Етнічний розвиток у IX — XI ст.

Переходячи до висвітлення етнічних процесів періоду ран­нього феодалізму слід мати на увазі, що саме територія Середнього Подніпров’я стала політичним центром молодої Київської держави.

Окрім цього літописного повідомлення чисельні згадки в письмо­вих джерелах локалізують «Русь» на півдні східнослов’янської держа­ви. Це стосується не лише текстів південних літописних зводів, а й новгородських, де Приладожжя та й загалом Новгородщина завжди називається «вься Новгородская область». Така ж стабільність у тер­мінології прослідковується щодо до назви «Русь» в її середньодніпров- ському географічному визначенні: сюди з Новгорода Великого прихо­дять єпископи, князі та посадники для вирішення своїх різноманітних питань та проблем, здобуття влади, координації дій і т. д. Прикладами на підтвердження цього можуть бути повідомлення про події, що відбу­валися в різні роки: у 1132 р. «Въ се же л’Ьто ходи Вс’Ьволодъ въ Русь Переяславлю»; в 1136 р. «Въ то же π^τfcτo, на зиму, йде въ Русь архи- епископъ Нифонтъ съ лучыпими мужи и заста кияны съ церниговьци стояце противу собе, и множество вой»; в 1142 р. «Епископь и купьце и

Рис. 68. «Руська земля» у вузькому значенні: 1 — за А. М. Насоновим, 2 — за П. П. Толочком, 3 — за Б. О. Рибаковим.

слы новгородьския не пущаху из Руси»; в 1149 р. «Иде архиепископ новгородский Нифонтъ въ Русь»^[470].

Як ядро держави визначає Київщину, Чернігівщину та Перея­славщину і візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який у X ст.

До речі, пізніші назви «Мала» та «Велика» Росія безпосередньо відносяться до вищерозглянутої ситуації у територіальному визначен­ні регіонів східнослов’янського світу. Адже терміни «Маіог» та «Mi­nor» в середньовічних джерелах використовувались не для означення розмірів чи площ (великі й малі), а для розмежування політико-ад- міністративних частин тієї чи іншої країни. «Мала» частина — це мет­рополія, центр, а «велика»— то територія розселення певного наро­ду^[472]. Лише пізніше приведена вище семантика змінилась і терміни почали застосовуватись у протилежному значенні. Вказуючи ж на са­му появу назви «Русь», то інформації з цього питання явно недостат­ньо, хоча більшість лінгвістів всеж схиляється до її північного похо­дження^[473].

Після появи державних інститутів, в археологічному плані процес консолідації східнослов"янських племен на території Середнього По­дніпров’я відбився у формуванні протягом IX—X ст. так званої дру­жинної культури, в багатьох елементах якої прослідковуються гене­тичні зв’язки з матеріальною культурою місцевого населення більш ранніх часів (житлобудування, знаряддя праці, поховальний обряд). Однією з найхарактерніших рис цієї інтегруючої дружинної культури була так звана манжетоподібна (курганного типу) гончарна кераміка. Дослідники змогли зафіксувати формування особливих рис цієї групи посуду ще в деяких типах ліпної кераміки VIII—IX ст.

Ще одним елементом нової культури стали так звані речі-гібриди. В цих металевих прикрасах дружинного вбрання, кінської збруї орга­нічно переплелись традиції й сюжети не тільки місцевого походження, а й Скандинавії, Середньої Азії, Угорщини.

Окрім ремісничих традицій, деякі вироби-гібриди несуть на собі відбиток взаємовпливів ідеологічних уявлень різних контактуючих між собою етносів. Це добре простежується, наприклад, у сюжетах зображень на срібному окутті турячих рогів для пиття з відомої чер­нігівської Чорної Могили: одні дослідники шукають прототипи цих сюжетів у духовному світі місцевого слов’янського населення, другі — у народів Північної Європи, треті — у звичаях хозар, котрі були пів­денно-східними сусідами східних слов’ян наприкінці І тис. н. е.

На Русь, звісно, потрапляли не лише ідеї, а й їх носії — вихідці з інших земель Європи та Азії. Звертаючись до подій кінця І — початку II тис. н. е., зокрема до добре зафіксованих у літописах часів князю­вання Володимира Святославича, не можна не відмітити інтенсивність проходження міграційних процесів.Особливо значними вони були в панівних прошарках суспільства, що пов’язано зі встановленням вер­ховної власності держави на племенні території та проникненням туди представників великокнязівського апарату.

