера­мічного комплексу, певних, головним чином основних рис поховаль­ного обряду) матеріальної культури карпатських племен у її пізніх проявах з культурою ранньосередньовічних слов’ян празького типу, Л. В. Вакуленко зробила висновок про наявність серед них слов’ян­ської людності.

На наш погляд, комплекс культур карпатських курганів ілюструє процес остаточної слов’янізації дакійського елементу в карпатському регіоні. Його початок сягає рубежу ер і пов’язаний з експансією вене­дів з території Волині і Північного Прикарпаття у дакійське середо­вище Середнього Подністров’я та Попруття.

Значною віхою в історії України і всієї Європії першої половини І тис. н. е. стало вторгнення кочових племен — г'унів').

Гуни, з’явившись у степах України наприкінці IV ст. н. е., покін­чили з багатовіковим перебуванням тут іранських народів (кіммерій­ців, скіфів, сарматів, германців) і відкрили довготривалий, майже ти­сячолітній період історії тюркомовних кочівників, їхніх безчисленних рухів зі сходу на захід. Гуни дали поштовх великому переселенню на­родів, яке докорінно змінило політичну карту Європи. Вони значною мірою, причетні до краху Римської імперії, а разом з нею до повного розпаду рабовласницької формації в Європі. Незвичність вигляду гу- нів, їхніх звичаїв, жорстокість та стрімке просування на захід вразило європейців, передусім цивілізований Рим. Тому історія цього кочового народу широко відображена у письмових роботах античних істориків, письменників та поетів.

У 370 р. гуни вперше зіткнулися з сарматами, аланами і роксо­ланами. Знищивши сармат, гуни увійшли у володіння готів. Про це пише Амміан Марцеллін у своїй «Історії»: «Гуни, пройшовши через землі аланів, які межують з грейтунгами,... зробили у них страшне винищення і спустошення, а з уцілілими заключили союз і приєднали їх до себе. При їх сприянні вони сміливо прорвалися раптовим нападом в обширні і родючі землі Ерманаріха (короля остроготів)»^[361].

У Північне Причорномор’я гуни проникли двома шляхами. Одна їх група йшла на захід степовими просторами, а друга — через Керчен­ську затоку^[362].

Увійшовши на Тамань, гуни захопили Азіатську частину Боспор- ського царства і за короткий час зруйнували всю північну частину півострова. Були знищені визначні центри античної цивілізації — міс­та Фанагорія, Гермонас, Тірітака. Вони зруйнували також столицю Боспорського царства — Пантикапей. Пройшовши Керченський пів­острів, племена гунів потрапили у Крим, де жили готи і скіфи-алани. їх також спіткала доля Боспорського царства. Перебування гунів у Криму підтверджується писемними та археологічними даними. Так, Прокопій Кесарійський говорить: «Якщо йти з міста Боспора у місто Херсон, який лежить у Приморській області..., то всю область між ними займають варвари з племені гунів»^[363].

Археологічним підтвердженням присутності готів у Криму є ок­ремі поховання IV—VI ст. з інкрустованими діадемами поблизу Керчі, а також ряд впускних поховань з прикрасами поліхромного стилю з останками коня. В цілому, як відзначають дослідники, гунська нава­ла, що мала катастрофічні наслідки для значної частини населення Європи, не позначилася на історії Криму і не вплинула на етнічний склад його населення.

Пройшовши Крим, гуни вийшли у степи Причорномор’я, де з’єдна­лися з тією частиною племен, яка пройшла степами. Тут вони зіткну­лися з остроготами — кістяком «держави Германаріха». Так почалася війна готів з гунами, одна з найтриваліших війн середньовіччя. Павло Орозій в «Історії проти язичників» пише: «Плем’я гунів, довгий час відрізане неприступними горами, збуджене раптовим поривом, руши­ло проти готів і, привівши їх до збентеження, вигнало з давніх місць проживання». Прокопій Кесарійський у книзі «Війна з готами» так передає початок цієї війни: «...гуни, раптово напавши на проживаю­чих на цих рівнинах готів, багатьох перебили, останніх примусили до втечі. Ті, які могли тікати від них, знявшись із своїх місць разом з дітьми та жінками, покинули батьківські краї»^[364].

