«КАМ’ЯНА ТЕХНОЛОГІЯ» ДРЕВНІХ

Малюнок на одному з кам'яних велетнів в Тулі (Мексіка). Інженер Жерардо Левет вважає, що зображена тут людина обробляє камінь плазмовим пістолетом.

Троглодит не був троглодитом. Він просто знахо­дився на рівні тодішньої цивілізації.

С. Лец

Глуха досвітня тиша зависла над згарищами сплюндрованого міста. Стихли пісні й лайки конкістадорів, що звечора ділили награбоване; не бряжчали стременами їхні притомлені коні. Згасаюче багаття ледь освітлювало скоцюрблену постать вар­тового, який спав біля вівтаря храму Сонця, обійнявши свою алебарду. Лише яскра­ві зірки сяяли на чорному оксамиті тропічного неба, байдуже позираючи на гори і сельву, як сто І тисячу років тому.

Зненацька почувся тихий посвист птаха кетцаль. В’язень, що лежав на кам’яній долівці невеликої храмової кімнати, перетвореної іспанцями на катівню, стрепенув­ся. Від різкого руху боляче зсудомило попечену вогнем, посічену батогами шкіру. Посвист птаха, що ніколи не співає вночі, міг означати лише одне: вірний друг Манко десь тут, поряд! В’язень склав покалічені пальці рупором і спробував розбитими гу­бами відповісти таким же посвистом. Врешті-решт це йому вдалося. За мить крізь товсті грати віконця влетіла індіанська стріла. Ударивши крем'яним наконечником об стіну, впала на кам’яні плити підлоги. В’язень, брязкаючи ланцюгом, навпомацки знайшов її і мерщій потяг за тоненьку шворку, прив’язану до хвостовика. Після кіль­кох невдалих спроб протягнув крізь грати невеличкого шкіряного капшука. В ньому була чудодійна чальпа...

Вранці розлючений дон Франціско, проклинаючи усіх на світі, тряс за груди вартового: «Спав, бісів сину, шолудивий собако?! Де полонений? Як ми тепер дізнає­мось, куди ці дикуни сховали храмове золото?»

У вирячених очах вартового застиг жах.

бугай, було висмикнуто з такою легкістю, як андалузька селянка вискубує з гряд­ки морквину! А серед товстих гранітних брусів решітки зяяв отвір. Граніт (о, свя­тий боже!) було зім’ято й перекручено, наче це був м'який віск...

ЯК ЗРОБИЛИ списи?

1969 року експедиція під керівництвом відомого радянського археолога О. М. Ба­дера провадила розкопки палеолітичної (палеоліт — ранній кам’яний вік) стоянки Сунгір поблизу міста Владимира. На глибині близько 4 метрів було знайдене похо­вання двох дітей віком восьми-дев’яти і дванадцяти-тринадцяти років. Одноплемін­ники — мисливці кам’яного віку — 27 тисяч років тому вирили їм неглибоку могилу, вистелили дно дрібними шматочками вугілля (саме воно дало можливість установити вік поховання), шаром священної червоної фарби-вохри. Скелети вкривали тисячі дрібних намистин, виточених з мамонтової кістки. Колись їх було нашито на одяг, що за тисячоліття зотлів. Саме за намистом вченим вдалось реконструювати вбран­ня наших далеких предків. Воно було дуже схоже на одяг сучасних мешканців Півночі.

Учені експериментальним шляхом установили, що на виготовлення однієї на­мистини майстер витрачав від ЗО хвилин до однієї години. Таким чином, щоб оздоби­ти лише один костюм, треба було працювати 2625 годин, або 110 діб, безперервно. Важко повірити, що так воно й було. Виникає запитання: чи все ми знаємо про техно­логію, якою користувались наші далекі предки, обробляючи мамонтову кістку? Це запитання цілком слушне ще й тому, що намисто з мамонтової кістки не було го­ловною таємницею сунгірського поховання.

