ОСЬ вони, МЕГАЛІТИ...

Залишки культової мегалітичної споруди в Перу.

Це довга історія, якій не слід було б бути довгою, та знадобилося б надто багато часу, щоб зробити її короткою.

Генрі Topo

Уявіть собі, читачу, що ми з вами гуляємо в полях на півночі Франції, в Норман­дії. Зрідка зустрічаються акуратні будиночки селян, поміж заболоченими, порос­лими вересом і верболозом низинами зеленіють невеличкі клаптики засіяної вівсом і ячменем землі. Свіжий вітер з Атлантики доносить запах солі і водоростей. Та раптом серед густого чагарника ви помічаєте якусь незвичайну будову. Що це? Товсті кам’яні стіни, масивне перекриття з брили. Перша думка — чи не дот це часів другої світової війни? Ні, не схоже, бо доти будували з бетону, а тут — граніт. Продираючись крізь зарості, обходимо дивну будову навкруги. Ніде й натяку на двері чи вхід. Лише в одній із стін чорніє невеликий круглий отвір, куди можна хіба що просунути голову. «Будинок» усередині порожній. На кам’яній долівці — пил, сухе листя. Хто ж склав його з товстелезних гранітних плит, кожна з яких важить, мабуть, з десяток тонн? Як їх сюди привезли, яким механізмом підняли, поставили на ребро, як зробили перекриття? І задля чого все це було споруджено? Коли б ви звернулись з такими запитаннями до когось із місцевих селян, то у відпо­відь почули б незрозуміле: «Це дольмен»...

ЯКБИ КАМЕНІ ЗАГОВОРИЛИ...

В прибережних районах багатьох країн світу — і в Європі, і в Азії, і в Америці — можна побачити дивні кам'яні споруди. Це й велетенські кам’яні стовпи, поставлені «на попа» (так звані менгіри), й круги з важких кам’яних брил (кромлехи), а ще — кілометрові ряди з сотень таких грубо обтесаних кам’яних стовпів (алеї). Трап­ляються й своєрідні кам'яні «хатини» — дольмени, що за формою нагадують гі­гантські шпаківні; у передній стінці є невеликий круглий отвір.

Розміри й вага більшості мегалітів вражають. Наприклад, менгір (кам’яний стовп) Локмаріакор у Франції важить щонайменше 330 тонн, а у висоту сягає на 23 метри. В давні часи його було розбито (мабуть, землетрусом), і тепер три багато­тонні уламки цього велетня лежать серед вересових кущів Нормандії.

Зустрічаються мегаліти і в нашій країні. Наприкінці минулого століття архео­логи, розкопуючи один з курганів на півдні України, виявили всередині нього кром­лех — круг з велетенських кам’яних брил. Ab 1984 році поблизу Туапсе — і знову ж таки під час археологічних розкопок — в одному з курганів відкопали... дольмен. Виходить, деякі мегаліти невідомі зодчі чомусь ховали під землею. Багато дольме­нів знайдено в горах і долинах на чорноморському узбережжі Кавказу.

На півночі Франції, в тій-таки Нормандії, де особливо багато мегалітичних спо­руд, на узбережжі затоки Бане де Tpenacce, під час морського відпливу деякі кам’яні стовпи з’являються з-під води. А з човна можна помітити, що велетенські споруди є й на морському дні. Значить, складено їх тут ще тоді, коли рівень моря в затоці був нижчим від сучасного на 7 і більше метрів. Але ж, як вважають учені, рівень моря на півночі Європи піднявся тисячі років тому!

Місцеве населення тих районів, де зустрічаються мегаліти, пов’язує з ними багато легенд. І що характерно: в усіх цих легендах спільним є те, що і на Кавказі, і в Ірлан­дії, і в Австралії, і на островах Полінезії честь спорудження мегалітів приписується таємничим і могутнім карликам. Осетини називають їх «біцента», ірландці — «гі­дами», а жителі Полінезії — «менахунами». Усі вони начебто володіли надприрод­ною силою, з’являлися тільки вночі і займались тим, що рили підземелля, переміща­ли важкі скелі, споруджували незрозумілі для людей будівлі з важких кам’яних бло­ків тощо. Адигейці, наприклад, так і називають кавказькі дольмени — «сирп-ун», що означає «будинки карликів».

Декотрі дослідники, які вивчали англійські й ірландські мегаліти в минулому сто­літті, висловили припущення, що їх збудували римляни в епоху, коли вони окупу­вали острови Великобританії і Ірландії. Проте згодом було встановлено, що римляни не мають до них жодного відношення. Коли вони висадилися з своїх кораблів на островах Великобританії, споруди вже височіли тут.

