Етнічна ситуація в Україні за доби бронзи. Арійська проблема

Упродовж бронзового віку (III—II тис. до н. е.) природні ландшафти наших земель зазнали помітних змін, викликаних антро­погенним чинником. В долинах річок та на вододілах, у степах, перед­гір’ях та серед лісу виростають ланцюжки та скупчення курганів (мо­гил).

Носіїв ямної спільності беззастережно вважають індоєвропейцями археологи, лінгвісти, антропологи. Час її розвитку (приблизно 28— 23 ст. до н. е. ) позначений рухом племен з базового Волго-Дніпров- ського степового ареалу. Міграція заволзької групи «ямного» населен­ня через Урал на Сибір співвідноситься з відокремленням з індоєвро­пейського масиву носіїв пратохарської мови — населення афанасіїв- ської археологічної культури. Степи та передгір’я Північного Кавказу стали плацдармом для проникнення хето-лувійської гілки індоєвро­пейців на південь, до Малої Азії. Рух «ямних» племен на північ між Дніпром та Уралом спинив прафінно-угорський масив населення лісо­вої смуги Європи.

Найпотужніший осередок «ямного» населення фіксується на пів­ніч від Азовського та Чорного морів, поміж Доном та Дунаєм^[55]. Звідси вздовж Дніпра та Прип’яті на Німан та Віслу й Одер розселялися пра- германо-балто-слов’яни. Від Поділля на захід, через карпатські перева­ли, рухалися пракельто-ілліро-італіки, а із Західного Надчорномор’я за Дунай уздовж моря на південь просувалися прагреко-вірмено-фра- кійці. Тож населення, що лишилося на батьківщині поміж Дніпром та Волгою, стало основою праіндоіранської гілки індоєвропейців.

Наведена схема розселення племен індоєвропейської спільності є гіпотетичною. Вона виходить з концепції східноєвропейської прабать­ківщини й спирається на простежені й передбачувані міграції носіїв ямної спільності, що фіксуються в III тис.

На території України племена ямної спільності за доби ранньої брон­зи стають пануючою силою. Зона їх розселення, чітко позначена появою курганів, охоплює степ та лісостеп від Криму до Київського Полісся. Саме тоді в межах сучасного Києва були насипані перші кур­гани. У Прикарпатті та на Волині «ямникам» протистояли носії куль­тури кулястих амфор^[56]. Вони розселилися на схід з теренів Північної Німеччини та Великопольщі, а окремі їх пам’ятки досягають Дніпра в районі Києва.

Тут слід наголосити на особливій ролі та місці Київщини у давній історії України. Від доби енеоліту у населення найпотужніших куль­тур простежується тенденція неодмінно долучати до свого ареалу міс­цевість довкола Київських пагорбів. Першими, здається, це зробили трипільці, витіснивши звідси неолітичне населення Дніпро-донецької спільності^[57]. Середньостогівські племена також намагалися дістатися цього регіону, але вдалося це лише ямникам, які розселилися на землях трипільців і насипали свої кургани на руїнах протоміст. Північ та захід колишнього трипільського ареалу заселили носії культури кулястих ам­фор, наближаючись до київських висот. Проте оволодіти ними їм не вдалося. Зате на кулястих амфорах з’являється шнуровий орнамент.

У наступні часи протистояння на широті й довготі Києва тривало. Його засвідчує, зокрема, і гідронімія Київщини, яка є слов’янською, іранською, іллірійською, балтською та германською. Жоден інший ре­гіон у межах України не може похвалитися такою етнічною строкатіс­тю. Пояснити це можна оптимальним географічним розташуванням київських висот.

Доба ранньої бронзи репрезентована в Україні, крім ямної спіль­ності та культури кулястих амфор, яскравою кемі-обінською культу­рою Криму та Надчорномор’я. Вона виокремлювалася на тлі ямних пам’яток і була, на думку В. М. Даниленка, продовженням азово-чор- номорської лінії розвитку степового енеоліту. Кам’яні поховальні спо­руди кемі-обінців, розмальовані з середини у килимовому стилі, є ше­деврами каменерізного й декоративного мистецтва. Чимось вони нага­дують кам’яні склепи культури кулястих амфор, що породило припу­щення щодо певних зв’язків між названими групами населення. З більшою певністю можна говорити про кавказький вектор зв’язків Ke- мі-оби.