Поруч Із скелетами дітей лежав цілий склад зброї: гострі й тонкі кинджали, дротики й списи з мамонтової кістки. Саме ці суцільні прямі списи завдовжки близь­ко двох з половиною метрів й стали найбільшою сенсацією.

Існують різні думки з цього приводу. Дехто вважає, що нічого дивного тут не­має. Мовляв, мамонтова кістка, як і слонова, стає пластичною від нагрівання, і ціл­ком можливо, що це підмітили й використали стародавні мисливці. Інші дослідники дещо обережніші й не такі категоричні. Вони погоджуються з думкою щодо нагріван­ня, але додають, що, можливо, нагрівання виконували із застосуванням якихось трав, розчинів тощо.

А ось що казав з цього приводу сам професор О. М. Бадер: «Ніхто досі не знав, що 25 тисяч років тому мешканці нашої Півночі володіли такою високою технікою, яка дозволяла їм розщеплювати впродовж великі бивні, випростовувати їх... І ви­стругувати з них списи й дротики». Як бачимо, професор О. М. Бадер зовсім не був упевнений, що це завдання таке вже просте. Давні люди, як свідчить знахідка, без­сумнівно, вміли якось розм’якшувати мамонтову кістку, щоб її можна було гнути й різати як завгодно. Але як? Схоже, що наука поки що не в змозі дати остаточної відповіді. Більше того, спроби одного з польських археологів розм’якшувати ма­монтовий бивень у гарячій воді та кислому молоці виявились безрезультатними.

Деякі античні автори натякають у своїх творах на те, що подібним умінням роз­м’якшувати слонову кістку володіли також і їхні сучасники. Зокрема, як свідчать оповіді, голову славнозвісної скульптури Афіни, що була витвором давньогрецького

скульптора Фідія, нібито було виготовлено з одного величезного шматка слонової кістки — не складено чи склеєно з окремих частин, а саме виліплено, наче Фідій мав справу не з твердою, як камінь, слоновою кісткою, а з м’якою глиною. До речі, саме цю деталь використав відомий радянський фантаст І. А. Єфремов в оповіданні «Еллінський секреть, зробивши її «стрижнем» сюжету.

І КАМІНЬ СТАВ,

як віск...

Перенесімося тепер до Південної Америки. Кожен турист, який приїздить у Пе­ру, вважає своїм обов’язком оглянути руїни фортеці Саксайуаман, що височить над містом Куско — стародавньою столицею славетної держави інків, що її знищили й вщент пограбували іспанські завойовники у XVI столітті.

Саксайуаман вражає масивністю своїх стін. їх складено з велетенських, май­стерно підігнаних один до одного блоків андезиту. Один з цих блоків, наприклад, заввишки у триповерховий будинок і важить близько 150 тонн! Здається неймо­вірним, що древні зодчі висікли в кар’єрі цю й інші подібні брили, перемістили їх на десятки кілометрів (місце, де добували камені, відоме), долаючи на шляху нерівності рельєфу, кілька річок, підняли їх на гору і встановили на потрібному місці.

Вражає спосіб, що ним користувалися ті, хто зводив стіни Саксайуамана,— так звана «інкська кладка». Вони не дотримувались симетрії кладки. Велетенські блоки наче притерто, пришліфовано один до одного. Часто один камінь стикується з багатьма сусідніми. Ніякого сполучного, скріплюючого розчину між блоками не­має, проте вони підігнані один до одного так щільно, що в стики між каменями не просунути навіть лезо кишенькового ножика. Практично щілин між ними немає зовсім, камені наче злиплись. В той же час передня (фронтальна) частина брил опукла, нагадує подушку. Незрозуміло, з якою метою це зроблено, навіщо виконано таку важку й непотрібну роботу. Складається враження, що камені стін Саксайуама­на під час кладки були м’якими, тому вони так щільно прилягають один до одного, а їхню фронтальну частину неважко було зробити опуклою. Серед місцевих індіан- цІв-кечуа, нащадків давніх зодчих, живуть легенди про те, що у давнину жерці знали засіб, з допомогою якого камінь розм’якшували, як глину. Згідно з легендами, це була рідина, що її виготовляли із соку тільки їм відомих рослин. В одній із давніх іспанських хронік наведено цікаву розповідь якогось конкістадора про те, як він разом з іншими завойовниками, проломивши кам’яні плити дверей, вдерся в один із стародавніх індіанських склепів у пошуках золота.

