Індоєвропейська проблема в контексті енеоліту України
Епохи неоліту та енеоліту, за сукупністю показників, відповідають ранньо- та пізньоіндоєвропейським стадіям розвитку індоєвропейської прамови, реконструйованої лінгвістами. Ареал ранньоіндоєв- ропейської прамови мав знаходитися у зоні з континентальним кліматом (холодними зимами та теплим літом) горами та рівнинами, лісами й болотами.
Привласнюючі форми господарювання співіснували у ранніх індоєвропейців з примітивним землеробством та скотарством: череди доместикованих тварин включали корів, овець, кіз та свиней, а землеробство було мотичним, підсічним. Серед інших побутово-господарчих артефактів — човен, волокуша, керамічний посуд. Сукупність наведених елементів найліпше відповідає неолітові степів та лісостепу Східної Європи поміж Карпатами та Уралом[43]. Археологічно з ранньо- індоєвропейською мовною спільністю можна пов’язати пам’ятки ма- ріупольсько-с’єзженської культурно-історичної області в ареалі поміж Дніпром та Уралом[44].Лексичний фонд гіпотетичної пізньоіндоєвропейської прамови найповніше реконструйовано Т. В. Гамкрелідзе та В. В. Івановим у фундаментальній двотомній праці[45]. Згідно з розвідками лінгвістів, господарство пізніх індоєвропейців мало виразний скотарсько-землеробський ухил з акцентом на розведенні худоби. До переліку доместико- ваних тварин додається кінь, а землеробство розвинулося в напрямі переходу від мотичного до орного із застосуванням рала та сохи. Серед злакових культур переважали ячмінь та пшениця, вирощувався льон. Серед інших занять — садівництво (яблука, вишні, виноград) та бджо- лярство, обробка міді, срібла й золота, примітивне керамічне виробництво, застосування колісного транспорту, запряженого волами. Суспільний устрій характеризувався виразною патріархальністю — пануванням чоловіків у сім’ї, громаді й племені, як на війні, так і в мирний час. Головний бог індоєвропейців, звичайно ж чоловічої статі, поєднував функції військового ватажка й власника домашньої худоби.
Рослинний та тваринний світ пізніх індоєвропейців дає змогу локалізувати їх прабатьківщину в зоні помірного клімату поміж Рейном та Волгою. У цьому ж ареалі фіксується в назвах річок та озер давня індоєвропейська гідронімія. Проте проблема прабатьківщини пізніх індоєвропейців, перед розпадом їх спільності на окремі мовні групи, лишається гостро дискусійною впродовж останніх двохсот років, відтоді як 1786 р. англієць У. Джонс обгрунтував близькість індоєвропейсь ких мов, їх спорідненість у глибинах віків. Спочатку, виходячи з припущення, що санскрит був найдавнішою серед індоєвропейських мов, прабатьківщину індоєвропейців шукали в Азії — на теренах Індії, Центральної Азії, Іранського чи Вірменського нагір’їв. Лише від кінця 50-х років XIX ст. починає ширитися аргументація щодо європейської прабатьківщини індоєвропейців (праці Р. Летема, В. Уїтні, Т. Бенфея та ін.). На початку XX ст. М. Є. Грушевський пише вже про рішуче переважання теорії європейської прабатьківщини індоєвропейців з локалізацією її в межах Східної Європи — прикордонні степу та лісу, в зоні стабільних контактів з фінно-угорськими племенами[46].
Дослідження в XX ст. не внесли принципових змін до цієї дискусії. Відзначимо блискучу спробу Т. В. Гамкрелідзе та В. В. Іванова реанімувати азійську прабатьківщину на Вірменському нагір'ї[47]. Ця гіпотеза високо оцінена лінгвістами, але погано узгоджується з археологічними реаліями. Ряд дослідників, здебільшого російських, обстоюють гіпотезу балканської прабатьківщини, залучаючи до кола індоєвропейських землеробські культури Південної Європи, включаючи Кукутені- Трипілля[48]. Німецькі науковці традиційно обстоюють центральноєвропейську прабатьківщину індогерманців — так вони називають індоєвропейців — поміж Рейном та Віслою[49]. Втім, найпопулярнішою лишається гіпотеза щодо східноєвропейської прабатьківщини з неодмінним включенням до її ареалу й території України. Серед активних адептів цієї гіпотези переважають англомовні дослідники (О.