Окрім того, про це свідчить і переселення за наказом великого кня­зя київського на південь Русі для захисту від кочівників — причорно­морських степняків: «...мужъ лучішгЬ от словень, и от кривичь, и от чюди, и от вятичь...» — тобто жителів більш північних районів Східної

Рис. 69. Ритуальні ритони з кургану Чорна Могила в Чернігові.

Європи. Таке переселення племенної аристократії разом з її оточенням слід розглядати як процес, що ефективніше сприяв розвитку міжпле- менних контактів.

Звичайно, такі контакти серед більшості груп розселеного на знач­них територіях простого люду були нечисленими. Навряд чи можна говорити, що житель поліського села на Волині ясно і повною мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян Дніпровського Лівобе­режжя, не кажучи вже про селянина десь під Псковом чи Ладогою. Для цього в ранньофеодальну епоху не було достатніх об’єктивних чинників у суспільному розвитку. Натомість представники феодальної (на той час — прогресивної у історичному відношенні) верхівки таких причин та стимулів для консолідації мали достатньо. Тому їх якраз і слід розглядати як ініціаторів інтеграційних процесів. Тут є принципо­ва відмінність від специфіки етнічних утворень більш пізніших часів (особливо при формуванні націй), коли між окремими територіями й групами населення встановлюються набагато тісніші взаємозв’язки, а це, в свою чергу, сприяло закріпленню нової самосвідомості у відне­сенні конкретного індивідуума до певної історичної людської спіль­ності.

Не можна не згадати і про те, що у феодальному суспільстві світо­сприймання було релігійним. Тому на верхньому рівні етнічної ієрар­хії в цей час за основу етнічного самоусвідомлення брався більш чітко виявлений конфесійний критерій. Людство розділилось на хрис­тиян, мусульман, іудеїв... Цей критерій виявився досить стійким, він легко набував етно-конфесійного характеру. В конкретній ситуації Східної Європи запровадження панівною верхівкою християнства за православним обрядом у 988 р. також можна сприймати як ще одну ідеологічну ланку в етнічній консолідації східнослов’янського насе­лення.

Матеріальним свідченням цього є архітектурні залишки або ж вці­лілі архітектурні споруди у Києві (церква Богородиці — Десятинна, Софійський собор), Чернігові (Спаський собор), Переяславі (Михайлів­ська церква), а пізніше і в інших місцях.

З проблемою етнічного розвитку Русі IX—XI ст. нерозривно пов’я­зане питання самого етнічного складу населення країни, в тому числі і її південного регіону. З літописів відомо чимало фактів різноетнічного складу населення багатьох міст, князівського оточення, бояр, церков­нослужителів. Яскравою ілюстрацією тому є опис убивства князів Бориса і Гліба — синів Володимира Святославича, згодом перших дав­ньоруських святих. Так, на Бориса здійснили напад вишгородські мужі боярські (більшість з них, звичайно, були слов’янами за похо­дженням), а добили пораненого князя варяги. Разом з ним загинув слуга Георгій, родом з Угорщини. А Борисового брата Гліба зарізав його кухар Торчин — напевно вихідець із кочівницького Степу.

Міжетнічним контактам та перебуванню іноземців на Русі сприяли й династичні шлюби на найвищих рівнях тогочасної соціальної ієрар­хії. Тому одного із найвизначніших діячів Київської Русі — Ярослава Мудрого — навіть іноді величали «тестем Європи». Для вирішення важливих дипломатичних питань великий князь київський викорис­товував і цей «важіль родичання»: його сестра Марія-Доброгнєва стала дружиною польського князя Казиміра, а син Ізяслав узяв собі в жони сестру Казиміра Гертруду-Олисаву; одна донька, Анна, стала короле­вою Франції через шлюб з Генріхом І; друга, Анастасія — дружиною короля Угорщини Андрія; третя, Єлизавета — дружиною принца, а потім короля Норвегії Гарольда Грізного (пізніше вона одружилась зі шведським королем Свеном); син Ярослава Всеволод став чоловіком візантійської принцеси Марії.

Рис.