В Еквадорі також знають подібну легенду. А в Перу розповідають, що з цією ме­тою використовували послід птаха тукана. Перуанські дослідники не заперечують, що таке й справді могло бути. Але висловлюють сумнів з приводу «масового за­стосування у виробництві» цього методу.

А між тим, переказують, що в музеї міста Кочабамба у Болівії експонуються шматки гранітної скелі з відбитками... людських долонь і стоп. Схоже, іцо древні й справді вміли розм’якшувати камінь до стану цементного розчину. Про подібні знахідки на великому гранітному валуні поблизу міста Ланслівіллор у Савойї розпо­відає французький письменник Р. Шарру. Тут нараховується близько 50 відбитків людських стоп, кожен з яких сягає 15—25 сантиметрів у довжину і заглиблений на

2 сантиметри. Такі ж загадкові сліди, за свідченнями Р. Шарру, є й на скелях по­близу Пуар-сюр-Ві (Франція),Та Сузи (Італія), в інших місцях Європи. їхній вік І походження не встановлено.

Ще більша загадка, ніж стіни Саксайуамана, знаходиться за кількасот метрів вище від цієї фортеці, на схилі гори. Тут, Серед скельних виходів граніту є фан­тастичний «кар’єр», невідомо ким і для чого зроблений. У скелях вирізано диво­вижні прямокутні й гранчасті гроти, кімнати й переходи. Сотні кам’яних «вітрин», коридорів і приміщень, безглузді «сходи», що йдуть знизу вгору в перевернутому ви­гляді, наче той, хто їх зробив, збирався залізти на стелю і ходити там догори нога­ми тощо. Більшість стін відшліфовано до майже дзеркального блиску, їхні ребра гострі, наче лезо ножа. Здається, що тут бавився якийсь велетень, вирізаючи з ка­меню різні «кубики». Так забавляється дитина, роблячи з вологої глини фантастич­ний палац, старанно вирівнюючи всі кути ножичком чи трісочкою, а потім, коли забавка набридне, недбало зімне й покине свого «шедевра».

І ще кілька слів про загадки обробки каменю... На невеликому тихоокеанському острові Пасхи є близько тисячі велетенських статуй, що їх невідомі майстри давнини вирізали, перевезли і встановили у різних місцях острова (точніше кажучи, загальна кількість встановлених статуй сягає трьохсот, інші або ж покинуті, або незаверше­ні). Деякі з них сягають два десятки метрів у висоту і важать 50—80 тонн. Ми не станемо розповідати про численні таємниці, загадки, гіпотези й версії, пов’язані

3 цими статуями. Ви, мабуть, уже читали про це в інших творах. Зупинимося лише на питанні, пов’язаному з темою нашої розповіді, а саме: на обробці цих статуй.

Відомий норвезький вчений Тур Хейєрдал, що керував експедицією на о. Пасхи, поставив експеримент. За його дорученням, група тубільців кілька днів довбала скелю ручними кам’яними рубилами, яких чимало біля незавершених статуй на схи­лах згаслого вулкану Рано-Рараку. І хоча в результаті цієї нелегкої праці на скелі неглибоким рівчаком було намічено (ще й не цілком) контури людської постаті, Хейєрдал зробив висновок: усі гігантські статуї вирубані із скелі за допомогою руч­них базальтових рубил за тривалий час.