Що ж каже з цього приводу сучасна археологічна наука? Було проведено роз­копки багатьох мегалітів. Поруч з ними знайдено стародавні поховання, в деяких дольменах — кістки (нечисленні) людей І тварин, кам’яні й бронзові предмети. Все це дало змогу визначити вік мегалітичних споруд. Вважається, що більшості з них — 4—6 тисяч років. Щоправда, є свідчення, що деякі мегаліти збудовано 8 тисяч років тому і навіть раніше. Крім того, було встановлено, що окремі племена в Індії і на тихоокеанських островах продовжували споруджувати кам’яні будів­лі, схожі на дольмени, ще кілька десятиліть тому, тобто ця традиція Існувала в дея­ких Ізольованих районах Землі ще зовсім недавно.

Археологи вважають, що мегаліти — це не що інше, як культові споруди: старо­давні храми, місця жертвувань, ритуальних церемоній, а також гробниці вождів чи жерців. Безперечно, якась частина мегалітичних споруд могла мати саме таке при­значення. Проте чи всі? Ніяких написів на мегалітичних будівлях немає, зрідка вчені знаходять на них лише малюнки у вигляді вигравіюваних зигзагів, хвилястих ліній, спіралей. Мовчать стародавні камені...

«голос

ВЕЛИКОГО ПРЕДКА*

Все почалось з того, що якийсь англійський зоолог, вивчаючи поведінку летю­чих мишей біля одного з британських мегалітів — Роллрайта,— засікав їх політ но­чами за допомогою портативного приймача ультразвуку (летючі миші, як відомо, орі­єнтуються в польоті за допомогою ультразвукового писку). Якось на світанку до­слідник з подивом відзначив, що ультразвук випромінюють не лише миші, але й ка­мені кромлеха.

Мегалітичний пам’ятник Роллрайт (він складається з кам’яного круга, доль­мена і менгіра) в певні періоди доби, а точніше на сході й заході сонця, випроміню­вав ультразвук помітної інтенсивності! Сила цього випромінювання змінювалася протягом року. Най і нте неявнішим і найтривалішим воно було в час рівнодень (навесні і восени) і мінімальним — у дні сонцестоянь. Інтенсивність випромінюван­ня круга, дольмена і менгіра також змінювалась і не співпадала. Скажімо, в певні дні інтенсивність випромінювання максимальна, та лише у круга, а ось у менгіра в той же час — мінімальна. Було проведено контрольні заміри деяких об’єктів, роз­ташованих поблизу мегаліта,— тригонометричного пункту, бетонних будівель, при­родних скупчень брил пісковику (такого ж, як той, з котрого складено мегаліт), але жоден з них ультразвуку не випромінював.

Було висунуто дві гіпотези щодо природи цього феномена. За однією з них, ультразвукове випромінювання в цьому своєрідному «передатчику кам’яного віку» виникає внаслідок дії на кристали кварцу, що містяться в пісковику, сонячних радіохвиль. Електричний струм, що виникає при цьому, приводить до п’єзоелектрич­ного явища: ультразвукового випромінювання. Енергія звучання кожного кристалу невелика, але всі вони звучать в унісон і дають потік енергії значної інтенсивності. Як добились цього ефекту древні будівники Роллрайта — невідомо.

Друга гіпотеза пов’язує ультразвукове звучання каменів з їх нагріванням про­менями сонця. Можливо, вважають прихильники цієї гіпотези, у каменів Ролл­райта звучать мікротріщини поверхні або кристали породи, що по-різному нагріва­ються. Подібне явище було відоме в Стародавньому Єгипті. На початку нашої ери біля міста Фіви, згідно з древніми текстами, знаходилася гранітна статуя, так званий «співаючий колос Мемнона».

В районі Роллрайта вчені провели також вимірювання магнітного поля. Вияви­лось, що кам’яне кільце кромлеха наче екранує магнітне поле Землі і всередині кільця воно помітно слабшає. Цікаво, що всередині кільця зафіксовано магнітну аномалію у вигляді спіральної смуги, яка робить сім обертів і виходить за межі кіль­ця, поступово розширюючись. Ця аномалія має явно штучний характер. Учені вважають, що зодчі того часу могли зарити всередині кромлеха магнітні мінерали, розташувавши їх у формі спіралі. До речі, на деяких мегалітах зустрічаються по­дібні малюнки.

Цікаві результати отримано під час замірів радіоактивності в районі Роллрайта. Цілодобові спостереження за нею виявили її «сплески*, під час яких радіоактивність зростала втричі, а потім знову падала до фонової. Було висловлено припущення, що коливання радіоактивності можна пояснити пульсаціями руху підземних вод, на­сичених радіоактивними елементами. Англійські вчені, повідомляючи про ці резуль­тати досліджень, наполягають на проведенні детальніших і систематичніших спос­тережень із застосуванням точнішої апаратури (ентузіастам-дослідникам просто не вистачило на це коштів). Але навіть попередні дані, які вони одержали,—сен­сація. Виходить, що ті, хто зводив мегаліти тисячі років тому, були обізнані з яви­щами, котрі нині стали об’єктом вивчення таких сучасних наук, як фізика твердого тіла, магнетизм, акустика.

