Розділ V АНТРОПОЛОГІЧНИЙ СКЛАД ДАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ: ЕТНОГЕНЕТИЧНІ АСПЕКТИ

Доба палеоліту. Найдавніші сліди життєдіяльності людей на території України належать до ранньоашельської епохи, або куль­тури, творцями якої були архантропи — найдавніші люди (від грец.

Освоєння людиною просторів майбутньої України тривало і в на­ступну історичну епоху: в Закарпатті, Прикарпатті, Поліссі, Подніп­ров’ї, Північно-Західному Причорномор’ї, Криму, Донбасі, Приазов’ї відомо кілька сотень мустьєрських місцезнаходжень. Деякі з них скла­лись на місцевій ашельській основі, інші пов’язані з черговими хвиля­ми міграцій, що мали місце вже в мустьєрський час ^[490].

В 1924—1925 рр. Г. А. Бонч-Осмоловський виявив у гроті Киїк- Коба (Крим) два неандертальських поховання: дорослого та дитяти. Поховання дорослого містилось в центрі житлової площадки в прямо-

прямокутній ямі, заглибленій в скельну породу. Небіжчик лежав на правому боці, з підігнутими ногами, головою на північний схід. Непо­далік знайдено поховання немовляти. Кістки обох скелетів збереглись погано. *

На думку сучасних фахівців, поховання дорослого, очевидно, нале­жало жінці 35—40 років зростом 155—159 см. Зазначалось, що в її фізичному типові збереглось чимало архаїчних рис, якими характери­зуються так звані «класичні» неандертальці — велика група палеоан- тропів, тобто давніх людей (від грец.

Що ж до кістяка немовляти п’яти—семи місяців, то його пропорції значно відрізняються від пропорцій сучасних дітей: гомілка коротша, а передпліччя — довше. Крім того, стінки кісток дуже грубі, що також характерно для «класичних» неандертальців.

Фрагменти черепів дорослого та двох дітей віком п’ять і десять— дванадцять років були відкриті Ю. Г. Колосовим на мустьєрських сто­янках Заскельна V та VI поблизу Білогорська. На думку Є. І. Данило­вой в будові потиличної кістки дорослої людини із Заскельної V про­стежуються як деякі примітивні, так і «апієнтні», тобто прогресивні риси (наприклад, слабко виражений потиличний валик)^[491].

Скелетні рештки «сапієнтних» пал еоантропів знайдено також у Подніпров’ї та Приазов’ї: стегнова та обидві плечові кістки з Роман- ково поблизу Дніпропетровська, які належали людині високого зросту (171 см); плечова кістка з розмитого мустьєрського шару на березі р. Самара; фрагменти черепів з-під Дніпропетровська; верхній моляр зі стоянки Рожок І. Усі ці фрагментарні матеріали характеризуються поєднанням архаїчних та прогресивних рис. Так, «романківець» міг належати до кола ранніх неандертальців типу Ерінгсдорф і Крапіна, яким був властивий досить «сапієнтний» комплекс ознак, чи «прогре­сивних» мустьєрців Палестини, що мають пряме відношення до родо­воду сучасної людини^[492].

За підсумками багаторічних досліджень, територія України доби верхнього палеоліту була заселена людьми надзвичайно щільно: за­гальна кількість населення тоді складала тут близько 60 тис. чол. На сьогодні в її межах відомо близько 800 верхньопалеолітичних пам’я­ток, де виявлені унікальні господарсько-побутові комплекси. Водно­час, антропологічні матеріали з цих місцезнаходжень вкрай фрагмен­тарного характеру (уламки черепів і зубів із Чулатово І, Новгорода-

Рис.

Сіверського, Анетівки II, Пушкарів, Мізина; плечових кісток з Новгорода-Сівер- ського та Кормані IV, кістки лівої ноги з поселення Горо­док II), що не дає змоги від­творити морфологічні риси творців матеріальної та ду­ховної культури цього істо­ричного періоду. Певне уяв­лення про антропологічний тип верхньопалеолітичної людності України дають па­леоантропологічні знахідки в інших регіонах Східної Єв­ропи: Подонні (Костьонки) та на Клязьмі (Сунгирь).

Під час розкопок у Koc- тьонках було відкрито чоти­ри кістяки, два з яких нале­жала дорослим чоловікам, а два — дітям.

нією, прямим лобом, дуже низьким обличчям, низькими орбітами, широким носом, що добре ви­

Особливо цікаві результа­ти були отримані під час ви­вчення кістяка 20—25- річ­ного мисливця зі стоянки Маркіна Гора, що жив при­близно ЗО тис. років тому. Так, він характеризувався невисоким зростом (близько 160 см), різкою доліхокра- ступає з площини лиця, прогнатизмом. Поєднання доліхокранії, ши- роконосості та прогнатизму вказує на наявність деяких екваторіаль­них (австралоїдних) рис^[493].

Інший антропологічний тип був притаманний 50-річному мислив­

цю з Костьонок II: вищий зріст — 165 см, видовжена форма мозкового відділу черепа, ємність якого — близько 1500 куб. см, дуже широке і низьке обличчя. За цими ознаками він схожий з кроманьйонцями од­нієї з груп неоантропів, тобто нових (від. грец. «нео» — новий та «антро- пос» — людина), або верхньопалеолітичних людей Західної Європи^[494].

Розкопки в Сунгирі дали змогу виявити два стародавніх похован­ня: поодиноке, де містився

скелет дорослої людини, та парне з рештками двох дітей.

Доросле поховання нале­жало мисливцю 60—65 ро­ків, який відзначався міц­ною і гармонійною фізичною статурою, а саме: дуже висо­ким зростом (180 см) і широ­кими плечими. За деякими розрахунками, вага «сунгир- ця» складала близько 71 кг.

Певні архаїчні особли­вості (надто в будові потили­ці) були притаманні також хлопчику 11—13 років та

Рис. 81. Мисливець доби верхнього палеоліту із поховання на стоянці Сунгирь (реконструк­ція М. М. Герасимова).

дівчинці 9—11 років, похованих у супроводі дуже багатого інвентарю.

Отже, антропологічний склад неоантропів Східної Європи був до­сить строкатим. Це пояснюється кількома обставинами, а саме: по­ліморфізмом (від грец. «полі» — багато та «морфе» — форма), тобто наявністю багатьох різновидів фізичного типу верхньопалеолітичної людини; міграціями первісних колективів з досить віддалених тери­торій; змішуванням прийшлих та місцевих груп, серед яких, очевид­но, були й нащадки неандертальців.

Мезоліт (IX—VI тис. до н. е.). Приблизно 10—12 тис. років тому на земній кулі відбулися значні клімато-географічні зміни, спричинені загальним потеплінням. Розпочалася нова геологічна епоха — голо­цен, яка триває й нині.

Початок голоцену в Подніпров’ї зівпав з початком нової історичної доби — мезоліту, або середнього кам’яного віку. На теренах України на сьогодні відомо понад 300 мезолітичних місцезнаходжень. Серед

них — довготривалі поселен­ня з залишками жител, де могло мешкати від 50—60 до 100—150 осіб, і короткочас­ні стоянки, й поодинокі по­ховання, й колективні родові некрополі з десятками поховань. Зібрані під час розкопок цих пам’яток ос­теологічні колекції, тобто колекції кісткових решток людей (від грец. «остеон» — кістка та «логос» — наука, слово), не мають собі рівних у світі.

Вперше скелети людей мезолітичної доби були знай­дені в Криму: в гротах Фать- ма-Коба, де був похований чоловік зрілого віку, та Myp- зак-Коба — там виявили парне поховання чоловіка зрілого віку та молодої жін­ки 20—23 років. Досліджен­ня довели, що вони характе­ризуються доліхокранією, широким обличчям, різко виступаючим носом. Ці риси загалом були властиві но­сіям так званого протоєвропейського, або пізньокроманьйонського ти­пу. Крім того, в зовнішності «фатьма-кобинця» зберігалися деякі озна­ки (виступання середньої частини лиця вперед, відносно широкий ніс, слабко розвинуте підборіддя), притаманні євро-екваторіальній (євро- австралоїдній) стадії розвитку людей сучасного фізичного типу^[495].

Що ж до жінки, похованої в Мурзак-Кобі, то їй, попри загальну масивність, властиві дуже гармонійні риси обличчя, а саме: високе чоло, тонкий ніс з горбинкою, великі мигдалеподібні очі, гарно окрес­лений рот, чітке, але м’ягке підборіддя. Зауважимо, що на обох руках «мурзак-кобинки» відсутні нігтьові й середні фаланги мізинців. За ха­рактером пошкоджень на ближній фаланзі з’ясовано, що вони були відрубані ще в підлітковому віці, найімовірніше, під час ініціацій — обрядів, пов’язаних із ритуальним посвяченням молоді в дорослих.

