ЯК ЦЕ БУЛО В ЄГИПТІ

Єгипетські лікарі застосовували обезболюючі засоби при операціях ще в XVI сто­літті до н. е. В одному з папірусів часів фараона Аменхотепа (кінець XV ст. до н. е.) знаходимо відомості про те, що з цією метою використовувався опіум.

Медицина стародавніх єгиптян досягла видатних успіхів у лікуванні захворю­вань дихальних шляхів, травного тракту, голови, трахоми й катаракти. Вони знали про зв’язок між нервовою системою і мускулатурою, встановили причину паралічу. В папірусі СмІта описано 49 клінічних випадків цієї хвороби. Загалом давня єги­петська медицина була значно розвиненішою, ніж середньовічна європейська. Ціка­во, що лікарі у Стародавньому Єгипті вже були твердо переконані в існуванні зв’язку між психікою і мозком людини, а тим часом у середньовічній Європі психіку пов’язу­вали з серцем (саме з тих часів походять слова «м’якосердий», «жорстокосердий», «безсердечний»). Славетні античні медики, батьки сучасної медицини Гіппократ і Гален не приховували того факту, що частину своїх знань вони отримали з науко­вих праць, котрі зберігались у храмі Аменхотепа в Мемфісі.

Давні єгиптяни широко користувались різними косметичними засобами — пар­фумами, пахучими маслами тощо. В жаркому сухому кліматі Нільської долини застосування туалетних масел і парфумів було необхідне: масло захищало шкіру від надмірного висихання, а парфуми, випаровуючись, освіжали її. Бідняки з цією метою використовували звичайне касторове масло, а знать вживала масла, яким парфюмери надавали вишуканого аромату, вимочуючи в оливковому або мигдаль­ному маслі пелюстки запашних квітів.

очі. Звичай підводити очі було пов’язано не стільки з намаганням єгиптянок при­красити себе, як з необхідністю уберегти повіки від палючих променів тропічного сонця. Фарбу для повік готували з карбонату свинцю, окису марганцю, коричне­вої вохри, малахіту.

І НЕ ЛИШЕ В ЄГИПТІ...

Китайські й тібетські лікарі вже в сиву давнину за пульсом людини одержували Інформацію про стан усіх її органів. Вони вміли також ставити діагноз навіть за за­пахом людського поту.

Відомо, яке велике значення для сучасної діагностики в медицині має рентгенівсь­кий аналіз. Розробка його пов’язана з відкриттям у 1895 році В. К. Рентгеном неви­димих променів, названих згодом рентгенівськими. Нині без рентгенівського апа­рата в більшості випадків просто не можна скласти правильного уявлення про функ­ціонування багатьох внутрішніх органів пацієнта. Та, мабуть, мало хто знає, що у придворних медиків китайського імператора Цінь Шіхуанді (259—210 рр. до н. е.) було «чарівне дзеркало», що дозволяло бачити «кістки тіла». Як повідомляють стародавні китайські хроніки, воно знаходилося у палаці Хен Ян в Шаньсі ще у 206 р. до н. е. Коли людина ставала перед цим прямокутним дзеркалом, що мало розміри 1,76 X 1,22 метри, то виходило перевернуте зображення, причому було вид­но всі внутрішні органи і кістки точнісінько так, як на екранах наших флюорогра­фів. Будова і принцип дії дзеркала нам невідомі, а використовувалось воно з тією ж метою, що й наші рентгенівські апарати — для встановлення діагнозу. Невже імператор справді володів чимось на зразок флюорографа? Хто ж і коли його ви­найшов?

Відкриття методу вакцинації (1798 рік) належить англійцеві Е.

Європейська медицина вдалася до переливання крові лише у XX столітті. Та австралійські аборигени користувалися "цим методом тисячі років. Він нагадує наш так званий метод прямого переливання. Кров у донора брали з вени середньої части­ни руки за допомогою порожнистої очеретини. Невідомо, як саме підбирали до­нора, проте майже ніколи не помилялися. За повідомленнями австралійської преси, аборигени вже майже не збирають лікарських рослин і не застосовують стародавніх методів лікування, їх витісняють сучасні.

Зрештою, не менш видатних успіхів досягли й медики не лише таких могутніх цивілізацій, як єгипетська чи китайська. Радянський лікар Р. Ляпунова вивчала прийоми народної медицини алеутів — маленького народу, що живе на Алеутських, Командорських та деяких інших островах у північно-східній частині Тихого океану. Алеути тривалий час жили в ізоляції від оточуючого світу. Проте в повідомленнях учених і мандрівників, які побували в тих місцях, знаходимо описи-методів лікуван­ня, якими користувалися алеутські знахарі: голковколювання, кровопускання, ма­саж, дієта, трави, корені та ін. Немає сумніву, що розгадка медичних секретів цього маленького народу криється у давніх традиціях, що дійшли до них від далеких предків. Наприклад, у алеутів зберігся звичай анатомувати тіла вбитих ворогів і своїх одноплемінників, що померли з невідомої причини, муміфікувати їх тощо. Католицька церква протягом багатьох віків суворо переслідувала європейських учених за спроби робити анатомічні дослідження. Ця заборона надовго затримала розвиток європейської медицини.