Отже, вченим удалось ще на крок наблизитись до розгадки мегалітів. Деякі з них, певне, відігравали роль акустичних генераторів — перетворювачів сонячної енергії на звукові коливання. У зв’язку з цим варто навести цікаве повідомлення радянського вченого і письменника-популяризатора О. Кондратова.

У 1969 році він писав, що на невеликому тихоокеанському острові Малекула (в архіпелазі Нові Гебріди) ще кілька десятиліть тому місцеві жителі споруджували кам’яні дольмени, подібні до тих, що їх зводили в усьому світі тисячоліття тому.

А може, вождь І справді чув якісь звуки («голос великого предка»), що їх генеру­вав дольмен? Для перевірки даної гіпотези автори цієї книги разом із доктором фізико-математичних наук В. Г. Писаренком провели теоретичні розрахунки. Ми виходили з припущення, що в основі цього явища може лежати принцип так зва­ної «акустичної порожнини» або резонатора Гельмгольца. ФІзикам-акустикам ві­домо, що будь-яка порожнина (наприклад, порожня пляшка) має чітко окреслену власну частоту коливань (певний тон), яка залежить від розмірів і геометричних па­раметрів порожнини. Підводячи до такого резонатора зовнішню енергію, можна за певних умов викликати його звучання на цій частоті. Власну частоту будь-якої акустичної порожнини можна розрахувати математично. Для таких розрахунків ми взяли параметри 8 кавказьких дольменів, описаних у 1978 році археологом В. Марковіним. З’ясувалося, що для всіх дольменів власні резонансні довжини хвиль лежать в межах від 2,54 до 1,83 кГц. Інакше кажучи, ці частоти знаходяться в ме­жах акустичного діапазону чутливості вуха людини (він, як відомо, складає 0,1 — 10 кГц). Отже, перша теоретична «прикидка» показала: параметри дольменів такі, що коли б вони генерували звуки на власних частотах, людина могла б почути ці звуки.

Значний вплив на власну частоту резонатора Гельмгольца справляє й «горло» акустичної порожнини. Таким «горлом» у дольменів є отвір в їх передній стінці («лаз»). В усіх випадках діаметр цього отвору кратний (потроєний або подвоєний) до розрахованої власної частоти коливань даного дольмена.

Нарешті, як уже було сказано, на плитах деяких дольменів зустрічаються ма­люнки у вигляді хвилястих або зигзагоподібних ліній. На одному з кавказьких дольменів, який ми досліджували, ширина (крок) одного зигзага дорівнювала третині діаметра його «лазу», тобто довжині резонансної хвилі дольмена (14 сан­тиметрів). Таким чином, є підстави вважати, що зигзагоподібні лінії (археологи називають їх «лініями води» або «ялинками») на дольменах вказують на довжину резонансної акустичної хвилі, на яку був розрахований даний генератор звуку (дольмен).

Як же могли працювати подібні генератори? Ми вважаємо, що за рахунок пере­творення сонячної енергії у звук (як і у випадку Роллрайта). Згідно з даними В. Map- ковіна, переважну більшість кавказьких дольменів орієнтовано отвором на південну, сонячну сторону. Лише кілька — на північну. Але ці останні було споруджено в лі­систих гірських ущелинах, куди не потрапляють сонячні промені, тому й спрямова­ні вони на ті схили гір, які в даній місцевості освітлені сонцем у другій половині дня.

Зрозуміло, що наші розрахунки ще нічого не доводять. Вони лише свідчать про те, що теоретично принаймні частина кавказьких дольменів могла бути акустич­ними генераторами. Потрібно було б експериментально перевірити ці розрахунки, організувавши вивчення дольменів за допомогою спеціальної апаратури.

З «акустичної» гіпотези мегалітів випливає ще один важливий висновок, а саме: чому дольмени складені з таких велетенських блоків. Це, насамперед, було обумов­лено тими резонансними частотами, на які їх розраховано (тобто необхідно було створити акустичну порожнину певних розмірів). Крім того, можливо, потрібно було забезпечити якусь мінімальну площу «приймача» сонячної енергії для того, щоб отримати значний ефект дії такого генератора.

АНТЕНИ? ВІБРАТОРИ? НЕВІДОМІ АПАРАТИ?