Важливі наукові дані отримані під час вивчення палеоантрополо­гічних матеріалів з колективних некрополів Надпоріжжя Дніпра: Bo-

лоського (19 поховань), Василів- ського І (24 поховання) та Василів- ського III (45 поховань), розкорки яких у 1952—1955 рр. провели О. В. Бодянський, В. М. Даниленко, А. Д. Столяр та Д. Я. Телегін. Серед похованих переважали дорослі чо­ловіки, однак є й жінки, й підлітки та діти. Небіжчиків найчастіше клали в позі «адорації», тобто в скорченому стані на боці, з руками, піднятими до обличчя, головами на південний схід або схід. На кістя­ках з Василівки І і, меньшою мі­рою, Василівни III, виявлені сліди вохри.

Принаймні частина людей (над­то дорослих чоловіків), похованих у цих могильниках, загинула насиль­ницькою смертю.

Рис. 83. Чоловік із мезолітичного могильника Волоське (реконструкція Т. С. Сурніної).

застрягло в ребрі небіжчика. В іншому випадку в крижовій кістці до­рослого чоловіка (скелет № 32) стирчало кістяне вістря списа з крем’я­ними вкладенями. Одна з жінок, також похованих в цьому могиль­нику (скелет № 19), померла від сильного удару по голові якимось тупим предметом, що засвідчує ушкодження тім’яної частини черепа. Що ж до округлого отвору діаметром 9 мм на тім’яній кістці черепа №31, краї якого повністю облітеровані, то він, за висновками фахів­ців, з’явився внаслідок хірургічного втручання. Це — один з небага­тьох випадків штучної трепанації черепа в добу мезоліту⁹.

Рис. 84. Чоловік із мезолітичного могильника Василівна III (реконструкція Г. В. Лебедин- ської).

тварин Північного Причорномор’я¹⁰.

Наведені факти свідчать про те, що між мезолітични­ми племенами Подніпров’я були напружені стосунки і мали місце часті військові сутички. Ймовірною причи­ною цих взаємин була неод­норідність їхнього етнічного складу, що добре узгоджу­ється з підсумками антропо­логічних досліджень.

Зусиллями Г. Ф. Дебеца, Т. С. Кондукторової, І. Й. Гох- мана доведено, що в добу ме­золіту в Дніпровському Над- поріжжі мешкали представ­ники трьох антропологічних типів: давньосередземномор- ського, протоєвропейського та змішаного, який утворив­ся в результаті їх метисації.

Давньосередземноморський тип представлений у найдав­нішому могильнику поблизу с. Волоське. Висловлювалось припущення, що поховання в ньому здійснювались ще до початку голоцену степовими мисливцями на бізона, коня та інших стадних травоїдних «Волосці» характеризувались

довгою, вузькою й високою мозковою коробкою, дуже високим, вузь­ким, добре профільованим обличчям, різко виступаючим носом та ви­сокими очними орбітами. На деяких черепах з Волоського могильника

помітна також австралоїдна домішка (прогнатизм, широкий ніс, нижчі орбіти). На думку Г. Ф. Дебеца, волоська краніологічна серія має ана­

логії з матеріалами доби мезоліту-неоліту Кенії. Звичайно, це не озна­чає, що люди переселились у Подніпров’я зі Східної Африки, хоча, за

словами дослідника, такі міграції у віддалені історичні епохи «не були

чимось надзвичайним». Вчений висловив припущення, що давньосе­

редземноморський антропологічний тип сформувався в Передній Азії й Закавказзі, після чого його носії поширились на північ та південь¹¹.

lθ Залізняк Л. Л. Етнокультурні процеси в Середньому Подніпров’ї за матеріалами мезо­літичних могильників Надпорожжя // Археологія.— 1998, № 11.— С. 73.

II Дебец Г. Ф. Черепа из эпипалеолитического могильника у с. Волошкого // Советская этнография,— 1955.— № 3.— С. 64.

Протоєвропейський тип властивий небіжчикам із Василівни І і час­тині небіжчиків із Василівни III, похованих у скорченому положенні. Він відзначається високим зростом, доліхокранією, високою мозковою коробкою, значним розвитком рельєфу, широким обличчям, середнім за шириною носом, що добре виступає з площини лиця. Подібні морфо­логічні варіанти були поширеними серед мезолітичної людності Цен­тральної та Північної Європи (могильники Гоєдик у Франції, Лепин- ський Яр у Подунав’ї, Звейнеки в Латвії, Оленій Острів у Карелії, Попове в Росії), генетичні витоки якого сягають пізнього палеоліту середньої смуги Європи.

Відомо, що в фінальному палеоліті в лісостеповій та степовій зонах України з’явились вихідці з Верхнього та Середнього Дніпра, які, оче­видно, мали риси протоєвропейського типу. Вони витіснили з Надпо- ріжжя місцеву людність — носіїв культури Східного Гравету Надчор- номор’я, котрим був властивий давньосередземноморський тип. У по­низзях Південного Бугу, на Інгулі та Приазов’ї пришельці змішались з місцевими племенами^[496]. Наслідком цих процесів, пов’язананих із фор­муванням кукрекської мезолітичної культури, була поява нового ан­тропологічного типу, що характеризується доліхокранією, помірно широким обличчям, середнім за шириною носом. Він представлений невеликою серією випростаних кістяків могильника Василівка III (7 поховань).

Процес формування антропологічного складу мезолітичної людності Подніпров’я тривав тисячоліття: міграційні хвилі накочу­вались то з півночі, то з півдня, то з заходу, то зі сходу, аж поки північноєвропеоїдний — протоєвропеоідний тип не став домінувати в цьому регіоні Україні.

Неоліт (VI — початок IV тис. до н. е.). Неолітична доба — остання, завершальна стадія кам’яного віку, яка характеризується переходом від привласнюючих до відтворюючих форм господарства.

У межах України відомо понад 600 неолітичних місцезнаходжень. На думку багатьох фахівців, вони належать принаймні до семи архео­логічних культур, а саме: буго-дністровської, тиської, лінійно-стріч­кової кераміки, носії яких уже перейшли до землеробства та скотар­ства; ямково-гребінчастої кераміки, людність котрої займалась тради­ційними промислами: мисливством, рибальством і збиральництвом; сурсько-дніпровської, дніпро-донецької та кримської, що їм були ха­рактерні як традиційні, так і нові форми господарювання.

Особливої уваги серед різних категорій пам’яток неолітичної доби України заслуговують великі колективні некрополі: Маріупольський, Вільнянський, Вовнизький, Дереївський, Нікопольський, Лисогір- ський та ін., звідки походить понад 800 кістяків (А. В. Доброволь- ський, М. Є. Макаренко, В. М. Даниленко, Д. Я. Телегін та ін.). Біль­шість з них зосереджено в районі Дніпровського Надпоріжжя, При- азов’я та Сіверського Дінця, тобто в ареалі південної групи племен

мо-

Рис. 85. Чоловік із неолітичного гильника біля с. Вільнянка (реконст­рукція Г. В. Лебединської).

дніпро-донецької культури, або спільноти, в середовищі якої деякі сучасні дослідники виділяють кілька археологічних культур.

Носії дніпро-донецької куль­тури ховали своїх небіжчиків на спині, з випростаними, щільно зведеними ногами, які, очевидно, зв’язували або сповивали, та тро­хи зігнутими руками. Кістяки, часто рясно посилані вохрою, за­лягають рядами, іноді — у два, а то й три «поверхи», часом по де­кілька в одній ямі. Очевидно, там були поховані родичі. Місце похо­вання, мабудь, позначалось неви­соким земляним горбиком. Поруч з тілами небіжчиків клали кре­м’яні або кістяні вироби; похо­вальний одяг прикрашався підвіс- ками-нашивками із зубів оленя, перламутровими намистинами, прикрасами з ікол кабана тощо. В окремих могилах Нікопольського та Лисогірського некрополів від­значені скупчення черепів, що, очевидно, засвідчує культ шану­вання черепів предків. Подібні культи добре відомі з етнографіч­них джерел; ще порівняно недав­но вони існували в деяких корінних народів Сибіру й Далекого Сходу (наприклад, у юкагірів).

Антропологічні дослідження показали, що населення дніпро-до­нецької культури характеризувалось загальною масивністю, дуже сильним розвитком м’язового рельєфу, переважно великими розмі­рами черепа, що мав здебільщого видовжену — доліхо-мезокранну — форму; дуже широким, середньої висоти, іноді дещо сплющеним ли­цем, чітко окресленим носом.

Специфічною особливістю даної групи неолітичної людності Укра­їни є значні розміри та загальна масивність кінцівок: « дніпро-доне- чани» були довгоногішими, ніж будь-який з сучасних народів, а кістки «дніпро-донецьких» жінок масивніші, ніж кістки сучасних чоловіків- москвичів. За розрахунками Г. Ф. Дебеца, вага пересічного чоловіка з поховань дніпро-донецької (без урахування жирового прошарку) скла­дала 75,5 кг, а зріст — 172—174 см. Таке співвідношення ваги та зросту вказує на те, що неолітична людність України відзначалась гар­монійністю тілесної будови й неабиякою фізичною силою. На користь даного припущення свідчать спо­стереження за пропорціями тіла штангістів, які досягли високих спортивних результатів^[497].

