Давньоруська етнокультурна спільність у XI-XIII ст.

Літописні повідомлення про східнослов’янські «племена» X ст. засвідчують важливі етнічні зміни, що відбувалися у їхньому середовищі одночасно з процесами політичної консолідації.

Спостерігався безпосередній зв’язок еволюції вживання в писем­них джерелах етнографічних назв з інтеграційними етнічними проце­сами. У літописних статтях до 60-х років IX ст. широко вживаними були: загальна назва «слов’яни» і регіональні — «поляни», «сіверя­ни», «древляни», «словени» тощо. Перша не заміняла других, а лише визначала їх етнічну спільність. Після 60-х років IX ст., а особливо в перші десятиліття X ст., поступово закріплюється нова назва для всіх східних слов’ян — «Русь». Вона рівнозначно відносилась і до країни, і до її народу. Літописні вислови «Русь», «Руська земля», «Руські гра­ди», «ми від роду Руського», «Руські посли», «Руські люди», «Русин», які містяться в текстах договорів Київської Русі з Візантією і в інших статтях, незаперечно вказують на активний процес поширення най­менування «Русь» із Києва на всі східнослов’янські землі. У статтях X ст. вживались і племенні назви, але їх питома вага в порівнянні із загальною назвою «Русь» була незначною. В XI — перших десятиліт­тях XII ст. етнотериторіальні назви практично зникають і замінюють­ся похідними від назв міст: «кияни», «новгородці», «полочани», «рос­товці», «смоляни» тощо. Назва «Русь» поширюється на всю територію східнослов’янського світу, підвладну Києву, і стає етновизначальною.

Одночасно з процесами етнічної консолідації східних слов’ян від­бувалася стабілізація державних рубежів Русі. На півдні, заході і пів­нічному заході вони вже наприкінці X ст. збігалися з етнічними межами східнослов’янського народу.

Слід підкреслити, що збіг державних кордонів Київської Русі з рубежами східнослов’янського розселення став одним із феноменів, котрі забезпечили їй виключно швидкий прогрес.

Консолідація східних слов’ян в єдиний народ супроводжувалась і стимулювалася спільністю економічного розвитку Київської Русі, яка виявлялась у поглибленні процесів відокремлення ремесла від сіль­ського господарства, розширенні мережі торгівельних шляхів, широ­кому обміні сільськогосподарською і ремісничою продукцією, зростан­ні товарного виробництва, розвитку міст.

Важлива роль у прискоренні цього процесу належала православній

Рис. 73. Давньоруські землі-князівства в XII—XIII ст.

церкві. Як вважає відомий польський історик А. Поппе, ця суспільна сила вже в X — XI ст. мала вирішальне значення для утворення єдиної давньоруської народності (natio). Цей національно-інтегруючий її чин­ник прискорив також слов’янізацію неслов’янського населення, яке було включене до державної структури Київської Русі.

Централізація церковного управління, єдність східнослов’янського обряду, церковнослов’янська мова богослужіння, спільні для всієї Русі духовні святині, перші руські святі — все це сприяло етнічному само­усвідомленню руських людей. Недарма вже в X — на початку XI ст. поняття «руський» і «православний» для літописців стали фактично синонімами. Згодом це усвідомлення проникло і в народну гущу. Од­ним з основних свідчень цього можуть бути такі пам’ятки історичної писемності і літератури, як «Слово про закон і благодать», «Повість

Рис. 74. Князь в парадному вбранні (реконст­рукція П. П. Толочка).

временних літ», «Повчання Мономаха».

Для Іларіона, Нестора, Никона, інших давньорусь­ких літописців Київська Русь була не простою сукуп­ністю земель, а єдиним дер­жавно-територіальним і ет­нічним цілим. Тому їм одна­ково були близькі Київ і Новгород, Чернігів і Смо­ленськ, Галич і Суздаль, Пе­реяслав і Рязань, Ростов і Полоцьк, уся Русь від нов­городської півночі до київ­ського півдня і від Карпат до Волги й Дону.

Є достатньо підстав ствер­джувати, що вже на ранньо­феодальному етапі розвитку Русі східні слов’яни консолідувалися у єдиний народ не лише політично, а й етнічно. Сказане не є заперечен­ням етнографічних і мовно-діалектичних особливостей окремих регіо­нів, які безперечно мали місце, йдеться про основні тенденції етнопо- літичного і культурного розвитку даного періоду.