«Культова», «археоастрономічна» і «акустична» гіпотези не вичерпують усіх таємниць, що їх приховують мегаліти. Несподівані закономірності в будові деяких із них було, наприклад, виявлено шляхом точних вимірів і картування. Так, згідно з даними англійського вченого Дж. Вуда, в будові більшості мегалітичних кругів Британських островів І Франції мають місце чіткі геометричні закономірності. А саме: серед цих споруд не так вже й багато власне кругів. Переважна більшість або правильні еліпси, або приплюснутІ еліпси (складна комбінація круга й еліпса), або так звані «яйцеподібні фігури», для розмітки яких на місцевості люди, що їх спо­руджували, повинні були виконати складні математичні розрахунки і геометричні побудови. Навіщо все це робилось, з якою метою — ніхто пояснити не може.

Інший англійський вчений, О. Том, склав точні топографічні плани кам’яних алей в Карнаку (провінція Бретань на півночі Франції). Усього там збереглось оди­надцять рядів менгірів завдовжки понад кілометр кожен. О. Том дослідив, що ряди менгірів в середній частині алей синхронно «переламуються» під окресленим кутом і поступово сходяться (зближуються один з одним), причому це сходження йде за складним математичним законом, що його можна описати параболічною функцією! Так само закономірно змінюється й висота менгірів — від 4 метрів в одному кінці алей, де вони впираються у великий кам’яний круг яйцевидної форми, до 0,6 метра на

віддаленому кінці алей. В цілому алеї Карнаку схожі на якусь складну технічну систему на зразок лежачої антенної решітки...

І взагалі, коли знайомишся з будовою багатьох мегалітів, виникає асоціація з якимись незрозумілими технічними приладами. Архітектор В. Циркунов у книзі «Всесвітня історія архітектури», описуючи Стоунхендж (про нього ми розповімо в іншому розділі) як храм, мимоволі зізнається, що «технічність образу тут пере­важає над його художністю»...

Німецький дослідник Р. Кутцер звернув увагу на ще одну особливість мегалі­тів. Споруджуючи їх, невідомі зодчі використовували гірські породи лише певного складу. Мабуть, матеріал, з якого виготовлялись менгіри і дольмени, мав для їхніх творців більше значення, ніж відстань, з якої ці породи доводилось везти до «буді­вельного майданчика». Чи не тому «блакитні камені» Стоунхенджа везли аж за 380 км?

Матеріал, з якого складені мегаліти,— це гірські породи, що містять кварц (граніти, пісковики, значно рідше — піщані вапняки). Інколи, як, скажімо, в мега­літичній гробниці Нью-Грейндж в Ірландії, внутрішню камеру і прохід до неї, куди раз на рік (в день зимового сонцестояння) проникав сонячний промінь, оздоблю­вали плитами з чистого жильного кварцу.

Кварц (SiO₂) —один з найпоширеніших у природі мінералів. Зустрічаються кристали його напівдорогоцінних різновидів — гірського кришталю, моріону, аме­тисту, хоч здебільшого його можна побачити у вигляді звичайних (не коштовних) сірих, молочно-білих чи прозорих кристалів і зерен. Значно більше, ніж ювеліри, ці­нують цей мінерал інженери й технологи. Давно відомі п’єзоелектричні і п’єзоакус- тичні властивості кварцу, тобто його здатність генерувати електричний струм внаслідок стискання і звукові коливання під дією електричного струму. Пластинки з кварцу застосовують у радіоелектроніці як надійні стабілізатори коливань.

До складу кварцу входить кремній. Нині він один з головних матеріалів для виготовлення напівпровідникових приладів. Учені вважають, що кварц ще далеко не вивчений. А може, древнім були відомі такі властивості кварцу, яких ми ще не від­крили, і саме тому вони так охоче використовували при будівництві мегалітів саме- гірські породи, що містять кварц?

Деякі дослідники звернули увагу на обробку й встановлення великих кам’яних стовпів-менгірів. Здавалося б, їх нижня частина повинна бути ширшою для більшої стійкості й рівноваги. Та, як показали археологічні розкопки, саме підземну час­тину менгірів, навпаки, загострено. Цими звуженими кінцями менгіри втикали в ка­м’яний насип, що з’єднував його з кромлехом чи дольменом. На нижній, підземній частині деяких розкопаних менгірів вигравіювані хвилеподібні рівчачки, котрі аж ніяк не могли бути простою прикрасою чи декоративним орнаментом хоча б вже тому, що їх не було видно з-під землі.

Як вважає Р. Кутцер, такі менгіри могли відігравати роль гравітаційних вібрато­рів в якійсь незрозумілій нам складній системі, де використовувалась гравітацій­на енергія Землі чи різновид космічної енергії. Щоправда, дослідник заради справед­ливості додає, що цю гіпотезу сьогоднішними засобами науки довести неможливо.

