Етнічні процеси на землях Північного Причорномор’я та Криму (IX—XIII ст.)

На території сучасної України в розглянутий час, окрім сло­в’янського населення, проживали й представники інших етнічних угруповань, котрі займали південні та східні регіони і зробили свій внесок у специфіку етнічних процесів східноєвропейського регіону^[479].

В останні століття І тис. н. е. першими серед них були хозари, які об’єднавши деякі інші племена (передусім болгарські та аланські), створили Хозарський каганат — одне з найбільших ранньосередньо­вічних політичних об’єднань східноєвропейського регіону. Ця суспіль­на структура існувала з VII до X ст. і протягом другої половини своєї історії здійснювала певний вплив на сусідні народи, зокрема на східних слов’ян. Слід зазначити, що кочівницький фактор мав істот­ний вплив на формування державних інститутів не лише на сході Євро­пи (Київська Русь), айв інших регіонах (Велика Моравія). У час своєї могутності Хозарія протистояла Арабському халіфату, котрий був тоді найсильнішою державою Західної Євразії. Протистояння між арабами й хозарами продовжувалось близько двох століть. В результаті цієї боротьби перші здобули перемогу на Кавказі, що змусило інших шука­ти нові території для свого розселення на заході, півночі та північному сході від місць свого попереднього проживання, в тому числі і на тери­торії сучасної України, насамперед на Дніпровському Лівобережжі та в Криму.

Рис 76. Південні сусіди східних слов’ян в кінці І — на початку II тис. н. e.: 1 — хозари, 2 — печеніги, 3 — половці, 4 — південні кордони Київської Русі в XI—XIII ст., 5 — столиці давньоруських князівств, 6 — похід монголо-татар у 1223 р., 7 — похід русько-половецьких військ на р. Калку, 8 — похід монголо- татар на південноруські землі в 1239—1241 рр.

В соціальному плані Хозарія може розглядатися як ранньокласове суспільство, в якому соціальна диференціація ще не призвела до знач­ного розшарування населення.

Хозари у своєму розвитку, за висловом С. О. Плетньової, пройшли шлях від кочовищ до міст. Саме кочівницьке гос­подарство, в залежності від ступеню розвитку економіч­них та суспільних відносин, приймало різні конкретні фор­ми. Перша з них характери­зується тим, що все населення кочує цілий рік. Друга форма відрізняється від попередньої обмеженням території кочу­вання і появою постійних зи­мовищ, на які повертаються кожного року мешканці сте­пів, котрі кочують з квітня до грудня. А для третьої форми прикметно те, що кочує лише частина населення, котра во­лодіє потрібного для ведення кочового господарства кількіс­тю худоби. Основна частина одноплеменників робити цьо­го вже не може і шукає інших засобів існування — заняття землеробством, ремеслами. Серед кочовищ з’являються стаціонарні поселення з осі­лим населенням^[481].

Значні за розмірами хо­зарські поселення відомі на сході України. Одне з них — поблизу с. Верхній Салтів не­далеко від Харкова — і дало назву археологічній культурі, залишеної якраз населенням каганату.

Рис. 77. Хозарські шаблі та стремена.

Відомо кілька груп хозарських поселень: кочові та сезонні стій­бища, постійно функціонуючі поселення, городища з земляними вала­ми й ровами чи кам’яними стінами. А серед жител виділяється кілька типів: кочівницькі юрти круглої форми, наземні будівлі з плетеним каркасом стін, напівземлянки зі стінами стовпової конструкції, а в Криму споруджувались житла з використанням каміння. Значна ін­формація, в тому числі й про ідеологічні погляди різних соціальних та етнічних груп населення, отримана також з поховальних комплексів, що поділяються на дві основні групи — поховання в катакомбах, вири­тих у землі (аланські могили) та поховання в простих ямах (болгар­ські). Як не парадоксально, але найбільш проблематичним є виділення власне хозарських поховань — етносу, який і дав назву країни. До них відносять лише незначні в кількісному відношенні поховання в ка­м’яних склепах, у супроводі верхового коня і з чисельним інвентарем. Звичайно, такі багаті захоронения грабувалися протягом багатьох сто­літь, а тому і не збереглись для сучасних наукових досліджень.

Останню крапку в історії Хозарії поставила молода держава схід­них слов’ян, котра наприкінці І тис. н. е. все впевненіше виходила на міжнародну арену (до цього хозари навіть отримували данину з части­ни східнослов’янських територій). У 965 р. великий князь київський Святослав під час східного походу розбив війська хакана, взяв кілька основних центрів країни (в тому числі і столицю — місто Ітіль на Нижній Волзі), підкорив народи Північного Кавказу. За деякими да­ними, союзниками київського князя були воїни кочівницького угру­повання гузів.