Як уже зазначалось, серед дослідників немає єдності щодо етно- політичного розвитку Русі періоду феодальної роздробленості. їхні думки зводяться до трьох основних висновків: давньоруська народ­ність X — початку XII ст. не становила собою стійкої етнічної спіль­ності і її розклад визначився державним розпадом Русі; давньоруська народність була стійкою етнічною спільністю і значно пережила Київ­ську Русь; давньоруська народність у XII—XIII ст. переживала час подальшої консолідації і була одним з основних елементів єдності дав­ньоруських земель аж до монголо-татарської навали.

Щоб відповісти на питання, який з цих висновків найбільше від­повідає історичним реаліям, коротко проаналізуємо основні складові давньоруської етнічної спільності.

Почнемо з мови, оскільки саме вона є одною з найважливіших етновизначальних ознак.

Звичайно, мовна спільність на Русі не була абсолютною. Діалектні зони розмовної народної мови, які відбивались і на літературній, збе­рігалися впродовж усієї історії Давньоруської держави. В їх основі лежали мовні особливості слов’янських племен і міжплеменних об’єд­нань переддержавного періоду. Для такої величезної країни, якою була Київська Русь, з різними географічними умовами життя окремих зе­мель, різним етнокультурним сусідством, діалекти і говірки уявляють­ся справою звичайною. Мовознавці виділяють близько десятка таких діалектів: київський (або південноруський), новгородський, полоцько- вітебський, смоленський, ростово-суздальський, галицький тощо. Але їх наявність не суперечила існуванню єдиної давньоруської мови. Діа­лекти не були настільки відмінними один від одного, щоб утруднити або й виключити можливість безпосереднього спілкування киянина з новгородцем, жителя суздальсько-заліського краю з галичанином. Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Нов­города, Смоленська, Пскова та інших міст Північної Русі виступали київські кііязі і посли, а до киян зверталися на таких же зібраннях представники Новгорода, Суздаля, Смоленська, Галича.

Щоб сказане не сприймалося як звичайна декларація, дозволимо проілюструвати його конкретними прикладами. Вважається, що в XI—XII ст. у південноруському діалекті набуває значного поширення морфологічна інновація — закінчення власних імен і назв живих істот у давальному відмінку -ові, -єві.

му Toydopoy» (Новгород, Софія). «Господи, помози рабу своєму, Ивану» (Київ, Софія).

Як відомо, церковнослов’янське слово «помози» набуло в україн­ській мові графеми «поможи». Але виявляється, що і вона має давньо­руське походження. Причому, зафіксована не лише в південнорусь- кому діалекті, але й у новгородському. «Господи, поможи рабу своєму. Флокат» (Новгород, Софія). Поширене в південноруському діалекті слово «соромъ», яке потім так прижилося в українській мові, вжи­вається також і на півночі Русі. «А соромъ ми, оже ми лихо мълв- ляше» (Новгород). Аналогічна ситуація із словом «д'йжа», яке багато­разово згадується в берестяних грамотах Новгорода як міра зерна. В українській мові це слово має графему «діжа» і означає дерев’яну діж­ку, у якій замішували тісто. Не виключено, що і в давньоруські часи «д⅛жa» також використовувалась аналогічним чином.

Давньоруська словоформа «єсть» у південноруському діалекті іно­ді передавалась через «е» (без «сть»). Ця іновація пізніше стане харак­терною для української мови, але не може вважатися чисто південно- руською, оскільки поширена була також і на півночі Русі. Те ж саме можна сказати і про сполучник «та», який зустрічається в «Повчан­ні» Мономаха. Він широко представлений у староукраїнських грамо­тах і сучасній українській мові, але в давньоруські часи вживався не лише у київському, а й у новгородському діалектах: «А вы раздравше та прочь» (Новгородський І літопис, 1228 р.).

Аналізуючи фразу з берестяної грамоти («А ныне ка посъли къ томоу моужеви грамоту») А.

Цікаві мовні особливості простежуються у фразах з словом «пору­читися». Пам’ятки Південної Русі, Смоленська і Південно-Східної Ру­сі дають переважно модель з «по»: «Кончакъ поручися по свата Игоря» (Іпатіївський літопис, 1185 р.), «порука по нь» (смоленські грамоти). Значно рідше зустрічається форма із «за». Натомість новгородські джерела дають переважно цю форму: «дала роуку за зятя», «то за Иванка поруцнь» (берестяні грамоти) і, як виняток, модель з «по».