Хоч би як там було насправді, все-таки складні мегалітичні споруди, особливо такі, як комбінації менгірів, дольменів, кам’яних алей І кромлехів — це не випадкові поєднання, а невідомий єдиний комплекс, єдина система, збагнути зміст якої ми поки що не спромоглися. Справа за майбутніми дослідженнями. А може, хтось з юних читачів у майбутньому займеться ними?

БААЛЬБЕКСЬКЕ ДИВО

До мегалітичних споруд слід віднести також і знамениту «Баальбекську терасу», що знаходиться в ліванській долині Бекаа, біля підніжжя хребта Антиліван поруч з невеликим містом Баальбек. Перелік таємниць сірійського Міста Сонця —- бо саме так належить тлумачити грецьку назву ГелІополіс — довгий, може, навіть занадто довгий. Але найголовніша серед них — чим була славнозвісна Баальбекська тера­са, перш ніж на ній збудували храм Юпітера?

Що ж відомо про історію цього місця?

Можна вважати, що Баальбек заснували фінікійці, бо перша згадка про нього міститься в ассірійському написі від 804 р. до н. е. Потім прадавня святиня пере­йшла до греків, що з’явилися там після переможних походів Александра Маке­донського. Саме вони перейняли від колишніх володарів бога цієї святині Хадада (бога Бур) І перейменували його на Геліоса, бога Сонця. Звідси й назва — ГелІо­поліс.

За греками прийшли римляни, і у І столітті н. е. тут почалося будівництво хра­мового комплексу: Великого храму Юпітера, храмів Меркурія та Венери. Дехто з істориків вважає ініціатором цього будівництва імператора Нерона, інші — імпера­тора Антоніна Пія. В римських хроніках міститься повідомлення, що за часів Авгус­та сірійський ГелІополіс отримав статус колонії, а його головний бог потрапив до державного Пантеону, як Юпітер Геліополітанський. Відомо, що найактивніше бу­дівництво велося за імператора Каракалли, про що свідчать деякі написи у Баальбе- ці. Але завершити його не пощастило через брак коштів, політичні заворушення і смути у Римській імперії.

Коли імперії не стало, недобудований комплекс храмів поступово руйнувався. Мармурові блоки й колони розбирали для своїх потреб візантійці, араби, хрестонос­ці, турки, монголи, орди Тамерлана. В 1260 році місто потрапило до рук хана Хулагу, онука Чінгісхана і зазнало великих руйнувань. А згодом султан Сулейман Кануні (1520—1566) наказав розібрати частину споруд храмів і відвезти до Стамбула. Чо­тири сильні землетруси довершили гірку долю стародавньої споруди, і сьогодні на місці колись величного комплексу білокам’яних храмів бовваніють лише жалю­гідні рештки.

Нещодавно в пресі промайнуло повідомлення, що до процесу руйнування хра­мів доклали рук ізраїльські загарбники. Під час ліванської війни вони обстрілюва­ли ракетами з літаків залишки храмового комплексу, «мотивуючи» це тим, що сі­рійські війська розташували там свої зенітні установки.

Та головну загадку Баальбека становлять навіть не залишки римських храмів, а той фундамент, на якому їх було зведено. Саме його називають Баальбекською терасою або платформою. Терасу складено з гігантських багатотонних блоків вапняку, щільно підігнаних один до одного без будь-якого цементу, тобто за типовою «мегалітичною технологією».

Можливо, греки, римляни, візантійці ще знали, хто й для чого звів цю спору­ду, але вже їхні наступники — араби приписували її створення бІблійському цареві Сулейману (Соломону), бо лише він, вважали вони, зміг примусити лінивих джиннів виконати таку надлюдську роботу... Та хто ж спорудив цю платформу насправді?..

Коли підходиш до руїн Великого храму Юпітера із заходу, видно, що його стіни височіють на надзвичайно масивних кам’яних блоках, так званих трилітонах. Pa-

дянський археолог О. Монгайт писав: «Для спорудження тераси було використано чи не найбільші камені, що їх застосовувала людина за усю історію будівельного мистецтва. Підігнані гігантські блоки ідеально — не лише лезо ножа, а й бритви для гоління неможливо просунути МІЖ НИМИ».

І ще одне диво Баальбека. Кандидат геолого-мінералогічних наук В. І. Азійсь­кий, котрий побував у Баальбеці, зазначав: «Коли їдеш по шосе, що веде з Бааль­бека в Бейрут, на узбіччі, метрів за п’ятсот від акрополя, помічаєш найбільший у світі оброблений людиною камінь. Він — як велетенський кристал на нерівній поверхні каменоломні. Його давня місцева назва — «Гайяр ель-Кублі» (Камінь Півдня), як стверджують тутешні мешканці. (Треба сказати, що за іншими дже­релами ця назва перекладається, як «Камінь Народжуючої Жінки».— Лет.)