Ше однією специфічною ри­сою носіїв дніпро-донецької куль­тури є винятково гарний стан зуб­ної системи: відсутність випадків прижиттєвого випадання зубів та карієсу, який в Західній Європі та Північній Америці з’явився ще в мезолітичну епоху. Зуби здебіль­шого дуже стерті, що свідчить про систематичне вживання грубої їжі.

Більшість вчених відносить південну групу племен дніпро-до­нецької культури до особливого варіанту протоєвропейського типу: «вовнизького» чи «надпорізько- приазовського»^[498]. Ще в середині 1950-х років Г. Ф. Дебец висловив припущення, що його витоки слід шукати на півночі європейського континенту. «Кісткові рештки лю­дей пізнього палеоліту та мезоліту Східної Європи належать, при­наймні у своїй більшості, людям південного походження, — писав він з цього приводу, — люди ж дніпро-донецької культури є пере­селенцями з північних областей або їхніми безпосередніми нащад­ками»^[499]. Час підтвердив слуш­ність цієї тези.

За даними сучасних дослід­жень, антропологічні та археоло­гічні аналогії носіям дніпро-до-

Рис. 86. Жінка із неолітичного могиль­ника біля с. Вільнянка (реконструкція Т. С. Сурніної).

нецької культури простежуються

в мезолітичних (Ведбек) та неолітичних (Ертебеле) могильниках За­хідної Балтії. Поява північних європеоїдів у Подніпров’ї пояснюється

міграціями мисливсько-рибальських племен, які розпочались при-

Рис. 87. Жінка із поховання неолі­тичної доби на бурському Острові (реконструкція Л. Т. Яблонського).

близно 8 тис. років тому. Просуваю­чись на схід та південний схід, вони досягли Подоння (Ракушковий Яр), Поволжя (С’єзже) і навіть Приарал- ля (Тумек-Кичеджик).

Підсумовуючи спеціальне до­слідження, І. Д. Потехіна перекон­ливо показала, що антропологічний склад племен дніпро-донецької культури склався переважно за участю двох морфологічних компо­нентів: доліхокранного, з широким, різко профільованим обличчям, та мезокранного (мезобрахікранного), з ще ширшим, дещо сплощеним об­личчям. Перший із цих складників, генетично пов’язаний з місцевими мезолітичними племенами, перева­жав на ранніх, а другий — на пізніх етапах формування даної історич­ної спільноти. Очевидно, пришельці з півночі поступово витіснили або асимілювали своїх попередників^[500].

Природно, що між місцевою та прийшлою людністю відбувались військові сутички, які засвідчу­ються численними ушкодженнями на скелетах з неолітичних некропо­лів. Наприклад, на черепі № 16 з Василівни II зберігся слід від удару спису чи стріли; на черепі № 18 — округла вм’ятина від удару тупим

предметом тощо. На черепі № 64 з Ясинуватки виявили пролом оваль­ної форми, в середині якого збереглися ушкоджені кістки, що трохи зрослися. На деяких черепах зафіксовані сліди прижиттєвого хірур­гічного втручання — штучні трепанації, наявність яких свідчить про досить високий рівень медичних знань. Так, вивчення трепанаційного отвору діаметром 14 мм на черепі № 54 з Вовниг показало, що він був зроблений швидкими обертами свердла, вістря якого мало напівокруг- лу чи шароподібну форму. Така форма вістря унеможливлювала прова­лювання свердла всередину черепа і пошкодження мозку. Цікаво, що після цієї операції людина жила принаймні ще два роки¹⁷.

Ймовірно, серед неолітичних племен України були поширені не лише протоєвропейський, а й інші антропологічні варіанти. За анало­гіями з сусідніми регіонами можна припустити, що племена тиської, буго-дністровської культур і культури лінійно-стрічкової кераміки характеризувались рисами давньосередземноморського (південноєвро- пеоїдного) типу. Що ж до культури ямково-гребінчастої кераміки, то її носіям, мабуть, була властива певна монголоїдна домішка.

Енеоліт (IV—III тис. до н. е.). Наприкінці V — на початку IV тис. до н. е. на території України розпочалась нова, перехідна історична епоха — доба енеоліту, або середнього кам’яного віку.

УIV — на початку III тис. до н. е. в Дніпровському Правобережжі і в деяких лівобережних районах Середньої Наддніпрянщини були по­ширені землеробсько-скотарські племена трипільської; лісостеповій і, частково, степовій зонах Лівобережжя — середньостогівської; степово­му Причорномор’ї та Криму — кемі-обинської археологічних культур.

Трипільська культура, що сформувалась на початку IV тис. до н. е., проіснувала близько 1500 років. У її розвитку простежують три основні етапи: ранній (4—3,6 тис. до н. е.), середній (3,6—3,1 тис. до н. е.) та пізній (3,1—2,5 тис. до н. е.).

Ранній та середній етапи трипільської культури представлений ли­ше поодинокими похованнями в межах поселень (Лука-Устинська, Co- лончени II, Верем’є, Незвіско, Ліпкани), з яких походять здебільшого фрагментарні матеріали. За даними Г. Ф. Дебеца та М. М. Герасимова, черепи із Незвіско та Солончени II характеризуються рисами протоєв- ропеоїдного типу — масивною будовою мозкового відділу, широким обличчям тощо^[501].

Більш представницькі краніологічні та остеологічні серії походять з пізньотрипільських могильників: Вихватинського, Більче-Злоте та Чапаївського.

Під час розкопок Вихватинського могильника, розташованого на березі Дністра поблизу м. Рибниця (Молдова), виявлено понад 60 кіс­тяків, щоправда, досить погано збережених. Дослідження показали, що люди, поховані тут, характеризувались середнім зростом (165,5 см у чоловіків і 157,7 см у жінок), помірним розвитком м’язового рельє­фу, доліхокранною формою черепа, гарно профільованим обличчям з невисокими орбітами й середнім за шириною носом, що виразно ви­дається з площини лиця. Наведене сполучення ознак загалом властиве південним європеоїдам — представникам західного варіанту давньосе­редземноморського типу, що був широко розповсюджений серед енео- літичної людності Балкан та деяких регіонів Центральної Європи. По­ряд з цим, у морфології «вихватинців» прослідковується також вплив протоєвропеоїдного компоненту.

В процесі внутрішньогрупового аналізу вихватинської серії було

Рис. 88. Чоловік (1) та жінка (2) із трипільського могильника біля с. Вихватинці (реконструкція М. М. Герасимова).

з’ясовано, що чоловічі черепи належать до давньосередземноморсько- го, а жіночі — «пом’якшеного» варіанту протоєвропейського типу, по­ширеного серед східних сусідів трипільців. Ці розбіжності помітні і в будові скелета: кістки чоловіків дуже грацильні, жіночі ж — відносно масивні^[502]. З наведеного можна зробити висновок, що між трипіль­ськими племенами та їхніми сусідами-скотарями існували не лише господарські зв'язки, а й шлюбні, тобто етнічні контакти.

Черепи з печери Більче-Злоте характеризувались рисами давньосе- редземноморського типу. Що ж до пізньотрипільського Чапаївського могильника поблизу Києва, то отримані там матеріали свідчать про на­явність двох морфологічних складників — масивного (протоєвропей­ського) та грацильного (давньосередземноморського)^[503].

Отже, фізичний тип населення трипільської культури, чисельність якого в окремі історичні періоди перевищувала 400 тис. чол., був неод­норідним, склавшись у процесі взаємодії кількох морфологічних ком­понентів.

У середині IV тис. до н. е. в Дніпровському Лівобережжі та в басей­ні Сіверського Дінця поширились скотарські племена середньостогів- ської культури, або спільності, в межах якої нині часто виділяють кілька археологічних культур. «Середньостогівці», що їх багато сучас-

Рис. 89. Чоловік із енеолітичного Олек­сандрійського могильника (реконструк­ція Т. С. Сурніної).

Рис. 90. Жінка із енеолітичного Олек­сандрійського могильника (реконст­рукція С. О. Горбенко).

них дослідників розглядає як перших індоєвропейців на теренах Ук­раїни, частково асимілювали, а частково відтіснили на північ дніпро- донецьку людність.

Найчисельніша краніологічна серія середньостогівської культури походить з грунтового Олександрійського могильника на р. Оскол — тут знайдено 12 черепів, які характеризувались значним розвитком м’язового рельєфу, доліхокранією, дуже широким, середньої висоти, гарно профільованим обличчям, тобто рисами протоєвропейського ти­пу. Що ж до нових матеріалів з могильника Ігрінь, то вони засвідчують наявність в антропологічному складі людності даної культури грациль- нішого морфологічного компоненту^[504].