Середній бронзовий вік (23—18 ст. до н. е. ) позначений зміною культурного середовища. В ареалі Ямної спільності, під впливом куль­турного й етнічного імпульсу з Північного Кавказу, утворюється Ката­комбна культурно-історична область^[59]. Тут змінюється тип поховаль­них споруд: замість прямокутних ям в курганах викопують для небіжчиків підземні склепи, відгороджені від вхідної ями дерев’яними чи кам’яними заслонами. Матеріальна ж культура ще лишалася пев­ний час «ямною». Отже, зміна культури не супроводжувалася тоталь­ною зміною населення й, відповідно, етносу. Не зазнає змін і антропо­логічний тип населення Надчорномор’я. С. Н. Братченко простежив, що катакомбні споруди поширювалися вглиб ямного ареалу від Азов­ського моря. Проте цілком опанувати «ямний» простір «катакомбни- кам» виявилося не до снаги. На заході Надчорномор’я в ранньоката- комбний час розвивалася буджацька культура, похідна від ямної. Певний час ранньокатакомбне населення перебувало у «ямному» ото­ченні. Лише на пізньому етапі розвитку, з припливом нових груп насе­лення з калмицьких степів, формуються катакомбні культури другого покоління: донецька — на сході, інгульська — в Надчорномор’ї. У цей час носії катакомбних культур просуваються на захід до р. Прут, під­німаються в лісостеп аж до широти Києва.

Спроба визначити етнічну належність населення Катакомбної об-

ласті підводить нас впритул до так званої арійської проблеми. Вона традиційно має дві площини — наукову й політичну. Лінгвісти виок­ремлюють нерозчленовану арійську мовну спільність, яка утворилася після розпаду пізньоїндоєвропейської прамови. Частина археологів та мовознавців ідентифікують арійську людність з ямною спільністю, да­туючи період її існування другою половиною III тис. до н. е.^[60]. Поділ арійців на праіранців та праіндійців (індоаріїв) відбувся у першій поло­вині II тис.

Час гіпотетичного поділу арійської мовної спільності відповідає пізньому періодові розвитку Катакомбної області, коли в її межах утворилась низка окремих культур (інгульська, донецька, середньодні провська, середньодонська, передкавказька, нижньоволзька та ін.). У зоні найвищої концентрації катакомбних пам’яток (Прикубання, Надазов’я, Надчорномор’я) О. М. Трубачов виділив шар індоарійської гідронімії та топонімії, відносячи його виключно до скіфо-сарматської доби^[62]. Проте його колеги рішуче не погоджуються з таким невиправ­даним омолоджуванням індоарійських реліктів, вмотивовано зауважу­ючи, що індоарії могли мешкати в названих регіонах значно раніше — у час поділу арійської спільності на дві гілки^[63].

Культурна строкатість пізньокатакомбного світу свідчить про його етнічну неоднорідність. Різними були й ідеологічні уявлення в цьому середовищі. Носії донецької культури великого значення надавали де­формації черепів ще з дитячого віку, а інгульське населення викорис­товувало черепи поважних небіжчиків для моделювання портретів померлих. Модельовані таким чином черепи використовували у ритуа­лах, пов’язаних з культом предків^[64]. Достовірно розділити пізньоката- комбні культури на праіндоарійські та праіранські практично немож­ливо. Не виключено також, що носії окремих культур Катакомбної області могли спілкуватися поміж собою на діалектах кавказьких чи прагрецької мов.

