Східні слов’яни та авари у ранньому середньовіччі

У середині І тис. н. е. знову наступають глобальні зміни в історії Східної Європи. Вони пов’язані, насамперед, з розвалом, під натиском варварських племен, могутнього ще недавно колоса — Рим­ської імперії.

Про слов’ян з’являються численні повідомлення у творах візантій­ських істориків, географів, політиків. Серед найголовніших треба від­мітити історика VI ст. Йордана. Він пише: «Починаючи від міста наро­дження Вістули (Вісли) на безмірних просторах розташувалося багато­людне плем’я венетів. Хоч їх найменування тепер змінюється відпо­відно до різних родів і місцевостей, усе ж переважно вони називаються склавінами (латенізована назва слов’ян — Д. К.) і антами...». Ще в одному місці він пише: «Ці венети... походять від одного кореня і сьо­годні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз, через гріхи наші, вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підпоряд­ковувалися владі Германаріха»^[370].

Уточнюючи місце проживання слов’ян, Йордан зазначає, що «склавіни живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурман­ським, до Данастра, а на північ Віокли... Анти, сильніші за них, поши­рюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійске море утворює вигін»^[371].

Цікаві відомості про розташування слов’ян у VI ст.

Рис. 60. Празько-корчакська культура (матеріальний комплекс, реконструкція по­селення біля с. Рашків на Поділлі).

праці Прокопія Кесарійського «Війна з готами»^[372]. Описуючи шлях гунів, переможених лангобардами з Подунав’я у північні землі (до вар- нів, які жили у Прибалтиці), він говорить: «а... очолені багатьма вож­дями царської крові, вони перш за все пройшли підряд через усі слов’янські племена, а потім через велику пустельну область досягли країни так званих варнів». З цього дослідники роблять висновок, що територія між Подунав’ям і Прибалтикою у VI ст. була зайнята сло­в’янами.

Згідно з писемними даними, на цих землях слід локалізувати скла- вінів. Анти ж займали територію на південний схід від склавінів та на північ від степових болгарських племен утігурів, між Дністром і Дніп­ром. Це відмічає Прокопій Кесарійський: «...Далі на північ від них (герулів) займають землі незліченні племена антів»^[373].

Інші автори: Менандр Протектор, Феофілакт Сімокката, Маврікій Стратег також відводять слов’янам, яких знають під іменем венедів, антів та склавенів, вагоме місце у своїх працях як численному наро­дові, що бере активну участь у поділі південної та південно-східної Європи, впливає на її історію. В цих працях ми знаходимо не лише відомості про розселення, але й організацію соціально-політичної структури слов’янського суспільства, військову органіцізацію, взаємо­відносини з іншими народами.

Сьогодні визначено і достатньою мірою вивчено в Україні три сло­в’янські культури VI—VII ст.: празьку, пеньківську та колочинську, які пов’язуються із слов’янськими племенами венедів, антів та скла- вінів. У межах північної та середньої Польщі розміщена дзедзіцька група старожитностей.

Встановлено, що слов’янські культури в ранньосередньовічний пе­ріод характеризуються єдністю. Спільні елементи спостерігаються у топографії поселень, у житловому будівництві, поховальному обряді.

Водночас, кожна з культур має чітко виражене етнографічне за­барвлення, що проявляється в розбіжностях форм кераміки, їх про­центному співвідношенні, елементах одягу, наявності певної кількості нетрадиційних елментів з житлобудівництва.

Найбільшою та самобутнішою з них є празька або празько-кор- чакська культура, яка належала склавінам (слов’янам).

Вона займає територію від Дніпра до західних рубежів України і далі на до Дунаю і Ельби, на сході обмежена пам’ятками слов’ян коло- чинського типу, а на півдні — пам’ятками антів (пеньківська куль­тура). На заході слов’яни межували з германцями, а на півночі — з балтським етнічним масивом.

Слов’яни розташовували свої селища близько від водних артерій і на родючих грунтах, переважно у низинних місцевостях. Відомо кілька укріплень-городищ, з яких найвідоміше поблизу с. Зимне на Волині.

Житла слов’ян празької культури на всій території їх проживання одноманітні. Це була квадратної форми півземлянка, із зрубною, рідше стовповою конструкцією стін.

Усередині містилася піч, викладена з каменю (Поділля, Прикар­паття), вирізана у материковій глині, або побудована з глиняних вали­ків (Волинь).

Поховальний обряд слов’ян дуже простий. Це трупоспалення у спе­ціально відведених місцях. Здебільшого рештки спалення складалися в урну і закопувалися у невеликі ями на цвинтарях, розміщених поряд з поселеннями.

Систематичні дослідження великої кількості поселень, а особливо зимнівського городища, відкриття ювелірної майстерні у Бакоті" за­свідчили, що слов’яни володіли довершеним, як для цього часу набо- ^[374]

Рис.

ром знарядь для різних ремесел, обробки землі, ювелірними прикраса­ми, прикрасами одягу, побутовими речами. Празька культура слов’ян сформувалася в V —на початку VI ст. й проіснувала до VII ст., транс­формувавшись у культуру літописних слов’янських племінних об’єд­нань VIII—IX ст. типу Луки-Райковецької.

Пам’ятки антів, відомі в науці як пеньківська культура, відкрито у Середньому Подніпров’ї^[375], Південному Побужжі^[376] на територіях лі­состепового Дніпровського Лівобережжя^[377] та у Пруто-Дністровському межиріччі. Пеньківські старожитності відомі також на території Ру­мунії.

На північ від верхів’їв Пруту до правобережного Подніпров’я пень- ківськ і пам’ятки межують з празькою культурою склавінів, а на ліво­бережжі Дніпра — з колочинською. '

Крім поселень, відомі укріплені городища (Пастирське на Черка­щині, Будешти, Селіще в Молдавії). Знаменитим є Гайворонський ме­талургійний центр на Поділлі, де досліджено 21 сиродутний горн і 4 агломераційні печі.

