Історики про етнічний розвиток Русі

Об’єктивно проблема етнічного розвитку Русі не належить до надто складних. Наявність великого кола джерел (писемних і археологічних) дає змогу відтворити досить реалістичну картину етнічних процесів на Русі від часів формування держави і до її падіння в 40-і роки XIII ст.

На жаль, вітчизняна історіографія не демонструє нам такої неупе­редженості. Свій деформуючий вплив на об’єктивне висвітлення етніч­ної історії східних слов’ян, час від часу, виявляла політична кон’юк- тура. В діалектичній єдності переплітались тут офіційна великодер­жавна доктрина «старшого» брата і національний комплекс «мен­шого». Впродовж тривалого часу історики ведуть запальні дискусії з приводу права на києворуську спадщину. Належить вона росіянам чи українцям? При цьому, нерідко, забувають, що є ще й білоруси, які також мають безпосередню причетність до цієї спадщини.

Перші спроби осмислення походження руського народу відносять­ся до другої половини XVII ст. і відбуваються на фоні зростання націо­нальної свідомості, викликаної національно-визвольною боротьбою ук­раїнського народу. Практично ні в кого з авторів XVII ст. (Феодосій Софонович, Інокентій Гізель) не було сумнівів щодо історичної спорід­неності східнослов’янських народів, які мають єдиний етнічний корінь. «Русский или паче Российский народы,— писав Інокентій Гізель,— тыижде суть Словяне. Единого бо єства... и тогожде языка»^[434].

Вслід за літописцями та істориками ідея єдності східнослов’ян­ських народів мала поширення і серед політичної еліти України. Фак­тично вона стала основною моральною підставою Переяславської угоди 1654 р. І пізніше, коли ілюзії щодо рівності, або хоч би широкої авто­номії України у складі Росії, щезли, українські гетьмани неодмінно підкреслювали етнічну спорідненість українців і росіян.

Традиції історіографії XVII ст. мали своє продовження і в грунтов­них історичних дослідженнях XVHI — початку XIX ст. Етнічну спо­рідненість усіх східних слов’ян стверджували В. Татіщев, П. Симонов- ський, О. Рігельман, Д. Бантиш-Каменський та інші історики. Дещо випадають з цього ряду О. Шафонський і Я. Маркович. Вони також не заперечували усталену концепцію єдності, але вносили до неї суттєве поточнення. Згідно з ними, старшим у східнослов’янській сім’ї є мало­російський народ, оскільки «колискою росів» була Київська земля.

Ще чіткіше ідея старшості малоросіян сформульована М. Марке­вичем. На його думку, малоруський народ сформувався у незапам’ятні часи, тоді як великоруський виник значно пізніше з переселенців із території Південної Русі. З цим твердженням солідаризувався також російський історик Ю. Венелін, який, визнаючи спільність походжен­ня східнослов’янських народів, переважне право називатися Руссю віддавав українцям.

Приблизно з середини XIX ст. проблема києворуської етнічної спадщини набуває принципової гостроти. Починаючи з М. П. Погоді- на, російські вчені висвітлюють історію Давньої Русі як історію лише великоруського народу. Обгрунтовуючи великодержавні амбіції, М. П. Погодін відмовляється від традиційної для вітчизняної історіо­графії концепції спільності походження східнослов’янських народів. За ним, українці не мають жодного відношення до історії Київської Русі, оскільки переселились у Подніпров’я тільки після монголо-та- тарської навали з Підкарпаття і Волині. До того тут жили великороси, які, в свою чергу, під тиском завойовників переселились на північно- східні землі. Що стосується давньоруської мови, то вона, згідно з М. П. Погодіним, найближче споріднена з великоруською і в ній бра­кує будь-яких ознак малоросійської^[435].