Між хозарами і слов’янами відбувалося не лише протистояння, про що є відомості на сторінках давньоруських літописів, а й мирні кон­такти. Зокрема, в Києві поблизу Золотих воріт були виявлені «печер­ки», що нагадують конструкцію катакомбних поховань салтово-маяць- кої культури. Навіть місце для цього могильника на схилах до Хрещатика вибрано так, як це практикувалось населенням Хозар­ського каганату при похованні небіжчиків у такому типі могил. Але в згаданих «печерках» були горщики, наповнені кальцинованими кіс­точками — звичай, типовий якраз для слов’ян у разі захоронения не­біжчика наприкінці І тис. н. е. за обрядом кремації. Тому поєднання цих двох елементів слід розглядати як відображення синкретизму у поховальному обряді носіїв слов’янської та хозарської культур у міс­цях їх контактів. У Києві існувало й урочище «Козари», котре, віро­гідно, слід локалізувати в районі Подолу^[482].

Після розпаду каганату в степи Північного Причорномор’я зовсім без перешкод протягом значного відрізку часу переселялись нові групи номадів, які знаходили тут нову батьківщину. Щоправда, пізніше і вони також зходили з історичної арени, розчинялись в інших етносах і не лишили свого сліду на сучасній етнічній карті України.

З кінця IX — початку X ст. в південноруських степах розпочався процес формування нового етнічного угруповання. Його створювали печеніги, відомі на Заході і у Візантії як пацинаки чи пачинакіти, а на Арабському Сході — як баджнак. За свідченнями давньоруських літо­писів, представники цього угруповання прийшли на Русь уперше ще в 915 р. Тоді було укладено мир і кочівники відійшли до Дунаю. Але з того часу вони постійно підтримували різноманітні, часом суперечливі контакти з Києвом як столицею держави. Так, у 944 р. великий князь Ігор заключив з печенігами військовий союз проти Візантії. Імператор вимушений був відкупитись від об’єднаних сил слов’ян, скандинавів і кочівників.

Якась частина кочівників відразу осіла серед слов’янського насе­лення, насамперед у великих містах. На підтвердження цього можна навести епізод 968 р., коли вороже настроєні орди печенігів вперше напали на Київ, а великий князь Святослав перебував у поході на Ду­найську Болгарію та Візантію. Княгиня Ольга з онуками зачинилась в граді, а на лівому березі Дніпра зібралися дружинники з чернігівської округи на чолі з воєводою Претичем. Та неможливо було їх докли­катись на підмогу оточеним киянам через печенізьку блогу. Тоді один отрок запропонував себе щоб переплисти Дніпро і повідомити про тяж­кий стан оборонців міста:

«Онъ же изиде изъ града с уздою, и ристаша ckbo3⅛ печеігЬги гла­голя: Не вид^гЬ ли коня никтоже? B⅛ бо yM^τbfl печен^тЬжьски и мняхуть и своего. И яко приближися к ръцъ сверг порты сунуся въ Днъпръ и побреде. Видавше же печен*Ьзи устремишася на нь, стр'Ьляюще его, и не могоша ему ничто же створити»®⁴.

Тобто, вже в X ст. русько-печенізькі контакта були на рівні вив­чення мови та відносно вільного володіння нею (звичайно, окремими особами). Але факти військового протистояння всеж були набагато частішими. Так, коли після невдалого другого болгарського походу в 971 р. вже згаданий князь Святослав повертався додому, візантійці чи болгари сповістили про це степовикам. Останні підготували засідку на кам’яних порогах Дніпра в районі сучасного міста Запоріжжя і зму­сили вимучену боями й переходами київську військову дружину на чолі з князем перезимувати в місцевості під назвою Білобережжя. Вес­ною слабкі від недоїдання і холоду воїни не змогли прорватися через печенізьке оточення, а самого Святослава було вбито. Зверхник кочів­ників хан Куря наказав зробити із черепа київського князя оковану золотом чашу. Проте це не було якимось кощунством з боку номадів — це досить відомий серед стародавніх тюркомовних народів звичай. ^[483] Адже кочівники свято вірили, що таким чином до них переходила сила і мужність переможеного супротивника.