Час існування пеньківської культури визначається V—VII ст. н. е. Її своєрідність визначається рядом елементів, запозичених у сусідніх народів, зокрема, кочовиків.

Тут, до кінця існування культури, люди жили не у квадратних, а у прямокутних будівлях. Замість печі-кам’янки або глинобитної печі, яка будувалася у житлі всім слов’янським світом того часу на Лівобе­режжі Дніпра, пеньківці-анти користувалися відкритими вогнищами. У Надпоріжжі і в Поореллі зафіксовано юртоподібні житла, що є пря­мим запозиченням від кочівників. Серед поховань — не властиві сло­в’янському світу трупопокладення. Можна згадати і про ряд кера­мічних форм на пеньківських пам’ятках, характерних для сусідів — кочовиків, склавінів, балтів.

Це дало підстави окремим дослідникам розглядати пеньківську культури як різнорідний етнокультурний конгломерат (І. Русанова), або як старожитності балгар-кутригурів (М.

Подальша доля пеньківської культури не зовсім вияснена. О. М. Приходнюк вважає, що на землях, західніше Дніпра, вона стала складовою частиною культури східних слов’ян періоду літописних племен VIII—X ст. н. е., відомої під назвою Луки-Райковецької.

На Лівобережжі анти були асимільовані пришельцями — носіями культури типу Волинцево, які належали, як вважають дослідники, ірано-слов’янському населенню^[378].

Ще одну групу ранньосередньовічних слов’янських пам’яток скла­дає колочинська культура, виділена в 70-х роках. Вона локалізується у південній частині Верхнього Подніпров’я, в басейнах Десни, Сейму, верхів’ях Сули і Псла, займаючи північно-східну частину Лівобереж­ної України та суміжні регіони Російської Федерації^[379].

Досліджена ще недостатньо. В Україні виявлено два десятки посе­лень і кілька могильників. Поселення за розміщенням не виділяються серед інших слов’янських культур. Житлами були однокамерні, квадратні у плані півземлянки із зрубними або каркасними стінами, Характерною особливістю жител слов’ян колочинської культури є на­явність центрального опорного стовпа даху і невеликого вогнища, роз- ташованного поруч.

Своїх покійників носії полонинської культури хоронили так, як і інші групи слов’ян — через обряд трупоспалення з послідуючим захо­ронениям останків у невеликих ямках або в урні на цвинтарях. Крім кальцинованих кісток, у похованнях інколи трапляються особисті речі покійника, спеціально розбитий посуд.

Колочинська група слов’ян існувала з другої половини V ст. до другої половини VII ст. н. е. На рубежі VII—VIII ст. н. е. на території цієї культури виникає нове культурне явище — пам’ятки типу Волин- цево. На думку дослідників, Волинцево сформувалося значною мірою на колочинському і пеньківському субстраті^[380].

Досить складним і багатогранним є питання походження ранньо­середньовічних слов’янських культур.

Сьогодні, незважаючи на явне зближення думок, існує кілька ос­новних напрямів у пошуках джерел ранньосередньовічної слов’янської культури. Представники одного напряму — К. Годловський, М. Пар- чевський (Польща), Й. Вернер (Німеччина), М. Щукін (Росія), взявши за основу порівняльного розгляду соціально-економічну модель сло­в’янського суспільства середньовіччя, вбачають її коріння на території Верхнього Подніпров’я, Білорусі, в областях поширення пам’яток київської культури III—V ст. н. е.^[381] Й. Вернер навіть дотримується думки, що після виходу готів з України наприкінці IV ст. тут панувала пустка, тобто хіатус, до VI ст., коли сюди прийшли з північного сходу слов’яни.

Інша група дослідників (В. Седов, І. Русанова (Росія)), виходячи з морфологічних ознак самої матеріальної культури, головним чином з подібності ліпної кераміки, елементів поховального обряду, висунули гіпотезу, що коріння слов’ян міститься у межиріччі Одри і Вісли, в областях поширення пам’яток пшеворської культури^[382]. В останніх працях В. Седов допускає участь у формуванні празьких і пеньків- ських старожитностей частини населення черняхівської культури, яке «залишилося на обжитих місцях в епоху великого переселення народів»^[383].

Не вдаючись до детального розбору цих концепцій, вкажемо лише, що вони поряд з окремими позитивними сторонами, мають деякі вади, викликані недостатньою вивченністю тих чи інших пам’яток, абсолю­тизацією певних культур чи явищ. Обидві гіпотези виходять з позицій міграціонізму, який, як і автохтонізм у чистому вигляді, вже неодно­разово доводив свою бесперспективність у висвітленні історичного про­цесу в первісну епоху.

Більш привабливою є точка зору відомих європейських славістів Й. Германа, 3. Вані, В. Гензеля, які вважають, що процес формування ранньосередньовічних слов’янських етнічних груп проходив між Bic- лою і Дніпром в ареалах київської, черняхівської та пшеворської куль­тур. Тут склалася празька культура склавінів. Асиміляція ними антів дала пеньківську культуру, а балтів — калочинську. В. Гензель розши­рює регіон формування слов’янського етносу на землі між Віслою і Одрою, одночасно вказучи на присутність у пшеворській культурі гер­манського елементу, а у черняхівській — фракійського і іранського (пізньоскіфського та сарматського).

Велике значення для вирішення проблеми слов’янського етноге­незу мало відкриття слов’янських поселень IV—V ст. (Черепин, Сокіл, Бакота, Кодин, Кавеччина, Пархомівка). Цими поселеннями заповне­на хронологічна лакуна, яка існувала між римським часом і раннім середньовіччям. Тепер стало можливим на науковій основі шляхом ретроспективного аналізу археологічних комплексів обох періодів ви­значити шляхи формування слов’янської культурі VI—VII ст. н. е.^[384]

За характером матеріалу пам’ятки кінця IV—V ст. діляться на дві культурні групи. Перша сконцентрована у середній Подніпровщині і верхів’ях Південного Бугу, друга — в Подністрянщині і верхів’ях Пру­ту. Для першої групи найбільш характерні житла-півземлянки, за формою близькі до квадратної, з вогнищем і подекуди стовпом у центрі долівки. Кераміка виключно ліпна, переважують горщики біконічної та циліндроконічної форми, що нагадують посуд київської культури. Для Пруто-Дністровської території характерні житла-півземлянки квадратної форми з пічкою-кам’янкою. Ліпні горщики мають конічну форму та високі округлі плечики і інші форми, що нагадують ліпну кераміку з черняхівських пам’яток Подністров’я.