Найбільш різноманітною за складом населення була столиця дер­жави: «Київ і його околиці були місцем збору різноплемінних дружин: сюди попадали і полонені ляхи, і поселені князями словени, чудь і кривичі, і найняті варяги та торки («свої погані»), і датчани, і ірланд­ські монахи, і арабські купці, і угорські вершники»^[474]. Місто, як один з найважливіших політичних і економічних центрів ранньосередньовіч­ної Європи, привертало до себе вихідців з різних земель як Київської Русі, так і багатьох інших територій та країн. Аналогічна картина спостерігалась і в інших значних урбаністичних центрах.

Слід зазначити, що археологічні матеріали досить суттєво допов­нюють інформацію про переселенців у автохтонне середовище і знач­ною мірою конкретизують пункти та регіони розселення інородців. Але необхідно застережити при використанні окремих знахідок іно­земного походження: вони могли попадати в іншу частину (в тому чис­лі і на Русь) не лише внаслідок переселення того чи іншого індивіду­ума, а й шляхом торгових операцій. Те ж саме слід сказати і про зброю, котра в період раннього феодалізму поступово втрачала свою етнічну приналежність у зв’язку з повсюдним поширенням військово-техніч­них досягнень. Набагато об’єктивнішим є використання матеріалів із закритих археологічних комплексів.

Найбільш цікаві і показові у цьому відношенні є поховальні па­м’ятки, оскільки на специфіку ритуалу захоронения, окрім інших фа­кторів, впливала й етнічна приналежність померлого та його оточення (людей, що власне й організовували похорони). Зокрема, нерівномір­ність розвитку соціальної структури різних племен наприкінці І тис. н. е. призвела до використання в одних випадках ще обряду кремації, а в інших — уже обряду інгумації. На некрополях, де були поховані вихідці з різних районів Русі (передусім на так званих дружинних кладовищах) спостерігаються й відмінності в деталях ритуалу. Так, на Табаївському могильнику поблизу літописного міста Оргощ кургани за обрядом кремації (представників місцевого населення) були значно більших розмірів порівняно з невеликими насипами, з похованнями за обрядом інгумації (тобто вихідців з інших земель). Тож можна зробити висновок, що у проведенні автохтонного для населення Чернігівщини X ст. обряді трупоспалення брало участь значно більше народу, насам­перед пов’язаного давніми родовими відносинами (вони й насипали великі кургани), а в іншому випадку — менше. Частина обов’язкових за ритуалом дій (у тому числі й насипання кургану) була вже значною мірою суто символічною.

Ще одна деталь, що дає змогу відрізняти поховання місцевих від захожих, виявлена на могильнику поблизу с. Клонів недалеко від літо­писного міста Любеч, де кургани з останками похованих за обрядом інгумації взагалі містилися на певній відстані від основної частини некрополя і ближче до валів синхронного могильнику городища. Скла­дається враження, що на цьому кладовищі «зайди» (мабуть представ­ники київської князівської адміністрації) цілком свідомо ізольовано ховали своїх померлих на певній відстані від аборигенів, роблячи спро­бу в усьому віддалитись від місцевого люду. Отже, можна припускати, що процес стирання старих племенних відмінностей проходив не зов­сім гладко.

Західніше розглянутого придніпровського регіону також непогано прослідковується змішання населення однієї колишньої племенної те-

ритори з сусідами за матеріалами поховаль­них пам’яток також непогано прослідкову- ється. Так,, у басейнах Стира, Серета, Дністра і Прута, де переважав безкурганний обряд поховання, зафіксова­но півтора десятки не­великих за чисельніс­тю насипів курганних могильників. Можна погоджуватись з дум­кою тих дослідників, котрі говорять про переселення окремих груп жителів Волині, а можливо, й деяких східних, стосовно при­карпатських, земель (для яких характерни­ми були якраз курга­ни), на Буковину та Га­личину. Водночас, на­явність підплитових грунтових поховань (тобто перекритих ка­м’яними брилами), що були характерними для Подністров’я, в більш північних і західніших районах сучасної України (Пересопниця під м. Рівне, Буки в Пороссі та ін.), вказує на певні мікроміграції окремих груп населення з південнозахідного регіону Русі. Можливо, вони це ро­били й проти своєї волі.