Наведених прикладів, здається досить, щоб переконатися у надзви­чайній близькості давньоруських діалектів між собою. Насамперед це стосується новгородського і київського. А. А. Залізняк вважає, що їх­ня близькість особливо помітна в XI—XII ст., а в наступні часи посту­пово зникає^[477]. Згідно з думкою відомого українського мовознавця Л. А. Булаховського, інтенсивні процеси формування діалектних особ­ливостей давньоруської мови припадали на XII—XIII ст., але вони зовсім не співпадали із землями феодального дроблення. Такий збіг, в умовах постійних війн і ко­лонізаційних рухів, міг бу­ти швидше винятком, ніж правилом^[478]. Пізніше анало­гічну точку зору обстоював і Ф. П. Філій, за яким у XII— XIII ст. на Русі складається кілька діалектичних зон — південна, західна, північна, північно-східна, приоксько- верхньодонська і прикар­патська, а з XIV—XV ст. особливо поширюються ін­новації, властиві україн­ській, російській та біло­руській мовам.

Рис. 75. Жінка князівсько-боярського кола в парадному вбранні (реконструкція П. П. То­лочна.

У літературі часом мож­на натрапити на тверджен­ня, що давньоруські літопи­си, актові документи і літе­ратурні твори написані цер­ковнослов’янською літера­турною мовою, яка відігра­ла на Русі таку саму роль, як латина у країнах Захід­ної Європи чи арабська мова на Сході. Погодитись з цим твердженням категорично неможливо. Давньоруська літературна мова хоч і була піднята над народною, що є звичайним явищем для всіх мов світу (сучасна українська літературна мова також не тотожна розмовній народній), все ж стояла близько до народної. Остання відчутно вплинула на літературну мову і саме це дає змогу дослідникам виділяти діалектичні зони. У свою чергу побутові джере­ла (берестяні грамоти, графіті на стінах соборів і археологічних знахід­ках) засвідчують їхню залежність від норм літературної мови. Зроблені не лише книжниками, а й представниками широких верств населення, ці написи співзвучні літописним текстам, близькі до них усією мовною структурою. Грамоти новгородських чи київських купців і ремісників могли бути прочитані і зрозумілі в усіх землях Русі. Не випадково М. І. Костомаров саме у давньоруській мові вбачав основну інтегруючу силу східних слов’ян.

Своєрідним підтвердженням мовної єдності давньоруських земель може бути і такий історичний факт. Відомо, що у XII ст. відбулось активне заселення і господарче освоєння Суздальсько-Заліського краю. Особливо потужним був колонізаційний потік із Південної Русі. Якщо погодитись з дослідниками, які доводять, що вже в цей час тут сформу­валась українська народність і її мова, то природно чекати у Суздаль- сько-Заліському краї тих же мовних ознак, які пізніше стали харак­терними для Українського Подніпров’я. Іншими словами, вихідці з Південної Русі, якщо вони були у XII—XIII ст. вже українцями, мусили принести з собою на північний схід не тільки гідронімічну і топонімічну номенклатуру (Либідь, Почайна, Ірпінь, Трубіж, Десна, Переяслав, Галич, Перемишль, Звенигород тощо), а й українську мову. Тим часом, нічого подібного тут не трапилось.

Створена на мовній основі споріднених східнослов’янських племен в умовах існування єдиної держави, давньоруська мова не розпалась у XII—XIII ст., але значно пережила Київську Русь. Надзвичайна ак­тивність суспільного життя епохи феодальної роздробленості не тільки не сприяла регіональній мовній замкнутості, а й виключала її.

Зберігалась у XII—XIII ст. й територіальна спільність Русі. Писем­ні джерела дають підстави стверджувати, що на цей час державні ру­бежі країни стабілізувалися. Сталося це не само по собі, а завдяки спільним зусиллям багатьох давньоруських земель, і насамперед — Київської. Зовнішня політика великих князів мала не вузькоземель- ний, а загальноруський характер. З часів Володимира Мономаха київ­ські князі здійснювали енергійні заходи для об’єднання давньоруських сил на боротьбу із зовнішньою небезпекою. Провідну роль в ній відігра­вала Південна Русь, де автохтонне населення мало багатовіковий дос­від боротьби з гунами, аварами, печенігами. Боротьба за територіальну недоторканість велась також на західних і північно-західних рубежах Русі.