Навіщо витесали цей гігантський моноліт? Щоб покласти в цоколь храму? Але ж у кладці начебто немає місця для «Каменя Півдня». Він, мабуть, призначався для якогось обеліска. Вигляд цього колоса жахає. За своїми розмірами він переважає на­віть трилітони. Його вага понад тисячу тонн!

Підраховано: щоб зрушити колос з місця, потрібно було б одночасне зусилля 40 тисяч чоловік! Але як розмістити їх у каменоломні, серед уламків породи? Та воли й люди просто-таки розтоптали б одне одного, не зрушивши, ба навіть не ворух­нувши цей гладкий паралелепіпед».

І нший радянський дослідник, доктор історичних наук І. В. Можейко¹ впев­нений, що і «Камінь Півдня» мав слугувати для будівництва тераси. «Уважний спостерігач,— пише він,— помітить, що в основі храму повинна була лежати четвер­та плита, але її місце зайняли кілька плит меншого розміру». До речі, «Камінь Півдня» не відокремлено від його скельної основи, і незрозуміло, як взагалі древні майстри збирались це робити.

Першим історичним документом, в якому згадується Баальбек, є так зване «Тель-ель-Амарнське листування» — зібрання дипломатичних послань Єгипту Ва­вілонові, Сірії та іншим країнам Сходу, що датується XIV століттям до н. е. В ті часи Єгиптом правив фараон-єретик Ехнатон, що перетворив культ Сонця на державну релігію. В. І. Авінський робить сміливе припущення: а що, коли саме Ехнатон вирі­шив побудувати храм Сонця в Баальбеці, адже в ті часи Баальбек був єгипетським володінням? Про це пише і М. Елауф, котрий вважає, що храм не був збудований, а лише реконструйований в період підкорення Сірії Єгиптом; жерці відновили храм Баала, знищений землетрусом. Це стверджує і римський письменник Макробіус (V ст. н. e.). А давньогрецький історик Арріан згадує, що святилище в Баальбеці від­відав Александр Македонський, щоб помолитись Юпітеру (Зевсу). В той час він вже оголосив себе прямим нащадком Юпітера. То, може, саме він і збудував цей храм?

Але ж архітектурі давніх греків та римлян не притаманні велетенські форми. Найкращі зразки еллінської архітектури, і передусім Парфенон, аж ніяк не давлять на людину своєю масивністю і могутністю. Навпаки, вони підкреслюють її велич. Своєю масивністю і геометризмом форм колоси Баальбека скоріше споріднені з ме­галітичними спорудами древності та ще єгипетськими храмами.

Згадаємо ще про оригінальну гіпотезу радянського вченого М. М. Агреста і швей­царського письменника Epixa фон Денікена, які припускають, що Баальбекська те­раса пов'язана з перебуванням на Землі в далекому минулому представників висо- корозвинутої цивілізації з іншої планети. У 1977 році, під час телевізійної дискусії

Відомий радянський письменник-фантаст Кир Буличов.

з працівниками редакції щотижневика «Культура» в Варшаві, Е. Денікен висловився так: «Коли я згадував про Баальбек, то мав на увазі лише його терасу. Ви вважаєте, що її збудували римляни, але я в цьому не впевнений. Я гадаю., що її було зроблено значно раніше. Ні, я не кажу, що її збудували косміти. Але вони могли навчити наших предків будувати такі споруди».

Немає відповіді і на запитання: як виготовили, транспортували і змонтували не­відомі зодчі блоки тераси? В. І. Авінський розповідає, що на вертикальній поверхні тераси видно сліди незвичної обробки — концентричні рівчачки, які розходяться в різних напрямах. Професор Американського університету в Бейруті Акоп Калаян, котрий детально вивчив техніку обробки каменю стародавніми каменярами, вважає, що подібні сліди на камені залишає «шагоута» — Інструмент, схожий на сокиру, але з зубцями, як у пили. В давнину ним користувались для обтісування плит ка­меню в країнах Середземномор’я та Закавказзя, а в Лівані ним послуговуються й нині. Проте «шагоута» лишає на камені коротенькі, хаотично розкидані рівчачки завдовжки близько 15 сантиметрів. А на поверхні блоків Баальбеке ької тераси вид­но концентричні рівчачки з відстанню 12—15 сантиметрів і завдовжки... 150— 200 сантиметрів. Радіус цих рівчачків — 4 метри!

В. І. Авінський припускає, що, можливо, це — сліди механізованої обробки своє­рідною обдирною машиною, яку, може бути, приводили в дію раби. Та ми нічого не знаємо про існування таких машин у давнину.