Слов’янська культура в різних її варіантах за моделлю соціально- економічного ровитку не наслідує модель суспільств римського часу, вона більш примітивніша і близька до моделі київської культури. Але це не означає, що сама ця культура стала взірцем соціально-економіч­ного та культурного розвитку слов’янства V—VII ст. н. е. Приміти­візація життя була викликана ймовірніше розривом зв’язків племен Лісостепу з римськими провінціями, який стався після розвалу черня­хівської культури внаслідок нашестя гунів, численних міграцій різних груп людей, загального порушення внаслідок цього стабільності жит­тя. Багато ознак, притаманних черняхівській та пшеворській культу­рам, було втрачено. В поховальному обряді зникають трупопокладен- ня, які були невід’єм­ною частиною черня- хівських могильників. У похованнях слов’ян повністю відсутня зброя, що було ознакою пшеворських могиль­ників. Поховання бід­ніють: у них поміщені лише кальциновані кістки, інколи прикри­ті горщиком чи череп­ком або поміщені в урну. Елементи такого обряду можна знайти у ряді культур римського часу, але ніде він не був пануючим. Це означає, що поховальний обряд слов’ян V—VII ст. не є продовженням обряду якоїсь однієї культури попереднього часу, а синтезує в собі елемен­ти різних культур. Це ж стосується і системи вибору місця для посе^ лення, їх планування, елементів житлобудів­ництва. У ранньосеред­ньовічний час не буду­ються наземні глино-

Рис. 62. Вигляд жіночого та чоловічого вбрання за матеріалами Мартенівського скарбу (реконструкція О. М. Приходнюка, художник П. Л. Корніснко).

битні житлові споруди, дуже рідко трапляють­ся прямокутні житла з відкритим вогнищем — основними є квадратні півземлянки з пічкою-кам’янкою. Житла такої форми мають коріння в зарубинецькій культурі, продовжують існувати як один з типів у зубрицькій та пізньозарубинецькій культурах і черняхівських пам’ят­ках Лісостепу. Піч-кам’янка виникла, на думку В. Д. Барана, в IV— V ст. у Подністрянщині, багатій на камінь.

Отже, ранньосередньовічна слов’янська культура має свої коріння в місцевих культурах римського часу і не є продовженням якоїсь од­нієї культури (київської за К. Годловським, пшеворської за В. В. Ce- довим і І. П. Русановою). Так, колочинська група виросла на основі київської культури, пеньківська — київської та частини черняхів- ської, празька — частини черняхівської. В. Д. Баран вважає, що сло­в’яни, які були у складі цих об’єднань, не створили в римський час своєї окремої культури, а були включені, як і етнічні групи Південно- Східної та Центральної Європи, до загальної культурної моделі, ство­реної під впливом провінціально-римської культури. Слов’яни у складі черняхівської культури були, крім того, на його думку, і в політичній залежності від створеного готами військово-політичного союзу в Пів­нічному Причорномор’ї. Після розгорому готів слов’яни, як ми вже згадували, вступили в боротьбу за самостійністьь. Дослідники вважа­ють, що цю боротьбу вели племена венедів, які займали простори між Дніпром та Дністром в один з періодів, керованих Божем^[385].

Саме після перемоги над готами, на рубежі IV—V ст., почала роз­виватися самобутня слов’янська ранньосередньовічна культура. Тери­торія, на якій проходив цей процес, охоплює, таким чином, не лише межі південної Білорусі, як вважали деякі дослідники, визнаючи пріо­ритет київських племен у створенні культури слов’ян VI—VII ст., ай лісостепові простори між Дніпром та Віслою. Починаючи з VI ст. і пізніше ми маємо справу вже з досить одноманітною археологічною культурою, яка, очевидно, є відображенням існування цілком сформо­ваного самобутнього етносу. І справді, писемні джерела відмічають провідне становище слов’янських племен в європейскій історії VI— VII ст. Слов’яни об’єднуються в могутні військові союзи, які чинять напади на Візантію, проникають далеко на південний захід Балкан- ського півострова і сягаютьь Рейну. Слов’янські народи вступили в період військової демократії. На їхніх землях виникають невеликі укріплені поселення — городища, які були економічними і політич­ними центрами союзів племен, місцем збору слов’янських дружин. Одне з таких городищ існувало на Старокиївській горі в Києві, три відкрито на Волині (біля сіл Бабка, Зимне та Лежниця). Кілька таких же городищ відомо на території Білорусі (Хотомель) та східної Польщі (Шелігі)^[386].

Соціальний розвиток слов’янського суспільства в окремих регіонах досяг рівня, за якого почали виникати перші протодержавні утворен­ня. Одне з таких утворень пов’язане з дулібами — народом, який дав назву найранішому достовірно слов’янському союзу племен на терито­рії України

Дулібам присвячено чимало літератури. Практично кожний до­слідник слов’янської історії, починаючи від Л. Нідерле, тією чи іншою мірою торкався цього питання.

Вперше етнонім «дуліби» знаходимо у «Літописі Руському» у зв’язку з нападом аварів. Відомо, що імператор Іраклій правив між 610 — 640 рр. М. Грушевський вважав, що це датування зроблене на основі візантійського оповідання 610 р.^[387]. У «Літопису Руському» точно локалізується і територія дулібів : Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни»^[388].

М. Грушевський не надавав їм особливого значення в історії сло­в’ян, відводячи основне місце антам, яких він вважав безпосередніми предками українського народу^[389]. Повідомлення про них у Літописі М. Грушевський розглядав крізь призму історії антів. Він вважав, що цей епізод є відображенням спогаду народу про аварську агресію, пере­казану Менандром, яка відбувалася у середині VI ст.^[390].