Загалом, у фізичному типі мезолітичного, неолітичного та енеолі­тичного населення Лівобережної України простежується певна гене­тична спадкоємність. Крім того, антропологічні матеріали дають підстави для висновків про досить тісні контакти між середньосто- гівськими та трипільськими племенами.

Окрему групу енеолітичних пам’яток Нижнього Подніпров’я та Степового Лівобережжя складають могильниками новоданилівського типу, або культури, походження яких остаточно не з’ясоване. Здебіль­шого вони невеликі за розмірами, включаючи одне-два, іноді п’ять- шість поховань. Новоданилівські пам’ятки були залишені людьми з типово протоєвропеоїдними рисами, притаманними попереднім — нео­літичним племенам окреслених регіонів, фізичний тип яких, в свою чергу, мав місцеве мезолітичне підгрунтя^[505]. Це ж стосується і насе­лення нижньомихайлівської культури, яке наприкінці IV ст. освоїло південну смугу степів між Доном та Дунаєм.

У середині III тис. до н. е. в Криму, пониззі Дніпра та Південного Бугу поширились племена кемі-обинської археологічної культури, по­ходження якої багато дослідників пов’язують з Північним Кавказом. «Кемі-обинці» характеризувались яскраво вираженою доліхокранією, значною висотою мозкового відділу черепа, розвинутим м’язовим рельєфом, вузьким, високим обличчям, різко профільованим у гори­зонтальній площині^[506]. Наведене поєднання ознак знаходить аналогії серед різних груп стародавньої людності Закавказзя, Близького Сходу, Середньої Азії, де в V — III ст. були поширені різновиди східносеред- земноморських (індосередземноморських) морфологічних варіантів.

Принамні останню чверть III тис. до н. е. — початок першої поло­вини II тис. до н. е. Дніпровське Лівобережжя, за винятком північних районів, і частину Правобережжя займали скотарсько-землеробські племена ямної культури, чия назва пов’язана з характером похо­вань — у прямокутних ямах під курганним насипом. В останній чверті III — на початку II тис. до н. е. «ямники» заселили все Степове При­чорномор’я і вийшли на Балкани. В цей час вони обіймали величезний ареал — від Волги до Дунаю.

Антропологічні дослідження показали, що загалом носії ямної культури відзначались видовженою, високою мозковою коробкою, середнім за шириною й висотою, мезогнатним, добре профільованим обличчям, високим зростом — близько 173 см. у чоловіків та 160 см у жінок (Т. С. Кондукторова, Г. П. Зіневич, С. І. Круц та ін.). Поряд з цим між окремими територіальними групами ямних племен існували певні відмінності, які в найвиразнішій формі простежуються по лінії північ — південь України.

Північна група племен ямної культури, які займали правобережжя Середньої Наддніпрянщини (курганний могильник поблизу с. Баштеч- ки Черкаської обл. ), басейн Сіверського Дінця та Середнього Дону, характеризувалась масивною будовою тіла, широким і високим облич­чям — ознаками, притаманними носіям протоєвропеоїдного типу. «По- м’якшені», тобто менш виразні, риси даного типу були властиві ямним племенам межиріччя Бугу та Інгульця, а також Нижнього Подніпров’я^[507].

Ямне населення Північно-За­хідного Причорномор’я, півдня Херсонщини, басейну р. Молочна та деяких лівобережних регіонів Нижнього Подніпров’я відзнача­лось доліхокранною формою че­репної кришки, відносно вузьким та довгим обличчям, що свідчить про вплив одного з варіантів схід- носередземноморського типу, по­ширеного серед племен кемі-обин- ської культури.

Своєрідним поєднанням ознак (мезодоліхокранією, широким та середнім обличчям) характеризу­вались ямні племена верхів’їв Ін­гульця та Самаро-Орільського ме­жиріччя.

Рис. 91. Чоловік із підкурганного по­ховання ямної культури (реконструк­ція М. М. Герасимова).

Розмаїття морфологічних варіантів, властивих населенню ямної культури, зумовлене складністю етногенетичних процесів, що мали місце на території України в добу енеоліту.

Наприкінці енеолітичної доби в Північно-Західному Причорно­мор’ї мешкали скотарські племена усатівської культури, антрополо­гічний склад яких сформувався за участі кількох компонентів: серед черепів з Усатово простежуються типові протоєвропейські, середземно­морські та змішані варіанти, для формування яких повинно було змі­нитись кілька поколінь людей. Висловлювалась думка, що морфоло­гічні особливості людності усатівської культури склались у процесі взаємодії місцевого пізньотрипільського та прийшлого степового на­селення²⁵. Особливої уваги заслуговують племена культури кулястих

амфор, які мешкали на теренах Волині наприкінці енеолітичної доби. Це пояснюється дискусіями довкола їхньої ролі у формуванні індоєв­ропейської спільноти. На жаль, морфологічні особливості людності даної культури вивчені недостатньо: на сьогодні обстежено лише чоти­ри чоловічих та шість жіночих черепів, що характеризуються мезо- кранією, середнім розвитком м’язового рельєфу, середнім за шириною обличчям. Стверджено, що цей комплекс ознак склався за участі на-

селения південної групи культури лійчатого посуду, котра локалізува­лась на теренах Польщі, Південної Німеччини, Чехії, Словаччини, За­хідної України^[508].

Загалом, антропологічний склад енеолітичної людності України був досить строкатим. У його формуванні брали участь морфологічні складники, що мали різне походження: масивний протоєвропеоїдний тип, генетичні витоки якого пов'язані з неолітичними племенами; різновиди грацильного давньосередземноморського типу, представле­ного серед різних груп південних європеоїдів; помірно масивний варі­ант, поширений у Центральній Європі тощо. Ці компоненти інтен­сивно змішувались між собою, що спричинило появу змішаних антро­пологічних варіантів.

Доба бронзи (II тис. до н. e.). На початку II тис. до н. е на півдні Східної Європи розпочалася доба бронзи, яка тривала близько тисячі років. За цей час в усіх регіонах України чотири рази змінювались археологічні культури.

В XI ст. до н. е. в Приазов’ї з’явилися найдавніші пам’ятки ката­комбної культури, носії якої ховали своїх небіжчиків у підкурганних камерах-склепах — катакомбах. Висловлювалась думка, що в її фор­муванні брали участь місцеві ямні племена та прийшлі північнокав- казькі групи (С. Н. Братченко). Протягом X—IX ст. до н. е. «катакомб- ники», принаймні частина яких належала до індоаріїв, поширились спочатку на Лівобережжі, а згодом у багатьох регіонах степового та лісостепового Правобережжя. Окремі локальні варіанти катакомбної спільності набули таких своєрідних рис, що це дало підстави для виділення в її межах кількох археологічних культур: донецької, інгульської тощо.

Дослідження палеоантропологічних матеріалів з поховань ката­комбної спільності, в яких брали участь Т. С. Кондукторова, Г. П. Зі- невич, С. І. Круц, К. О. Шепель та інші, засвідчили розмаїття морфоло­гічних варіантів, властивих окремим хронологічним та територіаль­ним групам. Зауважимо, що на сьогодні найкраще вивчений антропо­логічний склад тих катакомбних племен, котрі мешкали в степовій смузі України від Дунаю на заході до Приазов’я на сході.

За даними С. І. Круц, населення раннього етапу катакобної спіль­ності характеризувалось високим зростом, видовженою формою чере­па, порівняно вузьким і високим обличчям; пізнього ж — дещо ниж­чим зростом, мезобрахікефалією, широким ортогнатним обличчям. Торкаючись цього питання, дослідниця писала: «Різниця між «ран­німи» та «пізніми» наскільки суттєва, що мова може йти про зміну населення на другому, пізньому етапі існування катакомбної культури майже на всій території Північного Причорномор’я»^[509].

Морфологічні особливості пле­мен раннього етапу катакомбної спільності склались на основі ан­тропологічних типів населення ямної та кемі-обинської культур, що в найбільш виразній формі простежується в окремих районах Нижнього Подніпров’я, включаю­чи Примор’я, та Приазов’я.

Що ж до людності пізнього етапу катакомбної історико-куль- турної спільності, то властиві їй фізичні риси сформувались за участі масивних широколицих но­сіїв північнокавказької культури Калмикії та Передкавказзя. Про­сунувшись на терени України, вони повністю витіснили або аси­мілювали місцеву людність. У найбільш виразній формі це, за даними антропології, простежу­ється в Самаро-Орельському ме­жиріччі, окремих регіонах Ниж­нього Подніпров’я, межиріччях Бугу та Дністра^[510].

Рис. 92. Хлопчик із штучно деформова­ним черепом із поховання катакомбної культури (реконструкція М. М. Гераси­мова).

Поява прийшлих племен на пізньому етапі існування катакомбної спільності спричинила істотні зміни поховального обряду. Так, у похованнях еліти був зафіксований звичай обличкування черепа — моделювання лиця глиною (майже 100 випадків), походження якого пояснюється впливом культурних традицій Близького Сходу.