Слід наголосити, що індоарії пізньокатакомбного періоду ще не на­близилися до свого культурного рівня, оспіваного у священних гім­нах — ведах. Культура ж ведійських аріїв прабатьківщини активно по­рівнюється нині з пам’ятками синташтинської культури Південного Уралу, де відкриті унікальні городища-протоміста та курганні могиль­ники зі склепами воїнів-колісничих^[65].

Зважаючи на сказане, необхідно обережно торкатися арійського ас­пекту праісторії України й пам’ятати, що, на думку ряду авторитетних науковців, його не було взагалі. Тобто, що прабатьківщина аріїв знахо­дилася далеко від України. Ігнорування цих застережень переводить наукову проблему в сферу політиканства. Останніми роками вийшли друком і навіть перевидані дві книги, які пропонують лобове розв’я­зання арійської проблеми на користь лише України^[66].1 хоча грубезний том Ю. О. Шилова написаний у жанрі фантастики з елементами місти­ки, а роман-есей Ю. М. Канигіна більше подібний до відвертої місти­фікації, певна частина читачів сприйняла їх як нове слово в науці. Між тим, джерельна база для висновків Ю. О. Шилова обмежується кількома десятками курганів, розкопаних ним особисто. Оскільки сто­яли ці кургани колись у Наддніпрянщині, то саме цей регіон і оголо­шується прабатьківщиною аріїв. Така вузька локалізація цієї прабать­ківщини нічим не виправдана. У більш виважених гіпотезах Дніпро обмежує арійський ареал на заході. Є навіть тлумачення гідроніму «Данапріс / Дніпро» як «Західна ріка», яке опирається на санскрит^[67], але й воно піддане сумніву^[68]. Основною рікою індоіранських племен на їх прабатьківщині виступає Рангха (Ранха), яку прибічники східноєв­ропейської прабатьківщини аріїв ідентифікують з Волгою (Pa)^[69]. Пра­історичну назву Волги зберіг донині мордовський народ, який нале­жить до фінно-угорської мовної сім’ї — давній сусід індоіранців на середній течії цієї ріки. Не коректно тому обходити увагою Волгу в пошуках прабатьківщини аріїв.

Ю. М. Канигін, не обтяжений знанням праісторії, легко пов’язує аріїв з українцями й лукаво пропонує прикрасити прикрасити синьо- жовтий прапор арійським хрестом, тобто свастикою. Політизація арій­ської проблеми вже призводила до великої трагедії XX ст., а свастика тепер сприймається як зловісний знак етноциду. Сама ж ідеологія ве­дійських аріїв, побудована на богообраності, зверхності їхнього народу над усіма іншими, ксенофобії, неодноразово використовувалася для іс­торичного виправдання расизму. Расизмом віддають і деякі фантазії вітчизняних аріофілів: «Простір, на якому зародилися білі люди, від­давна вже називають Україною...»^[70]. Коли ж до цього додати твер­дження Ю. М. Канигіна, що Icyc Христос був... гуцулом, то для ви­сновку про ще один богом обраний народ рукою подати. Етимологи- любителі продукують з аріїв (оріїв) — орачів, не відаючи, що скотарі- арії презирливо ставилися до землеробів і ніколи не орали ниву. Діа­лектика відносин праслов’ян з аріями* (глибину яких одні дослідники перебільшують, а інші — зводять нанівець) адекватна стосункам укра­їнців з кримськими татарами за часів козаччини. Вони ніколи не були однозначними. Зважаючи на все сказане вище, арійська спадщина в Україні вимагає до себе обережного підходу.

З катакомбним населенням сусідили на півночі племена культур шнурової кераміки. Вони заселяли величезні простори лісів Європи від Ютландії до Верхньої Волги в другій половині ПІ та на початку II тис. до н. е., просочуючись місцями в лісостеп. Назва цієї спільності похо­дить від техніки орнаментації кераміки відбитками шнура (мотузки). Термін «шнурові» є досить умовним, адже носії ямних та катакомбних культур також використовували шнур для декорування посуду й фор­мально можуть іменуватися «шнуровими». Вже зазначалося, що куль­тури, які робили з шнура орнаментир, належали до кола індоєвропей­ських, тому лінгвісти та археологи схильні вбачати в культурах шну­рової кераміки пам’ятки ще нерозчленованої германо-балто-слов’ян- ської мовної спільності. Її носії вели комплексне землеробсько-скотар­ське господарство, будували кургани для поховань поряд з викорис­танням грунтових могильників, практикуючи як кремацію, так й інгумацію небіжчиків.