Примітивними ручними інструментами практично неможливо зробити рівною таку поверхню кам’яного блоку, площа якої перевищувала б два-три квадратних метри. А у випадку з баальбекськими трилітонами маємо ідеально плоскі поверхні, площа яких — десятки квадратних метрів. Ідеальна підгонка блоків свідчить про те, що відхилення їх поверхні від площини не перевищує долей міліметра на квадратний метр!

А як відривали багатотонні трилітони від їх скельної основи в кар’єрі? Якими пристосуваннями користувались при їх монтажі? Адже ці гігантські блоки вста­новлено з філігранною точністю — без будь-якого перекосу, не пошкодивши по­верхні блоків, не відламавши бодай шматочка!

Ще одна дивина баальбекських блоків — видовбані квадратні гнізда завглибшки 20—ЗО сантиметрів, що ланцюжком тягнуться по всьому периметру платформи. Навіщо вони? Якщо в них, припустімо, вставляли зачепи при транспортуванні, то чому таких отворів немає в найважчих блоках-трилІтонах? Адже транспортування останніх було найскладнішим. Щодо цих отворів пропонувались різні малопере- конливі гіпотези: декоративні прикраси, отвори для смолоскипів, урни для праху померлих... В. 1. Авінський вважає, що вони могли слугувати для зняття внутрішніх напружень в каменях. Читачеві, мабуть, доводилось бачити таку картину. Коли у ве­ликому склі (скажімо, вітрині магазину) з’являється тріщина, досвідченому майстро­ві інколи вдається врятувати скло, просвердливши отвір в кінці тріщини. Цей отвір наче «знімає» напруження в склі, і тріщина далі не поширюється. Якби можна було заздалегідь розрахувати місця концентрації великих напружень у склі і просвердли­ти там невеличкі дірки, то потім таке скло неможливо було б розбити навіть великим молотом. На жаль, ми зробити цього ще не вміємо. А ті, хто будував Баальбекську терасу, як вважає В. І. Авінський, схоже, володіли такими знаннями. Може, саме завдяки цьому блоки не постраждали під час землетрусів, в той час як римські храми, що стояли на них, розсипались на друзки?

Щодо транспортування блоків, то Інженер О. Коломійчук доводить розрахунка-

ми, що для цього потрібні були одночасні зусилля 60 тисяч чоловік. За аналогією до перевезення Олександрійської колони, що височіє на Двірцевій площі у Ленінграді, історик В. Якобсон вважає, що за допомогою важелів, канатів та поліспастів це могли зробити всього лише 2000 чоловік (лишається «дрібничка»: довести, що у будівників тераси були усі ці пристосування). Дуже цікаву гіпотезу висунув ху­дожник-конструктор із Запоріжжя А. Корнєєв. Він гадає, що вони могли користува­тися катками-ексцентриками і нескладними транспортними пристроями на зразок «багатоніжок». Тоді 100 чоловік змогли б без особливих труднощів транспортувати 500-тонний блок. Існує ще багато найрізноманітніших гіпотез, але всі вони занадто вже умоглядні, щоб детально зупинятися на них. Скажемо лише, що в наш час, на­прикінці XX століття, ще не існує такого підйомно-транспортного засобу, за до­помогою якого можна було б підняти, перевезти І точно встановити трилітони, тим паче — «Камінь Півдня».

І, нарешті, останнє запитання, на яке також немає відповіді: задля чого споруд­жено терасу? Ясно, що не для римських храмів, бо не потрібна їм була така цикло­пічна основа: запас міцності в ній набагато більший, ніж достатньо.

Щоб наука змогла дати відповіді на всі поставлені запитання, потрібні нові й нові історичні й археологічні дані, ділова й ретельна інженерна експертиза техноло­гії давніх зодчих, необхідно, врешті, з’ясувати, як майстри, архітектори й будів­ничі могли виконати роботу, що вимагає неабияких знань і таких величезних зу­силь.

ВІДЛУННЯ ГІПОГЕУМА

Досі ми розповідали про, так би мовити, «наземні» мегаліти. Та прийшов час пере­йти до не менш дивних «підземних» будівель, що нічим не поступаються їм.

Найцікавіша із загадкових мегалітичних споруд сивої давнини на Мальті зна­ходиться на південний схід від Валетти, у Сафлієні, поблизу невеличкого міста Паола. Це Тарксієн, або Хал Сафлієні ГІпогеум («гіпогеум» — з грецької «підзем­не приміщення». У спеціальній літературі цим терміном користуються для означен­ня підземних склепінчастих приміщень у похованнях або культових приміщень).

Будинок, крізь який можна потрапити у підземні приміщення, відрізняється від інших на тій же вулиці своєю масивною брамою: чотири прямокутні колони, на які спираються важкі кам’яні балки. Під будинком — три поверхи підземних залів.