Катакомбні племена басейну Сіверського Дінця широко застосовували звичай штучної деформації черепа, яка була властива 15% небіжчикам з ранніх і 60% — з пізніх поховань ^[511]. Він був також властивий людності східних та південно-східних районів катакомбної «ойкумени»: Північно-Східного Приазов’я, Нижнього Поволжя, басей­ну Дону, Калмикії. Перевага надавалась циркулярній деформації, ко­ли голова набувала форми, витягнутої згори до низу; при цьому зміню­валась і пропорції обличчя, зокрема, збільшувалась висота лоба.

У XVII—XVI ст. до н. е. степову та лісостепову зони між Доном та Прутом населяли індоіранські племена культури багатоваликової ке­раміки, назва якої пов’язана зі звичаєм прикрашати керамічні вироби наліпними джгутами-валиками (С. С. Березанська). Носії цієї куль­тури ховали своїх небіжчиків у підкурганних прямокутних ямах, до­щатих та кам’яних, іноді — у ямах з підбоями. Вони мали риси одного з варіантів давньосередземноморського типу, а саме: середній зріст (169,6 см у чоловіків), доліхокранію, вузьке й високе обличчя, вузький ніс^[512].

У XVI ст. до н. е. на терени Лівобережної України вторглися зі сходу іраномовні племена зрубної культури, які ховали померлих під курганними насипами в рублених зрубах, кам’яних ящиках чи прямо­кутних ямах, перекритих деревом. Вони поступово відтіснили носіїв культури багатоваликової кераміки на захід або асимілювали їх. Про­тягом наступних століть «зрубники» займали величезні обшири Схід­ної Європи — від Дністра на заході до Уралу на сході, від Ками, Серед­ньої Оки й Десни на півночі до прикаспійських степів і Криму на півдні.

Носії зрубної культури, що мешкали на території України, харак­теризувались високим зростом (174 см у чоловіків), видовженою фор­мою мозкового відділу черепа, середньою шириною обличчя. За багать­ма краніологічними ознаками (надто за шириною обличчя) вони посі­дають проміжне положення між людністю культури багатоваликової кераміки та «зрубниками» Поволжя^[513]. Це добре узгоджується з вис­новками фахівців-археологів про напрямки міграцій племен зрубної культури та їхні взаємини з місцевим населенням Дніпровського Лівобережжя та степової зони України (І. М. Шарафутдінова, В. В. От- рощенко).

У XV—XIII ст. до н. е. Північно-Західне Причорномор’я населяли племена сабатинівської культури, антропологічний склад яких поки­що не з’ясований.

Північно-західними сусідами «сабатинівців» була осідла людність культури Hoya, котра займала лісостепове Подністров’я. Краніологічні дослідження засвідчили її морфологічну неоднорідність: деякі черепи мають ознаки відносно широколицього масивного, а інші — грациль- ного вузьколицього типу^[514]. Згадана історико-культурна спільність склалась внаслідок взаємодії місцевих землеробських та прийшлих скотарських племен, що й відобразилось у антропологічному складі її носіїв.

Сабатинівська культура й культура Hoya, очевидно, були пов’язані з фракійським світом.

У першій чверті II тис. до н. е. в північно-західних регіонах Ук­раїни були поширені племена культур шнурової кераміки, або бойових сокир: середньодніпровської, які заселяли лісну зону Верхнього й Ce- реднього Подніпров’я; городиць- ко-здовбицької та стжижовської, що мешкали на півночі Волині, у верхів’ях і середній течії Захід­ного Бугу; підкарпатської, котра локалізувалась у Прикарпатті й суміжних районах Поділля. На думку багатьох вчених, культури шнурової кераміки, поширені та­кож в інших регіонах Централь­ної, Північної та Східної Європи, належали північній групі індоєв­ропейських племен, до складу яких входили предки германців, балтів та слов’ян.

За підсумками дослідження невеликої краніологічної серії (близько 10 черепів), Т. C. Кон- дукторова дійшла висновку про те, що носії городоцько-здовбиць- кої та стжижовської культур характеризувались яскраво вираженою доліхокранією, середньою висотою мозкової коробки, вузьким облич­чям, з площини якого різко виступав ніс^[515]. Аналогії даному поєднан­ню ознак знаходять серед племен шнурових культур Польщі та Сло­ваччини.

Прямими нащадками «шнуровиків» у XVI—XI ст. до н. е. були творці тшинецько-комарівської культури, поширеної на правобережжі Північної України, в Прикарпатті, верхній та Середній течії Дністра, Південній Білорусі. За даними палеоантропології, вони відзначались середнім зростом (майже 167,7 см), доліхокранією, невеликими роз­мірами обличчя, вузьким носом^[516]. Отже, тшинецько-комарівські пле­мена, з якими багато дослідників пов’язують початковий період історії слов’ян, успадкували риси своїх попередників.

У XI—X ст. лісостепову смугу Дніпровського Правобережжя насе­ляли землеробські племена білогрудівської культури, яким, за підсум­ками вивчення невеликої серії, була властива загальна грацильність, мезодоліхокранія, вузьке обличчя. Це пряме продовження генетичної лінії, започаткованої племенами культур шнурової кераміки.

Що ж до населення бондарихинської культури, поширеної в по­ліській та лісостеповій зонах Лівобережної України (XIII—VIII ст. до н. е), то фізичні риси її творців поки-що невідомі. На думку дослід­ників, «бондарихинці», яких пов’язують з фінно-уграми, були нащад-

Рис. 94. Кіммерієць (реконструкція М. М. Герасимова).

ками місцевих неолітичних пле­мен ямково-гребінчастої кера­міки.

Отже, в добу бронзи на тере­нах України активно взаємодіяли різні за походженням антрополо­гічні типи, носії яких належали до основних етнічних масивів Східної Європи, а саме: східних гі­лок індоєвропейців — індоіранців та індоаріїв; прафракійських, фінно-угорського та праслов’ян­ського, що остаточно склались у наступні історичні епохи.

яка опанувала обробку заліза, освоїла верхову їзду та винайшла склад­ний далекобійний лук «скіфського» типу. Кочові іраномовні племена,

Кіммерійці, скіфи, сармати. Початок І тис. до н. е. ознамену­вався кардинальними змінами в господарстві, культурі та побуті людності степової зони Євразії, основу господарства котрих складало скотарство, створили ряд яскра­вих культур, які послідовно змінювали одна одну. В Північному При­чорномор’ї та Передкавказзі вони представлені кіммерійською, скіф­ською та сарматською культурами.

Можливо, з кіммерійцями пов’язані пам’ятки білозірської куль­тури XII—IX ст. до н. е., людність якої характеризувалась високим зростом (171 см у чоловіків), здебільшого видовженою формою голови з добре розвинутим м’язовим рельєфом, вузьким і високим лицем, до­сить широким носом (С. І. Круц, С. П. Сегеда, Л. В. Литвинова). Це — риси одного з різновидів давньосередземноморського типу.

У VII ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї поширилися носії скіфської культури, які понад чотири століття населяли величезні сте­пові простори між Доном та Дунаєм. Це була група споріднених пле­мен, близьких за походженням, культурою та звичаями.

Загалом скіфи Північного Причорномор’я здебільшого відзнача­лись середнім зростом — близько 167 см у чоловіків і 159 см у жінок. Що ж до відомих поетичних рядків Олександра Блока («Так, скіфи ми, так, азіати ми, з розкосими і жадібними очима»), то вони мало узго­джуються з підсумками антропологічних досліджень — скіфські пле­мена в межах України належали до типових європеоїдів. Загалом, їм була властива видовжена форма черепної кришки, середнє за шириною, добре профільоване в горизонтальній площині, ортогнатне обличчя із чітко окресленим, середніх розмірів носом ^[517]. Ці риси про- простежуються на документальному портреті воїна зрілого віку з похован­ня на курганному полі «Сірко» побли­зу Нікополя. Привертає увагу деяка асиметрія нижньої частини обличчя цієї людини — за рахунок виступу на правій половині підборіддя, що утво­рився внаслідок поранення стрілою, яка влучила в нижню щелепу, вибив­ши шматок кістки. Цікаво, що від ча­су поранення до смерті воїна пройшло кілька років.

На підставі порівняльного аналізу Т. С. Кондукторова дійшла висновку, що за найважливішими рисами фізич­ної будови скіфи Північного Причор­номор’я дуже близькі до своїх попе­редників на цих теренах — племен піз- ньої бронзи^[518]. Одже, вони аси­мілювали великі групи місцевої людності, чому, очевидно, сприяла мовна спорідненість.

Рис. 95. Скіф з Нижнього Подніп­ров’я (реконструкція М. М. Гера­симова).