Повністю проблема протистояння між Києвом і Степом була ви­рішена князем Ярославом Мудрим. Його воїни зійшлися з печенігами в двобої під стінами давньоруської столиці в 1036 р. В результаті кочів­ники були повністю розбиті і в паніці відступили.

Після цієї битви печеніги стали відігравати другорядні ролі, а на перше місце в причорноморських степах вийшли торки, відомі у візан­тійських хроніках як узи, а на Сході як гузи (ще раз нагадаємо — вірогідні союзники Києва в боротьбі з хозарами за часів князювання Святослава Ігоревича). Вони вигнали печенігів з їх становищ і кочо­вищ, а також змусили основний контингент переможених перейти далі на захід (як ті свого часу самі зробили з мадярами). Але досить швид­ко, після 1060 р., протистояння Русі і торків припинилось. Останні разом з частиною печенігів почали поступово підночовувати до кордо­нів Київської Русі і пізніше перетворились у найманців давньоруських князів. Найбільш значним із таких угруповань кочівників-васалів бу­ли Чорні Клобуки, котрі проживали в Пороссі. А на Дніпровському Лівобережжі, в основному за писемними джерелами, відомо про кон­тингенти торків переяславських та ковуїв чернігівських.

З середини XI ст. південні простори сучасних українських земель зайняли половці, котрі вперше підійшли до кордонів Київської Русі в 1055 р. В Західній Європі їх називали команами, в арабських та пер­ських рукописах вони відомі як кипчаки, а в Китаї як цинь-ча. Дав­ньоруську назву половці багато з дослідників виводить зі слова «поло­ви», що означає «світложовті» (від слова «полова»). Щоправда існують і інші версії походження найменування цього народу.

Уже в 1060 р. половці-комани зробили спробу пограбувати півден- норуські землі. Саме тоді нова кочівницька спільність становила загро­зу не лише для східних слов’ян.Візантійський автор Єстафій Солун- ський у XII ст. писав: «В одну мить половець близько, і ось його вже нема. Зробить наскік і швидко, з повними руками, хватається за повід, гонить коня ногами та нагайкою й вихром несеться далі, як би бажа­ючи обігнати швидкого птаха. Його ще не встигли побачити, а він вже щез з очей». За підрахунками П. В. Голубовського, лише на Русь по­ловці здійснили 46 значних набігів без запрошення їх «до співпраці» давньоруськими князями під час бойових дій проти конкурентів за той чи інший князівський стіл^[484]. Але й у цій останній якості вони неодно­разово перебували на землях східних слов’ян. Такими запрошеннями грішили не тільки чернігівські Ольговичі, котрі представляли одну з гілок роду Рюриковичів, й представники інших гілок правлячого кня­зівського роду.

Доля половців склалася досить трагічно: після битви з монголо- татарами на р. Калка (коли вони першими покинули поле бою), на-

Рис. 78. Перемога руських військ над половцями в 1103 р. Мініатюра Радзівіл- ловського літопису.

шестя в 40-х роках XIII ст. орд хана Батия на давньоруські землі та населення причорноморських степів, на півдні сучасної України з’яви­лись нові господарі. Це були вже згадані монголо-татари, а їх попе­редники поступово зникли, розчинившись в складі тих етносів, котрі пізніше були зафіксовані на історичній арені. Окрім того, значна час­тина половців наприкінці XIII—XIV ст. відкочувала в Поволжя та на Кавказ.

Основою існування всіх трьох вищеназваних угруповань було ко- чівництво, що пройшло (як вже. зазначалось) у своєму розвитку три стадії — від безсистемного пересування по степових просторах до на- півосілого проживання. На другому етапі вже розподілені пасовиська на конкретні ділянки для окремих орд, куренів та аілів. Це призводить до значно більшої стабільності в житті кочівників, окремі групи й фор­мування яких обмежені (але одночасово й гарантовані) у своєму русі певними територіальними межами. Курені становили об’єднання кіль­кох, в оснсГвному патріархальних, сімей родичів за своєю суттю досить близьких великосімейним громадам землеробів. Давньоруські літопи­си називають такі курені родами. В окрему орду могли входити декіль­ка куренів, а на чолі такого обєднання стояв «князь». До імен деяких з них додавався степовий еквівалент цього давньоруського соціального титулу — «кан» («хан»): Тугоркан, Шарукан... Хан був як зверхником у орді, так і господарем в одному з підлеглих йому куренів.

У соціальному розвитку кочівницькі утворення перебували на етапі розкладу первіснообщинних відносин і зародження ранньокласо- вих структур. Особливо в цьому плані виділялись половці, у яких на

Рис. 79. Знатний половець — Чингульський хан (ре­конструкція Ю. Я. Россомакіна та П. Л. Корнієнка.