Проте думка вченого не збігається з висновками ряду відомих до- слідників-славістів (Л. Нідерле, В. Ключевський, Б. Греков, В. Мав- родін, Г. Ломов’янський, А. Шахматов, Г. Лябуда та ін.).

Опираючись на писемні джерела, вони одностайно дійшли виснов­ку про існування у VI ст. на території Волині та Прикарпаття міжпле­мінного союзу східнослов’янських племен, об’єднаних навколо дулі­бів^[391]. В. Ключевський писав, що у Прикарпатті в VI ст. ми застаємо великий військовий союз під керівництвом князя, що і є фактом, який можна поставити на самому початку нашої історії. Вона почалася у VI ст. на самому краю, у південно-західному куті нашої рівнини, на північно-східних схилах і предгір’ях Карпат^[392]. Він вважав, що саме дуліби тоді панували над усіма східними слов’янами.

В. Мавродін, Б. Греков вважали дулібське об’єднання початковим етапом державності східних слов’ян^[393].

Найновіші відомості на користь існування дулібського союзу пле­мен, у тому числі топонімічні, археологічні, наводять В. В. Ауліх, В. Д. Баран. В. Ауліх виділив аварські матеріали на дослідженому ним ранньосередньовічному слов’янському городищі біля с. Зимне^[394]. Цей матеріал є незаперечним свідченням аваро-дулібської війни і повністю підтверджує дані, поміщені у «Літопису Руському». В. Баран склав карту сучасних населених пунктів з назвою «дуліби» і окреслив тери­торію цього союзу племен, а також визначив шляхи розселення сло­в’янських племен Прикарпаття у Європі^[395].

Таким чином, можна константувати, що у VI—III ст. н. е. на тери­торії Волині і Прикарпаття існував союз племен під політичною егідою дулібів.

В. В. Седов допускає, що дуліби були і пізніше. Лише протягом IX ст. цю назву витіснила інша — волиняни^[396]. Яка ж початкова дата дулібської історії ?

Цілком зрозуміло, що функціонуючи в VI ст. вже у сталій формі цей союз племен повинен був пройти період формування. Де, в яких умовах проходив такий процес ?

Наші дослідження довели, що починаючи з останньої чверті II ст. н. е. територія Волині була заселена готами — носіями вельбарської культури. Найпізніші пам’ятки цієї культури репрезентовані поселен­нями, могильниками, а також скарбами типу Борочиці-Ласки, що бу­ли зариті протягом рубежу і першої чверті V ст. н. е.^[397].

Найраніші слов’янські поселення на території Волині датуются в межах VI ст.^[398]. Тому малоймовірно, щоб такий потужний союз племен міг сформуватися короткий термін на новозаселених землях, та ще й на периферії слов’янської ейкумени.

Крім того, через брак даних важко сказати, що діялось на Волині в проміжку між V і VI ст. Ми не схильні вважати, що такий багатий природними ресурсами край був незаселеним довгий проміжок часу. Проте відсутність виразних пам’яток цього періоду все ж дає змогу припустити, що ця заселеність мала принаймні спорадичний характер. Отже, Волинь не могла бути теріторіальним ядром, навколо якого фор­мувався дулібський союз племен. Найімовірніше, що таким регіоном були сусідні землі Прикарпаття, а точніше — басейн верхів’їв Захід­ного Бугу, Верхнього та Середнього Подністров’я. Тому варто підкрес­лити думку В. В. Седова, який, розглядаючи проблему дулібів, заува­жив, що етнонім «дуліб» має західнонімецьку основу і склався ще в римський час десь по сусідству слов’ян із західнонімецьким насе­ленням^[399].

Територія Прикарпаття, як згадувалося вище, в римський період була зайнята компактною групою поселень, виділених і вивчених В. Д. Бараном, Й. І. Вінокуром (Черепин, Ріпнів-П, Бовшів, Бакота і тощо)^[400]. Поселення мають значні розміри і потужний культурний шар, що свідчить про їхнє тривале існування.

Етнічна належність носіїв пам’яток Подністров’я III—V ст. типу Черепин-Ріпнів не викликає сумніву. Вони сформувалися на основі старожитностей зубрицької культури попереднього часу, творцями яких, ймовірно, була певна частина венедів, описана Тацітом^[401]. В свою чергу, близькість основних елементів матеріальної культури пам’яток «черняхівського» типу Подністров’я і ранньосередньовічних слов’янських старожитностей є доказом етнічної спорідненості люд­ності цього регіону, починаючи від І ст. н. е.

З кінця II ст. північними, східними і, очевидно, південними сусі­дами слов’янських племен Прикарпаття стали східногерманські пле­мена готів та гепідів. Вони витіснили слов’янське населення з Волині і з Південного Побужжя у Подністров’я, а також у східі та південні регіони України (Середнє Подніпров’я, Буджацький степ).

У матеріальній культурі слов’ян Подністров’я відсутні будь-які елементи вельбарської культури — культури готів, і навпаки, на вельбарських пам’ятках поки-що немає слідів слов’янської культури. При такому близькому сусідстві і довготривалому часу співіснування це явище вимагає пояснення. На наш погляд, у Подністров’ї вже в III ст. сформувалося, очевидно, досить потужне слов’янське об’єднан­ня, яке не тільки не пустило готів через свою територію, а й зуміло надійно організувати захист своєї території. Можна припустити, що мали місце певні договірні засади, які давали можливість слов’янам, судячи з археологічних даних, співіснувати по сусідству з войовни­чими готськими общинами. Безперечно, це були відносини, які виклю­чали підпорядкованість готам.