ніологічними серіями. Крім того, серед населення, яке залишило дану

Цікаві результати отримала М. С. Ве­ликанова, яка вивчала черепи з грун­тового скіфського могильника IV— III ст. до н. е. поблизу с. Миколаївка на східному березі Дністровського ли­ману. Стверджено, що за багатьма важливими расово-діагностичними ознаками, зокрема шириною вилиць, вони займають проміжне положення між скіфськими та фракійськими кра­пам’ятку, досить чітко виокремлюється два морфологічні компоненти: відносно масивний, властивий скіфам Нижнього Подніпров’я, та гра- цильний, притаманний фракійцям балканської округи^[519]. Відтак ви­пливає, що на західних околицях Великої Скіфії (а Дністер якраз і відігравав роль природного рубежу між двома великими етнічними масивами) між скіфськими та фракійськими племенами існували тісні взаємини, наслідком яких була зміна антропологічного типу.

Антропологічні дослідження носіїв чорноліської культури не про­водились — у них переважав обряд трупоспалення, а отже, практично

відсутні кісткові рештки. Що ж до кріологічних та остеологічних ма-

Рис. 96. Сармат із Подністров’я (рекон­струкція Т. С. Сурніної).

теріалів, виявлених у скіфських курганах Середньої Наддніпрян­щини (здебільшого, в Пороссі), то їх вивчення дало можливість зро­бити такі висновки: люди, похова­ні в них, близькі до скіфів Ниж­нього Подніпров’я; витоки їхньо­го морфологічного типу пов’язані з носіями зрубної та білозірської культур доби пізньої бронзи^[520]. Це дає підстави гадати, що серед по­хованих під курганними насипа­ми переважали пришельці зі сте­пової зони України, а місцева праслов’янська людність, очевид­но, ховала своїх небіжчиків за ін­шим ритуалом.

Дещо несподівані результати дало обстеження черепів з курга­нів поблизу м. Бориспіль на ліво­му березі Дніпра. За підсумками досліджень був виділений невідо­мий досі антропологічний тип, який характеризується округлою (мезобрахікранною) формою моз­кової коробки, високим і широ­ким обличчям (С. І. Круц). Оче­видно, витоки цих морфологічних рис слід шукати серед носіїв бон- дарихинської культури, котрі, як відомо, в першій чверті І тис. до н. е. населяли лісостепу зону Ліво­бережної України.

УIII ст. до н. е. панування скі­фів у причорноморських степах скінчилось: сюди зі сходу почали нічного Причорномор’я загалом характеризувались дещо корот­шою, ніж у скіфів, черепною ко­робкою, ширшим, ніж у них, об­личчям, помірним розвитком м’язового рельєфу та середнім ви­ступанням носових кісток з пло­щини лиця — тобто європеоїдними рисами з певною «СХІДНОЮ» ДОМІШ­КОЮ^[521]. За більшістю ознак вони були дуже близькими до сармат­ських племен Поволжя, Південної Башкирі!’, Приаралля. Припуска­ють, що всі ці групи походять від населення андронівської культури доби бронзи, пам’ятки якої поши­рені на теренах Казахстану та Mi- нусинської улоговини в Західному Сибіру. Зауважимо, що деякі сар­матські племена, надто алани, до­сить широко застосовували штуч­ну деформацію черепа.

проникати сарматські племена, які раніше кочували в Приараллі, на Південному Уралі та Поволжі. Вже в першому столітті до н. е. античні автори почали називати Північне Причорномор’я Сарматією. У перші віки нашої ери частина сарматів проникла далеко на північ, у лісо­степові райони України (басейн р. Тясьмин), де, мабуть, змішалася з корінною землеробською людністю.

Згідно з результатами антропологічних досліджень, сармати Пів-

З історичних джерел довідує­мось, що під натиском сарматів значна частина скіфів залишила об­житі землі і перебралась до Кримського півострова. Приблизно в се­редині III ст. до н. е. скіфи заснували тут свою столицю, котра дістала назву Неаполь (Нове місто). Найбільшого розквіту Мала Скіфія до­сягла в II ст. до н. е., за часів царя Скілура та його сина Полака.

Під час археологічних розкопок поблизу стін Неаполя Скіфського виявили монументальний мавзолей, де містилось понад 70 кістяків скіфських вельмож — чоловічих, жіночих, дитячих. Найдавніше по­ховання належало чоловікові 40—45 років, одяг котрого був оздоб­лений золотими прикрасами. Біля ніг небіжчика знайдено металевий шолом, два мечі, наконечники списів тощо.

Антропологічне обстеження засвідчило, що череп чоловіка був штучно деформований, внаслідок чого орбіти і частина лобової кістки помітно видавалися наперед. Лоб широкий, високий; ніс має чітко окреслений контур, що добре видно на реконструкції обличчя за чере­пом ^[522]. Саме завдяки їй вдалося встановити, що поховання належить цареві Скілуру, зображення якого містить кам’яний рельєф, знайде­ний на початку минулого століття.

Протягом останніх десятиліть на території Нижнього Подніпров’я та Криму обстежено чимало грунтових некрополів пізньоскіфського часу (Неаполь Скіфський, Золота Балка, Миколаївка-Козацьке та ін.). Це дало змогу з’ясувати, що між ранніми та пізніми групами скіфської людності простежується чітка генетична спадкоємність. Що ж до впливу інших морфологічних компонентів, то він був незначним^[523].

Наприкінці І тис. до н. е. — на початку II тис. н. е. на теренах Волині, Прикарпаття, Поділля та Закарпаття мали місце складні етно- генетичні процеси за участю племен пшеворської, зарубинецької, ли- пицької та інших культур, антропологічний склад яких залишається невідомим через поширення в їхньому середовищі обряду трупоспа- лення.

Черняхівська культура (II—поч. VI ст.). Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних утворень першої полови­ни І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III—IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдавських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії.

За підрахунками Є. В. Махно, В. Д. Барана, Б. В. Магомедова та інших вчених лише на Україні відкрито вже близько 3 тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.

Вперше антропологічний матеріал з поховань черняхівської куль­тури отримав у 1899 р. відомий київський археолог В. В. Хвойка під час розкопок могильника поблизу с. Черняхів на Київщині (від якого й походить назва культури). Згодом кісткові рештки черняхівців відкри­ли також в інших некрополях України, Молдови та Польщі.

Аналіз краніологічних матеріалів показав, що носіям цієї культу­ри загалом були притаманні європеоїдні риси, а саме: висока, видов­женої форми черепная корробка, помірно розвинутий рельєф, неши­роке обличчя, середній за шириною, чітко окреслений ніс^[524]. Однак серед них вирізняється кілька морфологічних варіантів, приурочених до певних територій: правобережний подніпровський, лівобережний, середньопридніпровський та ін. Це переконливо свідчить на користь тези про поліетнічний характер черняхівської культури, яку обстою­ють вітчизняні вчені.

Спробуймо на підставі групових морфологічних характеристик з’ясувати роль окремих етнічних компонентів, з яких склався стро­катий конгломерат черняхівської людності. Почнемо з готів, стосовно котрих в історико-археологічній літературі віддавна точаться гострі суперечки.

За фольклорною традицією, готи — вихідці з острова Готланд у

Балтійському морі. Наприкінці І тисячоліття до н. е. вони з яки­хось причин залишили свою «пра­батьківщину» й переселились до Південної Балтії.

У II ст. н. е. готи просунулись далі на південь, з’явившись у Ma- зовії та Підляшші (Польща), в По­ліссі та на Волині, де з ними по­в’язують пам’ятки вельбарської археологічної культури. Поява го­тів на українських землях спри­чинила певні історико-культурні та етнічні зміни, що мали місце у першій половині І тис. до н. е. Встановлено, що вони деякий час очолювали великі військово-полі­тичні союзи, які об’єднували скі­фів, сарматів, дако-гетів і слов’ян. Ця обставина дала підстави де­яким німецьким, польським і ро­сійським дослідникам вважати їх чи не єдиним творцем черняхів- ських старожитностей.

Згідно з аналізом антрополо­гічних даних, давнім германцям, а отже й готам, були притаманні

Рис. 98. «Черняхівець» із Подністров’я (реконструкція Г. В. Лебединської).

вого різноплемінного люду, не залишивши помітного сліду в його ма­

риси, властиві представникам північної гілки європейської раси: ма­сивний череп, що характеризується великим поздовжнім та попереч­ним діаметром, середньою шириною обличчя, низькими орбітами, від­носно вузьким нісом^[525]. Жодна краніологічна серія з черняхівських некрополів України та Молдови (а їх понад 20) не має такого поєд­нання ознак. Готську домішку можна простежити хіба що на деяких черепах з могильників, розташованих поблизу сіл Косаново (Побуж­жя) та Гаврилівна (Нижнє Подніпров’я). Відтак можна погодитись з тими дослідниками (Т. С. Кондукторова, М. С. Великанова, Т. І. Алек­сеева), котрі вважають, що готи не відіграли істотної ролі у форму­ванні морфологічних рис черняхівської людності^[526]. Зазначимо також, що наприкінці IV ст. частина готів під натиском гунів була змушена залишити терени Східної Європи, решта ж розчинилася серед місце­теріальній і духовній культурі.