думку багатьох дослід­ників досить стабільно розвивались феодальні відносини і формува­лись відповідні соці­альні структури. Ок­рім знаті, воїнів, бід­них прошарків насе­лення (але вільних членів куренів), є свід­чення про наявність у кочівницькому сере­довищі рабів. Здебіль­шого це були вій­ськовополонені, котрі ставали домашніми слугами.

Кочівники інтен­сивно контактували з сусідніми народами: на сході з арабами і насе­ленням Кавказу, на за­ході — з Візантією, але особливо інтенсивними вони були з Київською Руссю. За деякими свідченнями, вже під час хрещення князя Володимира Святосла­вича в 988 р. на це­ремонії був присутній печенізький хан Me-

теган. Давньоруські зверхники часто одружувались з доньками кочівницьких ханів, хоча своїх доньок у Степ заміж за синів кочівницьких вельмож не видавали. У літописах зафіксовано близько десяти шлюбів давньоруських князів з половецькими красунями. Сім’ї в ті часи були багатодітними і якщо припустити, що в цих різноетнічних князівських родинах в серед­ньому виростало по п’ять синів і дочок, то серед них було близько 40 князів та князівн напівполовців, а далі — близько 200 половецьких онуків та онучок^[485]. Ці зв’язки закріплювались повторними перехрес­ними шлюбами князів і князівн змішаного походження. Зокрема, нов- город-сіверський князь Ігор Святославич — герой знаменитого «Слова о полку Ігоревім»— по лінії свого батька був онуком половецької кня­зівни, доньки хана Осолука, а значить правнуком половецького зверх- ника.

Історичні джерела підтверджують тезу про досить суперечливі взаємовідносини між землеробами та кочівниками в середньовічні часи (особливо на рівні представників аристократії) й демонструють, наскільки тісно переплітались їхні долі. Л. М. Гумильов навіть при­пускав, що в XII—XIII ст. Русь і Половецька земля складала єдину поліцентричну систему^[486]. Але це всеж є перебільшенням. Лояльно до Русі здебільшого ставились лише окремі кочівницькі угруповання, котрі розміщувались недалеко від південноруських кордонів на обох берегах Дніпра. Основна маса кочівників всеж вбачала в давньорусь­ких містах і селах об’єкти свого легкого збагачення, а в землеробах та ремісниках слов’янського походження — потенційних рабів, котрих можна було вигідно продати на невільничих ринках або ж використати в своєму патріархальному господарстві.

У наслідок постійних контактів з кочовими воєнізованими контин­гентами на півдні Київської Русі змінилась тактика бою й набір озбро­єння, яким користувалися землероби. Образно кажучи, воїну-слов’я- нину, як і іноземному найманцю в князівській дружині (котрий прий­шов з європейської Півночі), довелося сісти на коня щоб на рівних протистояти мобільному степняку. Кіннота як спеціальне військо в Київській Русі з’являється вже в X ст. Раніше у давніх слов’ян кінного війська як окремого підрозділу не було, а коні здебільшого використо­вувались лише для транспортування воїнів до поля бою. Візантійський історик Лев Діакон свідчить, що в битві поблизу Доростолу в Болгарії давньоруські воїни вперше з’явились перед греками на конях. Але вже з XI ст. в Київській Русі кіннота мала пріоритетне значення, а най­манці зі Степу поступово витіснили воїнів-професіоналів скандинав­ського походження, хоч основну масу війська, як і раніше, складали слов’яни.

Характеризуючи рівень розвитку матеріальної культури кочів­ницьких суспільств середньовічних часів слід зазначити, що в зв’язку з постійним перекочуванням і відсутністю тривалих стаціонарних по­селень на степових просторах України основних археологічних кате­горій кочівницьких пам’яток всього дві: поховальні пам’ятки й кам’я­ні статуї, котрі часто ще називають «кам’яні баби». Пов’язані вони з ритуалом захоронения та культом предків.

Складними були етнічні процеси в Криму, які зумовлювалися, насамперед, бажанням підпорядкувати собі цю територію з боку про­відних держав тих часів (Візантії, Хозарії, Київської Русі та інших). Перша з названих імперій, як одна з правонаступниць Риму, найдовше поширювала свою владу на окремі частини півострова. Але й інші дер­жави, в окремі хронологічні періоди кінця І — початку II тис. н. е., теж мали тут певний вплив, а їх представники проживали в автохтон- ному середовищі. Степові простори Криму були заселені кочівниками (хозари, печеніги, половці, татари), а гірські долини та прибережні території — осілим землеробським населенням, котре було досить різ­номанітним за своїм етнічним складом. Писемні джерела досить слабо та нерівномірно освітлюють цю тему, а тому (як і на інших територіях) велике значення мають археологічні матеріали^[487].