В результаті кількох битв гуни-повністю перемогли готів. Король готського міжплемінного союзу, в який входила, практично, більшість населення південної та центральної смуги України, Германаріх закін­чив життя самогубством. Після чергових поразок був убитий спадко­ємець Германаріха Вітімир. Значна частина готів відступила за Дніс­тер, де з’єдналася з племенами візіготів. Поразками готів, їх послаб­ленням і скористалися венеди, які почали війну, використовуючи союзниками гунів.

Рис. 59. Вельбарська культура (матеріальний комплекс, реконструкція поселення біля с. Боратин на Волині).

Ця війна, як відомо з писемних джерел (Йордан), проходила з пе­ремінним успіхом. Спочатку слов’яни добилися декількох перемог. Потім король готів, які залишилися в Україні, обманом захопив у по­лон усю верхівку слов’янського венедського об’єднання на чолі з Бо- жем і розіп’яв їх. За перемогу над венедами він отримав прізвище «Вінтарій» (переможець венедів). Проте гуни, вбачаючи в перемозі го­тів над слов’янами небезпеку для себе, вирішили виправити стано­вище. Вони використали суперечки між готськими вождями, зокрема Вінітарієм і внуком Германаріха Геземундом. Разом з останнім гуни завдали поразки війську Вінітарія, а самого вождя вбили. Після цього готи потрапили у повну залежність від гунів. Як повідомляє Йордан, готи 40 років після Вінітарія не мали свого короля. Навіть «царка воєного» вони могли вибирати тільки з дозволу гунів. Через деякий час залишки готів, разом з аланськими племенами, покинули територію України, переселившись, з дозволу римського імператора Валента, за Дунай. Гуни стали повноправними господарями у Північному Причор­номор’ї, створивши потужне політичне об’єднання з включенням уці­лілих племен. Очевидно, до цього союзу увійшла і частина слов’ян­ських племен, у всякому разі та, яка брала участь у війні з готами. У Північному Причорномор’ї, а також Лісостеповій частині України за­панував відносний спокій. Це сприяло відродженню античних центрів, розвитку сільського життя. Особливе значення мав цей період для слов’ян, які звільнившись від панування готів, швидко почали засво­ювати корінні й багаті землі Поділля, Волині. Саме тоді тут міцніє перше слов’янське протодержавне об’єднання на чолі з племенем ду- лібів, що виникло у процесі війни з готами^[365]. На думку дослідників, дуліби об’єднали навколо себе протягом V—VI ст. основну частину сло­в’янських племен межиріччя Вісли і Дніпра^[366]. Припускаємо, що саме в цих умовах почалося швидке піднесення слов’янського люду, що привело до демографічного вибуху і, як результат, потужної міграції на Балкани й у Західну Європу.

Гуни, як і попередні номади, підтримували відродження життя на завойованих землях, оскільки гостро потребували продуктів землероб­ства, ремесел. Закріпившись у Північному Причорномор’ї, гуни на по­чатку V ст. рушили на захід. Викликана цією подією паніка серед варварських племен призвела до масової ліквідації римських кордонів, переміщення величезної кількості людей. Імперія втратила контроль над більшістю Європейських провінцій. Гуни підпорядкували своїй владі величезну кількість племен від Рейну до степів України і створи­ли під керівництвом Аттіли велетенський політичний союз з центром у Панонії. Гуни стали «бичом божим» Європи, а особливо Імперії. За­воювання Аттіли були, як висловилася І. П. Засецька, тріумфом пану­вання гунів у Європі. Створивши небачену для цього часу за кількістю армію, він здійснював переможні й руйнівні походи у глибинні регіони Західної Європи. Були розгромлені навіть франки, тюрінги, бургунди. Про вплив Аттіли на Римську імперію свідчить факт домагання за допомогу від імператора Валентинівна руки його сестри Гонорії і половини імперії.