Стосовно питання про внесок східнослов’янських племен у морфо­логічний тип черняхівської людності, то вирішити його не просто за браком джерел: носії «прасхіднослов’янських» зарубинецької, волино- подільської та київської культур застосовували обряд трупоспалення, що побутував в українських землях аж до запровадження християн­ства на Русі (988 р.). Тому доводиться вдаватись до порівняльного ана­лізу краніологічних матеріалів черняхівських та давньоруських часів. Хронологічний розрив між ними складає шість століть. Це не так бага­то, враховуючи спадковий характер расово-діагностичних ознак.

Дослідження показали: збірна краніологічна серія черняхівської культури Середньої Наддніпрянщини знаходить аналогії серед черепів з давньоруських курганів та грунтових могильників цього регіону Ук­раїни, залишених нащадками літописних полян^[527]. З іншого боку, властиві їй ознаки притаманні також краніологічним матеріалам піз- ньоскіфського часу. Це означає, що, по-перше, в Середній Наддніпрян­щині простежується дуже глибока лінія морфологічного розвитку: племена скіфського часу, черняхівці, літописні поляни; по-друге, схід­нослов’янські племена істотно вплинули на формування морфологіч­них рис людності черняхівської культури.

Скіфський морфологічний компонент переважав також в інших краніологічних серіях з черняхівських некрополів України. Що ж до Прутсько-Дністровського межиріччя, то тут його вплив менш відчут­ний: місцеві племена відзначались загальною грацильністю, дуже ма­лими розмірами черепа, вузьким, невисоким обличчям. За висновками М. С. Великанової, ці риси сформувались на основі фракійського суб­страту^[528]. Крім того, в цьому ж таки регіоні відзначена присутність сарматських племен. Так, у могильнику поблизу с. Данешти (Молдова) виявлені штучно деформовані черепи^[529].

Окремі властиві сарматам брахікранні черепи походять також в черняхівських некрополів України: поблизу сіл Косаново в Побужжі, Журівка Ольшанська в Середній Наддніпрянщині, Боромля на Лівобе­режжі тощо. Цікаво, що в Косанівському могильнику всі вони нале­жали жінкам, чоловічі ж мали північноєвропеоїдні (готські) риси^[530]. На окремих подніпровських пам’ятках іноді трапляються й черепи зі слі­дами штучної деформації. Однак ці знахідки носять поодинокий ха­рактер і не дають підстав для тверджень про істотний внесок сарматів у фізичний тип людності черняхівської культури.

Салтівська культура (кінець VII—X ст. ). Наприкінці VII ст. у Південно-Східній Європі, включаючи Лівобережну Україну, поши­рились пам’ятки салтівської культури. На думку багатьох вчених (I. I. Ляпушкін, M. Я. Мерперт, С. О. Плетньова та ін.), серед них виокремлюються два варіанти: північний та південний.

Північний, або верхньодонський, варіант, представлений у верхі­в’ях Дону та Сіверського Дінця, характеризується наявністю городищ, захищених кам’яними стінами,та грунтових катакомбних могильни­ків (Верхньосалтівський, Маяцький, Дмитрівський та ін.).

Південний варіант, що локалізується в степовій зоні басейну Сівер­ського Дінця, Нижньому Подонні, Приазов’ї, Поволжі та в Криму, відзначається поширенням городищ, укріплених земляними валами, та грунтових ямних могильників (Зливкінський, Саркельський, Вели- котарханський та ін.).

Стверджено, що північний варіант пов’язаний з іраномовними ала­нами, генетичні витоки котрих знаходяться на Північному Кавказі, а південний — з тюркомовними болгарами, що вперше з’явились у схід­ноєвропейських степах під час гунської навали.

Антропологічні дослідження показали, що серед носіїв салтівської культури досить чітко вирізняються два морфологічних типи, а саме: доліхокранний — з вузьким, гарно профільованим обличчям, з площи­ни якого різко виступає вузький ніс, та брахікранний— із відносно широким, дещо сплощеним обличчям і помірно виступаючим носом (Г. Ф. Дебец, В. П. Алексеев, Т. С. Кондукторова). Перший, півден- ноєвропеоїдний тип, представлений в лісостеповій зоні, знаходить ана­логії серед синхронних популяцій Північного Кавказу, другий — з деякою монголоїдною домішкою, розповсюджений в степовій зоні, серед кочовиків Приаралля та Південного Аралу.

Отже, антропологічні матеріали додатково засвідчують етнічну не­однорідність племен, які створили салтівську культуру.

Цікаві дані отримані під час вивчення одонтологічних ознак кра­ніологічної серії з Маяцького могильника, розташованого у верхів’ях Дону. Тут зафіксовані істотні відмінності між чоловічими черепами, які характеризуються рисами південноєвропеоїдного грацильного ти­пу, та жіночими, яким властива наявність «степової» домішки^[531]. На наш погляд, це свідчить про наявність тісних шлюбних (етнічних) контактів між аланськими та болгарськими племенами, зумовлених їхньою територіальною близкістю та підпорядкуванням одній і тій самій державі — Хазарському каганату.

Антропологічні дані свідчать також про генетичні взаємозв’язки аланських та східнослов’янських племен. «В усякому разі, немає сум­ніву, — писав з цього приводу В. П. Алексеев, — що типи, які увійшли до складу слов’ян, відіграли значну роль у формуванні фізичної подоби населення, яке залишило Салтівський могильник»^[532]. Це, безумовно, так, але доцільніше вести мову не про всіх слов’ян, а лише про на­щадків в’ятичів, сіверян і, частково, полян.

Доба Київської Русі (кінець IX—XIII ст.). Питання антропологіч­ного складу середньовічної людності Русі-України порушувались у працях В. В. Бунака, Г. Ф. Дебеца, Т. О. Трофимової, Т. І. Алєксєєвої, М. С. Великанової та ін.

Усі дослідники сходяться на тому, що середньовічні східні слов’я­ни загалом характеризуються доліхомезокранією, тобто видовженою черепною коробкою, вузьким або середнім за шириною обличчям з досить широким, помірно або добре виступаючим носом, що, як відо­мо, властиво європеоїдам. Водночас, за варіаціями двох провідних ознак — черепного показчика та діаметра вилиць — серед них можна виділити кілька антропологічних типів, на що вперше вказав В. В. Бунак.

За підсумками аналізу краніологічних матеріалів з середньовічних некрополів Русі-України Т. О. Трофімова та Т. І. Алексеева виокре­мили тут чотири морфологічні варіанти, носіями яких були нащадки літописних полян, сіверян, древлян, волинян, тиверців та уличів^[533].

Таблиця 1. Краніологічні типи давньоруського населення України (за Т. И. Алексеевою)

У Середній Наддніпрянщині (Київщина, Чернігівщина, Переяслав­щина) переважали риси мезодоліхокранного типу з середніми розміра­ми обличчя і, зокрема, середньою шириною вилиць, вираженим гори­зонтальним профілюванням обличчя та помірним виступанням носа. Водночас чернігівська та переяславська групи відрізнялись від київ­ської трохи нижчим головним покажчиком, тяжіючи за цією ознакою до нащадків сіверян. З іншого боку, окремі серії з некрополів Право­бережжя (Княжа гора, Сагунівка та ін. ) за поєднанням мезокефалії та відносно широкого обличчя схожі з черепами нащадків древлян. Отже, антропологічний склад давньоруської людності Наддніпрянщини був неоднорідним. Про це свідчить також підвищена варіабельність бага-

Рис. 99. Руси з Правобережжя Дніпра: 1 — чоловік, 2 — жінка (реконструкція Т. С. Балуевої).

тьох важливих ознак (поздовжній і виличний діаметри, черепний і верхньолицевий покажчики, назомалярний кут), зафіксована П. М. Покасом у краніологічній серії з некрополів Поросся^[534].

У середній течії Десни, басейні Сейму і верхів’ях Сули, де в другій половині І тис. н. е. мешкали літописні сіверяни, в давньоруський час був поширений доліхокранний середньолиций тип, який знаходить певні аналогії серед нащадків радимичів, дреговичів, смоленських та тверських кривичів. За більшістю провідних краніологічних ознак він схожий з попереднім, відрізняючись від нього трохи довшою формою черепної кришки та вужчим обличчям.

У верхів’ях Здвижу, Тетерева, Ужа та Убороті, де на час утворення Київської Русі локалізувались древляни, виокремлюється мезокефал ь- ний високоголовий і широколиций тип. Схожі антропологічні варіанти поширені й на захід від окресленої території — у верхів’ях Стиру та Горині, де вони пов’язані з курганними похованнями на горизонті. Що ж до поховань в ямах під курганними насипами, які частіше трапля­ються в межиріччі Стиру та Горині — ареалу волинян, то властивий їм тип схожий з попереднім, відрізняючись від нього видовженішою, тро­хи нижчою черепною коробкою та дещо вужчим обличчям.