Єдність метеріальної культури людності Подністров’я, її своєрід­ність та стабільність протягом всього римського часу свідчить про від­повідну ступінь етнічної консолідації суспільства. Відсутність у мате­ріальній культурі германських елементів, на відміну від інших ареалів, є доказом несприйняття, а можливо, й антагонізму до герман­ського світу. Проте, живучи в оточенні германців, які мали в цей пе­ріод особливо експансіоністську потестарність, слов’яни Подністров’я повинні були мати сильну військову організацію і добре організоване суспільство. Загальновідомо, що в умовах наростання військові загро­зи зростає роль надобщинних військово-політичних органів влади та управління, відбувається концентрація влади в руках лідерів. Вивчен­ня процесу утворення держави Само у Моравії показує, що функції оборони проти зовнішньої небезпеки відігравали тут вирішальну роль і залишалися домінучими протягом довгого часу. Політична влада мала у державі Само військовий характер, а захист кордонів був її основною функцією^[402].

Чи відповідав рівень економічного розвитку венедів Подністров’я можливому утворенню протодержавного об’єднання?

Починаючи з II ст. н. е. у Подністров’ї, завдяки близкості до кор­донів Римської імперії, тісним контактам з данійцями — носіями про- вінціально-римських впливів, спостерігається значний прогрес в землеробстві. У господарстві застосовуються орні знаряддя плужного типу, удосконалюються знаряддя збору врожаю та його переробки. У господарському житті входять у вжиток ротаційні жорна, які заміню­ють малоефективні зернотерки. З’являються спеціалізовані споруди — млини, які обслуговують, очевидно, кілька общин (Пасіки-Зубрицькі). Ріст продуктивності землеробства органічно пов’язаний з розвитком тваринництва.

Велику роль у розвитку економіки слов’ян відіграли встановлення та активний процес торгових відносин з римськими провінціями чи Римською імперією. Поглинаючи велику кількість зерна та продуктів тваринництва, Рим стимулював їх виробництво у слов’ян.

Соціальну основу слов’янського суспільства складали окремі домо- господарства, сім’ї, об’єднані, як підтверджують археологічні матеріа­ли, у сусідську общину. Створений додатковий продукт обмінювався на ремісничі товари, предмети розкоші, вино, монети. Таким способом стимулювався розвиток гончарного, ювелірного ремесла, залізодобув- ної справи, які працювали на ринок.

На думку дослідників, населення України у III—IV ст. н. е. повніс­тю забезпечувало себе необхідними сільськогосподарськими продукта­ми та ремісничими товарами..

Ряд провідних вчених вважає, що суспільство цього часу відповіда­ло рівню ранньофеодального утворення з відповідними політичними атрибутами (М. Ю. Брайчевський, Б. О. Рибаков).

Як свідчать археологічні джерела, рівень розвитку слов’янських общин Подністров’я III—V ст. не відрізнявся від рівня розвитку общин черняхівської культури. Кістяком черняхівського суспільства була готська політична структура, а її тілом — економіка, спрямована на торгівлю з Римом через посередництво готів, грабіжницькі війни.

Тому, розглядаючи рівень суспільно-політичного розвитку люд­ності Подністров’я, можна сміливо відійти від структури готського суспільства, що займали землі, які безпосередньо межували з слов’ян­ськими селищами Подністров’я.

Амміан Марцеллін пише, що у готів тоді існувала спадкоємна «ко­ролівська» влада, родова аристократія, яка чітко відмежувалася від рядового населення, постійна військова дружина, раби, вільновідпу­щеники. Основну ж масу населення складали вільні общинники^[403].

Підтвердженням такого рівня суспільно-політичного розвитку сло­в’ян може бути приклад Боза (Божа) — голови слов’янського об’єд­нання IV ст., якого Йордан називає «рексом», як і володарів остготів, вестготів, гунів^[404]. Це слово Йордан вживав для позначення носіїв спадкоємної монархічної влади. Боз мав, судячи з опису історика, значну кількість племінної знаті. Він пише про 70 старійшин, які супроводжували Боза і були розіп’яті разом з ним Вінітарієм.

Економічний розвиток слов’ян, який давав змогу виробляти додат­ковий продукт, цілком міг забезпечити існування військових вождів, їх дружини для оборони кордонів і відсічі ворогу. Отже, впевнено мож­на говорити, що соціально-економічний розвиток слов’янських племен Подністров’я у III—IV ст. досяг такого рівня, при якому їх політична організація переросла рамки племінних об’єднань. Очевидно, в бо­ротьбі з готами, які оточували слов’ян, а також з вандалами, котрі проникали іноді в їхнє середовище, в умовах високої соціальної мо­більності, постійного військового напруження у Подністров’ї почав складатися союз слов’янських племен — дулібське протодержавне утворення.

Він став політичною фіксацією етнічної та культурної спорідне­ності населення Прикарпаття та Південної Волині, результатом еконо­мічного розвитку й соціальної стратиграфії венедського суспільства І—IV ст. н. е. Каталізатором процесу об’єднання стало військове про­тистояння германцям — готам, вандалам. Додатковий продукт, який вироблявся слов’янською людністю для торговлі з Римом, в умовах розриву зв’язків з імперією у IV ст. міг повністю використовуватися для утримання князів, воєначальників та їхньої дружини, до якої при необхідності вливалася більша чи менша частина чоловічого населення.

Нам уже доводилося висловлюювати думку, що організатором боротьби венедів з готами у IV ст. н. е. було політичне об’єднання слов’ян Подністров’я^[405]. Йдеться про епізод з праці Йордана, де говориться, що після смерті готського короля Гераманаріха (близько 375 р.) Вінітарій вступив у війну з слов’янами. То ж з ким вював Вінітарій? Йордан пише, що то були анти. Але слід мати на увазі, що Йордан путав або ж ототожнював венедів і антів. Незрозуміло, наприклад, чому переможець антів Вінітарій носить титул Wini-arga (потрошитель венедів)^[406].

Цілком можливо, що Йордан, пишучи у VI ст. про події IV ст., переносив у той час сучасні йому етнічні визначення слов’янських племен. Підтвердженням цієї думки може бути його загальновідоме повідомлення, що слов’яни, знані тоді (тобто у VI ст.) під назвами «анти», «венеди» і «склавени», походять від одного кореня і у давнину називалися спільним іменем «венеди»^[407].