Особливо виділяється середній поверх. Печерні переходи І коридори відгалу­жуються від великого залу, перетворюючись на ніші й маленькі камери (у двох із них розмальовані стелі), котрі ніби побудовані за певним планом. Ніші й стовпи, що на них спирається склепіння залу, бездоганно оброблені: чіткі лінії, гострі рівні ребра на величезних кам’яних плитах. Виступи колон, ніші і з’єднання являють собою шедевр майстерності. Без швів височіють над кам’яною підлогою моноліти, утворю­ючи ніші, і виконані вони з того ж каменю, що й підлога. Наче «поперечні балки» у точно розрахованій статичній конструкції, на них спираються інші моноліти, з’єднані, в свою чергу, з собі подібними.

Дивовижна й акустика великого залу середнього поверху.

«Я й раніше читав про незвичайну акустику цих приміщень,— відзначає Epix фон Денікен,— але якось не вірилося, що пошепки вимовлені слова можуть лу­нати тут голосно, проте сила їхнього звучання справді зростала. Гід узяв мене за руку І ПІДВІВ ДО ОДНІЄЇ З НІШ. Там він тихенько, розтягуючи голосні звуки, прошепо­тів у еліпс, видовбаний в камені; «О-о-ох-ха!» та «У-у-ух-хі-і-і!» І, наче за допо­могою підсилювачів дискотеки, слова ці загуркотіли по залу, луною відбилися від стін.

Спробував це зробити і я — той самий ефект. Коли я знижував голос до бари­тону, з усіх кутків вібрувало відлуння. Я помітив, що цей ефект найсильніший в пев­ному місці еліпса. Можна припустити, що десь позаду «розмовної раковини» у ске­лі є порожнеча, яка подібно до резонатора діє як підсилювач; але розгалуження та­ких порожнеч, що проводять звуки і повертають їх назад у приміщення, побачити, звичайно ж, не можна».

У підлозі середнього залу — кілька отворів, закритих кам’яними плитами. Пере­казують, що при розкопках у нижньому поверсі саме під цими отворами було знай­дено сотні скелетів людей та тварин. Хто знає, чи не приносили їх в жертву ті, хто збудував гіпогеум або користувався ним? А може, кам’яні плити у підлозі середнього поверху колись обертались навколо осі і являли собою смертельну пастку для тих, хто мав намір пограбувати гіпогеум? Адже з подібними конструкціями пасток на грабіжників історики й археологи зустрілись, досліджуючи єгипетські піраміди.

Середній поверх розташовано на одинадцять метрів нижче рівня вулиці, ниж­ній поверх — ще на півтора метра глибше (власне, це вже навіть не справжній по­верх, а щось на зразок погреба, куди ведуть семиступінчаті сходи). Археологи вва­жають, що верхній поверх було зроблено шляхом розширення і вирівнювання при­родних заглиблень у скелі, в той час, як у головному залі І бічних приміщеннях середнього поверху маємо справу з шедевром мегалітичного будівництва.

Цікаво ось що. Усім відомо, що, коли у приміщенні багато людей, температура повітря у ньому підвищується. Тим часом, незалежно від того, скільки народу пере­буває в гіпогеумі, температура лишається майже сталою. Це могло б свідчити про наявність якоїсь незнаної системи відведення тепла або вентиляції.

Знову постає запитання: чим було зроблено цю величну споруду? Крем'яними мо­лотками, як припускають археологи? Але для цього потрібна величезна кількість кременю, якого на острові немає й не було. Про можливість завезення його годі й казати...

І ще. Усе свідчить про те, що гіпогеум було зроблено за єдиним планом, усі три поверхи одразу. Отже, призначення споруди, послідовність робіт мали бути визна­чені заздалегідь, а працю старанних каменярів хтось мусив координувати. Значить, логічно говорити про «головного архітектора» кам’яного віку, котрий розробив проект і котрому спала на думку смілива ідея щодо конструкції кам’яного скле­піння, бо чогось подібного взагалі не існувало. Звідки почерпнув він необхідні знан­ня про статику споруд, аби розробити план триповерхової кам’яної будівлі? Які «лекала» давав він каменярам для виготовлення рівних і вигнутих монолітів? Адже пі моноліти мали витримувати не лише власну вагу, а й верхні поверхи. А ще ж треба було дбати про відповідні акустичні ефекти і забезпечити вентиляцію для відве­дення тепла. Це ще раз переконує, що «головний архітектор» повинен був чітко уявляти собі всю споруду, бо ж ніякі пізніші виправлення у камені неможливі...

Невже сама природа створила цю прямокутну підводну споруду біля острова Біміні та ще й «врізала» в неї три «моли»?