Рішучу незгоду з цими поглядами висловив видатний український вчений-енциклопедист М. О. Максимович. У своїх полемічних філо­логічних листах він переконливо спростував твердження М. П. Пого- діна про виняткове право великоросів на києворуську спадщину. М. О. Максимович обстоював «найближчу спорідненість руських гові­рок, за якою малоросійська і великоросійська говірки, або говорячи повніше і точніше, південноруська і північноруська мови — рідні бра­ти, сини однієї руської мови». їх відособлення і виділення південно- руської мови, як вважав М. О. Максимович, відбулося ще в дотатар- ський період, «коли Київська Русь була представницею руського світу, як після татар стала Русь Московська». У свою чергу південноруська мова також не була єдиною, а поділялась на дві говірки: «малоросій­ську, яка існувала здавна з обох сторін Дніпра — на Україні, Поділлі, Волині і в Сіверщині і червоноруську, що також існувала здавна по обох сторонах Дністра у Галіції і Карпатах»^[436].

Велику увагу проблемі етнічного розвитку часів Київської Русі приділяв М. І. Костомаров. Його погляди щодо цього викладені у пра­цях «Мысли о федеративном начале древней Руси», «Две русские на­родности», «Черты народной южнорусской истории» тощо. Вони неод­нозначні, нерідко суперечливі, але завжди оригінальні. На його думку, у першій половині нашої історії, періоді удільно-вічового укладу, на­родна загальноруська стихія виступає в сукупності шести основних народностей, а саме: південноруської, сіверської, великоруської, біло­руської, псковської і новгородської. їх етнічною підосновою були літо­писні племена, які консолідувались у більші спільності.

Обширна і різноманітна південноруська народність, згідно з істори­ком, в удільний період відособилась системою частин, які утворювали одну землю. Вони відрізнялись одна від одної народними звичаями, говірками, способом життя, але їхня доля впродовж тривалого часу була нероздільна. Навіть Сіверія, яка за говіркою, способом життя і фізичною структурою посідала серединне місце між південнорусами, великоросами і білорусами, більше тягнулась до півдня, ніж до пів­ночі^[437].

Певною етнографічною своєрідністю відрізнялось населення Києва і Руської землі у вузькому значенні цього слова. Постійне проживання тут варягів і греків, шведів і датчан, печенігів і поляків, представників інших слов’янських і неслов’янських народів, на думку М. І. Костома­рова, призводило до того, що в Київській землі, менш ніж в інших регіонах, міг зберігатися чистий тип одної народності^[438].

Згідно зі спостереженнями М. І. Костомарова, близьким до Півден­ної Русі було населення Новгородщини. Навіть у XIX ст. воно вживало такі слова, яких не знала великоруська мова, але вони мали поши­рення у малоросійській. Наприклад: «шукати», «хилить», «шкода», «що» замість «что», «жона» замість «жена»; «я» замість «а» — «диви- ця», «травиця». На цій підставі М. L Костомаров зробив висновок, що Новгород завжди був рідним братом Півдню.

Висновки М. І. Костомарова про розділення східних слов’ян до- монгольського періоду на ряд народностей сприймаються, нерідко, надто спрощено, як незаперечна констатація існування в той час ук­раїнців, росіян і білорусів у їх сучасній етнографічній структурі. Тим часом нічого подібного він не стверджував. «Розуміється, — писав істо­рик, — було б легковажно уявляти, що образ, у якому південноруська народність з її ознаками була в давнину, той самий, у якому ми зус­трічаємо її в пізніші часи. Історичні обставини не давали народу стояти на одному місці... Якщо ми, відносно давнини, говоримо про півден- норуську народність, то розуміємо її у тому вигляді, який був про­образом сучасного». Аналогічним чином розумів він і великоруську народність, яка, по суті, була зерном майбутньої Великої Русі^[439].

Виділивши кілька давньоруських народностей, М. І. Костомаров не заперечував їх спорідненості. «Всі разом носили вони назву спільної Руської землі, належали до одного спільного складу і усвідомлювали цей зв’язок»^[440].

У своїх висновках щодо етнічного розвитку Київської Русі М. І. Костомаров значно ближче до історичної дійсності, ніж деякі його новочасні послідовники.