На північному сході, де не було сильного сусідства, продовжува­лось освоєння нових земель Заліського краю, у якому брали участь виселенці з багатьох давньоруських земель, і насамперед, південно- руські. Навряд чи такий значний людський потік із Південної Русі на північний схід був би можливий в умовах роздільного існування дав­ньоруських князівств.

Єдиним територіальним цілим виступає Русь XII — XIII ст. і в писемних джерелах. Саме так її сприймали князі, церква, а також давньоруське населення, яке найбільше терпіло від міжкнязівських свар і іноземних вторгнень. І не випадково, що ідея єдності давньорусь­ких земель і народу з такою силою прозвучала в чисельних пам’ятках історичної писемності - від «Повчання Мономаха» до «Слова про заги­бель землі Руської». Адресуючи свої пристрасні заклики до князів, давньоруські публіцисти в блискучій літературній формі виявляли сподівання і устремління всього давньоруського населення. «Руська земля» стала центральним образом геніальної поеми «Слово о полку Ігоревім». Коли сіверські і курські полки вступили в степ, автор «Слова »вигукнув: «О Руська земля! Ти уже за горами є». Коли Ігорева дружина потерпіла поразку від половців і поле кістками засіяла, то «тугою зійшли (вони — авт.) по Руській землі». У «Золотому слові» Святослав закликав Всеволода Суздальського, Рюрика і Давида Рости- славичів, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити в золоті стремена і виступити «за кривду цього часу, за землю Руську».

Широкий образ Руської землі, з її численними жителями, бага­тими містами, безкрайніми просторами ще більшою мірою, ніж невда­лий похід Ігоря, кликав сучасників до єдності Русі.

Уявлення про територіальну єдність давньоруських земель було на­стільки стійким, що дожило аж до кінця XIV ст. Співставлення «Спис­ку руських міст дальніх і ближніх» (1396 р.) із містами XI—XIII ст. привело Б. О. Рибакова до висновку про збіг контурів Руської землі обох періодів.

Разом з ідеєю територіальної єдності Руської землі в широкому значенні цього терміну, у X—XIII ст. росла і міцніла національна само­свідомість давньоруського народу. Це був час, коли, за влучним висло­вом В. Й. Ключевського, киянин все частіше думав про чернігівця, чернігівець — про новгородця, а всі разом — про Руську землю. Пробу­дження в суспільстві почуття до Руської землі, як до чогось цілісного, було корінним і найглибшим чинником часу. У тяжкі роки монголо- татарського іга люди згадували про колишню незалежність, могут­ність, територіальну цілісність Русі і в цьому черпали сили для бо­ротьби з грізним ворогом.

Зберігали давньоруські землі в епоху феодальної роздробленості і культурну єдність. Археологічні матеріали, здобуті при розкопках міст і городищ, поселень і могильників від ладозької півночі до київ­ського півдня і від Карпат до Суздальського Залісся, показують, що на Русі XII—XIII ст. матеріальна культура стає більш монолітною. При­чому, єдність спостерігається не лише в ширококому асортименті ви­робів міського і сільського ремесла, а також і в житлобудівництві та навіть у кам’яному зодчестві. Як вважає Ю. С. Асеев, архітектурний розвиток на Русі XII—XIII ст. йшов не тільки шляхом формування місцевих шкіл, але й складання єдиного стильового напрямку. До архітектури Південної Русі (київської, чернігівської і переяславської) тяжіла архітектура Смоленська, Волині, Рязані і ряду інших земель. Творчий досвід старих давньоруських центрів сприйняла також архітектура Володимиро-Суздальської Русі. Тут весь обрис архітек­турних пам’яток, як справедливо наголошував П. О. Раппопорт, дуже далекий від романської архітектури і має значно більше спільного з пам’ятками зодчества усіх інших давньоруських земель.