Припустімо, що все було саме так, як вважає Тур Хейєрдал. В такому разі твор­ці статуй, природно, повинні були прагнути й прискорити важку роботу. (Нам не раз доводилося зустрічатися з таким міркуванням: мовляв, у давнину ручна праця нічого не коштувала,'ніхто не звертав увагу на її кількість і трудомісткість, керувалися тільки й виключно релігійними мотивами та наказами жерців, байдужих до людсь­ких страждань. Щодо вартості людської праці і байдужості жерців — це так. Але чому, скажімо, вони стали б заперечувати проти зменшення витрат і полегшення праці, внаслідок чого скорочувалися строки? Адже це давало змогу швидше викори-

стати людей на інших роботах, чи не так?) А саме таких намагань не видно у «май­стернях» на схилах вулкану Рано-Рараку, де виготовлялися статуї. Усі дослідни­ки, в тому числі й сам Тур Хейєрдал, зазначають, що гору порито й вкрито ледь по­чатими і майже завершеними скульптурами в такій кількості, що здається, ніби її різали, як пиріг, застосовуючи невідому нам ефективну технологію. Тур Хейєрдал пише:

«Весь гірський масив порвано на шматки, схили вулкану порізано з такою жадіб­ністю, наче це був торт — а між тим, сталева сокира, коли ви вдаряєте нею по породі, лише висікає іскри. І посеред зяючої пащеки гори лежать понад 150 гігантських кам’яних людей, викінчених і невикінчених — на всіх стадіях роботи».

Виходить, давнім скульпторам зовсім не важко було різати камінь, тому вони без жалю залишали майже викінчену скульптуру (якщо вона мала якийсь дефект, скажімо, тріщину) і бралися за нову. Не слід також забувати, що на острові ніколи не проживало більше 5000 чоловік. Приблизно половина з них — жінки, діти й ста­рі. А чоловіки ж іще мусили ловити рибу, здобувати інші харчі, відправляти обряди й керувати справами общини, вирубувати, крім статуй, численні гроти, печери, кори­дори, проходи, яких на острові теж немало, воювати. А коли врахувати, що, як ука­зує Ф. Маз’єр, період «культурного будівництва» тривав приблизно 350 років, то кількість «вільних» для виготовлення статуй робочих рук була не така вже й велика (згадаймо, що статуй понад тисячу).

Важко повірити, що все це — лише одноманітна буденна праця. Ми схильні припустити, що умільці острова Пасхи володіли невідомою нам технологією, настіль­ки ефективною, що потреби в економії праці просто не було.

А ось іще одна несподіванка. Речі первісної людини — це дивовижні книги, написані особливою мовою. Завідуючий лабораторією первісної техніки ленінградсь­кого відділення Інституту археології AH CPCP С. А. Семенов «читає» ці книги з до­помогою розробленого ним трасологічного методу.

...Учений демонструє невеличкі призматичні пластинки, знайдені в Якутії у нео­літичному похованні. С. А. Семенов не раз пропонував фахівцям зробити подібні. Та, як виявилось, справа ця безнадійна. Що ж виходить? Ми володіємо сумою знань, маємо високоточні верстати, а працювати руками вміємо набагато гірше за якутського аборигена? Згадані знахідки — правильні призми. M ікро дослідження допомогли встановити, що зроблено їх одним-однісіньким точним ударом. Відкол вражає своєю чистотою — його наче відшліфували. Вчені-археологи запропонували дослідити ці призми фізикам твердого тіла, щоб з’ясувати, чим саме керувався пер­вісний майстер. Адже він не був знайомий з кристалічними гратками. Але вони так і не спромоглися відповісти на це запитання...

СПІВАЮЧІ ХРАМИ ІНДІЇ

Усе, про що ми розповіли, свідчить про неабиякі знання древніх в обробці ка­меню. Та чи тільки обробці? Можна без перебільшення сказати, що наші далекі предки розуміли «душу каменю», були з ним на «ти», словом, чудово знали властиво­сті цього матеріалу і вміло їх використовували.