Переселенці з інших східнослов’янських земель були присутніми і в східних та північно-східних районах Південної Русі. Зокрема, на ди­тинці літописного Новгорода-Сіверського виявлено житло, в одному з кутів якого розташовувалась піч-кам’янка. Тож сам факт наявності такої опалювальної споруди, типової в ці часи для північних районів давньоруської держави, говорить про проживання на Десні й пересе­ленців зі слов’янської Півночі, які принесли деякі специфічні елемен­ти в житлобудуванні. А серед матеріалів могильників поблизу Вороне­жа в околицях м. Шостка, а також недалеко від сіл Лепляво і Жовнино в Посуллі зафіксовано семипроменеві скроневі кільця, що свідчать про проживання в цих населених пунктах груп літописних радимичів. Ще в одному похованні того ж Жовнинського некрополя, як і в кургані

поблизу с. Броварки теж на Сулі, відмічені знахідки браслетовподіб- них скроневих кілець — характерних прикрас кривичських жінок. Слід також зазначити, що набір інвентаря багатьох поховань лівобе­режних дніпровських могильників свідчить про значні контакти жи­телів цього району Південної Русі з населенням Поволжя. Особливо це прослідковується в жіночих прикрасах.

Різноманітним у етнічному відношенні був склад населення По- росся. Говорячи про його слов’янський компонент, слід відмітити, що, окрім місцевого населення Правобережжя Дніпра (для якого були ха­рактерними поховання в підкурганних могильних ямах), в західній частині цього району (Ягнятин, Вчорайше) спостерігаться і трупо- покладення на рівні давньої поверхні — звичай, прикметний для се­редньовічного населення Житомирщини. А на могильнику поблизу с. Буки досліджені трупопокладення, навколо яких (або навколо самих земляних насипів) викладені кам’яні кола-кромлехи. Такий обряд спо­рудження кіл з каміння неодноразово фіксувався в Новгородській землі. Але тут також проживали й вихідці з Подністров’я (вище вже згадувалось про підплитове захоронения XII — XIII cτ.). Та й саме планування городища в Буках незвичне для цього регіону — тут нара­ховується шість земляних валів, що оточують його з напільного боку. Аналогії багаторядним конструкціям укріплень відомі на землях Ве­ликої Моравії та Польщі. А в прикарпатському регіоні дев’ять рядів укріплень мало літописне місто Пліснеськ на Львівщині.

Досить цікавою у плані розселення різноетнічних груп у вищезга­даному пороському районі південноруського порубіжжя є ситуація в розміщенні археологічних пам’яток поблизу с. Миколаївка, де по обох берегах Росі були досліджені: на лівому («давньоруському») березі — городище, селище і курганний могильник, а на правому — селище та грунтовий (безкурганний) могильник. Серед інвентаря кількох безкур- ганних поховань виявлені есоподібні скроневі кільця, що трапляються на східнослов’янській території, але особливо були популярними у за­хідних слов’ян. На розташованому поруч селищі знайдено багато фраг­ментів кераміки, аналогії якій маємо на пам’ятках середньовічної Польщі. Тож слід погодитись з думкою, що на цьому правобережному відкритому поселенні Ярослав Мудрий після походу в 1031 р. посадо­вив полонених ляхів^[475]. Слід зазначити: що руси поселились на без­печнішому від кочівників лівому березі річки, виставивши поперед себе і водночас контролюючи своїх полонених як перший порубіжний заслін на цьому відрізку державного кордону.

Але на території сучасної України наприкінці І — на початку II тис. н. е. перебували не лише вихідці з інших слов’янських земель. Найбільш значну групу серед них тоді становили скандинави.

Про роль варягів в історії Київської Русі суперечки ведуться вже багато століть, але слід зазначити, що: «Варязьке питання народилося

