Східні слов’яни напередодні утворення Київської держави

Основним джерелом з’ясування етнічної картини величезного схід­ноєвропейського регіону напередодні утворення Київської Русі є літо­писи. І яким би не було наше критичне ставлення до їх свідчень, без них ми взагалі не мали б про що говорити.

«Тако же и ти Слов'кне пришедше и с’кдоша по ДігЬпру и нареко- шася Поляне, а друзии Древляне зане с'кдоша в л'кс'к, а друзии с'кдоша межю Припетью и Двиною и нарекошася Дреговичи... Слов'кни же с^доша около озера Илмеря прозвашася своимъ именемъ... а друзии с’кдоша по Десігк, и по Скми, по Сул'к и нарекоша С'кверъ. И тако рази- деся Слов'кньскии языкъ т'кмже и грамота прозвася Слов’кньская»^[453].

Взагалі з відомих з письмових джерел багатьох східнослов’янських літописних племен на території сучасної України проживали такі: во- линяни чи бужани (землі Західної Волині), хорвати (прикарпатський та буковинський регіони), древляни (Східна Волинь), поляни (Середнє Подніпров’я), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя), уличі (Нижнє По­дніпров’я). Останні внаслідок тиску кочівників з причорноморських степів першими зійшли з історичної арени і влилися до складу нових етнічних утворень. Дещо пізніше аналогічна доля чекала і інших.

Говорячи про географію всіх східних слов’ян, які розселилися від Дунаю і Карпат до верхів’їв Оки і Волги, та від Чорного моря до озера Ільмень, слід мати на увазі, що йдеться не про невеликі племенні угру­повання, а про союзи племен, а може й більш значні етнічні спільності. В історичній літературі вони отримали назву «народців», що є запози­ченням визначення Ф. Енгельса щодо швабів, лангобардів, аквітан та інших племенних утворень у Західній Європі, які перебували на такому ж етапі етнополітичного розвитку, що й слов’яни.

Рис. 65. Літописні племена та осередки східнослов’янської державності другої половини І тис. н. е.

Для з’ясування рівня етнічного розвитку східних слов’ян перед- державного періоду слід звернути увагу на цілий ряд літописних по- точнень і зауважень.

Перше: окремі східнослов’янські групи одержали свої назви від місць розселення. «Прозвашася имены своими, где сЬдше, на кото- ромъ M⅛CT⅛*^[454]∙

Друге: всі вони мали внутрішнє усвідомлення етнічної спільності, насамперед, через єдину мову, яка і відрізняла їх від оточуючих народів. Завершивши розповідь про розселення слов’ян, літописець зауважує: «И тако разидеся Словенескъ языкъ», а переходячи до опи­су сусідів, підкреслює їхню мовну відмінність: «А се суть инии* язиці;»^[455].

Третє: кожна група східних слов’ян у процесі свого проживання на певній території набула характерних, тільки їй притаманних особли­востей. «Им’кхуть бо обычая своя, и законы отець своихъ и предания, каждо своя норовъ»^[456]. Розкриваючи цю сентенцію, літописець дає при­хильну характеристику лише полянам, як найбільш цивілізованим, а інші племена (древлян, сіверян, радимичів, вятичів, кривичів) атестує як темних язичників. Не заперечуючи того, що дещо із розказаного літописцем про життя племен у вигляді реліктів могло мати місце ще й у його часи, в цілому ці характеристики стосуються їх переддержав- ного і дохристиянського буття.

Археологічні матеріали останньої чверті І тис. н. е. підтверджують поділ східнослов’янського етнічного масиву на кілька угруповань. Іс­нують дві точки зору стосовно характеру вищезгаданих утворень, а також інших об’єднань в ці часи. Одні дослідники розглядають їх як союзи племен, інші — як племінні княжіння^[457]. Очевидно праві ті, хто вважає ці утворення племінними союзами, що пізніше трансформу­валися у племінні княжіння. При цьому слід пам’ятати, що розвиток етнічних спільностей не ізольований від соціально-економічних та по­літичних чинників, а переплітається з ними, взаємоперехрещується і значною мірою залежить від них.

