В останній чверті І тис. н. е. в розглянутому регіоні Європи проходили історичні процеси, що призвели до появи першої східнослов’янської держави, ядром якої стали землі Середнього Подніпров’я з центром у Києві.
У вітчизняних писемних джерелах це політичне утворення отримало назву «Руська земля» або «Русь», а в іноземних — «Рос» або «Русь». Вивчення давньоруської історії залишається актуальною темою досліджень уже протягом багатьох десятиліть.
Але ня Русь», «Русь — Україна», хоча слід зауважити, що це кабінетні терміни. Вони з’явилися під пером дослідників попередніх поколінь (московські книжники ХУІ cτ., М. М. Карамзін, С. м. Соловйов, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський та багато інших).якщо в попередні часи основний акцент робився на доказ того, що суспільство Східної Європи в епоху Середньовіччя ні в чому не відрізнялось від суспільства Європи Західної, то сьогодні ця проблематика все частіше використовується при ствердженні виключного права того чи іншого сучасного східнослов’янського народу на тисячолітню спадщину.
У наукових виданнях в основному застосовуються терміни «Київська Русь», «Дав-
Рис. 63. Зображення давньоруських князів (монети Володимира та Ярослава).
Давньоруський період розвитку східних слов’ян поділяється дослідниками на два етапи: ранньофеодальний (IX — початок XII ст.) та феодальної роздробленості (XII—XIII cτ.). На першому з них основні імпульси у керуванні здійснювались зі столиці держави — Києва, а на другому ефективно розвивались центри удільних князівств, що було типовим і для інших європейських країн. Але Київська земля (з територією, що в основному знаходилась на Правобережжі Дніпра) так і не виділилась у спадкоємну вотчину однієї з гілок князівського роду Рюриковичів — аж до трагічних подій XIII ст. (навали орд монголо-та- тар) вона вважалась власністю всього великокнязівського роду1.
Конкретна суть давньоруського феодалізму полягала в державній приналежності земельних володінь, що роздавалися великим князем київським чи володарем окремої літописної землі, але не просто як приватним володарем, а як носієм державних символів. Права володаря, як великого князя, так і князів удільних земель, залежали від володіння відповідним столом.
Тобто такий «державний» феодалізм характеризувався використанням землеволодіння безпосередньо із відносин панування. Походження визначило й суттєві моменти феодальних відносин, серед яких слід виділити такі:1) домінування «волості» як форми землеволодіння близької до беніфіціальної й підпорядковане значення «вотчини», близької за своєю суттю до західноєвропейського аллоду;
2) панування цент- ралізовано-рентної системи експлуатації волості» князем при наявності й «вотчинної» — в доменіальних володіннях.
1 Толочко П. П. Київська Русь.— K., 1996.— С. 208.
На відміну від повної, вітчуджуваної власності, що була характерною для феодальної Західної Європи, у Європі Східній на першому, місці знаходилась власність умовна, тимчасова, невідчуджувана. Головною у давньоруських поглядах на суть державної влади була переконаність в тому, що суб’єктом влади із тісно пов’язаною з нею земельною власністю був не один якийсь зверхник починаючи з великого князя київського, а весь князівський рід Рюриковичів, по відношенню до якого окремий його представник виступав у ролі тимчасового володаря території[433].
На специфічні риси Київської держави впливав і географічний фактор — її розташування в контактній зоні між середньовічними цивілізаціями Заходу та Сходу, на кордоні з кочівницьким Степом. Ця обставина теж значною мірою впливала на етнічні процеси, що відбувалися тут у розглянутий історичний відрізок часу.
Але всі названі особливості історичного розвитку почали визрівати дещо раніше — на завершальному етапі первіснообщинного ладу.
1.