Помітне місце в дослідженні східнослов’янського етногенезу посі­дає В. Б. Антонович. Як і свого часу М. О. Максимович, він рішуче не погодився з висновками М. П. Погодіна і його послідовників про пого­ловну міграцію населення Південної Русі під тиском монголо-татар на північний схід і зайняття його місця переселенцями з Карпат. Одно­часно В. Б. Антонович переконливо відвів також тезу польських істо­риків Грабовського, Шайнохи та інших, за якою Середнє Подніпров’я після монгольської навали колонізувалось польськими вихідцями з бе­регів Вісли^[441].

В. Б. Антоновича нерідко вважають основоположником концепції винятково української етнічної основи Київської Русі. Насправді нічо­го подібного він не висловлював. У жодній його історичній праці немає етнічного протиставлення Південної і Північно-Східної Русі. Київська земля XIII і більшої половини XIV ст., згідно з ним, «втратила значен­ня першого, старшого княжіння і серед роздріблених руських областей займала місце другорядне, непомітне». «У XIV ст. у долі Русі трапився новий історичний поворот, який накреслив для Києва нову політичну роль на новому поприщі. У цей час роз’єднані й ослаблені руські землі починають знову об’єднуватись у більш крупні і міцно зв’язані політичні організми. Намагання це відбувається одночасно на двох за­країнах руського світу: між тим як на північному сході Русі... вини­кає нова, сильна Руська держава, південно-західні руські землі знахо­дять точку опертя у Великому князівстві Литовському»¹¹.

Теза В. Б. Антоновича про різні шляхи історичного розвитку Пів­денної і Північно-Східної Русі другої половини XIII—XIV ст. є цілком вірною і обгрунтованою, але вона не дає жодних підстав приписувати історику аналогічний висновок і щодо часів Київської Русі. Що сто­сується етнічної термінології, то вона скрізь вжита зі словом «Русь»: «руська народність», «руське народонаселення», «руський світ».

У 80-х роках XIX ст. мала місце спроба реанімувати теорію М. По- годіна. З нею виступив відомий російський філолог О. Соболевський. У рефераті «Как говорили в Киеве в XIV— XV ст.» дослідник дійшов висновку, що в писемних документах цього часу ще немає українських фонетичних особливостей, а отже заселення Київщини новим населен­ням сталося не раніше XVI ст. Так теорія М. П. Погодіна була доведена до повного абсурду.

Філологічні аргументи О. Соболевського знайшли як противників (П. Житецький), так і прихильників (О. О. Шахматов). Щоправда, в процесі активної історико-філологічної дискусії О. О. Шахматов посту­пово відійшов від переконання щодо великоросійської етнічної основи усіх східнослов’янських племен. Засновуючись на даних мови, лінгвіс­тичному аналізі руських говірок, вчений зробив висновок, що з часом на базі загальноруської єдності виникають три руські народності. Пів- денноруська або малоруська увібрала в себе полян, древлян, сіверян, волинян, уличів і хорватів; білоруська, відповідно, дреговичів, ради­мичів, частину кривичів; великоруська - словен, східну частину кри­вичів, в’ятичів¹². Що стосується населення Києва, то його, згідно з О. О. Шахматовим хоч і немає причин не визнавати південноруським, все ж таки слід вважати достатньо змішаним, у складі якого були представники всіх руських племен.

Велику увагу проблемі етнічного розвитку східних слов’ян і Русі приділив М. С. Грушевський, але його етногенетична схема не позбав­лена внутрішніх протиріч. Розглянувши у примітках історіографію питання, він дійшов висновку, що український народ на своїх істо­ричних землях існує з IV ст. н. е. спершу під назвою антів, потім полян і згодом русів. У вступних замітках до першого тому «Історії України- Руси» М. С. Грушевський заявив, що «ця праця має подати образ істо­ричного розвою життя українського народу або тих етнографічно-полі­тичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою ^{[442] [443] українського народу, інакше званого «малоруським», «південнорусь- ким», просто «руським» або «русинським»... Його старе історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи політичного і культурного упадку було присвоєне великоросійським народом, котрого політичне і куль­турне життя розвивалося на традиціях давньої Руської держави, і ве­ликоросійські політичні організації — як вел. кн. Володимирське, і потім вел кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави"[444].}