Говорячи ж про географічні межі розселення представників вище­згаданих літописних племен, слід відзначити, що вони певного мірою були розмиті. Іншими словами, між племена не було чітких кордонів. Адже лише починаючи з часів формування ранньодержавних соціаль­них організмів кожне суспільство переходить до жорсткої внутрішньої структури й прагне до розширення своєї території, кордони якої набу­вають певної округленості, внаслідок чого зникають вклинення на те­риторії сусідів^[458]. Пізніше, в процесі подальшої викристалізації дер­жавних кордонів і регіонів, уже всередині них починають формуватися й нові етноси або ж певного мірою реформуватись старі.

Звичайно, до появи кордонів між середньовічними країнами су­сідні племена, зокрема представники західних та східних слов’ян, мог­ли впереміж проживати на певних територіях. Тож якщо допускати,

Рис. 66. Городище Монастирьок на Середньому Дніпрі кінця І тис. н. е.

що групи лендзян з території сучасної Польщі могли мешкати в басей­нах Сану, Західного Бугу або у верхів’ях Дністра^[459], то слід і припуска­ти проживання окремих східнослов’янських етнічних груп, зокрема волинян, значно західніше територій, на яких їх локалізують. Крім того, стосовно до вже згаданих західнослов’янських лендзян існує ще одна історична загадка: в середині X ст. вони, згідно з повідомленнями авторитетного автора — візантійського імператора Костянтина Багря­нородного — були платниками данини Русі^[460]. Але ця інформація не є темою даного дослідження.

Такі ж взаємопроникнення вірогідно існували й серед вже згада­них східнослов’янських племен. Про це, зокрема, свідчать і деякі фольклорні дані.Так, в чернігівських легендах і переказах згадується про «примучення» жителів межиріччя Дніпра і Десни древлянами — мешканцями східноволинських земель.

Стосовно до середньодніпровської території в етнічному плані існує ще одна загадка. Йдеться про полян, котрих літописець виділяє посе-

ред інших племін­них угруповань: «Имяху бо обичаи свои и закон отець свои и преданыа каждо свои, нравъ.

Рис. 67. Сіверянські спіралевидні скроневі кільця з Зеленого Гаю на Сумщині.

Древляне живяху зв'криньскимъ образомъ... и Радимичи и Вятичи и Съверъ один обычаи имяху живяху в л^гЬсъ якоже всякий зв'Ьрь...»^[461].

Звичайно, слід враховувати суб’єктивну точку зору київського літописця, але факт залишається фактом — на східнослов’янському півдні якраз це плем’я було лідером, а це заслуговує пояснення, якого нема в писемних джерелах. Та й в археологічному відношенні ситуація в середньодніпровському регіоні досить складна. Як уже висвітлюва­лось у попередньому розділі, масовий матеріал (передусім ліпна кера­міка) дає змогу для VI—VII ст. н. е. в Подніпров’ї локалізувати три групи пам’яток (корчакську, пеньківську та колочинську археологічні культури), що територіально стикаються в районі Києва та його околи­цях. Аналогічна ситуація прослідковується й для часів VIII—IX ст., коли на берегах Середнього Дніпра поруч знаходились поселення но­сіїв культури Луки Райковецької, а також волинцівської та роменської археологічних культур.

Проживання в одному регіоні одночасово носіїв різних культур, у котрих більшість дослідників вбачає представників різних племінних угруповань, дає можливість ще раз звернутись до специфічних особли­востей полянського племенного союзу. Раніше вже висловлювались гіпотези з цього приводу: поляни — автохтонне плем’я, котре посту­пово, протягом другої половини І тис. н. е. набирало сил та могутності на берегах Дніпра і Росі; до складу полянської спільності входили літо­писні хорвати, дуліби, бужани, волиняни, уличі й тиверці^[462]. Та вище- приведена реальна різноманітність археологічних матеріалів у київ­ському регіоні, що прослідковується протягом кількох століть другої половини І тис. н. е., дає змогу висловити й припущення, що полян- ське об’єднання із самого початку своєї історії формувалось на різно- племенній основі^[463].