Київська Наддніпрянщина знову виступала зоною активних куль­турних контактів поміж двома середньодніпровськими культурами — шнурової кераміки та катакомбною. Зрештою, «катакомбники», утвер­дившись на Середньому Дніпрі, відіграли провідну роль у формуванні наступної культури багатопружкової кераміки. «Шнуровики», в свою чергу, просочилися до Закарпаття, принісши туди традицію спору­дження курганів.

18—17 ст. до н. е. були часом історичних потрясінь та пертурбацій. У первинних державах відбувалися тоді зміни правлячих династій, за­гинула Харапська цивілізація в долині Інду. На землях України світо­вий політичний катаклізм озвався черговою зміною археологічних культур. Давні племена України, таким чином, вписалися до ритму світового історичного процесу, щоб уже ніколи з нього не випадати.

* Термін «арій» розтлумачено як «повноправний», на противагу іншим «неповноправним» племенам з якими арії контактували.

Пізньопервісні суспільства, які розвивалися паралельно з ранньодер- жавними утвореннями і в певному контакті з останніми, називають синполітейними.

Індоєвропейські племена, ареали розселення та напрями міграцій яких ми намагалися окреслити вище, саме в цей переломний час вихо­дять на авансцену історії. У давніх текстах задокументовано хетську мову в Малій Азії й грецьку на півдні Балканського півострова ще в першій половині II тис. до н. е. В другій половині 16 ст. до н. е. індоарії захоплюють владу в державі хурритів Мітані у Верхній Месопотамії. Сила ранніх індоєвропейських династій полягала в тому, що вони опи­ралися на вправні загони бойових колісниць, запряжених кіньми. Ко­жен з правителів особисто був удатним воїном-колісничим, першим на полі бою.

Відомий російський історик та географ JI. М. Гумільов запропону­вав широко вже обговорену гіпотезу щодо пасіонарних поштовхів, які змінюють рух історії, та пасіонаріїв — груп людей, котрі своєю актив­ністю такі зміни забезпечують^[71]. Час перших пасіонарних поштовхів припадає, за Л. Гумільовим, саме на 18—17 ст. до н. е., а роль пасіона­ріїв виконала військова аристократія, яка воювала на колісницях.

В ареалі прабатьківщини аріїв на сході Європи склепи колісничих масово були досліджені вже після оприлюднення теорії пасіонарності й засвідчили її перспективність. Максимальну концентрацію склепів ви­явлено біля стін городищ-протоміст на Південному Уралі (пам’ятки синташтинської культури). Носіїв її найпереконливіше співставлено з індоаріями прабатьківщини^[72]. Саме на Південний Урал виходить пів­нічним кінцем вісь пасіонарних поштовхів 18—17 ст. до н. е., намічена Л. М. Гумільовим. Протилежний її кінець містився у середній течії Нілу в Африці. На захід та схід від цієї осі хвилеподібно ширилися впливи культурних імпульсів. Західний напрям впливу простежується за знахідками склепів колісничих від Зауралля на Середній Дон^[73], де під її впливом сформувалася доно-волзька абашевська культура. Па­м’ятки останньої дають найбільшу в Європі концентрацію склепів вої- нів-колісничих^[74].

Досягши території України, пасіонарна хвиля призводить до трансформації пізньокатакомбних культур в культуру багатопружко- вої кераміки. Пам’ятки останньої обіймали увесь простір поміж морем та лісом, досягаючи на заході Прикарпаття та Волині. За системою ознак і скотарським спрямуванням господарчої діяльності ця культура

Рис. 13. Пустинка. Поселення праслов’яно-балтів на продовжує лінію розвитку індоіранських етносів. Оволодівши бойовою колісницею, носії культури багатопружкової кераміки зупинили поширення на захід населення доно-волзької абашевської культури з склепами колісничих і створили власні елітні структури в суспільстві. Етнічною ознакою чоловіків на ту пору став пояс з круглою кістяною пряжкою як елемент бойового обладунку.