Індію часто називають не лише «країною чудес», але й «країною храмів». І справ­ді, їх тут десятки тисяч. У деяких з них спостерігаються цікаві ефекти, досягнуті стародавніми майстрами за рахунок використання невідомих нам властивостей ка­меню.

Південно-індійські майстри з давніх-давен були знайомі з мистецтвом обробки каменю, особливо граніту, що голосно дзвенить при ударі. Таміли назвали його «ісей кель». Колони, статуї богів, вершників, жертовні камені, сходи, виготовлені із «співаючого каменю», можна побачити майже в усіх південних штатах Індії — Андхра-Прадеші, Карнатаку, Кералі, але найбільше цих шедеврів збереглося в Ta- мілнаду.

В умілих руках каменярів граніт після копіткої обробки набував резонуючих властивостей. Частина блоків починала «гудіти» на низьких октавах, інші чисто й ніжно бриніли, звуки поступово завмирали десь у камені.

В околицях тамілнадського містечка Тарасупурама є старовинний храм, східці якого викладені плитами з «музичного каменю», а кожна сходинка «звучить» не так, як сусідня. Викликає щирий подив вміння майстрів підбирати плити за товщиною, щільністю, компонувати їх. Постукуючи паличкою по сходинках, можна почути не­складну гаму. Приблизно за ЗО кілометрів на південь від Мадрасу, в місцевості ТІруккажикуррама на невеликому пагорбі Саиджів серед сотень плит храму Шіви можна знайти й «музичну», що починає дзвеніти при доторку.

Та все ж найбільше «музичних» колон у храмах. Окремі колони і цілі групи є у невеличкому тамільському містечку Тадікомбу, у Сучинрамі біля Тривандрума, у місті Калакаду. Вони невисокі — 1 — 2-метровІ; при основі та у верхній частині при­крашені вишуканим орнаментом з кам’яних квітів і міфологічними зображеннями.

Одна з таких «музичних колон» прикрашає славнозвісний храм богині Мінакші в місті Мадурай (штат Тамілнаду). Вона водночас і несучий конструктивний елемент і музичний інструмент. При обробці кам’яного блоку потрібно було розрахувати усе так, щоб колона витримувала величезне навантаження і не втратила резонуючих властивостей. Невідомі майстри блискуче впоралися з цим завданням: колона зву­чить навіть при легенькому доторку до неї.

Уславився своїми «музичними» колонами і храм Віттала (штат Карнатака). Королівський зал храму не має зовнішніх стін: його кам’яна покрівля спирається на 56 гранітних колон. Якщо вдарити по будь-якій із них рукою або якимось легень­ким предметом, то залунають звуки бубна, барабана або духових чи струнних му­зичних інструментів. Такі ж звуки видають при доторку колони печерного храму Maxaeipa в Еллорі (штат Махараштра), спорудженого у 814 р. н. е.

Вражає і храм XIII століття в місті Халебід (штат Майсур). Поверхню од­нієї з його колон майстерно відполіровано. У ній можна побачити одразу два свої зображення — пряме й перевернуте. Щоб досягти цього ефекту, стародавні майстри мусили дуже добре знати закони оптики. А в місті Ахмадабад (штат Гуд­жарат) збереглися два мінарети XI століття, перед якими стоїть арка з лаконічним написом «Вежі, які гойдаються і секрет яких не розгаданий». Заввишки вони 23 метри, відстань між ними — 8 метрів. Коли група туристів піднімається на один з мінаретів, гід забирається на другий і починає його розгойдувати. І тут же по­чинає гойдатися в унісон друга вежа, викликаючи подив і переляк у відвідувачів.