Шрадер, В. Г. Чайлд, М. Гімбутас, Дж. Меллорі та ін. ). З деякими застереженнями визнають можливість знаходження прабатьківщини у надчорно- морській зоні циркумпонтійської (довколачорноморської) культурно- історичної провінції окремі російські археологи[50]. Українські науковці, здається, останніми приступили до розв’язання індоєвропейської проблеми. Навіть аргументований вихід на неї В. М. Даниленка[51] не знайшов жодного відгуку в багатотомній «Історії Української PCP» (Київ, 1977). Лише у 90-ті роки індоєвропейська тема стає обов’язковою в узагальнюючих вітчизняних етноісторичних дослідженнях[52]. Українські автори послідовно обстоюють гіпотезу східноєвропейської прабатьківщини індоєвропейців. Зазначимо, що розрізнення й подальше розселення індоєвропейців до відповідних регіонів Європи та Азії з східноєвропейського плацдарму виглядає найоптимальнішим.Наприкінці V — у першій половині IV тис. до н. е. неквапний рух трипільського населення на схід було зупинено на лінії Дніпра в лісостепу та Південного Бугу в степовій смузі. У зв’язку з цим трипільці мусили розселятися здебільшого на північ та південь. Тільки в районі Києва їм вдалося дещо просочитися на Лівобережжя, поміж прафінно- угорським населенням Полісся та пізньоіндоєвропейськими племенами лісостепу[53]. З прафінно-уграми нині досить впевнено пов’язують носіїв неолітичної культури ямково-гребінцевої кераміки, а з індоєвропейцями — Середньостогівсько-хвалинську культурно-історичну область[54]. Таким чином, доба розквіту енеолітичних культур в IV тис. до н. е. співпадає на теренах України із взаємодією принаймні трьох великих етнічних масивів — прафінно-угорського, пізньоіндоєвропейсько- го та трипільсько-кукутеньського.
Якщо ареал поширення прафінно-угрів лише краєм зачепив північно-східні території України, істотно не впливаючи на перебіг подій, то взаємини трипільського та середньостогівського етнокультурних ма-
сивів складали основний сюжет праісторичного процесу за доби енеоліту.
Фактично, тут один одному протистояли два світи — світ землеробів та світ скотарів. Ідеологія перших базувалася на вшануванні Великої матері — богині землі та її сакральному шлюбі з чоловічим репрезентантом небесної сфери. Шлюбній угоді землеробів ідеологія скотарів протиставляла силове розв’язання проблем через сакральний двобій обожненого героя чоловічої статі з уособленням зла (земноводним). Тріумф героя супроводжувався неодмінним привлас-
Рис. 9. Жіноча статуетка трипільської культури з Кошилівців.
Рис. 10. Верховне божество індоєвропейців — праіндоаріїв. Керносівський ідол.
Рис. 12. Найдавніші клейноди (1 — кам’яна булава з Маріупольського неолітичного могильника, 2 — кам’яний скіпетр з головою коня з енеолітичного кургану біля с. Суворове на Одещині).
ненням усіх статків переможеного, передовсім худоби та пасовиськ. Сак- ралізація брутальної чоловічої сили у скотарів породила монументальну кам’яну скульптуру (антропоморфні ідоли та фалічні менгіри) на противагу дрібній глиняній пластиці землеробів. Етнокультурними ознаками індоєвропейців, окрім ідолів, виступають також: курган, шнур в оздобленні кераміки, вохра у поховальному ритуалі, клейноди (скіпетри, булави, сокири), а з часом і віз на колесах. Поширення згаданих ознак є переконливим археологічним свідченням індоєвропеїзації Європи й Азії.
Упродовж V тис. до н. е. трипільці впевнено контролювали Правобережну Україну й тиск на них з боку пізніх індоєвропейців чи прафін- но-угрів був практично непомітним. Перша степова інвазія на захід, пов’язана із рухом носіїв пам’яток Новоданилівського типу (скелян- ської культури) Середньостогівсько-хвалинської спільності, проходила вздовж Чорного моря на Нижнє Подунав’я, в обхід трипільського ареалу.
З часом контакти поміж землеробами та скотарями стають активні шими. У степу з’являються пам’ятки живо- тилівсько-вовчанського типу, насичені елементами Трипілля. Курганний обряд поховання, вохра, шнуровий орнамент насичують культурні утворення пізнього Трипілля, позначаючи процес індоєвропеїзації населення Правобережної України.На початку III тис. до н. е. завершується процес розпаду й остаточного зникнення Трипілля. Світ землеробів Центрально-Східної Європи переживає кризу
й занепад. Світ скотарів, навпаки, долає внутрішню культурну строкатість Середньостогівсько-хвалинської спільності, консолідуючись у могутню Ямну культурно-історичну спільність. Такі події знаменують завершення доби енеоліту й перехід до раннього бронзового віку. Інтенсивне розселення «ямного» населення, на наш погляд, репрезентує останню фазу розвитку пізньоіндоєвропейської спільності — початок її розгалуження на окремі мовні групи й діалекти.
5.