Із цитованого тексту випливає дві важливі засадничі тези. Перша зводиться до того, що М. С. Грушевський бачив український народ в далекій глибині століть, як певні «етнографічно-політичні групи», із яких формується те, що «ми мислимо тепер під назвою українського народу». Згідно з іншою тезою, великоруський народ, хоч і привласнив собі ім’я Русь, все ж «розвинувся на традиціях давньої Руської дер­жави» і вважав себе її спадкоємцем.

У спеціальній статті, присвяченій периодизації української історії, М. С. Грушевський відзначив, що «Київська держава, право, культура була утвором одної народності — українсько-руської, Володимиро- Московська — другої, великоруської»^[445]. Друга частина термі­ну —«руської», незважаючи на заперечення істориком існування «за­гал ьноруської» народності, навіть поза авторським бажанням, засвід­чує спорідненість обох народностей.

Якщо говорити про рівень етногенетичного зв’язку з Київською Руссю, то М. С. Грушевський і його однодумці справді мали рацію, коли стверджували, що вищим він був в українців, які жили на корін­них землях Русі і є її безпосередніми спадкоємцями. З часом погляди М. С. Грушевського еволюціонували в напрямі визнання за україн­ським народом етнічної сформованості вже з антських часів.

О. Я. Єфименко етнічний розвиток часів Київської Русі уявлявся у складному діалектичному переплетінні процесів інтеграційних і дифе- ренційних. «Упродовж всього цього періоду, який закінчується мон­гольською навалою, історію нашу роблять групи східнослов’янських або руських племен, які відособились по областях, але начебто не вияв­ляли того глибокого розпаду на два русла, який спостерігається піз­ніше... Коли туман, що охопив собою більш-менш усю руську землю, цілком розсіюється, ми спостерігаємо на нашій території два великих розгалуження руської народності, які неначе поглинули собою ко­лишні племенні особливості, народності південноруську і північно- руську»^[446].

Етнічні проблеми цікавили також видатного українського пись­менника і вченого І. Я. Франка, який гостро і зацікавлено відреагував на вихід у світ першого тому «Історії України-Руси» М. С. Грушев- ського. Зібравши всі можливі згадки давніх авторів про антів, він дій­шов висновку, що на їх підставі можна твердити лише про слов’янство цього народу, який був предком усієї давньоруської людності, у їому числі й північного племені в’ятичів^[447].

1.1. Огієнко вважав, що найстаріша назва нашого (українського,— авт.) народу була «руський», яка цілком залишилась у Галичині, де простий народ тільки й зве себе тим ім’ям; руським народом, споми­наючи свою давнину, зве себе і наш народ у межах Росії. До Москви, згідно з автором, назва «Русь» була занесена з берегів Дніпра після того, як політичний центр держави перемістився з Києва на північний схід^{[448] [449].}

Практично всі традиції історичної думки дожовтневого періоду, так чи інакше, успадковані дослідниками нашого часу. Йдеться не ли­ше про альтернативність висновків учених щодо проблеми етнічного розвитку Київської Русі, а й про систему аргументації. Здебільшого вона базується не стільки на твердих документальних фактах, скільки на емоційному сприйнятті явищ історії, апріорному переконанні в не­змінності етнічної ситуації від середньовіччя до наших днів або й прос­то на політичних переконаннях. Характерним прикладом цього може бути ставлення до міжкнязівської боротьби на Русі. Ряд істориків, віт­чизняних і зарубіжних, розглядають ці можновладні чвари через ет­нічну призму. «Українські» Київ і Південна Русь протиставляються «російським» Володимиру на Клязьмі і Північно-Східній Русі, або «білоруському» Полоцьку.