Американські вчені склали великий словник анатомічних термінів алеутів, де, як і в сучасному європейському підручнику з анатомії, є назви всіх зовнішніх та внут­рішніх органів людини, майже всіх її кісток і м’язів.

Рани зашивали кістяними голками й нитками з жил. При важких операціях хво­рого тримали в теплій ванні. А заживляли рани, виразки й операційні шви риб’ячим жиром, салом морського й сухопутного звіра, перепаленим і перетертим на поро­шок звіриним зубом тощо. При травмах і багатьох захворюваннях «приписували» лікування голодом. Одне слово, алеути, що розвивали своє медичне мистецтво ізольовано від сучасної цивілізації, деякою мірою виявилися гідними конкурентами лікарів.

ЛІКИ ПРЕДКІВ

Багатющу, ще майже не освоєну цілину для сучасної медицини становлять стародавні фармакологічні засоби. Начало наших чудодійних антибіотиків, таких, як пеніцилін, ауреоміцин тощо, слід шукати в Стародавньому Єгипті. У медичному папірусі часів Xl династії йдеться про різні види пліснявих грибків, що ростуть у вологих місцях; їх рекомендується застосовувати для заживления ран і відкритих виразок. Давні греки знали про антибіотичні властивості теплої землі, а китайці — соєвого сиру.

Нещодавно пресу усього світу облетіло повідомлення, що вчені Колумбійського університету (США) виявили сліди антибіотика тетрацикліну в кістках нубійських мумій, вік яких перевищує 1000 років. Мумії було знайдено в пустелі неподалік від долини Нілу в Єгипті, вони добре збереглись завдяки сухому й жаркому клімату. Це відкриття викликало суперечки в наукових колах, оскільки раніше вважалось, що тетрациклін можна одержати виключно в умовах сучасних лабораторій. Цей антибіотик вчені відкрили лише кілька десятиліть тому, і тепер його широко засто­совує сучасна медицина. 1 раптом — тетрациклін 1000-дітньої давності! Було ви­словлено думку, що давній тетрациклін — продукт життєдіяльності особливих бак­терій в місцевих грунтах. Звідти він потрапляв, скажімо, у зерно, а відтак — в орга­нізм людини.

Лікарі Ассірїї й Вавілона для лікування деяких хвороб рекомендували своїм пацієнтам яблука, груші, фініки, цибулю, часник, буряк, рослинні олії, кисле й свіже молоко, мед, пивні дріжджі. І це цілком правильно з точки зору сучасної медици­ни — усі названі природні продукти мають лікувальні властивості. Ще 150—200 ро­ків тому мешканця нашої країни немало здивувало б сьогоднішнє меню. Скажімо, такі звичні для нас страви, як капуста, буряковий сік тощо, у XVII столітті в Росії вживали виключно як ліки.

Лестерівський інститут в Шанхаї, заснований англійцями в 30-ті роки XX сто­ліття, вивчав стародавні китайські ліки. Як повідомляє лікар Бернард Рід, багато з них, навіть такі дивні, як шкіра мавпи, мозок собаки, очі вівці, містять хімічні речовини, які справляють лікувальну дію.

Згідно з вченням тібетської медицини, зціляти може все, що існує у світі: вода, повітря, смола, трави, м’ясо й молоко тварин, квітки тощо. Треба лише вміти узяти їх у природи і правильно застосувати. В книзі «Чжуд-ші», основному трактаті ті­бетської медицини, сказано: «Лікар повинен володіти особливим складом мислення, сильною І глибокою інтуїцією, мати гострий зір, нюх і слух». 1 далі: «...нема ніяких чудес у східній медицині — все базується лише на знаннях».

Як встановили радянські ботаніки й лікарі, сьогодні на Далекому Сході відомо 974 види рослин, що мають ті чи інші лікувальні властивості. Проте лише 70 з них знаходять застосування у фармакології, в той час як російська народна медицина використовувала 506 рослин з цього списку, китайська — 470, тібетська — 350, знахарі племен Сибіру — 171, індіанці Північної Америки — 83.

Стародавні травники відкрили й біоритми природи. Свідченням цього є те, що лікарські рослини вони збирали лише в строго визначені сезони (і навіть частини доби), коли цілюща активність соків рослин найвища. У фольклорі багатьох наро­дів зустрічається образ старої ба би-чаклунки, що темної ночі при повному місяці збирає заповідні трави й корені.