На час поширення культури багатопружкової кераміки інші етно­культурні групи були ніби відсунуті до кордонів України. Постшнуро- ві стжижовська культура та почапська група культури Хлопіце-Веселе займали Волинь та Львівщину, підтримуючи германо-балто-слов’янсь- ку лінію розвитку. В Закарпатті утвердилася культура Отомань, а в Гірському та Східному Криму — кам’янсько-лівенцівська група пам’я­ток з орієнтацією зв’язків на Північний Кавказ. Прафінно-угорське на­селення мар’янівської культури обіймало середню течію Десни та по­низзя Сейму на північному сході.

Доба пізньої бронзи (17/16—10 ст. до н. е.) позначена активізацією етнічних процесів. Саме серед старожитностей цього періоду дослідни­ки шукають прабатьківщину слов’ян на просторах, обмежених р. Оде­ром на заході, Середнім та Верхнім Дніпром на сході, Карпатами на півдні та Балтійським морем на півночі. На північному сході окресле-

Дніпрі (реконструкція С.С. Березанської).

ного ареалу локалізується й прабатьківщина балтійських народів (ли­товці, латиші, пруси). Цю територію в 17—13 ст. до н. е. заселяли пле­мена Тшинецько-комарівської культурно-історичної області, з якою фахівці пов’язують праслов’яно-балтську мовну спільність. Носії схід- нотшинецької, комарівської та сосницької культур поглинають нечис­ленне на півночі населення культури багатопружкової кераміки й поширюються правобережним Лісостепом та Поліссям на схід аж до Середнього Подесення^[75]. Це було землеробсько-скотарське населення, яке вело осілий спосіб життя у невеликих селах, де налічувалося 10— 20 дерев’яних жител на палях. Небіжчиків праслов’яно-балти ховали на грунтових могильниках та під невеликими курганами за обрядом кремації. Рідше трапляються тілопокладення. Для тшинецького (пра­слов’янського) посуду була характерна тюльпаноподібна форма з про­кресленим, пружковим та накольчастим оздобленням. На заключному етапі доби пізньої бронзи (12—10 ст. до н. е. ) східнотшинецька куль­тура змінюється білогрудівською та чорноліською, які продовжують

праслов’янську лінію розвитку на лісостепо­вому Правобережжі Ук­раїни⁷⁶.

Сосницька культура у Дніпро-Деснянському межиріччі розвивалася паралельно із східнот- шинецькою. C. C. Bepe- занська схильна вбача­ти у носіях сосницької та наступної за нею ле- бедівської культур лі­нію розвитку прабалт- ського етносу. Процес розрізнення праслов’ян­ської та прабалтської мовних спільностей, який мав місце в другій половині II тис. до н. е., ймовірно, відбився на відмінностях між па­м’ятками Правобереж­ного та Лівобережного Полісся за доби пізньої бронзі.

Сусідами праслов’я- но-балтів на півдні ли­шалося давньоіранське населення степової сму­

Рис. 14. Житло давніх іранців, с. Іллічівка на Ci- верському Дінці (реконструкція Т. О. Шаповалова).