Характер етнічного розвитку Київської Русі на першому, ранньо­феодальному етапі (до 30-х років XII ст.) загалом не викликає прин­ципових розходжень, Переважна більшість дослідників сходяться на тому, що вже у IX — на початку XII ст. на основі півтора десятка східнослов’янських племенних об’єднань складалася відносно єдина давньоруська етнічна спільність, основною умовою консолідації якої була Київська Русь. Що стосується етнічного процесу другого етапу історії Русі (до 40-х років XIII ст.), думки дослідників дещо розій­шлися.

Згідно з В. В. Мавродіним, котрий спеціально досліджував етнічну історію Русі, вже в XI — XII ст. процес злиття східного слов’янства в єдиний народ уповільнюється, потім і зовсім припиняється. Старі мов­ні і етнокультурні особливості, успадковані від племен і земель Русі та не ліквідовані спільністю київських часів, ускладнюються новими, що виникали в період феодальної роздробленості й обумовлювались еконо­мічною и політичною ізольованістю давньоруських князівств¹⁰.

Близькі висновки утримуються і в працях К. Г. Гуслистого. Він вважав, що в домонгольський час давньоруська народність не стала вповні стійкою етнічною спільністю. Феодальна роздробленість Русі XII—XIII ст. визначила процес розмежування окремих її частин і складання передумов для формування трьох східнослов’янських на­родностей^[450].

Про початки розкладу давньоруської народності ще в надрах Київ­ської Русі писав також і Б. Д. Греков, щоправда, не пов’язуючи цей процес безпосередньо з феодальною роздробленістю. Згідно з ним, істо­рія Київської Русі — це не історія України, Білорусі чи Росії, а період їхньої спільної історії, коли складались і великоруський, і україн­ський, і білоруський народи^[451].

Ряд вчених, особливо археологів і етнографів, послідовно обстою­вали ідею існування єдиної давньоруської народності аж до монголо- татарської навали і навіть пізніше. Аналіз писемних джерел дав мож­ливість Б. О. Рибакову зробити висновок, що і в епоху феодального дроблення Русі XII—XIII ст., незважаючи на існування кількох десят­ків князівств, єдність давньоруської народності добре усвідомлювалась і відображувалась в термінології — вся Руська земля протиставлялась відокремленим вотчинам князів. Аж до XIV ст. (до часу Куликовської битви), згідно з Б. О. Рибаковим, утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлюватись як єдине ціле. Зроб­лений висновок підтверджується і аналізом археологічного матеріалу, який не дає можливості вловити ознаки розпаду давньоруської народ­ності на три групи^[452].

Незважаючи на певну розбіжність думок істориків радянської доби щодо етнічного розвитку Русі IX—XIII ст., загалом усі вони обсто­ювали тезу спільності походження трьох східнослов’янських народів, що мали єдиного попередника.

У наш час, особливо в українській історіографії, цей висновок за­знає неабиякого випробування. Колись нас (українських дослідників) не задовольняло становище «молодшого» брата. Нам хотілося бути, коли не «старшим», що, з огляду успадкування саме українцями тери­торіальної основи Київської Русі, відповідало б історичній правді, то, принаймі, «рівним» братом. Тепер же, ми, здається, незгодні бути не тільки «старшим», а й просто «братом». У багатьох працях останніх років концепція єдиної давньоруської народності, як «колиски трьох братніх східнослов’янських народів», оголошується витвором офіцій­ної радянської історичної науки і, на цій підставі, відкидається. Крім «революційної доцільності» й образи за минулі «етнічні приниження», жодних інших аргументів щодо неспроможності концепції спільності походження східнослов’янських народів не наводиться. Щоправда, здебільшого цією проблемою переймаються люди, котрі ніколи про­фесійно її не досліджували, а отже, не володіють ні джерелознавчою базою, ні історіографічними набутками попередніх поколінь істориків.

Запропонований вище короткий історіографічний огляд, за відсут­ності упередження до етнічної проблеми, міг би й вичерпати її розгляд у даній праці. Але, оскільки нею сьогодні збуджена уява не лише на­уковців, а й широкого загалу, ми змушені продовжити дослідження і дати змогу читачеві самому зробити відповідні висновки.

2.