Для підтвердженя нашої тези звернемося до археологічних мате­ріалів.

У IV ст., як показали археологічні дослідження, на території, де, згідно з писемними джерелами, розміщалися анти (між Дунаєм та Дніпром над Північним Причорномор’ям), існувала добре розвинута черняхівська культура, репрезентована чисельними поселеннями та могильниками^[408]. Аналіз пам’яток цієї культури показав, що її скла­довими в даному регіоні є скіфо-сарматські, готські та фракійські еле­менти. Тих рис матеріальної культури, які б продовжилися у ранньо­середньовічних слов’янських пам’ятках, тут не виявлено. Отже, вихо­дячи з археологічних джерел, стійких груп, чи об’єднань слов’янсько­го населення у IV ст. на землях, де локалізуються анти, не було. В усякому разі, за археологічними матеріалами слов’янський етнос не виділяється. Пеньківська культура, творцями якої, на думку дослід­ників, були слов’яни-анти, викристалізувалася лише у V—VI ст. Од­нією з складових частин цієї культури були пам’ятки київського типу, розміщені в III—IV ст. у Подесенні^[409]. Генетичний зв’язок київської і пеньківської культур дав підстави Р. В. Терпиловському висловити припущення, що саме слов’яни Подесення, носії київських пам’яток, брали участь в боротьбі з готами, описаній Йорданом^[410].

Безперечно, пам’ятки київської культури, як і пам’ятки III—V ст. Подністров’я, мають пряме відношення до історії слов’янського етно­генезу. Всі аргументи, які наводить Р. В. Терпиловський на користь своєї гіпотези, можна також застосувати і до дністровських слов’ян (племена київської культури відповідають слов’янам-венедам; розта­шування київських пам’яток на периферії готського ареалу; гото-сло- в’янські сутички тощо). Проте ці аргументи не враховують більш сут­тєвого — стану соціально-економічного розвитку суспільств обох регіо­нів. Археологічні дослідження київської культури показали, що для неї характерні невеликі, короткочасні поселення, які нараховують кілька жител, і велику кількість ям-погребів, розташованих компакт­но поза житлами. Це означає, що поселення займала одна патріар­хальна сім’я із спільною власністю на засоби виробництва та результа­ти праці^[411]. Асортимент знахідок, зібраних у процесі розкопок київ­ських пам’яток, вузький. Це, в основному, уламки ліпної кераміки, глиняні прясла, кістяні вироби. Трапляються поодинокі знаряддя пра­ці із заліза. Імпортом із черняхівського середовища була кружальна кераміка.

Основою господарської діяльності були землеробство (переліг і під- сіка) та присадибне тваринництво. Лише у ΓV — на початку V ст. у деснянських племен з’явилися наральник, ротаційні жорна — висо­коефективні типи сільськогосподарських знарядь, якими дністровські слов’яни користувалися з II ст. н. е. Ремесла (керамічне, залізоробне) не вийшли за межі общинної стадії^[412].

Соціальний розвиток київських племен, на думку Р. В. Терпилов- ського, був віддаленим від розвинутих суспільств того часу^[413]. Лише на останньому етапі існування київської культури спостерігається процес трансформації родових відносин до первісної сусідської общини^[414].

Таким чином, порівняно слабка і нерозвинута економіка київських племен не була спроможною на виготовлення додаткового продукту, _t Рівень суспільного розвитку київських племен виключає наявність достатньої соціальної диференціації.

Тому, на наш погляд, соціально-економічний потенціал київських племен не міг забезпечити, а тим більше організувати, систематичну війну з готськими «Рексами». Основним способом захисту від готів для слов’ян Подесення, як свідчать археологічні дослідження, було пере­селення у більш північні лісові зони Подністров’я. Слід також додати, що племена київської культури були далекими і від етнічної єдності. Про це свідчить значна кількість балтських елементів в їх матеріаль­ній культурі.

Криза Римської імперії наприкінці IV ст., навала гунів, розгром ними готів призвели до занепаду черняхівської культури. Проте це мало торкнулося слов’янського населення Подністров’я. Продовжують існувати поселення (Теремці, Бакота, Сокіл, Підберізці), які відріз­няються від поселень більш раннього часу дещо меншою кількістю кружальної кераміки, упрощениям ліпного посуду, появою печей-ка- м’янок, а водночас і прямокутних жител. Лише протягом V ст. відбу­лася повна трансформація цих старожитностей у пам’ятки празької культури^[415].

Землі Верхнього Подністров’я не зазнали руйнації від гунських наїздів. Джерела свідчать, що гуни були союзниками слов’ян-венедів у боротьбі з готами. Це дало змогу слов’янам зберегти людський потен­ціал, стабільність системи господарства.

Саме тому, ймовірно, на тлі повного занепаду черняхівської куль­турної спільності, до якого входили і слов’янські племена, саме венеди Подністров’я змогли виступити організаторами об’єднання навколо себе інших етнічно споріднених племен Лісостепу України. Можна припустити, що саме тоді остаточно оформилося міжплемінне об’єднання, яке отримало назву одного з подністровських племен — дулібського.

Протягом VI ст. слов’янські групи, які входили в це об’єднання, освоїли землі Волині, частково мігруючи на інші землі (північно-східні регіони України, Закарпаття, Словаччину, Чехію, Польщу). Про це свідчить поширення етноніму «дуліб» у Європі, а також археологічних пам’яток, аналогичних дністровським.

Картина етнічної історії України періоду раннього середньовіччя була б неповною без характеристики явищ, що відбувалися у степах Північного Причорномор’я та Криму.

Історія цього регіону, після гунського панування, важка для від­творення. За свідченням Йордана, гуни, які повернулися з Європи, зустріли тут споріднені племена акацирів. Пізніше (з V — початку VI ст.), за Йорданом, зі сходу, у Причорноморські степи, просунулися’ нові тюркомовні номади: кутрігури, онагури, угрігури. Це були, як вважають дослідники, протоболгарські племена.