У фондах одного з найбільших в Азії книгосховищ — Державної публічної бібліотеки MHP — зберігаються безцінні скарби; трактати з медицини тібетською, старом о нгольською, китайською мовами, на санскриті. Серед них — манускрипти, написані на пергаменті, пальмовому листі, золотих і срібних пластинах, шовкових тканинах. Літери виведено тушшю, порошком золота, срібла, бронзи. Радянські Й монгольські вчені прагнуть розшифрувати стародавні рецепти, перевірити дію описаних засобів. Робота ця надзвичайно складна. Адже більшість назв нам неві­домі. Важко сказати, приміром, яка лікарська рослина криється під назвою, ска­жімо, «око дракона». Проте певних успіхів досягнуто. Учені Бурятського філіа­лу AH CPCP вже опублікували кілька збірок з розшифрованими стародавніми рецептами у перекладі на сучасну наукову мову,

В скарбниці народної медицини різних країн знаходили й такі засоби лікування, якими ще не володіє сучасна медицина. Так, за свідченням американського лікаря й письменника Г. Райта (його книга «Свідок чаклунства» вийшла російською мовою у 1971 році), знахарі індійських племен Перу, нащадки давніх інків, вміють лікувати проказу, тоді як ліки, що ми їх маємо у своєму розпорядженні, здатні лише уповіль­нити її розвиток. Хворому, котрий вмирає від малярії, з допомогою дерев’яної голки вливають у вену настій хіни і за кілька тижнів ставлять його на ноги. Знахарі з пе­руанських Ацд застосовують кураре, видобуте з соку певного різновиду пальми, і успішно лікують ним укуси отруйних змій.

Одним з найтаємніших давніх методів лікування є голковколювання (акупунк­тура). Європейській медицині його відкрив французький лікар Л. Вреньо, котрий

ознайомився з ним у Китаї на початку XX століття. І хоча акупунктура набула сьо­годні значного поширення і дуже добре себе зарекомендувала, механізм дії цього методу й досі до кінця не з’ясований. Як оповідають легенди, голковколювання ви­никло завдяки випадковим спостереженням, а вже потім, протягом тисяч років, вдосконалювалось емпіричним шляхом.

Проте глибше ознайомлення з акупунктурою свідчить, що не так-то просто все було. Як відомо, спеціаліст з голковколювання при лікуванні тих чи інших хвороб вводить у певні точки на тілі хворого спеціальні золоті, срібні або сталеві голки. Здебільшого ніякого очевидного зв’язку між місцем, куди вводять голку (чи одразу кілька голок¹), і місцем, де болить, немає. Так, скажімо, для лікування виразок на голові голку вводять у палець на нозі. Таких біологічно активних точок на тілі лю­дини є близько тисячі. У стародавніх довідниках з акупунктури знаходимо опис того, в яку саме точку слід вводити голку, скільки голок застосовувати водночас, яких саме (золотих, срібних, сталевих тощо) і на яку глибину, протягом якого часу кожна голка повинна лишатися у тілі в залежності від конкретної хвороби і т. д.

Постає питання: чи можна було шляхом простого перебору, емпірично, відшу­кати на тілі усі ці точки, встановити їхній зв’язок з певними органами і «методом спроб і помилок» відкрити таким чином акупунктуру? Хай ті з читачів, хто захоп­люється математикою, спробують підрахувати, скільки для цього потрібно було перевірити найрізноманітніших комбінацій (не забуваючи, що у багатьох випадках одночасно вколюється 10, 15, а то й 20 голок у таку ж кількість точок і що поодиноке одужання хворого ще не могло бути незаперечним доказом ефективності ліку­вання). Крім цього, ще й нині медики не можуть переконливо пояснити, в чому саме полягає лікувальна дія різних голок.

Крім емпіричної, Існують ще дві гіпотези щодо виникнення методу голковколю­вання. За першою, древні начебто вважали, ніби в тілі людини існує ще одна нервова система, і знання її головних вузлів вказувало, куди саме слід вводити голки,— тобто ніякої емпірики взагалі не було. А друга базується на оповідях давніх китайсь­ких хронік (їх вивчав радянський філолог-китаєзнавець І. С. Лісевич) про «сина не­ба» Хуан-ді, який начебто у ПІ тисячолітті до н. е. прилетів на Землю із сузір’я Лева і разом з іншими знаннями передав людям мистецтво акупунктури...

Отже, З усього, про що ми розповіли, можна зробити висновок: одним з найпер- спективніших шляхів розвитку сучасної медицини є старанний пошук, збереження і ретельне вивчення того безцінного досвіду, який здобуло людство за попередні ти­сячоліття своєї історії й передісторії...

З 1420-7