не в Києві в літописні часи, а в Петербурзі у XVIII ст. Воно виникло як антируське явище і ви­никло не в сфері науки, а в галузі політики»⁴⁵. Сьо­годні принципове проти­стояння з цього приводу припинилось, а більшість дослідників, котрі грун­товно займаються даною проблемою, дійшли тако­го висновку: скандинави на Русі справді перебува­ли, але вони здебільшого були виконавцями бажань та вимог місцевої авто­хтонної знаті в її ствер­дженні в умовах переходу до соціально стратифіко- ваної стадії розвитку сус­пільства — тобто до епохи цивілізації. Асиміляція вихідців із Північної Єв­ропи відбувалася у східно­слов’янському середовищі вже в другому-третьому поколіннях. Прикладом цього можуть бути навіть імена перших представни­ків правлячої на Русі ди­настії Рюриковичів: Олег (скандинавське — Олаф) — Ігор (Інгвар) — Святослав (вже слов’янське ім’я). В чисельному відношенні воїни-ва- ряги та їхні жінки-переселенки теж не виділялися: на ранньому київ­ському могильнику їхні захоронения складають лише 3 — 3,5% від загальної кількості похованих, а на відомому Шестовицькому некро­полі під Черніговом — до 9%⁴⁶. Переважна більшість могил сканди­навів на території сучасної України містилась у межиріччі Дніпра і Десни, а окремих їх специфічних за системою забудови селищ чи вій­ськових таборів взагалі не відомо. Тобто в деяких місцевостях вони проживали компактними групами поруч з іншими жителями півден- норуських поселень різного соціального рангу.

⁴S Алпатов М. А. Русская историческая мысль и Западная Европа (XVII — первая поло­вина XIX в.).— M., 1985.— С. 4.

⁴® Толочко П. П. Спорные вопросы ранней истории Киевской Руси // Славяне и Русь (в зарубежной историографии).— К., 1990.— С. 117.

Складність русько-скандинавських зв’язків на межі двох тисячо­літь відбивається хоча б в особливостях уже згаданої чернігівської Чорної Могили. Існує кілька думок з приводу етнічної приналежності похованих тут чоловіка, жінки та підлітка (автохтонна, скандинавська та східна теорії). Ототожнення виявленої в кургані бронзової фігурки зі скандинавським богом Тором, на думку прихильників північного походження вмерлих представників найвищих прошарків давньорусь­кого суспільства, є ще одним вагомим аргументом на користь цієї гіпо­тези. Але фігурка була знайдена разом із знаменитими ритонами та частиною знятого з кострища військового обладунку на місці поми­нальної тризни. Як на ідолі, так і на ритонах відсутні сліди перебу­вання у вогні. Тобто їх не було на кострищі серед речей, з якими душа померлого через полум’я і дим поховального вогнища переселялась в «інший» світ. Тому вищезгадані знахідки можна розглядати і як сим­воли влади, і як дари (достойні соціального становища небіжчиків) від прибулих на похорони членів різноетнічної великокнязівської дружи­ни, в складі якої були й скандинави (її окремі загони розміщувались десь поблизу).

Але якщо при визначенні етнічної приналежності окремим зна­хідкам надати функції абсолютних критеріїв, то можна отримати зов­сім протилежні висновки. В одному випадку, східне походження об­кладок згаданих ритонів, а також знайденої на самому кострищі шаблі (характерної зброї для країн Сходу наприкінці І тис. н. е.) у співстав- ленні з твердженнями деяких дослідників, що обряд Чорної Могили типологічно надзвичайно точно збігається зі східноіранським обрядом захоронения, повинно визначити пошуки батьківщини померлих у другій половині X ст. в Чернігові на сході євразійського материка. У другому ж — знахідки фігурки Тора у поєднанні з наявністю в цьому комплексі характерних для поховального обряду скандинавів жертов­них котлів начебто дозволяє віднести чернігівських померлих до вихід­ців з Північної Європи. Але ж в цілому обряд розглянутого комплекса більшістю рис генетично пов’язаний з більш ранніми похованнями ав­тохтонного населення, а багатство інвентаря і кількість затраченої на проведення похорон праці вказує на неординарний соціальний стан похованих тут людей.

Набагато слабше прослідковуються старожитності переселенців з балтської ойкумени (Прип’ятське Полісся та Буковина) і з фінно-угор­ського середовища півночі Східної Європи (Київ), хоча згадки про це збереглися на сторінках давньоруських літописів. Краще фіксуються зв’язки з південними сусідами, про яких мовитиметься трохи далі.

Загалом, як видно з усього вищенаведеного матеріалу, розвиток населення південноруських земель на першому етапі існування Київ­ської Русі відбувався шляхом консолідації нащадків різних племінних союзів в єдину етнічну спільність. У цьому процесі брали участь і вихідці з інших земель та країн, котрі в своїй більшості були асимільо­вані автохтонами. Аналогічні процеси продовжувались і пізніше.

4.