У 60-70-х роках вони поступаються місцем ордам тюркітів, які входили до складу Тюркського каганату і звалися аварами.

За версією, що грунтується на повідомленнях Феофілакта Сімо- катти, авари (варгунтіди), до середини VI ст. заселяли східну частину Туркестану поблизу Согдіани. Натиск турків змусив їх у 558 р. поки­нути свої землі й рушити у північно-західному напрямку. Відомо, що у 557/8 рр. у Константинополі вперше з’явилося аварське посольство, яке своїм виглядом (носіння чоловіками кіс) викликало сенсацію. З цього часу авари стали активно втручатися у життя племен Європи і Візантії, викликаючи конфлікти і беручи в них участь. Заручившись підтримкою аланів, авари, як вважають дослідники, підкорили бол­гарські племена утігурів, кутрігурів, котрі займали степові простори від Волги до гирла Дунаю і посіли панівне становище в цих регіо­нах^[416]. В цей же час авари повинні були зіткнутися з слов’янськими племенами антів, склавінів, які заселяли величезні простори у Лісовій та Лісостеповій зонах України, Польші, Румунії, Словаччини, і всту­пили з ними у війну, про що йтиметься далі.

Постійний страх перед турками, а скоріше прагнення до грабежу, схиляв аварів до нових походів і місць проживання у західному на­прямку. У 562 р. аварський кагаг Баян, як повідомляють писемні дже­рела, вимагав від Візантії місце для свого народу. З цією метою авари здійснили два невдалі походи з Північного Причорномор’я у Централь­ну Європу проти франків^[417].

Успіх аварам принесли не воєнні дії, а дипломатичні відносини з лангобардами, які проживали на території Панонії. Останні попросили допомоги аварів проти своїх споконвічних ворогів — гепідів, котрі за­селяли Потисся на території Великої Угорської низовини. Як вина­городу, лангобарди пообіцяли аварам десятину своєї худоби, половину награбованого на території гепідів. Через рік лангобарди через вдяч­ність за перемогу над гепідами, віддали аварам свої місця проживання, переселившись до північної Італії. Авари, здобувши відносно безпечні для проживання землі, вступили у смугу розквіту. Основне вістря устрімлень аварів було направлене на Візантію. Вони здійснювали чис­ленні військові походи на візантійські провінції з метою грабунку, ви­могою великих контрибуцій. При цьому авари вміло використовували зростаючий натиск слов’янських племен на Балкани, запрошуючи їх, в одних випадках, до спільних дій, або, в іншому разі, відбираючи на­грабоване у Візанттії багатство. Для прикладу згадаємо дворазову об­логу слов’янами і аварами м. Салоніки, яка, проте, скінчилась щасли­во для городян, завдяки, як свідчать писемні джерела, заступництву вищих сил — святих чудотворців, спустошення у першій чверті VII CT. іллірійської префектури. Остання так і залишилась у руках слов’ян^[418].

Історія більш як двохсотрічного існування аварського каганату на­повнена збройними конфліктами з Візантією, складними взаємовідно­синами з оточуючими народами, особливо слов’янами, лангобардами, болгарськими племенами. Останні, під проводом князя Acnapyxa, зай­нявши територію Фракії і, підкоривши проживаючих там слов’ян, утворили 681 р. самостійну державу — Болгарське царство, що стало вірним союзником Візантії проти аварів, значною мірою нейтралізу­вавши їх військову потугу.

У VIII ст. ще досить міцний аварський каганат розв’язав велику війну з франками та Баварією, що проходила з перемінним успіхом. Нарешті, скориставшись вибухом громадянської війни в каганаті, Карл Великий у 752—759 р р. здобув основну аварську територію, захопивши також столицю аварського каганату. Населення стало вас­салом короля франків і прийняло християнство. До повного розгрому військової міці аварів долучилися також слов’янські об’єднання Подунав’я. Останній раз назву аварів знаходимо у писемних джерелах 812 р. На думку дослідників, цей народ був асимільований в основному слов’янським середовищем.

Етнічний склад Аварського каганату був неоднорідним. Крім са­мих аварів, яких, за підрахунками вчених, було не більше 100 тисяч, до його складу входив ряд інших племен, котрі приєдналися до орди в процесі їх перебування у степах Північного Причорномор’я та під час руху до Подунав’я.

Це, звичайно, підкорені аварами степові болгарські племена кут- рігурів і оногурів. Очевидним є приєднання до орди слов’янських груп населення, особливо антів та громад, які були їхніми сусі-дами в Угор­ській котловині. Там же до складу аварської держави були приєднані рештки германських племен гепідів. Це підтверджується антрополо­гічними даними з могильників Подунав’я. Крім значної частини по­хованих з типовими монголоїдними рисами, в них присутній великий процент особин із змішаними або типово європейськими особли­востями^[419].

Авари залишили після себе у степах Причорномор’я нечислені по­ховальні пам’ятки, досліджені, переважно, в останнє десятиліття.

На відміну від римського часу, коли гуни, зайнявши північно- причорноморські степи, швидко добилися перемоги над готським полі­тичним об’єднанням, авари зустріли тут більш нову і могутню силу — слов’ян. На час появи аварів слов’яни вже займали величезні простори

Східної Європи, Польщі, Румунії, Словаччини, здійснювали зухвалі грабіжницькі походи за Дунай. '

Судячи з писемних даних, авари, зустрівшись з слов’янськими племенами, насамперед антами, стали здійснювати військові акції про­ти них. Прокопій Кесарійський пише, що авари, підкоривши кутри- гурів, напали на антів, яких стали грабувати і нищити^[420]. Цей же факт підтверджує інший автор — Менандр Протектор, підкреслюючи, що авари почали розоряти антів, не перестаючи грабувати і поневолювати життелів, забираючи їх у полон^[421].