Близьке територіальне розміщенняв контактній зоні різних пле- менних груп та їх поступове змішування сприяло більш швидкому, ніж у сусідів, що формувалися на одній племінній основі, соціальному прогресу, руйнуванню старих родових устоїв, еволюції в бік цивіліза­ції. Саме ж питання про полянську територію викликало протилежні судження, зокрема при вивченні поховального обряду перших століть давньоруської історії в межиріччі Дніпра та Десни. Тому справедливим буде говорити не про поширення полянського етнографічного елементу на Дніпровське Лівобережжя, а про викристалізацію тут єдиного за- гальнодавньоруського стилю культури^[465]. Про це свідчать і інші катего­рії матеріальної культури на території Чернігівщини (кераміка, набір озброєння, побутові речі та ін.).

Інтенсивні міжплеменні процеси відбувалися й у вже згаданому басейні Західного Бугу, де, яків Подніпров’ї, досить рано розпочалися інтеграційні процеси й виникло протодержавне утворення.Тож коли сюди з Дніпра прийшла влада київських зверхників, то застала тут досить розвинуту соціальну структуру, що об’єднувала населення знач­ної території^[466]. Звичайно, це теж сприяло руйнуванню старих племен- них об’єднань і зародженню нових етнічних утворень.

З приводу цього досить цікавим є спостереження про те, що різно­типні скроневі кільця (котрі для багатьох дослідників є етновизна- чальним індикатором) в основному з’являються після середини X ст.— тобто тоді, коли майже всі мікрорегіони південноруських земель ста­ють об’єктами тотальної феодалізації^[467]. Але, мабуть, появу таких пле- менних прикрас слід пояснювати не лише підняттям престижу авто­хтонної аристократії. Використання й популярність цих прикрас серед різних прошарків тогочасного люду дозволяють вбачати в цьому явищі спробу й певний символ консолідації (щоправда, запізнілої) усіх про­шарків консервативного автохтонного угруповання в протистоянні (в тому числі і в одязі та прикрасах) племенно-космополітичному велико­князівському оточенню.

Але поступово літописні племена сходили з історичної арени. Що­до цього слід зробити застереження проти штучного об’єднання різних (хоч і однокорінних) ономастичних сполучень — етнонімів та топо­німів. Так у багатьох дослідженнях відмічається, що уличі востаннє згадуються в літописах під 885 р., дуліби —907 р., поляни і тиверці — 944 р., древляни — 990 р., сіверяни — 1183 р. і т. д. З цього робиться висновок про тривале використання назв племен в давньоруський час. Але про древлянське плем’я літопис востаннє згадує не під 990 р., а під 945—946 рр.— при описі походу на них княгині Ольги. Пізніше, в 977 р., згадується деревлянин — тобто житель «Деревьской» землі. Ще пізніше (як і в деяких більш ранніх випадках) використовується лише топонім, а не найменування племені —«Дерева», «Деревська земля». Ще один приклад: начебто остання звістка про сіверян була під 1183 р. Але це ж знову запис, що князь Володимир «йде на Съверьские горо- ды»— тобто використання терміну в географічному плані. Про сіверян (а точніше, про север) востаннє згадується за півтора століття до цьо­го — у повідомленнях про завоювання Чернігова князем Мстиславом у 1024 р. Тобто власне етнічні назви — самоназви окремих етнічних чи діалектно-етнографічних груп — перестають згадуватися в писемних джерелах не пізніше кінця X — початку XI ст. ст. В більш пізніх літописних повідомленнях вони використовуються в історично-терито­ріальному або географічному плані^[468].

3.