Як відомо, переможна хода гунів завершилася битвою у Шампанії на Каталунських полях. Повністю вони були розгромлені германськи­ми племенами готів і гепідів у битві при Недао у Панонії, і протягом другої половини V ст. розчинилися серед нових тюркомовних нома- дів — сарагурів, оногурів, урогів. Так завершилося відносно коротке, але наповнене бурхливими подіями перебування гунів у Європі, що круто змінило її історію, в тому числі історію слов’янства.

Римський історік Амміан Марцеллін, який перебував (служив) у східноримський армії і добре вивчив життя гунів, писав^[367], що вони «паскудні» і подібні до скопців, безбороді. Гуни одягаються у полот­няні сорочки або шкіру, годуються сирим м’ясом і корінням. «Вони,— відзначає Марцеллін,— не мають постійного місця проживання і до­машнього вогнища, не мають законів, кочують різними місцями, як вічні утікачі з кибитками, де проходить їхнє життя. Тут жінки шиють їм злиденний одяг, сплять з чоловіками, народжують дітей і кормлять їх до зрілості. Ніхто не може відповісти на питання, де його батьків­щина: зачатий в одному місці, народжений в іншому, далеко звідсіля, а викормлений ще дальше...». «Знайшовши місце, густо покрите тра- * вою, вони розміщають свої кибитки колом і кормляться по-звіриному; знищивши весь корм для тварин, вони знову рухаються. Гонять перед собою запряжених тварин і стадо, пасуть їх». Найретельніше, за сло­вами Марцелліна, вони пильнують коней.

«Все, що за віком і статтю не пригоже для військової справи, три­мається кибиток і займається мирними справами. Молодь з дитинства, прикипівши до коней, вважає негідним ходити пішки». Гуни знищу­вали все на своєму шляху. Воювали вони виключно на конях, здалеку закидуючи ворога стрілами, уникаючи рукопашного бою.

«Вони стають до битви, шикуючись у вигляді леза з відчайдушним криком» — пише історик, — «дуже легко зриваються з місця і деколи раптово і нарочито розсипаються у різні боки, несучи смерть на широ­ких просторах».

Метою військових походів було не лише захоплення території, а й, головним чином, збір данини. Цим визначалися відносини гунів з по­кореними племенами. Інколи, очевидно при опорі, гуни вдавалися до поголовного винищення ворога, як у випадку з остроготами. В основ­ному ж відносини будувалися на союзницьких засадах і організації спільних походів, особливо з осілим населенням Східної Європи.

Гуни потребували продуктів землеробства, ремісничих виробів. То­му встановлювалися економічні зв’язки, можливо заключалися шлю­би між представниками знаті.

Грабіжницькі війни, величезні контрибуції давали можливість Гу­нам акумулювати величезні багатства, свідченнями чого є скарби золотих римських монет і золотих прикрас, розкидані по Європі. Так, скарб, знайдений у Петроссі в Румунії, містив 18,8 кг золотого посуду і жіночих прикрас, а скарб з Ходнезевашархея (Угорщина) мав 1440 золотих монет вагою більше 6 кг^[368].

Це говорить про розміри багатства гунської знаті. У її середовищі і виникла своєрідна мода, що стала найбільш відомою рисою гунської культури. Ця мода вимагала покривати всі речі золотою тисненою фольгою і інкрустувати їх дорогоцінним кольоровим камінням. Робота виконувалася у поліхромному стилі, названому «гунським» Золотом і кольоровим камінням, розкиданим розсипом, щедро прикрашалася зброя, головні убори, пояси, взуття, сідла, упряж, створюючи вражен­ня особливої пишноти і багатства. Ефект створює блиск золота і багато- чисельних каменів.

Разом з гунами ця яскрава поліхромія розпоширилася по всій Єв­ропі, стала модною в античних містах Причорномор’я і Середземно­мор’я.

На думку дослідників, знайдені багаті могили воїнів (а такими е практично всі відомі поховання) належали не знаті, а рядовим воякам. Речі з цих могил порівняно недорогі: під тонким листом золота захо­вані бронза або срібло. Цільнолитих речей у відомих могилах мало і вони дрібні. Очевидно, вони були всього лише доступним простим вої­нам наслідуванням гунській вищій знаті^[369]. Могили ж знаті археологам ще треба відшукати.

4.