РОЗПОВІДЬ ПРО ОЧЕВИДНЕ Й НЕЙМОВІРНЕ - КРИШТАЛЕВИЙ ЧЕРЕП

Це сталося в Белізі на півострові Юкатан на південь від мексиканського шта­ту Кінтана-Роо і на схід від гватемальської провінції Петен, у вологому тропіч­ному лісі. Сюди в 1924 році прибула для вивчення маняських руїн експедиція під керівництвом британського дослідника Фредеріка А. Мітчелла-Хеджеса. Крім Ф. А. Мітчелла-Хеджеса, у групі була його секретарка Джейн Холсон, док­тор медицини і завзятий дослідник культури майя Томас Ганн, представник Британського музею капітан Джойс і леді Річмонд Браун, котра фінансувала експе­дицію.

В невеличкому індійському селищі Пунта-Горда, розташованому приблизно за 160 кілометрів від столиці Белізу, вони найняли кілька десятків робітників і заглибилися в джунглі у пошуках руїн. За кілька місяців експедиція дісталася пагорбів, де найімовірніше ховалися руїни будівель. На жаль, тропічні джунглі за­важали просуватися вперед, індіанці до знемоги працювали мачете, прорубаючи шлях крізь хащі. Побачивши, що справа посувається дуже повільно, Мітчелл- Хеджес наказав підпалити ліс на окресленій ним ділянці місцевості.

Коли дим розвіявся, стало ясно, що під попелом та головешками знаходиться велике кам’яне місто. Люди заходилися розчищати майданчик, зрізуючи грунт з пагорбів. Було розкопано центральну площу, що займала близько трьох гектарів. Поступово перед дослідниками з’являлися піраміди, кам’яні стіни, будинки, підзем­ні камери й величезний амфітеатр, розрахований на тисячі глядачів. Мітчелл- Хеджес назвав це місто Лубаантун — «місто повалених каменів».

Наприкінці 1926 року до експедиції приєдналася названа дочка Мітчелла-Хед- жеса — Енн. А на початку наступного року, саме в той день, коли дівчині виповни­лося сімнадцять років, вона разом із батьком розбирала в одному з храмів уламки важкої стіни, що впала на вівтар. Під купою каміння могли ховатися малюнки, різні речі. Робота наближалася до кінця, коли Енн несподівано угледіла під уламками вівтаря... череп, виготовлений з полірованого кварцу. Знахідці бракувало нижньої щелепи, та через три місяці натрапили й на неї, причому всього в 7—8 метрах від місця, де був знайдений череп. Як з’ясувалося, щелепа з’єднувалась з черепом шарніром.

Мітчелл-Хеджес вирішив лишити дивну знахідку собі, але надіслав у газету повідомлення з детальним її описом. У своїй статті він висловив припущення, що череп у незапам’ятні часи було зроблено атлантами. Потім цей витвір потрапив до майя і відігравав величезну роль у культових обрядах.

Більшість тогочасних учених відкинула цю гіпотезу, мотивуючи тим, що Атлан- тиди ніколи не існувало, а майя не володіли технологією, необхідною для виготов­лення такого досконалого предмета. До того ж, такі великі кристали кварцу ніколи не трапляються в природному стані у Центральній Америці.

Але знахідка дедалі більше Інтригувала вчений світ. Хто ж завіз череп у Беліз? Деякі дослідники наполягали на тому, що це зробив сам Мітчелл-Хеджес: він нібито підкинув кришталеве диво у руїни, щоб дочка могла знайти оригінальний по­дарунок у день свого народження. Інші стверджували, що Хеджес придбав його під час однієї з поїздок по Європі у когось з тамтешніх багатіїв і діждався слушної нагоди, щоб «виявити» археологічну знахідку і тим самим «довести» гіпотезу про Атлантиду...

Та річ у тім, що й до знахідки Мітчелла-Хеджеса вже існував другий кришта­левий череп такого ж розміру й форми, як лубаантунський, щоправда, менш прозо­рий і з невід’ємною нижньою щелепою. Нині цей витвір експонується в Британсько­му музеї в Лондоні, Його ще в 1889 році знайшов у Мексіці один з колишніх солда­тів імператора Максіміліана. Але тоді нікому й на думку не спало звинуватити сол­дата в тому, що він «підкинув» знахідку...