Цей автор подає цікавий епізод слов’яно-аварських стосунків: «Во­лодарі антські були доведені до відчаю і втратили свої надії. Авари грабували і спустошували їхні землі. Пригнічені набігами супротив­ників, анти відправили послом до аварів Мезамира, сина Ідарізієва, брата Калагастова, і просили допустити їх викупити бранців із свого роду». Дальше йдеться про те, що Мезамир нібито говорив з аварами гоноровито, тобто з недостойною повагою, і вони, спровоковані ще й наговорами одного болгарина (кутрігура), ухилившись від належної до особи посланника поваги, знехтували правилами і вбили Мезамира. З того часу авари ще більше стали розоряти землі антів, не перестаючи грабувати її і поневолювати жителів^[422]. На думку дослідників, ці події могли відбутися у середині VI ст.

Писемні джерела згадують також про зимівлю аварів у слов’ян­ських хатах, захоплення слов’янок за жінок тощо.

Ворожі відносини аварів з іншим слов’янським об’єднанням, дулі- бами, описані у «Літописі Руському»: «У ті самі часи існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов’ян і дулібів, що (теж) були слов’янами і насиль­ство вони чинили жінкам дулібським, якщо поїхати (треба) було обри­вові, (то) не давав він запрягати ні коня, ні вола, а волів упрягти три, або чотири, або п’ять жінок у телігу і повезти обрина — і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог і померли вони всі і не зостався ні один обрин. І єсть приказка на Русі й до сьогодні: «Погинули вони як обри» — бо нема їхнього ні племені, ні потомства»^[423]. Подїї, описані у літописі, відносятся до початку VII ст.

Сліди війни дулібів з аварами відкрито при дослідженні давньосло- в’янського городища поблизу с. Зимне на Волині. В процесі розкопок тут простежено залишки руйнацїї, трупи захисників, трилопатеві, ти­пово аварські наконечники стріл. На думку В. В. Ауліха, автора роз­копок, городище загинуло у середині VII ст.^[424].

Покорені слов’яни змушені були, очевидно, як і при пануванні готів і гунів, постачати аварам продовольчі товари, загони воїнів, вико­нувати інші данинні повинності.

Виходячи з невеликої кількості аварськіх знахідок на корінних слов’янських землях, дослідники (Г. Ловмянський, В. Ауліх) справед- •«.», * ливо припускають, що кочовики не проживали постійно на слов яно- антських землях, а використовували цю територію у якості шляхів сполучень між східним і західним (Панонським) каганатами. Г. Лов­мянський вважає, що дуліби, наприклад, були забов’язані забезпечу­вати проїжджі групи аварів транспортом і їжею^[425]. Що ж до антів, то Візантія всіляко підбурювала цей народ проти аварів. Так, Прокопій Кесарійський^[426] пише, що імператор Юстініан у 545 р. пообіцяв антам м. Typpic з областю, а також багато грошей за те, щоб вони дали клят­ву у майбутньому дотримуватися миру і завжди виступати проти гунів, коли вони будуть мати намір здійснити набіг на імперію. О. М. При­ход нюк, який спеціально досліджував гото-аварські стосунки, вважає, що саме дотримання союзу з імперією спричинилося до розгрому ант­ського політичного союзу^[427]. Так, Феофілакт Сімокатта пише, що у кінці правління імператора Маврікія (582-602) каган, одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Ancixa з військом і наказом винищити плем’я антів, які були союзниками римлян^[428]. О. М. При- ходнюк наводить також дані Феофана стосовно антів. У його «Хро­нографії» у перекладі І. С. Чигурова під 602 р. пишеться, що каган послав Ancixa з військом знищити плем’я антів, як союзників ромеїв. Після того, як це сталося, частина аварів перейшла до ромеїв.

На думку О. М. Приходнюка до Візантії перейшла вціліла частина антського війська. Вона, очевидно, несла службу по охороні північних кордонів імперії. Антський союз слов’ян перестав існувати^[429].

Слов’яно-аварські стосунки зафіксовані у ряді археологічних ком­плексів при розкопках пам’яток пеньківської культури. Так, на посе­леннях Осипівка, Стецівка і ряді інших^[430] виявлено по одному юрто- подібному житлу овальної або круглої у плані форми. Особливістю цих типово кочівницьких споруд є заглиблення у землю. Це риса житло­вого будівництва, властива вже осілому населенню. На думку визнач­ного дослідника кочових суспільств С. О. Плетньової, населення, яке жило в таких житлах, вже засвоїло основні принципи будівництва постійних житлових будівель, а з юратми їх зближує лише округла

форма і розміщення вогнища у центрі помешкання^[431]. Ці дані дають право констатувати явище культурної етнічної адаптації кочівників у слов’янське середовище. Тільки результатом цього процесу можна по­яснити появу поховань із змішаними кочівницькими і слов’янськими племенами, виявленими в зонах стику пеньківців і номадів.

Для прикладу можна навести матеріали могильника поблизу с. Алексеевка на Дніпропетровщині, могильнику Селіште у Молдові і ряду інших пам’яток. На першому могильнику виявлено кілька трупо- покладень, здійснених за обрядом кочівників, які супроводжувалися речами, властивими слов’янам. У похованнях могильника Селіште трупопокладення супроводжувалися змішаним аварсько-пеньківським інвентарем (аварські прясла та пряжки і слов’янські пальчасті фібули).

Вплив аварів на слов’ян простежується і у керамічному матеріалі. На пам’ятках Поорелля, Дніпровського Надпоріжжя виявлено типово кочівницькі горщики з властивим їм орнаментом та складом кераміч­ного тіста^[432].

Під впливом аварів у антів набувають поширення глиняні фігури тварин, кістяні петлі для підвішування налучників, сагайдаки, кістяні обкладки лука, наконечники стріл трьохлопатевої та ромбічної форми.

Ці дані свідчать про певні контакти між антами та аварами, част­кове взаємопроникнення культур. Це явище було маштабним у Поду- нав’ї, Словаччині, Моравії, інших землях, де широко відомі аварсько- слов’янські могильники, які ілюструють процес мирних взаємин аварів з автохтонним слов’янським людом. Простежено поступове осідання кочівників серед землеробів і їх асиміляцію, яка завершилася у VIII ст. н. е.