Давньоруське населення Середнього Подністров’я — території, по­в’язаної з літописними тиверцями та уличами — характеризувалось

Рис. 100. Руси з Дніпровського Лівобережжя: 1 — чоловік, 2 — жінка (реконст­рукція Т. С. Балуєвої).

мезокранією, середніми розмірами лицевого відділу, дуже широкими і невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням об­личчя, високим переніссям, середнім виступанням носа. Найближчі аналогії такому поєднанню ознак знаходимо в ареалі древлян.

Чим же можна пояснити відмінності фізичного типу окремих груп людності Київської Русі?

Перше. Ще визначний дослідник слов’янських старожитностей чеський вчений Л. Нідерле дійшов висновку, що праслов’яни не були однорідними в антропологічному відношенні, хоча й мали деякі спіль­ні риси, наприклад широколицість. Це пояснюється тим, що їхні мор­фологічні особливості формувались на дуже широкій території (від верхньої та середньої течії Західної Двіни на півночі до лівих притоків Дунаю в його середній течії на півдні, від верхньої та середньої течії Вісли на заході до середньої та нижньої течії Дніпра на сході), розта­шованій на стику ареалів північноєвропеоїдної довгоголової світлопіг- ментованої та південноєвропеоїдної короткоголовішої темнопігменто- ваної рас^[535]. У цій зоні здавна мешкали носії різних антропологічних типів, жоден з яких не може вважатись «праслов’янським».

Друге. Розселяючись на території Східної Європи, слов’янські пле­мена асимілювали місцеву дослов’янську людність, що привело до пев­них змін їхнього фізичного типу. Саме цим, на думку Т. І. Алєксєєвої, можна пояснити зменшення діаметру вилиць у тих східнослов’ян­ських групах, які контактували з вузьколицим фінномовним та ірано- мовним населенням. Певну роль у формуванні морфологічних особли­востей давньоруської людності відігравали її взаємини з тюркомовни­ми кочовиками.

Аналіз краніологічних даних із середньовічних некрополів Укра- Їни-Русі свідчить про те, що відносна широколицість як одна з визна­чальних рис слов’ян у найбільш виразній формі простежується серед нащадків древлян, волинян, тиверців та уличів. За цією й деякими іншими ознаками (зокрема, великими розмірами черепа) вони знахо­дять аналогії серед західних кривичів, а також балтських племен: лат- галів, земгалів та ін. Крім того, в одній із краніологічних серій з тери­торії Середнього Подністров’я (поблизу с. Василів) прослідковується певна тенденція до високолицесті, високоорбітності та вузьконосості — ознак, властивих західним слов’янам. Аналізуючи варіації лицевого, орбітного та носового покажчиків в згаданій серії, М. С. Великанова зауважила, що вони «ухиляються в західнослов’янському напрямі і лежать по суті поза східнослов’янськими межами коливань цих оз­нак»^[536]. З цим можна погодитись, зробивший одне суттєве застережен­ня: наведені дані свідчать не про прийшлий характер василівської популяції, а про напрями давніх антропологічних зв’язків східносло­в’янського населення карпатського регіону.

На іншій основі склався антропологічний тип населення Середньої Наддніпрянщини, де в другій половині І тис. існував могутній полян- ський племінний союз. Як і решті середньовічних східних слов’ян, йому були властиві специфічні пропорції лицевого скелету (відносно низьке обличчя з низькими орбітами і досить широкий ніс), за якими воно відрізнялось від більш високолицих, високоорбітних і вузьконо- сих носіїв черняхівської культури. Водночас відмінності між давньо­руською та черняхівською людністю Середньої Наддніпрянщини вира­жені слабкіше, ніж в інших регіонах України, а за деякими важли­вими краніологічними ознаками, надто виличним діаметром, воно дуже схоже. Останнє, на думку М. С. Великанової, «дозволяє припус­тити певну роль черняхівського елементу у формуванні антропологіч­ного типу полян»^[537]. Ще категоричніше з цього приводу висловилась Т. І. Алексеева: «поляни по суті є безпосередніми нащадками черняхівців...»^[538], однак це, безумовно, перебільшення: фізичні риси русичів Середньої Наддніпрянщини склались у процесі взаємодії двох основних морфологічних компонентів — грацильного черняхівського та масивнішого, носієм якого, мабуть, були племена празько-корчак- ської культури.

Рис. 101. Антропологічні типи давньоруського населення України.

1 — мезокефальний середньолиций; 2 — доліхокефальний широколиций; 3 — мезокефальний широколиций; 4 — доліхокефальний середньолиций.

Черняхівський морфологічний компонент істотно вплинув також на формування антропологічних особливостей давньоруської людності Лівобережжя — нащадків літописних сіверян та південних полян (лу­бенська, ліплявська та інші групи). Показовою в цьому відношенні є краніологічна серія з некрополя XI—XII ст. поблизу с. Камінне на правому березі середньої течії р. Псел: за більшістю ознак вона дуже схожа з черепами із черняхівських могильників Середньої Наддніп­рянщини^[539]. Водночас, як і давньоруські серії Правобережжя, вона ма­сивніша, ніж черняхівські, що свідчить про наявність властивого всім східним слов’янам відносно масивного компоненту. Що ж до назома- лярного та зигомаксилярного кутів, то за цими ознаками черепи з Ka- мінського некрополя виразно тяжіють до аланської верхньосалтівської серії. З наведеного випливає, що антропологічний тип давньоруського населення Лівобережжя сформувався за участю принаймні трьох мор­фологічних компонентів: «власне слов’янського», черняхівського та салтівського (аланського)^[540].

В антропологічній літературі останніх десятиліть неодноразово по­рушувалось питання щодо ролі кочівницького (східного) компоненту у формуванні антропологічних особливостей давньоруського населення. Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Інтерес до цієї проблема­тики пояснюється численними літописними свідченнями про слов’ян­сько-тюркські взаємини і знахідками кочівницьких поховань на дав­ньоруських некрополях цих регіонів. Ще наприкінці минулого століття археолог Д. Я. Самоквасов отримав з давньоруських курганів Канівщини невелику краніологічну серію, яка характеризувалась бра- хікранією, великими розмірами обличчя, слабко профільованого в горизонтальній площині, низьким кутом виступання носа. За цими ознаками вона близька до черепів зі Зливкінського могильника VIII—IX ст.^[541], залишеного тюркомовними протоболгарськими племе­нами. Черепи з монголоїдними ознаками виявлені і в інших місце­востях Середньої Наддніпрянщини, особливо в Hopocci (могильники поблизу сіл Миколаївка, Хутір Половецький та ін.)^[542], що, безумовно, є наслідком регулярних контактів між давньоруською людністю та су­сідніми кочівницькими групами. Все ж вплив монголоїдного компо­ненту у формуванні антропологічного складу людності України-Русі не варто перебільшувати: згадані морфологічні риси можна «вловити» лише при зіставленні з «еталонними» європеоїдними групами.

Відомо, що в давньоруських некрополях Середньої Наддніпрянщи­ни виявлені також поховання варягів, які служили в княжих дружи­нах. У зв’язку з цим виникає питання про роль норманського (герман­ського) компоненту у формуванні морфологічних рис населення даного регіону. Особливої уваги заслуговує невелика краніологічна серія з Шестовицького могильника, звідкіля походить багато варязьких ре­чей. На думку дослідниці шестовицьких черепів Г. П. Зіневич, вони репрезентують слов’янську групу (найімовірніше, локальну групу сіве­рян)^[543]. Однак відносна низькоголовість та високорбітність шестовиць- кої серії вказують на вплив германського морфологічного компоненту. Торкаючись цього питання, Т. І. Алексеева зауважує: «Тут явно спо­стерігається змішування норманських та слов’янських рис»^[544], хоча й не висловлює міркувань з приводу їхньої «питомої ваги». Оскільки за більшістю ознак дана серія все ж таки схожа з сіверянськими, доходим висновку про вирішальну роль місцевого слов’янського компоненту у формуванні шестовицької групи.

Т. І. Алексеева зробила спробу визначити норманський компонент ще в двох давньоруських серіях — з чернігівских та київських некро­полів, і в обох випадках отримала негативні результати. Дещо неспо­діваними виявилися підсумки вивчення сумарної київської серії: за її словами, «жодних слідів (варягів) в антропологічному вигляді насе­лення міста не виявлено»^[545]. Це саме стосується і людності київської округи.

Загалом, антропологічний склад населення південноруських зе­мель склався в результаті взаємодії багатьох морфологічних компо­нентів як слов’янського, так і неслов’янського походження. В ньому відобразились складні етногенетичні процеси, що мали місце на тере­нах сучасної України і за її межами впродовж тисячоліть.