Археологів, як правило, не дивують предмети, зроблені з кварцу: їх безліч разів знаходили в гробницях і руїнах у всьому світі. Так, на чолах єгипетських мумій інколи було кварцове «третє око». В археологічному музеї міста Оахака (Мексіка) знаходиться велика колекція зубчастих коліщаток, шпульок та якихось дивних речей незнаного призначення з кварцу, знайдених під час розкопок в Монте-Адьба- ні. А в різних музеях світу експонується кілька мініатюрних кварцових черепів. Всі вони походять з... Мексіки!

Чому стародавні скульптори обирали саме цей матеріал?

У 1959 році Ф. А. Мітчелл-Хеджес помер. Власницею черепа стала його дочка Енн, яка 1964 року передала загадковий витвір для дослідження мистецтвознавцю й реставратору Френку Дорланду. Той вивчав череп протягом шести років, зробив безліч фотознімків, використовуючи спеціальну оптику й сильні мікроскопи. Він виготовив кілька моделей черепа, які потім розсікав для вимірювань — інакше всередину було не дістатися. За обмірами Дорланда, череп мав розміри 6 X 8 X 6 дюй­мів (152,4?203,2? 152,4 міліметра) і важив 5,13 кілограма.

Деякі відкриття реставратора вражають не менше, ніж сам виріб. Дорланд встановив, що череп було виготовлено з одного кристалу кварцу і що на ньому від­сутні сліди будь-якої обробки металевими інструментами: поліровку черепа вико­нували пастою, до складу якої входив крем’яний пісок і кварцова кришка — цією пастою й було знято всі нерівності на надзвичайно твердому матеріалі. На думку Дорланда, для такої роботи, якщо її виконувати вручну, потрібно було б затратити щонайменше... 300 років! Інакше кажучи, стародавні майстри якимось невідомим нам способом зуміли отримати ефект, що його досягають нині (й не завжди) лише за допомогою сучасної досконалої техніки. До того ж, всередині черепа, точніше в нижній потиличній його частині, створено унікальну систему призм і каналів. Якщо підвісити череп і помістити під ним джерело світла, то завдяки цій системі його очні ямки блищать, або ж звідти струмують промінці світла.

Перш ніж повернути знахідку власниці, Дорланд привіз її у фірму «Х’юлетт- Паккард», яка вважається авторитетним експертом з кварцу і широковідома у світі як виробник найточніших кварцових генераторів. Тамтешніх інженерів вразило те, що череп і від’ємна нижня щелепа були виготовлені з одного й того ж кристалу, при­чому з цілковитим ігноруванням оптичних осей!

Ось що писав з цього приводу в лютому 1982 року один з інженерів фірми Ларрі ла Барре, який брав безпосередню участь в дослідженні:

«Об’єкт потрапив до нас років із десять тому. Ми його якнайретельніше оглянули й обстежили. Деяка апаратура для обстеження кристалів по всіх трьох оптичних осях у нас на той час вже була, більше того — за її допомогою ми точно визначали ці осі. Тому, мабуть, Френк Дорланд і привіз череп саме до нас...

Ми вивчали череп по всіх трьох оптичних осях і виявили, що він складається з трьох зростків. Число цих зростків ми змогли визначити лише тому, що кожний з них має власні оптичні осі. Аналізуючи зростки, дійшли висновку, що ростуть вони з одного центра і становлять єдиний суцільний кристал. Встановили також, що череп і нижню щелепу вирізано з одного шматка гірського кришталю. За шкалою Mooca гірський кришталь має високу твердість, що дорівнює 7, поступаючись тільки топазу, корунду й алмазу. Що ж до обробки, то його можна обробити лише алмазом, нічим іншим кришталь різати неможливо. Проте, давні майстри якось зуміли обробити цей шматок кришталю І зробити з нього череп. І не лише череп. Вони вирізали з того ж шматка ще й нижню щелепу і місця для шарнірного з’єднання. При такій твердо­сті матеріалу це більш ніж загадково. І ось чому: в кристалах, особливо коли вони складаються з кількох зростків, існують внутрішні напруження. Коли ви натискуєте на кристал голівкою різця, то він, як правило, розколюється —- отже, отак просто розрізати його не можна. Але хтось виготовив-таки череп з одного шматка криш­талю! І так обережно, наче й не торкався його в процесі різання й обробки. Я не кажу, що при обробці шматок обов’язково мусить розколотися — адже череп сам по собі вже є доказом протилежного; проте, це більш ніж вірогідно. Факт лишаєть­ся фактом: череп якимось чином зроблено, і він існує.