ги та лівобережного Лісостепу. Племена культури багатопружкової ке­раміки відчували тиск не лише з боку праслов’ян з північного заходу, але й зі сходу, коли до басейну Сіверського Дінця просунулися з Серед­нього Дону групи людності покровської зрубної культури. Остання сформувалася на базі пасіонарних носіїв синташтинської та доно-вол- зької абашевської культур, після відходу індоаріїв на південь до Азії. Давньоіранське населення займалося переважно осілим скотарством, видобутком та обробкою металів. В результаті взаємодії населення культури багатопружкової кераміки та покровської зрубної культури сформувалася бережнівсько-маївська зрубна культура на степових просторах поміж Дніпром та Волгою (15—13 ст. до н. е.). Проникали «зрубники» й на правий берег Дніпра, піднімаючись до широти Києва, де вступали в контакти з праслов’янським населенням східнотшинець- кої культури. Сюди вони довозили руду, метал у зливках та готові ви-

^⁶ Тереножкин А. И. Предскифский период на Днепровском Правобережье.— K., 1961.— С. 228—246. роби з бронзи з Донець­кого гірничо-металур­гійного центру. Мідно­рудні поклади Донба­су⁷⁷ розробляло населен­ня бережнівсько-маїв- ської зрубної культури.

У другій половині II тис. до н. е. активізу­ються впливи прафра- ко-іллірійського насе­лення Карпатського ба­сейну на південно-за­хідні регіони України. Носії культури Hoya розселяються у Верхній Наддністрянщині — аре­алі комарівської куль­

тури, а також займають середню течію цієї ріки. Пізня культура бага- топружкової кераміки між Дніпром та Прутом трансформується у сабатинівську культуру завдяки західним та східним впливам. З брон­зовим віком Угорщини було пов’язане населення Закарпаття доби піз­ньої бронзи (культура Фелшьосьоч-Станове)⁷⁸.

Рання та середня фа­зи доби пізньої бронзи співпадають з встанов­ленням сприятливих кліматичних умов у Цен­трально-Східній Євро­пі — вологою і теплою погодою. Відповідно, у проміжок часу 1700— 1200 рр. до н. е. спосте­рігається максимальна щільність заселення всіх регіонів України. Кіль­кість пам’яток культур доби пізньої бронзи обчи­слюється тисячами. Де­мографічний вибух, пік якого припадає на 14— 13 ст. до н. е., призвів до

Рис. 16. Зображення воїна на колісниці на фраг­менті посуду з поселення Безіменне-2 у Надазов’ї.

W Татаринов С. И. Древний металл Восточной Украины.— Артемовск, 1993.— 154 с.

Археология Венгрии. Конец II тысячелетия до н. э.— I тысячелетие н. э.— M., 1986.— С. 83-93.

виснаження природних ре­сурсів. Зміна кліматичного режиму на сухий та прохо­лодний, за умов перенасе­лення, мала катастрофічні наслідки. Негативні зміни проявилися в скороченні кількості поселень на від­тинку часу 1200—900 рр. до н. е., а також у повній зміні їх культурного антуражу.

Звичайно, демографічна криза позначилася на етніч­

Рис. 17. Золота чаша з Крижовліна на Одещині: контакти з Мікенською Грецією.

ній ситуації. Найістотніший відплив населення йшов з південного лісостепу та степової смуги. На­селення Західного Надчорномор’я (сабатинівська культура) приєдна­лося до руху так званих «народів моря», що полонив наприкінці 13-го та в 12 ст. до н. е. Малу Азію та Східне Середземномор’я^[76]. Плацдар­мом для вторгнення «народів моря» на Схід став Балканський півост­рів. З протилежного боку Чорного моря носії бережнівсько-маївської зрубної культури переселялися через Крим у Прикубання, а з Волго- Донщини — до калмицьких степів і на схід від Каспію. Означений рух на південь пов’язується з переселенням давньоіранських племен із східноєвропейської прабатьківщини до Іранського нагір’я, де вони й з’являються наприкінці II тис. до н. е.^[77].

В обезлюдненому іраномовному степу з решток населення сабати- нівської та бережнівсько-маївської зрубної культур утворюється біло- зерська культура. Пам’ятки її зосереджені у приморській смузі та вздовж великих річок. Цим скористалися північні сусіди. Населення білогрудівської та Чорноліської культур, яке дослідники вважали пра­слов’янським, розселяється правобережним Лісостепом вниз до степо­вого порубіжжя. Паралельно на південь від Десни просувалася пра- балтська група населення Лебедівської культури. Проте їх випередили носії бондарихинської культури, які опанували лівобережний Лісостеп і вийшли до Дніпра на ділянці від Сули до Орелі. Бондарихинці тради­ційно вважаються представниками прафінно-угорського етнічного ма­сиву, нащадками населення мар’янівської культури.