У УПІ ст. в середовище нащадків місцевого племені таврів (котрі й дали назву півострова — Таврида) та носіїв традицій античної циві­лізації переселилась значна частина малоазійських греків у зв’язку з іконоборськими гоніннями. Це призвело до того, що вже в IX ст. про- слідковується значний ріст населення, виникають нові чисельні посе­лення, в тому числі й відомі печерні монастирі. Дещо пізніше, з укріп­ленням влади хозар, візантійці виводять свої гарнізони з фортець, а гірські перевали охороняються вже військовими контингентами кага­нату. Потім вони розташовуються й у напівзруйнованих візантійських опорних пунктах і відбудовують їх (Судак, Мангуп, Алушта тощо).

Новими супротивниками хозар з кінця IX ст. стали печеніги, одна з орд яких вклинилась між Тавридою і основною територією каганату. Як свідчить Константин Багрянородний, у X ст. «Пачинакія (тобто країна печенігів.— П. Т.) займає всю землю до Росії, Боспору, Хер­сону, Сарату, Бурату і тридцяти країв»^[488].

Звичайно, якась частина степовиків теж залишалась в Криму. З кінця X ст. вже Київська Русь почала грунтовно вклинюватись у крим­ські процеси, а в таких містах, як Херсон (літописний Корсунь), Судак (Сугдея), Керч (Корчів) можливо й існували руські колонії. Основною давньоруською базою в цьому регіоні було місто Тмутаракань на Таманьському півострові. Його значення для Русі було аналогічним Херсону для Візантії. Нагадаємо, що взятий Корсунь князь Володимир Святославич повернув імперії після одруження з принцесою Анною. Протягом XII—XIII ст. в міжетнічні процеси втручаються нові групи кочівників.

З усього викладеного можна зробити лише один висновок: етнічні процеси на півострові проходили виключно інтенсивно. Але ні одна з зацікавлених сторін не змогла створити тут в зазначений час стабіль­ного етнічного угруповання, хоча серед осілого населення почала фор­муватись людська спільність, котра отримала назву «кримські греки». Але постійні набіги кочівників, як і експансія з боку держав серед­земноморського регіону, не дали цим процесам завершитись.

На початку XIII ст. в причорноморських степах з’явились нові ко­чові орди: в 1220 р. знаменитий Чингізхан направив сюди через Кавказ під керівництвом Джебе і Судебея 25-тисячний корпус. У 1222 р. в битві на р. Дон половці були розбиті і відійшли до Дніпра. їх зверхник хан Котян звернувся за допомогою до давньоруських князів і ті вирі­шили спільними зусиллями подолати нового ворога, забувши про вчо­рашні суперечки. Але ця акція в 1223 р. закінчилась трагічно: після розгрому передових загонів руси й половці почали багатоденне пере­слідування ворога. А супротивник використав класичний прийом ко­чівників: вимотавши переслідувачів під час тривалого відступу та при­спавши їх пильність, в бій зненацька вступили основні сили монголо- татар і на р. Калка давньорусько-половецькі загони були розбиті. Од­нією з основних причин поразки стала втеча з поля бою якраз союз­ників русів — половців. їхня подальша доля була вирішена.

Через деякий час трагедія сталася і з населенням Київської Русі. Під проводом хана Бату (Батия) армія монголо-татар та підкорених ними народів у 1237—1238 рр. розгромила Волзьку Болгарію і Пів­нічно-Східну Русь. В 1239 р. були взяті Чернігів та Переяслав, у

1240 р. після відчайдушнього опору киян впала столиця країни. В

1241 р. така ж доля спідкала Галич, Володимир-Волинський та інші міста. Дійшовши до Польщі, Угорщини, Чехії Батий зупинив свій по­хід у західному напрямку і в 1242 р. через Боснію, Сербію, Болгарію й причорноморські степи вивів свої війська на Волгу. Дещо пізніше там почалося формування Золотої Орди, до складу якої певний час входили й деякі сучасні українські землі. Але військово-політичне підпорядку­вання цих територій монголо-татарам суттєво не вплинуло на подаль­ший етнічний розвиток предків сучасних українців.