Вивчаючи поверхню черепа, ми встановили, що його обробляли трьома різними абразивами. Ми також знайшли у ньому якийсь різновид призми, вирізаної у задній частині черепа біля його основи таким чином, що будь-який промінь світла, який по­трапляє в очниці, виходить із задньої частини черепа. І навпаки: світло, що потрапляє іззаду, виходить з очниць. Зазирніть в очниці — і ви побачите у кожній з них усю кімнату. Зрозуміло? Не думаю, щоб ще хто-небудь з фірми «Х’юлетт-Паккард» ро­зібрався в будові черепа краще за мене.

Френк Дорланд склав опис цього кришталевого черепа і виготовив його знімки за допомогою мікроскопа, що дає збільшення в IOO разів. Спочатку він сфокусував мікроскоп на прошарку завглибшки кілька сантиметрів, потім заглибився ще трохи і так далі, щоб подивитись, як череп виглядає всередині. Я бачив ці знімки і дійшов висновку: вони — найчіткіші з усіх, які мені до цього доводилося бачити. Вони просто відмінні!

Багато з тих, хто вивчав цей череп, вважали, що в ньому немає нічого загадко­вого. Вони стверджували: череп створено для залякування забобонних людей. Ви собі таке уявляєте? Хтось вирізає предмет з кришталю, настільки твердого, що навіть нам при сучасній технології (йдеться про обробку вручну) потрібно було б щонайменше 100 років — і це все лише для того, щоб залякувати людей?! Я вважаю, що наші попередні цивілізації були набагато розумнішими, ніж ми гадаємо, і що цей череп вони виготовили з метою, яку ми собі не уявляємо».

Френк Дорланд висловив власну думку щодо походження і призначення лубаан- тунської знахідки. Він запевняє, що череп зроблено в Стародавньому Єгипті або Вавілоні, а через тривалий час він потрапив до Центральної Америки. Майя ж лише завершили його поліровку і, можливо, надали йому властивостей, що створюють оптичні ефекти, про які йшлося. Дорланд був переконаний, що черепом могли ши­роко користуватися жерці, оскільки за відповідних умов він дуже впливає на враз­ливих І забобонних людей, майже цілком паралізуючи їхню волю.

У 1972 році Ehh МІтчелл-Хеджес передала череп Музею історії американських індіанців у Нью-Йорку.

Хто ж зробив дивовижний череп? Наука ще не висловила остаточної думки з цього приводу. Чи й справді його творцями були стародавні єгиптяни або вавілоняни? Або, може бути, майя володіли знаннями та технологією, які нам невідомі? Або, можливо, мав рацію Мітчелл-Хеджес, стверджуючи, що череп створе­но міфічними атлантами чи, скажімо, не ними, а якоюсь іншою загиблою цивілі­зацією? Л дехто навіть схильний думати, що ця річ примандрувала до нас... із кос­мосу або була виготовлена на Землі розумною Істотою із Всесвіту...

Отже, на завершення лишається лише процитувати рядки з офіційного звіту експерта-мінералога фірми «Х’юлетт-Паккард»:

«Клята штука взагалі не повинна була існувати на світі. Ті, хто її створив, не мали ні найменшої уяви про кристалографію і цілковито ігнорували осі симетрії. Вона, безумовно, повинна була розколотися при обробці!..»