Висновок про культурну єдність давньоруського народу, аргумен­тований колнкретними і неспростованими даними, підтверджується знову й знову. Доречно тут нагадати, що прибічники історико-куль- турної своєрідності Південної Русі одним із важливих аргументів про­тиставлення вважали начебто корінну відмінність житлобудівництва міст Південної Русі на чолі з Києвом від міст північних, північно-схід­них і північно-західних регіонів Русі. В принципі, така відмінність, з огляду на неодинаков! географічні умови окремих частин країни, мог­ла мати місце, і справді мала. Як є вона й тепер у межах навіть самої України. Але корінної відмінності історико-архітектурного розвитку Києва і міст Південної Русі від міст інших регіонів не було. Розкопки в Києві, Чернігові, Звенигород! показали, що масова забудова цих міст у' X—XIII ст. мала великий процент зрубних будівель, аналогічних виявленим у Новгороді, Старій Ладозі, Пскові, Бресті, Смоленську, Мінську й інших містах.

Довгий час в історичній літературі феодальна роздробленість Русі ототожнювалась з економічною роздробленістю і навіть економічним занепадом країни. Після виходу у світ ряду праць Б. О. Рибакова та інших істориків й археологів періоду феодальної роздробленості біль­ше не приписується таких згубних наслідків для економічного розвит­ку суспільства східних слов’ян.

Формування земельних рубежів, хоч і супроводжувалось міжкня- зівськими конфліктами, в цілому позитивно позначилось на господар­ському розвитку всієї країни. Саме тоді розбудовуються старі міста і виникають нові, з’являється безліч феодальних замків, фортець, сіл і промислових селищ. Археологічні матеріали показують, що водночас з економічним піднесенням давньоруських князівств, економічні зв’яз­ки між ними не тільки не згасають, а значно розширюються і зміцню­ються. Цьому сприяла і торгівля, яка в період феодальної роздроб­леності переживала вищий етап свого розвитку. Речі, виготовлені в київських чи новгородських майстернях, дякуючи купцям-посередни­кам, проникали в найвіддаленіші куточки Русі. Незважаючи на по­стійний тиск половців на південноруське порубіжжя, продовжували функціонувати і всі основні торговельні шляхи, якими здійснювалась міжнародна торгівля Русі XII—XIII ст. У другій половині XII ст. літо­писи особливо часто згадують Грецький, Соляний і Залозний шляхи, для охорони яких київськими князями постійно збирались сили бага­тьох князівств.

Досліджуючи проблеми державного й етнічного розвитку Київ­ської Русі, історики в переважній більшості встановлювали однобічну залежність цих процесів. У IX—XI ст. була сильна держава, була і єдина давньоруська народність; у XII ст. почався розпад держави, отже почався розклад і єдиної народності. Іноді стверджується незалежність етнічного і державного розвитку. І зовсім рідко дослідники звертали увагу на зворотній зв’язок, як давньоруська народність впливала на державний розвиток Русі. Крім В. Й. Довженка, згідно з яким єдність країни визначалась, насамперед, культурною і етнічною спільністю на­селення, а також А. І. Козаченка, який підкреслив залежність держав­ного розвитку Русі XII—XIII ст. від рівня національної самосвідомості давньоруського народу, проблему цю так більше не ставить ніхто.

Аналіз етнічного розвитку Русі XII—XIII ст. показує, що саме дав­ньоруська народність була одним із основних елементів єдності давньо­руських земель XII—XIII ст. Усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цільності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — все це, з одного боку, неможливе в умовах ізольованого існування багатьох незалежних кня­зівств, а з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного сепаратизму земель. Природним центром, ядром давньоруського наро­ду впродовж усієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ.

Підсумовуючи розгляд теми етнічного розвитку Давньої Русі, ска­жемо кілька слів про рівень монолітності руської етнічної спільності. У літературі нерідко можна натрапити на думку, що процеси складан­ня єдиної народності в межах величезної території розселення східного слов’янства справді мали місце, але відбувались неоднаково і повністю не завершились. Справедливість сказаного не може викликати прин­ципового заперечення. Етнічні процеси ніколи і ніде не мають повного завершення, а рівень етнічного самоусвідомлення не буває однаковим на всій території розселення одного етносу. До того ж існування єдиної народності (стосовно Русі, з огляду на її величезні простори, можливо краще вживати термін «етнокультурна спільність») не призводить до нівелювання регіональних етнографічних (у тому числі й мовних) особ­ливостей. Це справедливо навіть стосовно сучасних націй, у тому числі й української.

5.