Ще більшу активність на заключному етапі доби пізньої бронзи ви­явила прафрако-іллірійська людність Карпатського басейну. Після 1200 р. носії культури Гава переходять карпатські перевали й розселя­ються на Верхньому та Середньому Дністрі. Звідти мігранти просуваю­ться далі на схід до ареалу чорноліської культури в Дніпровському

Рис. 18. Етноси за доби пізньої бронзи (12—10 ст. до н. е.).

лісостеповому Правобережжі^[78]. Окремі проникнення західних арте­фактів чи й груп населення простежуються ще далі, на схід від Дніпра й до Сіверського Дінця^[79]. Нині Чорноліська культура сприймається як поліетнічне (праслов’яно-фрако-іллірійське) утворення.

Етнічна карта України за доби бронзи виглядала несталою, сегмен- тованою. Найвиразніше етнічна спадковість простежується в Степу, на Поліссі та в Закарпатті. Зручна ж для проживання лісостепова зона слугувала ареною міжетнічних контактів і конфліктів. Тут перетина­лися зустрічні міграційні рухи зі сходу та заходу, створюючи смугу нестабільності. Історично склалося так, що великі етнокультурні ма­сиви заходили на територію України більшим чи меншим краєм. Ядро ж цих спільностей лишалося назовні, що утруднювало етнічну консо­лідацію населення обабіч Дніпра. Лише культура багатопружкової ке­раміки була явищем загальноукраїнського масштабу з міцним місце­вим підгрунтям. Проте її носіїв досить швидко посунули з лісостепу, звівши до сили регіонального рівня.

Рис. 19. Дрібна глиняна пластика землероб­ського населення доби пізньої бронзи.

Упродовж доби бронзи помітна тенденція до діа­гонального характеру між­етнічних контактів. Три­валий час найбільш діє­вою була вісь південний схід — північний захід між праслов’яно-балтським та індоіранським етнічними масивами. Порубіжжям цих контактів виступала Київська Наддніпрянщи­на. Лише наприкінці доби пізньої бронзи зустрічні рухи прафрако-іллірій- ського та прафінно-угор- ського етнічних масивів поновили вісь південний захід — північний схід. Вони встановили прямі контакти поміж собою на Середній Наддніпрян­щині.

Діагональні напрямки зв’язків робили середньодніпровський регі он осередком їх перетину і сходження країв великих етнічних масивів. За спостереженнями антропологів на Київщині, за доби міді-бронзи, сходилися три грандіозні історико-етнічно-етнографічні зони: східноі ндоєвропейська (з основним індоіранським компонентом), централь- ноіндоєвропейська (з праслов’янським та прафрако-іллірійським ком­понентами), уральсько-палеоєвропейська (з основним фінно-угорським компонентом)^[80]. Дніпро у середній та верхній течії виступав прикор­донною рікою між двома останніми зонами.

Етнічна строкатість праісторичної України певним чином підтвер­джується цікавими спостереженнями німецького історика та філолога Г. Шрамма, який взявся до реконструкції давньопівнічнопонтійського гідронімічного шару, що сформувався ще за передскіфської доби. Згід­но з Г. Шраммом, Дніпро мав тоді три назви: 1) Bapoc (у грецькій ін­терпретації — Бористен) у степу, 2) Данапрос — у лісостепу, 3) Слову- та — у лісовій зоні на північ від Київських пагорбів. Першу назву дослідник виводить з іранської лексики («Широкий»), другу — з фра­кійської (від «Danowipros»), а третя назва Дніпра стала етнонімом сло­в’ян^[81]. Звичайно, це лише гіпотеза, але ж і вся праісторія загалом є су­купністю більш чи менш вірогідних гіпотез.